Важливість: 
5
Спецоперація «Кіса»: Чому США допомогли Китаю стати головною загрозою для вільного світу

На початку 1970-х років Москві вдалося перехопити управління зовнішньою політикою США – уже вдруге в XX столітті. Головний фігурант цієї спецоперації радіє життю і регулярно звітує Кремлю про свої нові успіхи. 

191002kissinger-joint.jpg

Суперпіар: Кіссинджер красувався на обкладинці журналу “Тайм” 21 раз
Суперпіар: Кіссинджер красувався на обкладинці журналу “Тайм” 21 раз

Ключовою ідеєю російського і китайського комунізму є «світова революція», тобто завоювання світу. Головним ворогом для них завжди були і є США. Але як сталося, що американці власними силами вигодували комуністичного монстра? Чому політика «розрядки» (детанту) насправді стала «підзарядкою» всієї комуністичної системи?

21 серпня 2019 року в інтерв'ю телеканалу Fox News міністр оборони США Марк Еспер заявив, що Китай являє для Сполучених Штатів серйознішу загрозу, ніж Росія. «Я думаю, що в довгостроковій перспективі Китай представляє більш серйозні труднощі, з огляду на його економічну силу, політичну вагу і амбіції», – підкреслив глава Пентагону. «Військова активність Китаю, його хижацька і хитра економічна політика загрожують міжнародному праву, яке США намагаються захищати» – сказав Еспер на зустрічі з прем’єр-міністром Японії Сіндзо Абе.

Ці заяви можна вважати уточненням пріоритетів до нової Стратегії національної оборони США (National Defense Strategy) від 19 січня 2018 року, згідно з якою основними противниками Сполучених Штатів є Китай і Росія. В основі цього документу є Стратегія національної безпеки, яка була представлена Дональдом Трампом ще 18 грудня 2017 року. Як тоді заявив президент США, головним викликом для Сполучених Штатів є «Китай і Росія, які використовують технології, пропаганду та примус, щоб сформувати світ, прямо протилежний нашим інтересам і цінностям».

Найгірше те, що Китай діє не відособлено, а синергійно з Росією. Понад те, він активно формує руйнівний для США Континентальний блок, долучаючи до нього Західну Європу.

Отже, Китай наблизився до технологічного рівня США. Це вже констатація факту. Але як йому це вдалося? Для відповіді доведеться трішки зануритися в історію.   

«Довга телеграма» і стратегія стримування

Після завершення Другої світової війни США несподівано зіштовхнулися з шокуючим фактом: їхній головний союзник СРСР раптово перетворився на головного ворога. Відтак виникла нагальна потреба з’ясувати, з ким США насправді мають справу. Вичерпну відповідь дав Джордж Кеннан (англ. George Frost Kennan) – американський дипломат, політолог та історик. Своє бачення він виклав у тексті, широко відомому під назвою «Довга телеграма».

Джордж Фрост Кеннан (англ. George Frost Kennan; 1904 - 2005)


22 лютого 1946 року Кеннан надіслав Держсекретарю США телеграму з 5356 слів. Це був опис глибинної суті комуністичної Росії і проект нової стратегії дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Ось головні висновки американського дослідника. Їх варто знати, тому що з того часу сутність Московії не змінилася.

1. Комуністична влада переконана, що з «капіталістичним оточенням» неможливе мирне співіснування. Можлива лише боротьба, яка завершиться перемогою або капіталізму, або соціалізму. Для цього треба підтримувати у всьому світі комуністичні і промосковські сили, водночас використовувати найменшу можливість для ослаблення капіталістичних сил і посилення його внутрішніх конфліктів.

2. Маніакальна політика комуністичної влади є глибоко хибною і відірваною від реальності. Вона основана на почутті страху, неповноцінності, відсталості і вразливості. Відтак Москва робить все, щоб народ не дізнався правди про Захід, а Захід не дізнався правди про Росію. Звідси самоізоляція і агресивність.

3. Москва переконана, що економічні конфлікти неможливо вирішити шляхом домовленостей. У минулому російські правителі «шукали шляхи до забезпечення своєї безпеки лише у впертій і смертельній боротьбі за повне знищення конкуруючих держав, ніколи не йдучи з ними на угоди чи компроміси».

4. Радянські лідери просувають догму, що зовнішній світ злісний, ворожий і небезпечний. Але він несе в собі паростки власної хвороби і приречений на повне руйнування. Остаточний смертельний удар йому завдасть могутній соціалізм. «Ця теза несе в собі виправдання зростання військової та політичної могутності російської держави, зовнішньої ізоляції російського народу, а також постійного розширення меж російської політичної влади. Це природні та інстинктивні переконання російських правителів».

5. Політичний курс СРСР заснований на підозрах, невігластві, лицемірстві і нещирості з боку тих, хто його розробляє. «Багато хто з них настільки необізнані в питаннях зовнішньої політики і настільки підвладні самонавіюванню, що легко можуть повірити тому, у що їм вірити зручно і комфортно. Нарешті, ми маємо нерозгадану таємницю щодо того, хто на цій обширній землі отримує точну і об’єктивну інформацію про навколишній світ. В атмосфері секретності і конспірації, що панує в уряді, існують безмежні можливості до спотворення і фальсифікації інформації. Недовіра росіян до об’єктивної правди – а точніше, відсутність віри в її існування – призводить до того, що вони розцінюють представлені факти як знаряддя для підтримки тієї чи іншої таємної мети». «Незмінна таємність щодо внутрішніх справ покликана приховати слабкі сторони і тримати опонентів у невіданні».

6. Росія бере участь у міжнародних організаціях лише для посилення свого впливу і ослаблення впливу інших держав. «Москва розглядає ООН не як спільно сформований механізм управління світовим співтовариством, заснований на взаємовигідних інтересах і на благо всіх народів, а як арену, на якій її власні цілі можуть бути найкращим чином здійснені».

7. Комуністичні партії в інших країнах є підривними організаціями, керованими Москвою. «Важливо пам’ятати, що їхнє внутрішнє керівне ядро насправді працює в підпільному режимі, незважаючи на легальність партій, з якими воно асоціюється». Члени партії використовуються радянським урядом для проникнення в інші організації, передусім профспілкові, молодіжні та жіночі, для впливу і прихованого контролю.

