Важливість: 
2
Фашизм і політичний спектр, або Чому Гітлер не був лівим

Якщо фашисти йшли із кимось на співпрацю, то зазвичай це були право-консервативні сили. І саме завдяки останнім Муссоліні та Гітлер очолили уряди своїх держав.

gitler-musolini.jpg

Гітлер та Муссоліні, червень 1940 року

Всупереч заяложеній тезі «фашизм був в Італії, а в Німеччині був нацизм, це різні явища», в науці панує інший погляд. Італійський фашизм, німецький нацизм та подібні тенденції більшість науковців, що досліджують ці теми, зараховують до одного типу суспільно-політичних рухів, який часто називають «родовим фашизмом» (generic fascism), пише у своїй статті "Чому Гітлер не був лівим: політичний спектр і науковий підхідТарас Білоус.

Із питання, яке нас цікавить, — місце фашизму на ліво-правій шкалі, — думки дещо розходяться. Але ідея, що фашизм варто зараховувати до лівих рухів, мабуть, найменше представлена. Більшість науковців її просто ігнорують або відкидають як ненаукову. Та перейдімо від посилань на авторитети до аргументів.

"Якщо фашисти йшли із кимось на співпрацю, то зазвичай це були право-консервативні сили. І саме завдяки останнім Муссоліні та Гітлер очолили уряди своїх держав"

Одним з аргументів, які люблять наводити прихильники тез про «лівизну» фашизму чи спорідненість фашизму й комунізму, є його ліві джерела. Серед діячів фашистських рухів міжвоєнного періоду справді було багато колишніх соціалістів. Найвідомішим із них, звісно ж, був лідер італійського фашизму. Консервативний історик Річард Пайпс навіть заявляв, що «жодна впливова фігура серед соціалістів Європи перед Першою світовою війною не мала більшої схожості з Леніним, ніж Беніто Муссоліні» (Пайпс 2005). Але тут не можна ігнорувати розколу європейського соціалістичного руху під час тієї самої війни. Тоді його ліве крило зайняло антивоєнну інтернаціоналістичну позицію, а праве — забуло свої вчорашні заяви й підтримало уряди своїх держав.

У тій ситуації згадані вище діячі зайняли крайні протилежні позиції: Ленін не просто виступив проти війни, а бажав поразки Російської імперії в ній, тоді як Муссоліні закликав італійський уряд, що спочатку проголосив нейтралітет, взяти в ній участь. Муссоліні представляв найбільш націоналістичну течію в тодішньому італійському соціалістичному русі, за що й був виключений із партії. Але не так вже й багато лідерів фашизму мали лівий бекграунд. Зокрема, його не мав Адольф Гітлер. А серед учасників фашистських рухів його мала ще менша частка людей. Ба більше, фашизм мав не лише соціалістичні витоки, але й ліберальні (Landa 2010) та консервативні.

Націоналізм не має свого власного місця на ліво-правій шкалі. Тепер варто розглянути це питання трохи детальніше. Націоналізм утверджує принципи, згідно з якими національні та політичні одиниці мають збігатися, а відданість своїй національній спільноті має переважати інші лояльності. Але вони не дають відповіді на питання, як саме має бути влаштоване суспільство. Тому на практиці націоналізм зазвичай поєднується з якоюсь із макро-ідеологій — лібералізмом, соціалізмом чи консерватизмом.

Але в межах певного націоналістичного руху може бути значний різнобій думок з ідеологічних питань, адже його учасників зазвичай об'єднує відданість нації. