Уроки історії. Мир ціною червоного терору і Голодомору

Як відомо, демократія слово грецьке, воно означає владу демосу. А що таке демос? Це спільнота громадян, здатних відповідати за себе, за свої сім’ї, за свою країну і державу. Якщо такої спільноти нема, то всі розмови про демократію є блудослів’ям - пише філософ Ігор Лосєв. 

 Можливі ситуації, коли демос становить мізерну частину населення країни, тоді існування демократії не є гарантованим, бо 20-25% відповідальних громадян дуже важко тягнути за собою величезну реакційну більшість чи принаймні мінімізувати негативні наслідки її діяльності. Ця реакційна більшість називалася у Древній Греції «охлос» – юрба, натовп. А влада «охлосу» відповідно називалася «охлократія», а її ватажки – «охломонами» (зараз це слово інколи вживається як лайка).

Проте насправді від імені охлосу його владу (часто в своїх егоїстичних інтересах) здійснювали демагоги (за сучасною термінологією – популісти). Ними незрідка виступали найзаможніші й найвпливовіші громадяни – олігархи.

Охлос керується переважно примітивними скороминущими емоціями, дуже чутливий до демагогічної пропаганди, до порожніх обіцянок, схвально реагує на штучно роздмухану ненависть (остракізм) до окремих осіб, яких робили символами всіх негараздів суспільства, а також до цілих соціальних груп – насамперед аристократії.

Цікаво, що аристократами ставали через власну військову звитягу: в бою аристократи були в перших лавах ополчення, за ними безладним натовпом ішов простолюд.

Місце людини в бойовому порядку відповідало її місцю в суспільстві. Коли реально існує демос – механізми демократії успішно працюють. Коли його немає або він мізерно малий на загальному тлі народу, демократія незрідка перетворюється на заперечення себе самої.

Нам кажуть, що з 1991 року в Україні існує демократична форма правління. Однак ми бачимо, що вся українська політика з того часу була змаганням і боротьбою олігархічних кланів і вищої бюрократії, а народ виступав здебільшого пасивною масою тих, хто все те спостерігав.

На жаль, причиною багатьох історичних поразок України був не лише зовнішній ворог, а неадекватна поведінка її власного населення.

У 1918–1921 роках, замість того, щоб одностайно стати на захист своєї держави, мільйони українців дотримувалися нейтралітету.  Чимало з них гетьмана Павла Скоропадського ненавиділи більше, ніж Леніна, Денікіна та інших чужинців. 

Тоді, як і зараз, було дуже багато прихильників «миру за будь-яку ціну». Вони отримали такий мир ціною червоного терору і Голодомору. «Взаєморозуміння» з більшовиками закінчилося в 1932–1933 роках.