8. Провідниками московської політики є Російська православна церква, її зарубіжні філії, а через них і всі східні православні церкви.

9. В зарубіжних країнах комуністи націлені на руйнування всіх форм особистої незалежності, будь то економічна, політична чи моральна незалежність. «Їхня система може впоратися тільки з окремими особами, повністю залежними від верховної влади. Таким чином, фінансово незалежні особи, такі як приватні підприємці, власники, процвітаючі фермери, ремісники і всі ті, хто користується владою і авторитетом на місцевому рівні, в тому числі й відомі місцеві священики або політики, підлягають прокляттю».

10. Буде зроблено все можливе, щоб налаштувати провідні західні держави одна проти одної. «Антибританську пропаганду будуть поширювати серед американців, антиамериканську – серед британців. У жителів європейського континенту, включаючи німців, буде виховуватися почуття ненависті до обох англосаксонських держав. Там, де існують підозри, вони будуть роздмухані; там, де підозр нема, вони будуть створені. Жодної можливості не буде упущено для дискредитації і боротьби з усіма спробами єднання або згуртованості, з яких Росія може бути усунена». Усі форми міжнародної організації, що не піддаються впливу і контролю Москви, будуть атаковані.

11. У цілому всі радянські зусилля на неофіційному міжнародному рівні будуть за своїм характером негативними і руйнівними, спрямованими на  знищення джерел влади, яка перебуває поза радянським контролем. В основі радянського світогляду лежить ідея про неможливість компромісу з державами-суперниками.

12. Радянська влада не сприймає логіку міркувань, проте дуже добре сприймає логіку сили. З цієї причини може легко відступити – що вона зазвичай і робить – у будь-який момент, коли зустрічає сильний опір. Таким чином, якщо противник досить сильний і ясно показує готовність використовувати свою силу, йому рідко доводиться застосовувати цю силу.

Світовий комунізм подібний до патогенного паразита, який харчується тільки ураженими тканинами. «Сміливі і чіткі заходи щодо вирішення внутрішніх проблем нашого суспільства, підвищення впевненості, дисципліни, морального і суспільного духу нашого народу є дипломатичною перемогою над Москвою. Якщо ми не відмовимося від фаталізму і байдужості до недоліків нашого суспільства, Москва одержить від цього вигоду для своєї зовнішньої політики».


Ця доповідь Джорджа Кеннана справила величезний вплив на американську політичну еліту і стала основою для формування нової стратегії під назвою «Стримування» (англ. Containment). Її сенс у тому, що з Москвою можна розмовляти тільки з позиції переважаючої сили. А для вироблення імунітету щодо цього комуністичного паразита треба мати поінформоване, морально здорове і згуртоване суспільство. Відтак девіз нової політики США щодо Москви можна було б сформулювати як «Оздоровлюйся і озброюйся!»

Політика стримування, згодом конкретизована у «Доктрині Трумена» (1947) і «Плані Маршалла» (1948), різко обмежила комуністичну експансію і створила для Москви багато проблем. А все тому, що комуністичний режим, як і будь-який інший соціальний паразит, може діяти лише там, де йому дозволяють, а дозволяють там, де його не помічають. Для того, щоб непомітно розгорнутися, паразит створює ситуацію мороку й невизначеності. Тоді в цій «мутній воді» у нього є шанс представити себе більш-менш дружньою силою, з якою начебто можна домовлятися, мирно співіснувати, торгувати і навіть взаємно збагачуватися.  

Але як Москві можна було представити себе другом США в умовах політики стримування? Ніяк. Отже, треба було змінити американську політику щодо комунізму на щось зовсім протилежне. І Москві це вдалося зробити. Нова концепція отримала назву «детант» (англ. détente), що означає «розслаблення, розрядка, передишка». Вона цілком заперечувала концепцію стримування, розроблену Кеннаном.   

Навіщо Москва організувала розрядку

У середині 60-х років СРСР увійшов у глибоку кризу. «Гонка озброєнь, особливо в ракетно-ядерній сфері, вимагаючи великих людських ресурсів і матеріальних витрат, руйнувала радянську економіку. У військовому відношенні Радянському Союзу вдалося досягти паритету з Америкою, але за це було заплачено злиднями переважної частини населення і зруйнованою, повністю орієнтованою на військово-промисловий комплекс економікою. Радянський Союз відчайдушно потребував розрядки» – писав радянський дисидент Юлій Кошаровський. Ситуація погіршувалася загальною відсталістю і вражаючою неефективністю соціалістичного господарювання. Для порівняння: «У 1970 році один працівник радянського сільського господарства збирав 4,5 тонни зерна на рік, один американець - 54,7 тонни» (Михаил Геллер, Александр Некрич. Утопия у власти, 1982).

Ідея передишки не була новою для Москви. Ось як про це писав дисидент і видатний інтелектуал Володимир Буковський: «Чергування періодів “напруженості” і її “розрядки” типові для всієї історії стосунків Сходу із Заходом – і вони завжди ініціювалися радянською стороною. Починаючи з ленінського НЕПу через роки “великого альянсу” Другої світової війни і закінчуючи хрущовським “мирним співіснуваннямрішення “розрядитися” або “нагнітатися” приймалися в Москві, а Захід лише приймав нав’язану йому гру. Втомившись від протистояння та підірвавши свої ресурси, а також добряче вимотавши нерви противнику, радянський режим починав “мирний наступ”, розраховуючи отримати і перепочинок в гонці озброєнь, і західні кредити з технологіями, і більш сприятливу обстановку для подальшого розширення свого впливу. І не було випадку, щоб Захід відкинув ці домагання “дружби”, хоча режим ніколи не приховував, що суть його залишилася незмінною. Знаменита хрущовська обіцянка: “Ми вас поховаємо!” – переполошила Захід набагато більше Берлінської стіни, хоча по суті справи він не сказав нічого нового, а лише повторив своїми словами марксистську догму про те, що «пролетаріат – могильник капіталізму»» (Буковский В. К. Московский процесс. 1996. Кто придумал детант?). «Однак і передишки згодом ставали все небезпечнішими, оскільки без “напруженості” починав губитися контроль над різними частинами імперії» – зауважує Буковський.

Хай там як, а «в кінці 60-х років брежнєвське керівництво ухвалює рішення використати Захід для ліквідації “вузьких місць” радянської економіки, для отримання “перепочинку» – пишуть Геллер і Некрич.

