Важливість: 
5
Люди і орки, або Як помиритися з Мордором: розгадка загадкової російської душі

Мир з Росією відбудеться лише тоді, коли Україна стане на порядок сильнішою і матиме реальні засоби ліквідувати Мордор.

191107dune-2.jpg

Бог створив Україну для виховання чесних людей. І ніхто не може піти проти слова Господнього (кадр з фільму «Дюна», 1984)
Бог створив Україну для виховання чесних людей. І ніхто не може піти проти слова Господнього (кадр з фільму «Дюна», 1984)

Для вироблення правильної взаємодії з Росією необхідно розуміти її світогляд. Існує уявлення, що він мало чим відрізняється від нашого – мовляв, такі ж самі люди. Це фатальна помилка, і вона є головною причиною постійної українсько-російської війни.

А чи можливий мир? Для початку з’ясуймо, що таке війна.

Визначення війни і миру

Війна – це рішучі дії задля зміни поведінки противника. Слово «рішучі» вказує на те, що йдеться про енергійні, свідомі, невипадкові дії, з наперед продуманим наміром, всупереч волі противної сторони.

– А що таке мир?

Якщо війна – це динамічний ПРОЦЕС, то мир – це СТАН певної рівноваги. Тому й говорять, що «мир – це відсутність війни», а «метою війни є досягнення миру, кращого за попередній». Війна – це перехід від одного стану відносної рівноваги до іншого.

Будь-яка війна врешті-решт завершується миром. Проблема в тому, що у воюючих сторін уявлення про мир можуть бути дуже відмінними. Ми живемо в час, коли словом «мир» позначаються діаметрально протилежні поняття. 

Етимологічно слово «мир» пов’язане з поняттям «згода», відтак обов’язковою умовою істинного миру є наявність згоди між сторонами. Слово «помирилися» означає «припинили боротьбу і домовилися». Якщо нема згоди, то нема й миру.

У той же час «миром» називають стан, коли одна сторона придушує іншу сторону і нав’язує їй свою волю.

Відтак маємо два полюси, дві крайні позиції – «мир співпраці» (істинний мир, оснований на згоді) і «мир примусу» (псевдо-мир, оснований на придушенні).

Мир співпраці

Мир співпраці – це згода між рівноправними суб’єктами. Це стан такої рівноваги, яка дозволяє розвиватися всім сторонам мирної взаємодії. Стійкість такого миру тримається на вигоді для всіх його учасників, відтак вони  зацікавлені в його дотриманні.

Укладаючи такий мир, сторони разом формулюють і погоджують правила співжиття – мирний договір. Якщо договір змінюється, то лише за згодою сторін. Мир співпраці – це «гра з ненульовою сумою»: якщо один отримує, то інший не втрачає.

Мир примусу – це продовження війни

Мир примусу – це стан, у підтриманні якого зацікавлена лише одна сторона взаємодії. Тут нема ні згоди, ні рівноправності. Мир примусу виникає під тиском переможця і дає йому можливість розвиватися за рахунок переможеного. Стійкість такого «миру» тримається на домінуванні. Переможений перестає бути суб’єктом (гравцем), перетворюючись на пасивний об’єкт.

Для забезпечення свого домінування переможець системно ослаблює переможеного аж до його повного зникнення – шляхом фізичного знищення (геноциду) або поглинання (етноциду – примусової асиміляції, тобто розчинення). Відтак мир примусу – це прихована війна. Він веде до уніфікації і зменшення різноманітності. Мир примусу – це «гра з нульовою сумою»: якщо один отримує, то інший втрачає. 

Два світогляди, два способи життя

Як бачимо, є два протилежні уявлення про те, що таке мир. Вони випливають зі світогляду, адже саме світогляд дає поняття про те, яким має бути правильний порядок.

Для одних мир – це взаємовигідна співпраця, для інших – домінування і поглинання. Для одних мир – це результат домовленостей і їх чесного виконання, для інших – повного придушення противника. Для одних ідеальною метою війни є перетворення ворога на друга, для інших – повне підкорення противника або його знищення.

Якщо носії цих протилежних світоглядів почнуть шукати між собою миру, то в них нічого не вийде – адже під миром кожен розуміє своє.

Наголосимо, що тим самим терміном позначаються речі не просто різні, а докорінно відмінні, полярні, «потойбічні». Власне кажучи, «мир примусу» – це взагалі не мир (згода, гармонія), а тиранія.

