Партнерства України з Великою Британією, Данією, Нідерландами, Швецією та країнами Балтії вже закріпили нову модель співпраці – "фінансування в обмін на технології". Це не класичний бартер, а сучасна логіка ко-розробки й обміну даними: країни ЄС отримують доступ до українських напрацювань, а Україна – до ринків, фінансування та виробничої бази.
Однак за цією політичною красивою картинкою стоїть системна проблема – українські закони та бюрократія часто блокують те, що партнери готові фінансувати, пише у своїй статті на "Бізнес Цензор" Наталія Харитонова.
Британія вже запустила спільну програму виробництва перехоплювачів Octopus та коаліцію FPV-дронів із Латвією. Данія відкрила своє виробництво для українських рішень, Швеція подвоїла інвестиції в інновації для України, а Литва взяла зобов’язання допомоги на чверть відсотка ВВП.
Ці приклади доводять, що Україна може бути не тільки фронтом, а й лабораторією оборонних технологій Європи. Але коли доходить до оформлення угод, починаються "гальма".
Якщо Україна хоче бути лідером оборони Європи – треба почати з політики
В Україні діє закон, який фактично забороняє трансфер військових технологій без складних експертиз і погоджень. Як пояснює Аудрюс Буткявічюс, перший міністр оборони незалежної Литви та нині експерт із військових технологій, навіть політична воля не допомагає зрушити процес.
"В Україні діє закон, який забороняє трансфер військових технологій. І попри те, що між Литвою та Україною підписано політичні документи про співпрацю, коли доходить до практики – все зупиняється", – каже Буткявічюс.
За його словами, литовські компанії готові вкладати кошти, створювати спільні виробництва, навіть надавати фінансування, але українські партнери бояться порушити закон. "Ваші виробники побоюються, що підпадуть під дію цього закону – і з цієї причини проєкти просто не стартують", – пояснює експерт.
Колишній міністр визнає – інтерес до України в Європі величезний, але працювати важко. "Ми не з тих, хто думає, що може краще вас навчити. Навпаки, ми розуміємо, що Україна має бойовий досвід, якого в Європі немає. Проте коли доходить до реальних дій – бюрократія і страх усе зупиняють".
За словами Буткявічюса, Литва намагається створювати для українських компаній "безпечні виробничі майданчики" – щоб обійти ризики українського законодавства, зберігши при цьому співпрацю. Але поки це лише точкові ініціативи, не державна політика. "Зараз Україна не має своєї політики в цій сфері. До вас їдуть ентузіасти, як я, які самі знаходять переваги ваших технологій. Але держава не користується цим потенціалом", – підкреслює він.
На думку експерта, Україна після 2014 року створила унікальний масив бойових розробок – від дронів до систем РЕБ – але не створила політики експорту та просування технологій.
"У вас є досвід, якого немає в жодній країні Європи. Ви могли б стати лідером у військових технологіях, але не маєте навіть базової політики, щоб це просувати", – каже Буткявічюс.
Він нагадує: у Європі часто навіть не розуміють, для чого потрібні деякі українські розробки. "Іноді просто неможливо пояснити європейцям, навіщо це потрібно – вони ніколи не бачили, як це працює на фронті". Це – ключ до проблеми: український досвід унікальний, але не має системи, яка б його транслювала.
"Працювати неможливо навіть тому, що люди бояться бути звинуваченими у "трансфері технологій", – констатує Буткявічюс. – "Війна триває одинадцять років, а державна політика в цій галузі – відсутня".
Колишній міністр порівнює ситуацію з 2014 роком: тоді, каже він, "українські інженери працювали з ентузіазмом і хаосом, але принаймні з вірою". Тепер – навпаки: система стала важкою, але без довіри. Щоб модель "технології – фінансування" запрацювала, держава має змінити не людей, а архітектуру процесів. Йдеться не про продаж креслень, а про участь у виробництві: партнер отримує контрольований доступ до даних, Україна – частку у спільній ІВ.
Буткявічюс наголошує: навіть в ЄС усе це працює через спеціальні коридори безпеки, коли документація, ноу-хау і прототипи передаються у межах консорціуму. Україні потрібно створити такі ж процедури. "Якщо Україна хоче бути лідером оборони Європи – треба почати з політики. Не з воєн, а з рішень", – підсумовує литовський експерт.