Важливо розуміти, що комуністична влада ніколи не збиралася миритися з капіталізмом, а дружнє ставлення з боку США завжди сприймала як слабкість. «Мирне співіснування» і «розрядку» комуністи сприймали не інакше як продовження війни іншими засобами. «Нерозуміння Заходом радянської політики красномовно виразилося в різному найменуванні цієї політики. У перекладі на російську мову “детант” означає “розслаблення”. Натомість “Короткий політичний словник” – енциклопедія партійного агітатора – визначає “розрядку” як результат “неухильного зміцнення позиції країн соціалізму” і як поразку “сил імперіалізму”. “В умовах розрядки міжнародної напруженості ідеологічна боротьба між капіталізмом і соціалізмом не тільки не затихає, а навпаки, ускладнюється, набуває все більш різноманітних форм» – цитують Геллер і Некрич.

Хтось скаже, що ідеологічна боротьба – це не війна, а розмови. Дуже хибний погляд. Згідно з визначенням, війна – це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки противника. Тому війна може бути економічною і силовою. Проте найвищим рівнем є ідеологічна війна – це коли противник діє на тебе не зброєю чи голодом, а безпосереднє влазить у твій мозок і керує тобою із-середини. Саме таку війну відверто оголосила комуністична влада вільному світу – і назвала це «розрядкою». 

Генрі Кіссинджер – «батько детанту»

Політика стримування 1950–1960-х років, ініційована Кеннаном, основувалась на розумінні того, що комуністичний хижак засадничо не визнає жодних домовленостей: він завжди агресивний, а вгамувати його може лише переважаюча сила. До такого усвідомлення американців привів досвід Другої світової війни.

Проте вже через два десятиліття політика стримування була замінена на свою протилежність. «У своєму посланні до Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй в 1970 р., в якому президент Ніксон вперше використав термін “розрядка”, він протиставив її “політиці сили, сказавши, що “ми повинні подолати старі зразки політики сили, за допомогою якої країни прагнули експлуатувати кожну мінливу ситуацію до власної вигоди або вичавити максимальну вигоду для себе з кожних переговорів» (Хомутинкин С.В. Генри Киссинджер и советско-американские отношения в 1970-е гг.)

Річард Ніксон лише озвучив ідею детанту. Натомість її автором і головним промоутером вважається його радник і найбільш довірена особа – Генрі Кіссинджер. Ось як про це розповідає кореспондент «Радіо Свобода» в Нью-Йорку Ян Рунов:

«Народжений в Німеччині 27 травня 1923-го року в середнього достатку єврейській родині, Генрі Кіссинджер втік із сім’єю від нацизму. В Америку прибув у 1938-му році. У Гарвардському університеті він захистив докторську дисертацію з міжнародних відносин. У 1968-му році став радником Ніксона в його виборчій кампанії, а після перемоги Ніксона став радником президента з питань національної безпеки. Повністю контролював зовнішньополітичний курс США, коли в 1973 році став держсекретарем і залишався на цій посаді і при президенті Форді (до 1977 року). Це він – автор політики детанту з Радянським Союзом, він відкрив діалог США з комуністичним Китаєм, він наполягав на розширенні війни з В’єтнамом і одночасно вів таємні переговори про закінчення війни. Консерватори вважали, що політика детанту дозволила СРСР збільшити військовий потенціал за рахунок США».

Колишній американський дипломат Джеймс Томас додає, що «У рішенні дуже серйозних міжнародних проблем Кіссинджер зіграв найважливішу роль. Це, перш за все, пов’язано з Китаєм. Залагодження американо-китайських відносин – його головний успіх. Тут його внесок можна назвати фундаментальним і безцінним».

Генрі Алфред Кіссинджер (англ. Henry Alfred Kissinger; 1923 р. н.)


Центральна ідея політики детанту полягала в тому, щоб перемкнути активність СРСР і КНР з політичної і військової сфери на сферу економічну. «Ув’язка в сфері економіки була засобом регулювання відносин з Радянським Союзом. Поміркований Радянський Союз, будучи включеним в світову економіку, просто не матиме причин до повалення світового порядку, вважав Кіссинджер, і тому адміністрація Ніксона ініціювала процес надання Радянському Союзу режиму найбільшого сприяння в торгівлі» (Хомутинкин С.В. Генри Киссинджер и советско-американские отношения в 1970-е гг.) Та ж сама ідея стосувалася й Китаю. Простими словами вона формулюється так: якщо голодних і охлялих комуністичних хижаків ситно нагодувати, то вони втратять свою агресивність.

Ідея перетворення вовка на вівцю за допомогою посиленого харчування відверто безглузда. Проте саме вона стала підставою для докорінної зміни американської політики щодо СРСР і Китаю. Ось як про це писав Володимир Буковський у згаданій вище книзі:

«Вся радянська гра в “скорочення озброєнь” яйця виїденого не варта, суцільний обман. Ніхто з “детантистів” навіть не намагався серйозно обґрунтовувати свою доктрину. Брехали, викручувалися, але просто і дохідливо пояснити, навіщо цей “детант” потрібен, так і не могли. Та й неможливо пояснити, навіщо, наприклад, забезпечувати – кредитами, товарами, технологіями – тоталітарний режим, який відкрито проголосив метою свого існування ваше знищення. Нема таких аргументів у людській логіці, щоб це виправдати. Залишалося – брехати.

– Ідея в тому й полягає, щоб було зручніше впливати на СРСР і змушувати його поважати права людини, – говорили “детантисти”, змовницьки підморгуючи. – Ось ми їх прив’яжемо до себе, зробимо економічно залежними від Заходу і – будемо впливати. Але підходив час “впливати” – як було при порушенні СРСР Гельсінських угод або вторгнення в Афганістан, – і раптом з’ясовувалося: ми залежимо від них більше, ніж вони від нас» (Буковский В. К. Московский процесс. 1996. Кто придумал детант?).

Комуністична влада отримала все, що хотіла. «В якості першого реального кроку, що призвів до підвищення взаємної довіри, в листопаді 1971 року було підписано угоду про продаж Радянському Союзу американської пшениці і бурового обладнання на суму в кілька сотень мільйонів доларів» – пише Юлій Кошаровський. «Загальний об’єм американо-радянської торгівлі почав помітно зростати, досягнувши у 1976 році суми 2,2 млрд. рублів. США піднялись на друге місце серед західних торгових партнерів СРСР, поступаючись лише ФРН» (Гукало Т. В. Роль Генрі Кіссінджера у становленні розрядки у відносинах США та СРСР). – Гілея, №100 – 2015).