Отже, перед тим, як шукати з кимось миру, треба ретельно вияснити, що він розуміє під цим словом і що для нього є бажаною реальністю – мир співпраці (тобто мир в первинному сенсі цього слова) чи мир примусу (псевдо-мир, прихована війна, «заморожений конфлікт»).  

Бісмарк і Кеннан про «російський мир» 

Після початку російсько-української війни у 2014 році одразу ж постало питання про досягнення миру. Миру хочуть усі. Росія постійно закликає до миру. Але що вона має на увазі? Який тип миру відповідає російському світогляду? Відповідь дає історичний фактаж.

Мирні домовленості для Московії ніколи не мали жодного вартості. Видатний німецький політик Отто фон Бісмарк, ще будучи послом в Росії, підсумував це відомим афоризмом: «Договір із Росією не вартий того паперу, на якому написаний». Пізніше він додав: «Ніколи не вірте росіянам, бо росіяни не вірять навіть самі собі».

У наступному столітті цю московську специфіку ретельно дослідив Джордж Кеннан – американський дипломат, політолог та історик. Будучи в 1946 році послом США в Росії, він здійснив проникливе дослідження її глибинної суті. Його висновки заклали фундамент «Доктрини стримування».

Кеннан показав, що для Москви не існує домовленостей, оскільки виконання обіцяного вона вважає проявом слабкості. Вона не вірить в існування правди і поважає лише грубу силу. Відповідно, Москва органічно непридатна до будь-якої співпраці – вона визнає лише тиранію.  

Кеннан писав, що Росія бере участь у міжнародних організаціях лише для посилення свого впливу і ослаблення впливу інших держав. «Москва розглядає ООН не як спільно сформований механізм управління світовим співтовариством, заснований на взаємовигідних інтересах і на благо всіх народів, а як арену, на якій її власні цілі можуть бути найкращим чином здійснені».

Москва переконана, що з «капіталістичним оточенням» неможливе мирне співіснування. Можлива лише боротьба, яка завершиться перемогою або капіталізму, або соціалізму. Для цього треба підтримувати у всьому світі комуністичні і промосковські сили, водночас використовувати найменшу можливість для ослаблення капіталістичних сил і посилення його внутрішніх конфліктів.

Маніакальна політика комуністичної влади основана на почутті страху, неповноцінності, відсталості і вразливості – писав Кеннан. Москва переконана, що економічні конфлікти неможливо вирішити шляхом домовленостей. У минулому російські правителі «шукали шляхи до забезпечення своєї безпеки лише у впертій і смертельній боротьбі за повне знищення конкуруючих держав, ніколи не йдучи з ними на угоди чи компроміси».

Висновки Бісмарка і Кеннана цілком актуальні для сучасного стану російсько-української війни. Ми в цьому переконуємося мало не щодня.

Очевидно, що «російський мир» – це «мир примусу», тобто продовження війни до повного знищення суперників. Він засадничо несумісний з ідеєю «миру співпраці», тобто миру в первинному й істинному розумінні цього слова.

Колективна психіка Московії

Якщо психологія вивчає психіку окремої людини, то соціальна психологія – психіку соціальних груп: колективну психіку, етнопсихіку, національний характер. Ще Платон спостеріг, що народ поводиться як єдина соціальна істота – «велика людина». Відтак існує деяка подібність між індивідуальною і колективною психіками. Працює системний принцип «те, що нагорі, подібне до того, що внизу».

Як ми вже знаємо, кожна людина належить до одного з 16 соціопсихологічних типів – соціотипів. Ці 16 типів об’єднуються в 4 квадри – «групи однодумців» з 4 соціотипів. Для кожної квадри властива четвірка «квадрових цінностей» – вона формується провідними («головними», «першими»)  психічними функціями чотирьох соціотипів, що належать до цієї квадри.  

Колективна психіка (етнопсихіка) народу московитів («москалі», «народ Моксель») належить до другої квадри, відтак її «квадровими цінностями» є такі психічні функції:

інтуїція суперечностей (схильність бачити слабкості, деформації, збочення, гниль);

сенсорика примусу (спроможність підкоряти своїй волі,  придушувати опір);

логіка контролю (схильність до формування вертикально підпорядкованих структур);

етика драматичних емоцій (генерування напруженої емоційної атмосфери, залякування, пафос війни).  

Зрозуміло, що з погляду індивідуальної психіки далеко не всі московити належать до другої квадри – серед них присутні всі 16 соціотипів. Проте саме до другої квадри належить колективна психіка Московії, яка є системою вищого таксономічного рівня. Саме вона формує серед своїх членів загальне уявлення про добро і зло, норму і відхилення, корисне і шкідливе.

