Народний Оглядач

У посередньому бойовичку "Завтра не помре ніколи" навіжений медіамагнат Еліот Карвер забажав через канали фальшивок спровокувати великі держави на велику війну і тим самим отримати панування над світом.

Він повчає агента Її Величності Джеймса Бонда, посланого знешкодити божевільного: "Всі ви - міністри урядів, агенти таємних служб, армійські генерали - це вчорашній день людства. Відтепер правити світом будемо ми, засоби масової інформації, а ви будете цілком залежати від новин, які ми вам будемо підсовувати ".

У свій час складалося враження, що містер Карвер - хоч і зловмисник, але по суті провидець, що так воно й буде, а може, вже є. Здавалося, перед натиском журналістів, що вступили в змову, не встоїть ніхто, вони будь-кого закатають в асфальт.

Після обрання Дональда Трампа американським президентом випала нагода поспостерігати за такою спробою, що називається, «у прямому ефірі». Медіакорпорації навалилися на нього сукупною вагою своїх газет, теле- і радіоканалів.

Не було повідомлення, яке не було б вивернуте навиворіт і подано таким боком, щоб вимазати дьогтем і виваляти в пір'ї Трампа і його близьких, друзів або випадкових знайомих. Кожен його вчинок і задум у результаті коментаторського розжовування виходив обурливим і безглуздим, кожне висловлювання поставало нелюдським і образливим.

Боротьба ліволіберальних засобів масової інформації за свою партійну правду набула найхимерніших форм і в запалі бійки поховала практично всі професійні навички журналістики. Відрізнити серйозне видання від жовтих листків стало неможливо.

Ніхто давно вже не посилається на інші джерела, крім анонімних, ніхто нічого не перевіряє ще раз, публічні спростування брехливих тверджень і вибачення за наклеп зникли як жанр.

Минуло більше півроку такої агресивної активності, і сьогодні вже можна підбити проміжні підсумки. Чи змінив цей базарний натиск, ця нескінченна медійна промивка мізків співвідношення сил в американському суспільстві? Чи наблизила вся сукупність цькування в пресі і на міських площах бажану мить імпічменту за держзраду або, у найгіршому разі, за клятвопорушення? Аж ніяк!

Ні ловля бліх у вигляді снодійних слухань в Конгресі, ні тяганина розслідувань в його комітетах і підкомітетах, ні витік з розвідувального співтовариства, дірявого як решето, ні на мить не наблизили момент бажаної розплати за принизливу поразку демократів на виборах.

Під пресом щоденних викриттів, чергових скандалів і негативного перетлумачення будь-яких вчинків президента, виборчі переваги повинні були змінитися на прямо протилежні. Задумка добре виглядала на папері. Проте Верховний суд США виявився менш свідомим, ніж недавні випускники юридичних факультетів з північно-східного узбережжя - він скасував всі їхні заборони і ввів спірні декрети Трампа в дію, залишивши дрібні застереження на потім.

Ще гірша складається ситуація з додатковими виборами: з чотирьох, що відбулися в цьому сезоні, демократи не виграли жодних. Четвертий випадок був зразково-показовим: перемогти в передмісті Атланти, в штаті Джорджія, демократам здавалося простіше простого. Грошей ними було зібрано нелічено, на цілу третину більше, ніж вдалося нашкребти республіканцям. 32 мільйони доларів на один мандат - це історичний рекорд.

Кандидат був виставлений - чудо: молодий, гарненький такий, до того ж місцева журналістська знаменитість, що мала символізувати єднання Демпартії з газетною братією.

Опитування сприяли: симпатичний стрункий Джон Оссофф випереджав республіканську товстушку Керен Гендель. У результаті вийшло з точністю до навпаки, що викликало в рядах демократів шок і замішання.

Вважалося, що підтримка Трампа швидше зашкодить кандидату, ніж допоможе. Вважалося, що висока активність виборців грає на користь демократів - мовляв, свідомих прийде до урн більше.