Наслідки політики детанту

Як і слід було очікувати, політика детанту закінчилася повним провалом для США і перемогою для СРСР і Китаю. Ось як про це розповідає Володимир Буковський:

«Парадокс політики Ніксона-Кіссинджера в тому й полягає, що, з одного боку, вони начебто розуміють всю абсурдність “детанту” і навіть здогадуються про небезпеку цих ігор, але з іншого – як заворожені кролики, лізуть в пащу удава. “Основна мета контролю за озброєнням – зменшення військової небезпеки”. Однак сам контроль за озброєнням не здатний зменшити цю небезпеку. Не озброєння, а політичні розбіжності – основна причина всяких воєн, і поки розбіжності не будуть подолані – скільки б не було досягнуто домовленостей щодо контролю за озброєнням, все одно у світі збережеться досить зброї для найбільш руйнівної війни. Так само торгівля не може зменшити військову небезпеку. Як показує досвід Першої та Другої Світових воєн, держави, які торгували одна з одною, розв’язали між собою війну саме в силу політичних розбіжностей.

Справді, підрахуймо, чого вартувало людству це десятиліття “детанту”:

– якщо до кінця 60-х установилася рівновага стратегічних озброєнь між Сходом і Заходом, то до кінця 70-х СРСР досяг чистої переваги;

U.S. and USSR/Russian nuclear weapons stockpiles, 1945–2014

Запаси ядерної зброї (кількість боєголовок) США і СРСР (РФ) у 1945–2014 роках. Джерело: List of states with nuclear weapons


- якщо два післявоєнних десятиліття радянська імперія переживала кризу і була змушена придушувати протести в Східній Європі (НДР в 1953-му, Угорщина в 1956-му, Чехословаччина та Польща в 1968-му), то за десятиліття “детанту” вона стабілізувалася;

- якщо за той же період комунізм поширився тільки на дві держави – Кубу і Північний В’єтнам, то за десятиліття “детанту” зникла з лиця землі ціла дюжина некомуністичних держав (Ангола, Ефіопія, Афганістан, Південний Ємен, Сомалі, Мозамбік, Лаос, Камбоджа, південний В’єтнам, Бірма, Нікарагуа), не враховуючи виникнення прокомуністичних режимів у мало кому відомих країнах типу Гренади, островів Зеленого Мису або Мадагаскару, а “національно-визвольні” рухи активізувалися ще в десятці країн (Сальвадор, Гватемала, Ліван, Намібія, Чилі і т. д.). Добра сотня мільйонів людей.

Але найстрашнішим результатом “детанту” був параліч волі до опору, який вразив країни Заходу. Це була, якщо хочете, епідемія морального СНІДу, через який на вигляд здорові країни втратили імунну реакцію на ворожі бацили.

Небажання лівих визнати вже в наш час той простий факт, що ніякої «моральної рівноваги» з тоталітарним монстром бути не може, що він в результаті тільки плодить ГУЛАГи і руйнування, саме по собі дуже показове. Якщо в 20-ті – 30-ті роки ще можна говорити про їх наївну віру в ідеали соціалізму, про щиросердну оману, то після війни, а вже тим більше в 70-ті – 80-ті роки перед нами свідома брехня, фальсифікація. Різниця настільки ж істотна, як між вбивством у стані афекту і холоднокровним убивством з корисливими цілями.

Тепер, згадуючи той час і переглядаючи документи ЦК, не сумніваєшся, що період «детанту» був найнебезпечнішим для нашої цивілізації. До повного панування в світі комунізму залишалося не більше півкроку.

Загалом, те, що не вдалося ні Леніну з його «світовою революцією», ні Сталіну з його «визвольною війною», цілком могло вийти у Брежнєва з його «детантом». Проте окупація Афганістану, а потім і польські події 1980–1981 рр. струснули світ – і «детант» скінчився. Наступали нові часи – епоха Рейгана і Тетчер з їхньою програмою озброєння, активним антикомунізмом і демонтажем соціалізму на Заході. Світ виходив на фінішну пряму останнього етапу протистояння» (Буковский В. К. Московский процесс. 1996. Кто придумал детант?).

«Політика детанта, що супроводжувалася офіційним визнанням американською стороною наддержавного статусу Радянського Союзу, надала нове прискорення експансіонізму Кремля» (Хомутинкин С.В. Генри Киссинджер и советско-американские отношения в 1970-е гг.)

У 1978 р. Кіссінджер, коли вже втратив свою владу, визнав крах своєї політики і пояснив його тим, що «в 1972 році ми були посеред в’єтнамської війни, а в 1974 р. посеред Уотергейту» – пишуть Геллер і Некрич. Очевидно, що це лише виправдання, причому непереконливе. Головна причина поразки захована у відверто маніпулятивній концепції детанту, а також в особистості, яка найактивніше лобіювала і практично реалізовувала цей московський винахід.

Феноменальний талант Генрі Кіссинджера

Характерною рисою Генрі Кіссинджера була вроджений хист пристосовуватися до обставин і втиратися в довіру. Це яскраво проявилося під час його навчання в Гарвардському коледжі, де головна активність Генрі полягала в тому, щоб справити враження на професорів. Так, його дипломна робота мала претензійну назву «Сенс історії» і була найдовшою бакалаврською дисертацією Гарварда  – вона займала 388 сторінок. Як розповідає Борис Тененбаум, «серед студентів, що займалися в Гарварді тими ж дисциплінами, що й Кіссинджер, поповзли розмови про те, що Генрі, звичайно ж, обдарований хлопець, але дуже вже надутий, робить з себе важливу персону, в студентських дебатах не бере участі, а все більше норовить поспілкуватися з професорами, і цілей своїх досягає тим, що безперервно до них підлизується. І звати його слід не Henry A. Kissinger, а Henry Ass-Kisser – що в перекладі звучало б як “Генрі-дуполиз».