Перетік мізків і ресурсів
З іншого боку, вітчизняний фахівець, президент об'єднання "Технологічні Сили України" та СЕО FRDM Вадим Юник, бачить цю ситуацію з іншого боку:
"Є багато держав, які досі переконані, що українці "перебільшують" або "не зовсім розуміють картину", і що збоку видно краще. І саме тому багато країн так повільно рухаються: вони досі думають, що знають, як воювати, хоча реальність давно інша. Балтія тут – виняток. Тепер щодо українського законодавства, про яке він згадував, – мовляв, процеси стоять, хоча закони прийняті. Регуляцій так багато, що рухатися дуже складно. Це фундаментальна незручність для іноземних партнерів: щоб працювати з технологіями, їх треба не тільки "народити", їх ще треба вивчити, доопрацювати, адаптувати. І тут важливо розуміти: навіть якщо завтра вся команда українських інженерів переїде у якусь іншу країну, технології ж не з’являться там миттєво. Україна втратить людський капітал, а нова країна – рік чи більше – просто вчитиметься".
Вадим Юник вважає, що для України це невигідно в принципі. Тому, на його думку, логічніше не переносити виробництва "під ключ", а займатися експортом конкретних готових виробів та технологій для виробництва саме цих виробів.
Але багато країн хочуть інакше. Їм хочеться, щоб виробництво переїхало до них назавжди. "Данці говорили це прямо: вони не вірять, що Україна виграє війну й бояться, що обладнання може "опинитися в Росії". І саме під цим прикриттям вони хочуть забрати до себе інтелектуальну та технологічну базу. На вигляд це миротворча логіка, але по суті – класичний перетік мізків і ресурсів".
І тут виникає питання: чи можна синхронізувати інтереси? Адже у них свої вимоги, у нас свої, і це гальмує процес. Так, це можливо, каже Юник. Найпростіший шлях – створити прозорі й швидкі правила для експорту готової продукції. Наприклад, держава гарантує закупівлю тисячі одиниць на рік. Тоді виробник може планувати виробництво й укладати міжнародні контракти без бюрократичного хаосу.
Проблема зараз у тому, що погодження експортних дозволів може тягнутися рік. Але динаміка війни – інша. Через два роки продукт, який ми намагаємося експортувати, може бути вже морально застарілим. І навіть якщо цю техніку захочуть повернути в Україну, вона нам уже буде не потрібна.
Тому механізм експорту має працювати швидко і прогнозовано – так, як у Європі. Наприклад, в Естонії виробник може за місяць оформити продаж у Латвію. У них мінімальна кількість кіл погоджень, і всі знають, що буде завтра, зазначає експерт.
Для українського виробника ідеальна модель – залишатися в Україні й продавати на зовнішні ринки напряму. Бізнес живе за рахунок прибутку. Щодо закону про експорт – механізм у нас вже є. Він просто заблокований. Треба відновити роботу експортної комісії, призначити керівника й запустити процес хоча б у тому вигляді, який є.
Гальмування процесу наразі вже заподіяло багато шкоди вітчизняним виробникам. "Річ у тім, що вимоги європейських країн до зброї дуже суворі, і буде не достатньо лише українського "combat proven".
Щоб пройти систему тестувань та процедуру постанови на озброєння знадобляться довгі місяці якщо не роки", – кажуть у компанії DEVIRO, яка розробляє, проєктує і виготовляє безпілотні літальні апарати та супутнє програмне забезпечення з 2014 року.
У компанії переконані, що шлях на зближення української зброї з Європою потрібно було розпочати набагато раніше: надати дорожню карту інтеграції зброярів в державні програми із залученням європейських інвестицій, зблизити оборонні сектори та вести постійний діалог з нашими партнерами через оборонні асоціації.
"Ми втрачаємо час, а ворог щодня полює на виробництва та склади. Експорт зброї – не стільки про гроші, скільки про зміцнення України на міжнародній арені, можливість технологічного розвитку та виживання у найтяжчий період нашої державності".
Вадим Юник: "Нам, українцям, треба розуміти головне: ми маємо захищати майбутнє країни. Звісно, Литва може запропонувати гроші, громадянство, медалі, комфорт. Але якщо всі інженери та конструктори просто поїдуть – це буде удар не по бізнесу, а по майбутньому України. Тому першочергове – створити умови, щоби бізнес міг працювати тут. І зробити все можливе, щоб Україна вистояла. Бо без цього весь інший розвиток втрачає сенс".
Наші інтереси:
І знову бачимо, як держава створює проблеми своїми регулюваннями та бюрократією! І нема на це ради... Якесь пекельне зачароване коло постійно жити всупереч державі, коли ця держава не тільки не працює, але й заважає!
Концепція дистиляції знань, що походить зі сфери штучного інтелекту, може стати ключем до особистої трансформації та національного відродження. Подібно до нейромережі, людина може дистилювати власне...