Завдяки цій «суспільній думці» згадані вище цінності вважаються у московитів чеснотами, тобто соціально значимими корисними звичками. В результаті людина будь-якого соціотипу, долучена до московського інформаційного поля, в більшій чи меншій мірі орієнтується на «загальнодержавні цінності», а вони є цінностями другої квадри.

Усвідомлення цих азів соціальної психології дозволяє зрозуміти:

– чому в Московії не довіряють нікому, навіть один одному («інтуїція суперечностей»),

– чому там панує не «сила права», а «право сили» («сенсорика примусу»),

– чому вони так легко підкоряються начальству і невимушено «вмонтовуються» у структури тюремного типу («логіка контролю»),

– чому постійно вважають себе «обложеною фортецею», а будь-яку соціальну активність розглядають як різновид війни («етика драматичних емоцій»).  

З другого боку, соціопсихологічний підхід дозволяє зрозуміти, чому виконання домовленостей сприймається московитами як прояв слабкості. Річ у тім, що за формування спільних правил і їх точне виконання відповідає психічна функція «логіка чесної праці» («логіка співпраці»). Для другої квадри ця функція є «точкою найменшого опору», тобто сприймається як щось неприємне, нереальне, потойбічне (див. «Потойбічні» психічні функції). Можна сказати, що сама думка про виконання договорів викликає у московитів не просто презирство, а прямо таки блювотний рефлекс. «Борги віддають тільки боягузи» – це з їхнього фольклору.

ІТ-підсилювач національного характеру

Оскільки метрополією для РФ є Москва, то вона формує колективну психіку всієї імперії «за своїм образом і подобою». Те, що колись було «московським менталітетом», стало «національним характером» Росії. Перехід до інформаційного суспільства поглиблює його проникнення в індивідуальну і групову психіку російського суспільства.  

Процес «промивання мізків» росіян різко посилився після 2014 року, коли Москва, виправдовуючи свою війну проти України, почала формувати для громадян РФ вигадану «паралельну реальність».

Керованість колективної психіки за допомогою нових інформаційних технологій швидко посилюється. Як наслідок, прискорюється стирання національних відмінностей всередині РФ: що далі, то більше народи РФ відчувають себе росіянами.

Для посилення асиміляції і контролю активно залучається багатий досвід комуністичного Китаю. Характерний прояв – поступова, але рішуча ізоляція Росії від Інтернету і державна система примусового стеження за користувачами смартфонів та комп’ютерів.

За великим рахунком, інформаційні технології етично нейтральні і є лише підсилювачами наявних соціальних процесів. Оскільки інформатизація є сталою світовою тенденцією, то вона розгортатиметься і в Росії. Це означає неминуче посилення і увиразнення російського національного характеру, зокрема притаманних Московії квадрових цінностей, серед яких недовіра, примус, тиранія і романтика війни.

Поширене уявлення про те, що в Росії врешті-решт переможе «холодильник», основане на нерозумінні цінностей російської колективної психіки. Психічна функція «сенсорика комфорту» (символічний «холодильник») не є для росіян цінністю. Натомість цінністю і великою чеснотою вважається спроможність до завоювань і підкорення інших народів. Для росіян нормальним і загально схвалюваним способом вивищення Росії вважається приниження нею всіх інших. Якщо Росія здійснюватиме зовнішні завоювання, то народ пробачатиме владі всі свої поневіряння, відтак «телевізор» (пропаганда почуття величі) завжди перемагатиме «холодильник» (якість життя). Причому зниження рівня життя буде лише посилювати агресивність Росії і посилювати внутрішню консолідацію.  

Перпендикулярні цивілізації

Неважко побачити, що описані вище 4 психічні функції, що є цінностями другої квадри, складають цілісну систему і діють синергетично. Справді, адже недовіра до людських якостей вимагає посиленого контролю, а для здійснення примусу потрібне емоційне виправдання.

Так само цінності протилежної – четвертої квадри – складають цілісну систему і діють синергетично:

етика духу (свідомість, зв’язок з власним духом і духовним світом);

логіка співпраці (узгоджене вироблення правил та їх чітке виконання);

сенсорика краси і якості (гармонія, функціональність, надійність, ефективність);

інтуїція здібностей (знаходження прихованих талантів та їх реалізація).

Наявність цих двох протилежних комплексів «квадрових цінностей» формує два протилежні типи мислення, зокрема два протилежні уявлення про мир. Комплекс 4 квадри веде до «миру співпраці», комплекс 2 квадри – до «миру примусу».