У мистецтві втиратися в довіру Кіссинджер просто творив чудеса. Як відомо, у Гарварді науковим керівником Генрі був професор Вільям Янделл Елліотт (англ. William Yandell Elliott) – історик, радник Рузвельта і ще декількох Президентів США, віце-президент Ради національної безпеки США. «Єдиний рівний йому за статусом по департаменту «Government», професор Карл Фрідріх, який з порога відкидав все, що подобалося професору Елліоту, включаючи і роботу його улюбленця (професор Фрідріх стверджував, що він навіть не дочитав її до кінця) – якось несподівано змінив свою думку, і став ставитися до Генрі Кіссинджера цілком по-дружньому. Ну, будь-якому студенту було ясно, що вся справа в “... здатності Генрі втиратися в довіру до важливих людей ...” – але справа тут, мабуть, була в чомусь складнішому, тому що Кіссинджер виявився єдиною людиною на весь департамент, який ладнав і з професором Елліотом, і з професором Фрідріхом» (Борис Тененбаум: Генри Киссинджер и его диссертация).

Такі феноменальні здібності до прихованого управління (маніпуляцій) пояснюють тим, що Кіссинджер народився в релігійній єврейській сім’ї і отримав релігійне виховання. «Весь багаж знань іудаїзму дав можливість Г. Кіссинджеру стати потужним стратегічним аналітиком... Ці оптимальні політичні рішення ґрунтувалися на такій установці єврейської свідомості Г. Кіссинджера, як непряме, опосередковане управління поведінкою людини (лідера тієї чи іншої держави) і суспільства» (Виталий Поликарпов. Загадка Генри Киссинджера. Почему его слушает Путин? – Алгоритм. 2015).  

Можливо, найбільш повне і об’єктивне дослідження діяльності Кіссинджера здійснив професор Волтер Айзексон у книзі «KISSINGER: A Biography (By Walter Isaacson. Illustrated. 893 pp. New York: Simon & Schuster, 1992). Про найважливіші думки цієї книги розповів американський історик Теодор Дрейпер (Theodore Draper) у статті «Маленький Хайнц і Великий Генрі» (Little Heinz And Big Henry, 1992).  

З 1954 року Кіссинджер був професором Гарвардського університету, а з 1969 – радником з національної безпеки при новообраному президенті Річарді Ніксоні. Треба сказати, що Ніксон зробив політичну кар’єру на викритті московської агентурної мережі, яка рясно проникла в керівні органи США. «Справа Елджера Гісса» (Alger Hiss) прославила Ніксона на всю країну, але також назавжди зробила його ворогом ліберального істеблішменту. Зі свого боку, недовіра Ніксона до зараженої лівизною вищої державної бюрократії мала об’єктивні підстави. Цим і скористався Кіссинджер. Він висловлював беззастережну підтримку тривогам Ніксона і підсилював його недовіру до державних інституцій. Врешті-решт, Ніксон почав вважати Кіссинджера своїм твердим однодумцем і довіряв лише йому.

У згаданій вище біографічній книзі професор Айзексон приділив чимало уваги цій «дивній парі». Він пише, що вони керували урядом як змовники. «Їхню спорідненість найкраще описав Лоуренс Іглбургер (Lawrence Eagleburger), довгий час один з найближчих помічників містера Кіссинджера і в даний час виконуючий обов’язки держсекретаря: “Обидва – Кіссинджер і Ніксон – наближалися до рівня параної. Це змушувало їх турбуватися один про одного, а також діяти разом проти спільних ворогів. Вони виробили змовницький підхід до управління зовнішньою політикою» – переповідає Теодор Дрейпер.

«Містер Кіссинджер здобув прихильність Ніксона, граючи роль догідливого придворного. Як бачить містер Айзексон, Кіссінджер став каталізатором темної сторони особистості Ніксона: він піддакував йому, коли той говорив про когось погано або пліткував, лестив його ідеям і ніколи не сперечався”. Кіссинджер потім пояснював, що кинути виклик Ніксону було “майже самогубством”, і “прихильність Ніксона залежала від готовності впасти в параноїдальний культ крутого хлопця».

Вочевидь, Кіссинджер свідомо перебільшував прояви «темної сторони» Ніксона – заради того, щоб приховати власну мотивацію і виправдати свою «дивну поведінку». Кіссинджер зловживав довірою Ніксона і проводив власну лінію, при потребі прикидаючись параноїком. Інколи він перегравав, – і це помічав навіть Ніксон. «Президентство пана Ніксона було патологічним, і книга містера Айзексона багато в чому свідчить про те, що пан Кіссінджер був частиною цієї патології. Містер Ніксон, за словами Джона Ерліхмана, радника Білого дому, одного разу вголос замислився, чи потрібна містеру Кіссинджеру психіатрична допомога».

Якщо висловлюватися точно, то Кіссинджер не був «частиною патології» Ніксона – він був її джерелом. Обережність Ніксона, викликана масовим проникненням московської агентури в державні органи США, Кіссинджер використав для прикриття своєї «дивної поведінки» і для виправдання своїх таємних зв’язків з комуністичними режимами СРСР і Китаю.

Нині вже очевидно, що зовнішньою політикою США реально керував не Ніксон, а Кіссинджер. Він повністю контролював Раду Національної Безпеки, яка стала головним зовнішньополітичним органом. Натомість Державний департамент, Міністерство оборони та інші структури були відсунуті на периферію і займалися другорядними справами.

Звертає увагу, наскільки активно Кіссинджер використовував засоби масової інформації. На думку Айзексона, Кіссинджер настільки зловживав самовихвалянням, що просто виходив за межі пристойності. «Кісінджер став глобальною суперзіркою, першим і поки єдиним дипломатом-знаменитістю епохи медіа. У 1972 році крутий газетяр Пітер Лісагор з “Чікаго Сан-Таймз” назвав його “більше ніж феноменом” і “легендою”. Окрім Нобелівської премії миру, яку Кіссинджер отримав, він 21 раз з’являвся на обкладинці журналу “Тайм”. У 1973 році він став першим з американців, яким найбільше захоплювалися згідно з опитуванням Gallup. Того ж року конкурсантки на конкурсі “Міс Всесвіт” проголосували за нього як за “найвеличнішу людину в світі сьогодні”. Говард Сміт з новин АВС, посилаючись на 50-річний день народження пана Кісінджера у 1973 році, проголосив його “справжньою зіркою, задля якої збираються туристи, щоб на неї глянути наче на Елізабет Тейлор”».