Вважалося, що чим вище освітній рівень голосуючих, тим більше шансів на перемогу у демократів: мовляв, обирати трампістів можуть тільки сільські ватники з червоними потилицями.

І що ж? Трамп підтримав свого кандидата, і це тільки пішло Гендель на користь. Активність виборців побила місцеві рекорди. 6-й виборчий округ в Джорджії - один з перших в країні за рівнем освіченості жителів, близько 60 відсотків місцевих мають освіту вище середньої.

Міфи не полегшують розуміння світу. Тижневик The Weekly Standard від 3 червня 2017 року боязко вимовив неприємну істину: "Кампанія ненависті до Трампа демократам перемоги не принесе".

Під холодним душем настає повільне протверезіння. Імпічмент розтанув на горизонті, і якось відразу стало нецікаво. Сперечатися по суті більше ні з ким.

Ті, хто вчора крутили пальцем біля скроні, обгавкуючи зграєю кожного незгодного, сьогодні відводять очі і напружено дивляться вбік. Та й про що, власне, сперечатися, якщо головна тема пройшла?

Але якщо не таврувати Трампа, то що ж реально залишається? Політична рутина, гра за правилами, де ще не зрозуміло, хто виграє, а хто програє.

Можна, звичайно, спробувати кошмарити населення розповідями про те, як скасування обамівської реформи охорони здоров'я призведе до вимирання народу, можна малювати картину прийдешніх сліз вдів і плач сиріт. Можна, як це зробив один акредитований в Білому домі кореспондент, попереджати, що їх, прогресивних журналістів, ось-ось почне лінчувати на вулицях агресивна чернь - але це заняття для самих товстошкірих циніків, до того ж контрпродуктивне.

Великого компромату вже нема й не буде, тому що, як кажуть в Китаї, неможливо знайти в темній кімнаті чорну кішку, якщо її там нема. Стало зрозуміло, що кавалерійська атака захлинулася і ведуться ар'єргардні бої.

Репутаційні втрати американських ЗМІ жахливі. Ліберальний телеканал Сі-Ен-Ен вже звільняє відповідальних працівників і скасовує репортажі про російські зв'язки президентського оточення. У власників каналу несподівано прокинулася совість - після того, як один з провідних продюсерів, Джон Боніфільд, під приховану камеру визнав, що ніяких доказів зв'язків Трампа з Росією у телевізійників не було й нема, що "джерела" вигадувалися на редакційних летючках, що всі вбивчі сенсації були суцільною  «брехнею, говорильнею і провокацією», що єдиною метою цькування, не рахуючи політичного замовлення, було підвищення популярності каналу.

І тільки найбільш непримиренна газета The New York Times відкрила читачам очі на те, що відбувається. Виявляється, в провалі масивної медійної кампанії винні не ті, хто її розкручував, заводив і заспівував, а ... той факт, що американська демократія - не справжня, а наскрізь фальшива, підроблена - як пишуть сьогодні в Росії, "імітаційна".

Вона нібито перестала бути представницькою і відповідальною, тому й не реагує на сигнали народних журналістів, справжніх захисників мовчазної і без'язикої ліберальної більшості.

Це було б смішно, коли б не було так сумно. Півроку день у день нас годували байками про те, що підступна мета путінського втручання у виборчий процес - довести, що американська демократія прогнила з ніг до голови, вона фальшива і нікого не представляє. А тепер нас в тому ж запевняє флагман американської журналістики, живий носій і гарант Першої поправки Конституції. Напрошується питання: хто тут, власне, працює на Путіна?

Експеримент проведений і відповідь отримана. Медіамагнат Еліот Карвер зазнав нищівної поразки - і не тільки у фільмі про агента 007, а й у дійсності.

Досвід показує, що медіакорпорації далеко не всесильні. У кожної влади є свої межі.

Можна змінити ментальність людини, але неможливо змінити її фізіологію.

Можна переконати людину в тому, що ніч - це день, але не можна змусити її бачити в темряві.

Єфім Фіштейн - міжнародний оглядач Радіо Свобода