"Технології в обмін на гроші": чому Україна гальмує оборонні партнерства і що з цим робити
Світ:
Партнерства України з Великою Британією, Данією, Нідерландами, Швецією та країнами Балтії вже закріпили нову модель співпраці – "фінансування в обмін на технології". Це не класичний бартер, а сучасна логіка ко-розробки й обміну даними: країни ЄС отримують доступ до українських напрацювань, а Україна – до ринків, фінансування та виробничої бази.
25112101.jpg
Однак за цією політичною красивою картинкою стоїть системна проблема – українські закони та бюрократія часто блокують те, що партнери готові фінансувати, пише у своїй статті на "Бізнес Цензор" Наталія Харитонова.
Британія вже запустила спільну програму виробництва перехоплювачів Octopus та коаліцію FPV-дронів із Латвією. Данія відкрила своє виробництво для українських рішень, Швеція подвоїла інвестиції в інновації для України, а Литва взяла зобов’язання допомоги на чверть відсотка ВВП.
Ці приклади доводять, що Україна може бути не тільки фронтом, а й лабораторією оборонних технологій Європи. Але коли доходить до оформлення угод, починаються "гальма".
Якщо Україна хоче бути лідером оборони Європи – треба почати з політики
В Україні діє закон, який фактично забороняє трансфер військових технологій без складних експертиз і погоджень. Як пояснює Аудрюс Буткявічюс, перший міністр оборони незалежної Литви та нині експерт із військових технологій, навіть політична воля не допомагає зрушити процес.
"В Україні діє закон, який забороняє трансфер військових технологій. І попри те, що між Литвою та Україною підписано політичні документи про співпрацю, коли доходить до практики – все зупиняється", – каже Буткявічюс.
За його словами, литовські компанії готові вкладати кошти, створювати спільні виробництва, навіть надавати фінансування, але українські партнери бояться порушити закон. "Ваші виробники побоюються, що підпадуть під дію цього закону – і з цієї причини проєкти просто не стартують", – пояснює експерт.
Колишній міністр визнає – інтерес до України в Європі величезний, але працювати важко. "Ми не з тих, хто думає, що може краще вас навчити. Навпаки, ми розуміємо, що Україна має бойовий досвід, якого в Європі немає. Проте коли доходить до реальних дій – бюрократія і страх усе зупиняють".
За словами Буткявічюса, Литва намагається створювати для українських компаній "безпечні виробничі майданчики" – щоб обійти ризики українського законодавства, зберігши при цьому співпрацю. Але поки це лише точкові ініціативи, не державна політика. "Зараз Україна не має своєї політики в цій сфері. До вас їдуть ентузіасти, як я, які самі знаходять переваги ваших технологій. Але держава не користується цим потенціалом", – підкреслює він.
На думку експерта, Україна після 2014 року створила унікальний масив бойових розробок – від дронів до систем РЕБ – але не створила політики експорту та просування технологій.
"У вас є досвід, якого немає в жодній країні Європи. Ви могли б стати лідером у військових технологіях, але не маєте навіть базової політики, щоб це просувати", – каже Буткявічюс.
Він нагадує: у Європі часто навіть не розуміють, для чого потрібні деякі українські розробки. "Іноді просто неможливо пояснити європейцям, навіщо це потрібно – вони ніколи не бачили, як це працює на фронті". Це – ключ до проблеми: український досвід унікальний, але не має системи, яка б його транслювала.
"Працювати неможливо навіть тому, що люди бояться бути звинуваченими у "трансфері технологій", – констатує Буткявічюс. – "Війна триває одинадцять років, а державна політика в цій галузі – відсутня".
Колишній міністр порівнює ситуацію з 2014 роком: тоді, каже він, "українські інженери працювали з ентузіазмом і хаосом, але принаймні з вірою". Тепер – навпаки: система стала важкою, але без довіри. Щоб модель "технології – фінансування" запрацювала, держава має змінити не людей, а архітектуру процесів. Йдеться не про продаж креслень, а про участь у виробництві: партнер отримує контрольований доступ до даних, Україна – частку у спільній ІВ.
Буткявічюс наголошує: навіть в ЄС усе це працює через спеціальні коридори безпеки, коли документація, ноу-хау і прототипи передаються у межах консорціуму. Україні потрібно створити такі ж процедури. "Якщо Україна хоче бути лідером оборони Європи – треба почати з політики. Не з воєн, а з рішень", – підсумовує литовський експерт.