Навіщо Кіссинджеру такий гіперактивний піар? Що він приховував за цим густим медійним туманом? Як часто буває, розгадка дуже проста.

Суперагент Кіса і його невинні дивацтва

Перше, що приходить на гадку, це майже гамлетівське запитання «Він справді ідіот чи лише придурюється?». Це не метафора. Ось один з моментів дивної поведінки Кіссинджера, яку описує вже згаданий вище американський дипломат Джеймс Томас:

«Але були у нього й провали. І це, як правило, пов’язане з особливостями його характеру. Іноді він ставав настільки упертим, що переговори концентрувалися на абсолютно незначній деталі. Наприклад, на початку 70-х він у Парижі вів тривалі переговори з представником Південного В’єтнаму. Перші 6 місяців дебати йшли про форму столу, за якими повинні вестися переговори. Даремно йшли місяці, а за цей час гинули тисячі американських солдатів. Я, як ветеран В’єтнамської війни, не можу цього ні зрозуміти, ні пробачити».

Вочевидь, такі дивні випадки «параної» були не поодинокими, що й примушувало Ніксона запитувати: «Чи потрібна містеру Кіссинджеру психіатрична допомога?»

Проте Кіссинджер не страждав психічними розладами – він просто ретельно робив свою справу. Кіссинджер був агентом Москви – і виконував завдання КДБ під агентурним псевдо «Кіса». Під прикриттям «особливостей характеру» здійснював саботаж, а вигадку про «параною Ніксона», розтиражовану лівацькими ЗМІ, використовував для маскування власних оборудок.

Ось як про це розповів колишній радянський розвідник Юрій Швець: «Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер був агентом Комітету держбезпеки СРСР, але не був включений в агентурний апарат. Генрі Кіссинджер, відомий у нас в американському відділі як Кіса, зустрічався з нашим оперпрацівником Борєй Сєдовим. Що таке взагалі агент? Агент КДБ – це іноземець, який свідомо співпрацює з Комітетом держбезпеки і добровільно виконує його завдання. І ось пан Сєдов зустрічається з професором Кіссинджером, шле депеші в Москву, в центр, з яких вимальовується, що так воно й виходить – він агент» (докладніше на відео – Агент Кіса: Генрі Кіссінджер був завербований КДБ СРСР – розвідник Юрій Швець).

Професора Кіссинджера хотіли включити в список агентурного апарату – це мало відбутися за два тижні до перемоги Ніксона на виборах 5 листопада 1968 року. Офіційного оформлення не зробили тільки тому, що незабаром агент Кіса міг обійняти високу державну посаду, відтак потребував іншого підходу – делікатнішого і секретнішого.

Описаний факт також свідчить про те, що Кіссинджер був завербований КГБ задовго до листопада 1968 року, адже для офіційного включення до списку агентури потрібно було пройти перевірку і засвідчити свою корисність. Цілком можливо, що вербовка «Кіси» відбулася ще в Гарвардському університеті, адже елітарні навчальні заклади завжди особливо приваблювали радянську розвідку. Найвідомішим прикладом є історія з кембріджською п’ятіркою – ядром мережі радянських шпигунів у Великій Британії, завербованих у 30-х роках XX сторіччя під час навчання в Кембриджському університеті.

Що отримав комуністичний Китай

Факт співпраці Кіссинджера з Москвою пояснює, чому в результаті детанту США стратегічно програли, а СРСР виграв, про що вже говорилося вище. Проте ще більші вигоди отримав комуністичний Китай. У 1971 році Кіссинджер здійснив дві таємні поїздки в Китай і зустрівся з Мао Цзедуном. У 1972 році відбувся офіційний візит Ніксона в Китай. У 1979 році США офіційно визнали КНР, зрадивши антикомуністичну Китайську Республіку (Тайвань), – відтепер вона вважалася частиною комуністичного Китаю.  

Офіційне визнання КНР відкрило шлюзи для американських інвестицій і масованого технологічного переозброєння комуністичного Китаю. Пекін усе влаштував так, щоб західні компанії могли вийти на китайський ринок лише за умови передачі технологій (докладніше у статті Війна цивілізацій: головні козирі Великого Міжмор’я проти Континентального блоку). Завдяки американській підтримці Китай не лише піднявся економічно, виробляючи 15% світового ВВП. Він отримав доступ до високих технологій, а в деяких напрямках навіть вийшов на передові рубежі.

Мільйони китайців пройшли навчання в США – і сьогодні застосовують здобуті знання проти своїх учителів. Нині «в  США навчається понад 350 тис. студентів із континентального Китаю. Деякі (ми не знаємо, скільки їх) дістали завдання красти комерційні та інші таємниці. Піднебесна також відправляє шпигунів за кордон, щоб вони отримали громадянство іншої країни й просувалися на важливі посади. Розвідка КНР вербує осіб китайського походження, які народилися в інших країнах, зокрема чинячи жорстокий тиск і погрожуючи їхнім родичам, які лишилися в Китаї» – застерігає Едвард Лукас.

Звертає увагу те, що здійснювана Кіссинджером політика детанту супроводжувалася поліпшенням стосунків Пекіна з Москвою. Восени 1970 р. посли СРСР і Китаю, відкликані за кілька років до того, повернулися на свої пости. Почав зростати торговий оборот. У наш час Китай і Росія поводяться як союзники (див.: А що як Росія не розпадеться: фактор ультраіндустріального Китаю). Так що Кіссинджер діяв в інтересах не лише окремо СРСР чи Китаю, а працював на користь комуністичного руху в цілому.

Чому Кіссинджеру та іншим євреям так подобається комунізм

Не секрет, що комунізм приваблює багатьох – зазвичай на відстані, без особистого контакту. Тут може бути кілька різних мотивацій. Для одних це мрія про ідеальне суспільство, для інших – система, що звільняє від власних рішень і відповідальності. Ще для когось це далека мета, яка дає ілюзію сенсу життя. Свого часу чимало американців під впливом пропаганди підтримували Москву – доки своїми очима побачили «комуністичний рай». Хтось жив на утриманні спецслужб. Когось тішила можливість поспілкувати з самим «червоним імператором».

Які бонуси отримував Генрі Кіссинджер? Яка сьогодні в нього мотивація мало не щороку їздити в Москву?