Мир співпраці – це мир «горизонтальної взаємодії», адже сторони, які домовляються, перебувають в однаковому статусі «вільних гравців», суверенних суб’єктів. Спільно виробляючи правила взаємодії у вигляді мирного договору, вони перебувають на одному рівні, в одній площині. Це «горизонтальний мир».

Натомість «мир примусу» означає, що одна сторона взаємодії стоїть вище іншої, відтак має право диктувати їй свої умови. Перебуваючи в різних площинах буття, вони принципово не можуть домовлятися. Тут єдино можливі лише вертикальні стосунки «начальник – підлеглий»: перший наказує, другий виконує. Порушення такої жорсткої субординації, з погляду другої квадри, означає руйнування порядку і вселенську катастрофу. Це «вертикальний мир», основний на підкоренні й диктаті.

Мир співпраці властивий для США. Ця держава початково була основана на цінностях четвертої квадри. Характерною рисою американської політики є укладання таких угод, які б приносили більшу чи меншу вигоду обом сторонам взаємодії. Наявність взаємного зацікавлення американці вважають запорукою надійності стосунків. Звертає увагу, що президент США Дональд Трамп, намагаючись спрямувати США до традиційних цінностей, вірить в «добрі угоди», тобто взаємовигідні домовленості.

Мир співпраці властивий і для України. Український характер також оснований на цінностях четвертої квадри. Примітно, що, відчуваючи на власній шкірі протягом століть люту агресивність і брехливість Московії, українці не втрачають бажання домовитися з нею про мир.

Мир примусу органічно притаманний Московії, колективна душа якої основана на цінностях другої квадри. «Русскій мір» – це світова експансія, підкорення народів, їх перемішування і асиміляція. Для перемоги над противником, Москва спочатку приводить його у стан хаосу, після чого встановлює свою диктатуру. Це нагадує поведінку павука, який спочатку впорскує в свою здобич травні соки, а потім терпеливо чекає, поки об’єкт атаки дійде до потрібної кондиції.

Московська стратегія підривних дій і перехоплення управління здійснюється за добре відпрацьованою схемою. Про її структуру і етапи розповів Юрій Бєзмєнов – високопоставлений співробітник КГБ, який отримав політичний притулок в США.

Таким чином, США і Росія мають не те що протилежні, а «перпендикулярні» уявлення про сутність миру. Звичному для нас «горизонтальному миру співпраці» Росія протиставляє радикальну альтернативу  – «вертикальний мир примусу», оснований на диктатурі.

Мордор і його орки

Дедалі глибше проникнення інформаційних технологій посилює усвідомлення росіянами винятковості і альтернативності своєї цивілізації. Іноді це набуває дивовижних проявів. «У тій країні, що колись була Радянським Союзом, є традиція тлумачити книги Толкіна так, наче Мордор символізує СРСР, а орки – це насправді росіяни, тоді як ельфи – західні країни або нацистська Німеччина. Не всі погодяться з таким прочитанням. Сам Толкін йому заперечив би. Проте виник цілий жанр, присвячений тлумаченню його книг» – пише Ларс Ловен (Lars Lovén) у своїй статті в «Svenska Dagbladet» (Швеція).

Ця ідея стала популярною в російських патріотичних колах. Наприклад, публіцисти і громадські діячі Максим Калашников і Юрій Крупко видали книгу «Гнів орка», в якій стверджують, що росіяни повинні визнати себе орками. Те ж саме говорять на російських патріотичних сайтах в інтернеті. Там мова вже не йде про те, щоб виправдати орків або зруйнувати неправдоподібний дуалізм робіт Толкіна – там у звичному дусі вихваляють войовничих і сильних орків, які разюче виділяються на тлі занепадаючого навколишнього світу.

Еліот Боренштейн (Eliot Borenstein) – професор русистики і славістики з Нью-Йоркського університету – розповідає про те, як література про орків розвивається останнім часом. «Виходить безліч романів про орків. Вони називаються, наприклад, “Танкіст Мордора” або “Орки і росіяни – брати навіки”. Їх нескінченна кількість, всі вони російською мовою і цілком бездарні».

Визнаючи себе орками, московити просто стають самими собою – і це звільняє їх від тягаря нав’язаних іззовні «кайданів» шляхетної поведінки. Це їх внутрішньо розкріпачує. Те, про що раніше говорили тихо і сором’язливо, нині можна визнавати голосно і відверто. Мир – це війна, агресивність – це чеснота. Хижацьку політику власної країни дедалі більше росіян розглядає як природну і єдино можливу для неї поведінку. Будь-який інший стан – згубний. Твердження про те, що Росія може вижити лише в ролі хижака» – це російська національна ідея. І в цьому криється розгадка «загадкової російської душі».