Перетік мізків і ресурсів
З іншого боку, вітчизняний фахівець, президент об'єднання "Технологічні Сили України" та СЕО FRDM Вадим Юник, бачить цю ситуацію з іншого боку:
"Є багато держав, які досі переконані, що українці "перебільшують" або "не зовсім розуміють картину", і що збоку видно краще. І саме тому багато країн так повільно рухаються: вони досі думають, що знають, як воювати, хоча реальність давно інша. Балтія тут – виняток. Тепер щодо українського законодавства, про яке він згадував, – мовляв, процеси стоять, хоча закони прийняті. Регуляцій так багато, що рухатися дуже складно. Це фундаментальна незручність для іноземних партнерів: щоб працювати з технологіями, їх треба не тільки "народити", їх ще треба вивчити, доопрацювати, адаптувати. І тут важливо розуміти: навіть якщо завтра вся команда українських інженерів переїде у якусь іншу країну, технології ж не з’являться там миттєво. Україна втратить людський капітал, а нова країна – рік чи більше – просто вчитиметься".
Вадим Юник вважає, що для України це невигідно в принципі. Тому, на його думку, логічніше не переносити виробництва "під ключ", а займатися експортом конкретних готових виробів та технологій для виробництва саме цих виробів.
Але багато країн хочуть інакше. Їм хочеться, щоб виробництво переїхало до них назавжди. "Данці говорили це прямо: вони не вірять, що Україна виграє війну й бояться, що обладнання може "опинитися в Росії". І саме під цим прикриттям вони хочуть забрати до себе інтелектуальну та технологічну базу. На вигляд це миротворча логіка, але по суті – класичний перетік мізків і ресурсів".
І тут виникає питання: чи можна синхронізувати інтереси? Адже у них свої вимоги, у нас свої, і це гальмує процес. Так, це можливо, каже Юник. Найпростіший шлях – створити прозорі й швидкі правила для експорту готової продукції. Наприклад, держава гарантує закупівлю тисячі одиниць на рік. Тоді виробник може планувати виробництво й укладати міжнародні контракти без бюрократичного хаосу.
Проблема зараз у тому, що погодження експортних дозволів може тягнутися рік. Але динаміка війни – інша. Через два роки продукт, який ми намагаємося експортувати, може бути вже морально застарілим. І навіть якщо цю техніку захочуть повернути в Україну, вона нам уже буде не потрібна.
Тому механізм експорту має працювати швидко і прогнозовано – так, як у Європі. Наприклад, в Естонії виробник може за місяць оформити продаж у Латвію. У них мінімальна кількість кіл погоджень, і всі знають, що буде завтра, зазначає експерт.
Для українського виробника ідеальна модель – залишатися в Україні й продавати на зовнішні ринки напряму. Бізнес живе за рахунок прибутку. Щодо закону про експорт – механізм у нас вже є. Він просто заблокований. Треба відновити роботу експортної комісії, призначити керівника й запустити процес хоча б у тому вигляді, який є.
Гальмування процесу наразі вже заподіяло багато шкоди вітчизняним виробникам. "Річ у тім, що вимоги європейських країн до зброї дуже суворі, і буде не достатньо лише українського "combat proven".
Щоб пройти систему тестувань та процедуру постанови на озброєння знадобляться довгі місяці якщо не роки", – кажуть у компанії DEVIRO, яка розробляє, проєктує і виготовляє безпілотні літальні апарати та супутнє програмне забезпечення з 2014 року.
У компанії переконані, що шлях на зближення української зброї з Європою потрібно було розпочати набагато раніше: надати дорожню карту інтеграції зброярів в державні програми із залученням європейських інвестицій, зблизити оборонні сектори та вести постійний діалог з нашими партнерами через оборонні асоціації.
"Ми втрачаємо час, а ворог щодня полює на виробництва та склади. Експорт зброї – не стільки про гроші, скільки про зміцнення України на міжнародній арені, можливість технологічного розвитку та виживання у найтяжчий період нашої державності".
Вадим Юник: "Нам, українцям, треба розуміти головне: ми маємо захищати майбутнє країни. Звісно, Литва може запропонувати гроші, громадянство, медалі, комфорт. Але якщо всі інженери та конструктори просто поїдуть – це буде удар не по бізнесу, а по майбутньому України. Тому першочергове – створити умови, щоби бізнес міг працювати тут. І зробити все можливе, щоб Україна вистояла. Бо без цього весь інший розвиток втрачає сенс".
І знову бачимо, як держава створює проблеми своїми регулюваннями та бюрократією! І нема на це ради... Якесь пекельне зачароване коло постійно жити всупереч державі, коли ця держава не тільки не працює, але й заважає!
Зверніть увагу
Трипільський ультранаціоналізм: дистиляція минулого як соціальна технологія та трамплін до Золотої ери (+подкаст)