У 1982 році він створив консалтингову фірму Kissinger Associates і добряче заробив на лобіюванні інтересів великих корпорацій, а також деяких держав. Так, у 1989 році заснована ним компанія China Ventures отримала від китайського уряду інвестицію в розмірі $75 млн. Так що гроші були важливим мотивом. З точки зору іудейського світогляду, це правильний мотив: «Галілеянин любить честь, а іудей – гроші» – таку однозначну настанову дає євреям Талмуд. Так що Кіссинджер міг просто робити гроші: «нічого особистого, просто бізнес». Хай там як, а він вигідно монетизував свій імідж, здобутий на провальній для США політиці детанту. До речі, згадану вище Нобелівську премію миру він отримав у 1973 році за війну у В’єтнамі, яка вважається найбільшою геополітичною поразкою США у XX ст. і найбільшим успіхом СРСР у «холодній війні».

З другого боку, любов «Кіси» до грошей не заперечує його симпатій до комунізму. Врешті-решт, комунізм – це своєрідний різновид іудаїзму. Засновник комунізму Карл Маркс просто описав те, що отримав від батька і матері, які обоє походили з родин рабинів. Це пояснює, чому в комуністичних рухах непропорційно висока частка євреїв. Зокрема, американські євреї стабільно підтримують демократичну партію, яка з початку XX ст. стоїть на соціалістичних позиціях, і виступають проти націоналістичного Ізраїлю. Нещодавно на цей начебто парадокс звернув увагу президент Дональд Трамп. А президент Річард Ніксон ще у 1971 році попереджував своїх помічників про те, що «комуністична змова проти Сполучених Штатів складається повністю з євреїв, – крім Віттекера Чемберса і Елджера Гісса» – повідомляла The New York Times. Ніксон знав, що говорив, адже професійно займався цим питанням. Сам Чемберс констатував, що вербовка радянської агентурної мережі здійснюється переважно в єврейському середовищі.  

Ще одна важлива мотивація прихильності до комунізму – прагнення слави, виявів поваги, визнання заслуг. Кіссинджер регулярно зустрічається з Путіним і вихваляє Росію. Його навіть вважають довіреною особою Путіна. У Москві Кіссинджера зробили доктором Дипломатичної академії МЗС Росії, – і Путін його особисто з цим привітав. Дрібниця, а приємно. «В. Путін зустрічався з Г. Кіссинджером майже 20 разів, і про взаємну симпатію політиків свідчать їхні висловлювання один про одного» – повідомляли ще у 2013 році. «Протягом багатьох років Путін і Кіссінджер зберігають теплі особисті стосунки і в випадках, коли надається можливість, зустрічаються. Путін і Кіссинджер зустрічаються не вперше – в цілому вони зустрічалися більше 20 разів» – повідомляли у 2017 році.

Що не кажіть, але це вже схоже на регулярні зустрічі куратора зі своїм агентом. Якось на зустрічі з Путіним Кіссинджер сказав: «Всі пристойні люди починали в розвідці. І я теж». Яку свою розвідку він мав на увазі – американську чи московську? Хай там як, а Путіну це сподобалось – оцінив тонкий натяк «агента Кіси».  

Генрі Кіссінджер далі активно лобіює інтереси Росії. Так, він виступає проти прийняття України в НАТО і за те, щоб Україна залишалась в сфері, «яку росіяни вважають простором власної самосвідомості». Після початку відкритої війни Росії з Україною критикував санкції щодо Росії, виправдовував анексію Криму. При цьому Кіссинджер належить до Республіканської партії, відомої своєю антикомуністичною спрямованістю. Парадокс? Просто ще один корисний елемент маскування.

Путя і Кіса (Мордор, 2012)

Афера з Рузвельтом, війна з Японією і «шланг Гопкінса»

На перший погляд, діяльність Генрі Кіссинджера в ролі московського агента є унікальною і виглядає дещо екзотично. Справді, така шанована людина – і раптом «агент Кіса». Проте в історії США були ще дивовижніші речі.

У серпні 1919 року, через півроку після заснування Комінтерну, була заснована Компартія США – член Комінтерну, інструмент НКВС. Вона щедро фінансувалася Москвою. Десятиліття активної підривної роботи під дахом Компартії США і приватного бізнесу дало свої плоди: у 1932 році Москві і лівим силам вдалося привести до влади напівпаралізованого Франкліна Рузвельта – кандидата від Демократичної партії. Дорвавшись до влади, Рузвельт її не відпускав – до самої своєї смерті на четвертому терміні президентства. Він уперто вів США до соціалізму, а його уряд був густо нашпигований московською агентурою (див.: Як Москва перехопила управління президентом США Франкліном Рузвельтом і його урядом). Коли один зі сталінських агентів Віттекер Чемберс (англ. Whittaker Chambers) вирішив порвати з Москвою і в 1939 році назвав ключових агентів Сталіна в американському уряді, Рузвельт заблокував розслідування.    

Ми дивуємось з того, що Кіссинджер оформив московську ідею «розрядки» і успішно її реалізував. А от чільний урядовець Рузвельта – заступник міністра фінансів – реалізував московську ідею американо-японської війни. Це був Гаррі Декстер Вайт (англ. Harry Dexter White) – син єврейських емігрантів з Литви, прихильник лівих поглядів. НКВД завербував співробітника міністерства фінансів США Вайта ще в 1935–1936 роках. Про те, як Москва організувала війну між США і Японією, розповів генерал-лейтенант НКВС Віталій Павлов у своїй книзі «Операция “Снег”» (Москва: «Гея», 1996 – 266 с.).

Ще більшу аферу провернув Гаррі Гопкінс – «права рука» президента Франкліна Рузвельта і його довірений представник. Подібно до Кіссинджера, Гопкінс визначав зовнішню політику США. Але якщо «Кіса» придумав «розрядку», то Гопкінс придумав «ленд-ліз», завдяки якому економіка США чотири роки працювала на підтримку комуністичної Москви. Для більшої переконливості Гопкінс розповідав про шланг, який треба безплатно дати сусідові, в якого загорілася хата. Кіссинджер розповідав іншу байку – про те, що добре вгодований комуністичний звір стане занадто лінивим, а тому неагресивним.

За словами історика КДБ Олега Гордієвського, резидент КДБ Ісхак Ахмеров називав Гопкінса «найважливішим серед всіх радянських агентів у Сполучених Штатах часів Війни».