Гарконнени – ті ж самі орки

Для кращого розуміння цієї «загадкової російської душі» корисно ознайомитися з іще одним фантастичним твором – романом Френка Герберта «Дюна» (1965) та його однойменною екранізацією (1984). Протистояння «перпендикулярних цивілізацій» там показано на прикладі смертельної ворожнечі дому Атрідесів (четверта квадра) і дому Гарконненів (друга квадра).

Для атрідесів головні цінності – шляхетність, чесність, справедливість, краса. Для гарконеннів – це влада, пафос величі, завоювання і збагачення будь-якими засобами.

Аналогії з Московією дуже прозорі. Так, гарконненами керує барон Владімір, а їхній улюблений інструмент – гармошка. У них рабовласницька держава з відсталою індустріальною економікою: задимлені заводські корпуси, екологічно брудне виробництво, безжальне визискування природи. Жадібні й підступні, вони використовують зрадників, саботаж, таємні операції, захоплення заложників. Схильні до насильства, отримують насолоду від приниження інших. Улюблений прийом – отруєний ніж у спину. Нестримні емоції на межі з істерикою.

Як помиритися з Росією

Джон Толкін і Френк Герберт вважали, що примирення з орками і гарконенами неможливе в принципі: або ми, або вони. Що ж, це гарно виглядає в уяві фантастів, а як бути в реальному житті?

Відповідь дав згаданий вище Джордж Кеннан у своїй доктрині стримування. Передусім, він показав, що домовлятися з Москвою безглуздо, адже вона фундаментально переконана в неможливості вирішення конфліктів шляхом домовленостей.

– То що, жодних шансів?

Не все так безнадійно. Річ у тім, що, за словами Кеннана, Москва не сприймає логіку міркувань, проте дуже добре сприймає логіку сили. З цієї причини може легко відступити – що вона зазвичай і робить – у будь-який момент, коли зустрічає сильний опір. Таким чином, якщо противник досить сильний і ясно показує готовність використовувати свою силу, йому рідко доводиться застосовувати цю силу.

Отже, для угамування російської агресивності потрібно володіти безперечною силовою перевагою і мати волю – при необхідності – її застосувати з максимальною рішучістю.

Але це ще не все. Кеннан стверджує, що світовий комунізм подібний до патогенного паразита, який харчується тільки ураженими тканинами. «Сміливі і чіткі заходи щодо вирішення внутрішніх проблем нашого суспільства, підвищення впевненості, дисципліни, морального і суспільного духу нашого народу є дипломатичною перемогою над Москвою. Якщо ж ми не відмовимося від фаталізму і байдужості до недоліків нашого суспільства, то Москва одержить від цього вигоду для своєї зовнішньої політики» – дипломатично висловився Джордж Кеннан.

Якщо ж говорити відверто, то мир з Росією можливий тільки в рамках її «вертикальної» світоглядної моделі. Москва визнає тільки «мир примусу»: або вона повністю домінує над противником, або противник повністю домінує над нею.

Видатний російський сходознавець професор Олексій Маслов якось висловився, що азійські держави визнають лише дві форми спілкування – або максимальна ввічливість, або максимальна жорсткість. Якщо без політкоректності, то «максимальна ввічливість» – це плазування перед сильнішим, а «максимальна жорсткість» – це приниження слабкішого.

Якщо Москва виразно відчує над собою переважаючу силу, то не буде чинити опору і спокійно підкориться цій силі. «Загадкова російська душа» тоді відчує дивне умиротворення і, можливо, займеться чимось продуктивним.  

Нарешті зауважимо, що Росія – як цілісна цивілізаційна система – є носієм азійського мислення, і в цьому, до речі, мало чим відрізняється від Китаю. Протистояння «миру співпраці» і «миру примусу» – це протистояння «Європи» і «Азії». В сучасну інформаційну епоху воно швидко перетворюється на протистояння постіндустріальної та ультраіндустріальної цивілізацій.  

Кому вниз - Неба зорі

Якщо вас цікавить розвиток цієї теми, ви можете підтримати наш проект щедрими дарами.
Наші інтереси: 

Освячуйся! Озброюйся! Плодися! 

Гравець: 
Ігор Каганець
 
Форум Підтримати сайт Довідка