Архівіст КДБ і перебіжчик Василь Мітрохін також стверджував, що Гопкінс був радянським агентом (The Sword and the Shield: The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB, by Vasily Mitrokhin and Christopher Andrew. – 1999).

Майор Джордж Рейсі Джордан, спираючись на спостереження за роллю Гопкінса в проекті «Ленд-ліз», також називає його шпигуном (From Major Jordan's Diaries by George Racey Jordon and Richard L. Stokes. – 1965).

Примітно, що Гопкінс також починав з ролі раболіпного придворного, який стелився під свого пана-президента. Гаррі захоплювався Сталіним і особисто зустрічався з ним.   

Гаррі Гопкінс і Йосип Сталін під час зустрічі в Кремлі. 30 липня 1941 р.


Про засилля московських агентів в США є чимало досліджень, наприклад, Стентон Еванс і Герберт Ромерстайн у 2012 році опублікували книгу «Секретні агенти Сталіна. Підрив уряду Рузвельта» (Stalin's Secret Agents. The Subversion of Roosevelt's Government. – New York: Simon & Schuster, 2012). Про вражаючу активність московської агентури розповіли розсекречені в 1995 році матеріали американської контррозвідувальної програми «Проект Венона» (1943–1980). Попри це, американці досі не усвідомили, що це було не просто масове шпигунство. Це було перехоплення управління Сполученими Штатами з боку ворожої держави – сталінського СРСР

Зауважмо, що президент США Річард Ніксон професійно займався розслідуванням московської агентурної мережі, зокрема, він був активним членом «Комісії з розслідування антиамериканської діяльності» – комісії палати представників конгресу США. Він багато чого знав про методи вербовки, методи проникнення і роботи комуністичної агентури, проте не зміг викрити Кіссинджера, якому віддав на відкуп зовнішню політику США. Але так буває – часто ми не бачимо того, що в нас перед очима і до чого звикли. Проте Ніксон не був першим, кого обманув найближчий довірений: Адольф Гітлер вважав своїм найвірнішим другом Мартіна Бормана, який був надсекретним агентом Сталіна.

Перехоплення управління: перша і друга серії

Важливо уявляти масштаби наслідків перехоплення управління. Почнімо з запитання: Яких результатів досягнула Москва внаслідок перехоплення управління Сполученими Штатами Америки протягом 1933–1945 років? Вельми серйозних.

1. Економіка США протягом 4 років напружено працювала на перемогу СРСР за програмою «ленд-ліз», ініційованій сталінським агентом Гаррі Гопкінсом.

2. США власними руками знищили своїх двох головних геополітичних союзників – Третій Райх і Японію, які були головними ідейними і геополітичними противниками Московії.

3. СРСР і Китай стали постійними членами Ради безпеки ООН з правом блокування будь-якого рішення.

4. Москва отримала під свій повний контроль країни Центрально-Східної Європи.

5. Москва поширила свій військовий, політичний і економічний вплив на Китай, Північну Корею, В’єтнам, Кубу.

6. Москва поширила по всьому світу «повстанські» та інші підривні організації, а також агентурні мережі, зокрема в США і Західній Європі.

7. Москва отримала від США технології, обладнання і матеріали для створення атомної зброї. Практична реалізація радянського ракетного і атомного проекту стала можливою завдяки полоненим німецьким інженерам і робітникам, а також демонтованому і вивезеному з Німеччини високоточному обладнанню.

8. Комуністичною ідеологією було заражено весь світ, в тому числі США і Західну Європу.

9. Націоналізм – головний противник комунізму – був затаврований, демонізований і витіснений на периферію. Те, що нині називається «націоналізмом», у більшості випадків є етнічно забарвленим лівацьким екстремізмом (наприклад, бандерівщина) або шовінізмом (наприклад, російський псевдонаціоналізм). 

10. Правління Рузвельта загальмувало розвиток США, спотворило американські моральні цінності, заразило хворобою лівизни. Економіка США безпосередньо працювала на інтереси Московії, а американські солдати гинули у безглуздій війні проти своїх геополітичних союзників (див.: Перехоплення управління: історичні приклади і уроки на майбутнє).

Період Ніксона–Кіссінджера 1969–1977 був «другою серією» перехоплення управління. Внаслідком політики розрядки відбулось посилення СРСР і Китаю, а також розповзання комуністичного руху по всьому світу.

Але якщо в «першій серії» – за правління Рузвельта – головні бонуси отримав СРСР, то у другій серії – комуністичний Китай. Цей етап вигодовування американцями свого ворога тривав до приходу Дональда Трампа. Генеральний наслідок цього етапу полягає в тому, що Китай став головною загрозою для США. Про це й заявив міністр оборони США у серпні 2019 року – і це вселяє надію.

Надія в тому, що США починають усвідомлювати, що відбулося, починають про це говорити і починають діяти. Але чи усвідомлюють вони, хто започаткував зростання Китаю і Росії? І чи розуміють, що «агент Кіса» і його «Kisa Associates» далі лобіюють інтереси ворогів США?

Висновки

1. Головною загрозою для США є комуністичний Китай, який активно формує Континентальний блок «КНР–РФ–ЄС».

2.  Різке посилення Росії і Китаю відбулося завдяки двом спецопераціям Москви з перехоплення управління державою США. Головну роль у них відіграли Гаррі Гопкінс і Генрі Кіссинджер, які майже самочинно визначали зовнішню політику США.  

3. У сучасному протистоянні США і китайсько-російського союзу будуть задіяні (вже задіяні) перевірені часом і творчо розвинені методики з перехоплення управління і підривної роботи (див: Китай може згубити Америку - мільярдер-втікач Гуо Венг про таємну війну проти США).  

4. Головний ворог – внутрішній.

5. Невиправлені помилки схильні повторюватися. Історія карає за невивчені уроки. 


Автор статті: Ігор Каганець, футуролог, головний редактор сайту "Народний Оглядач" AR25.ORG

Silent Hill - Promise

Якщо вас цікавить розвиток цієї теми, ви можете підтримати наш проект щедрими дарами.
Наші інтереси: 

Досліджуємо перехоплення управління, підвищуємо інформаційну культуру. 

Гравець: 
Ігор Каганець

Новини від RedTram - для популяризації НО

 
Форум Підтримати сайт Довідка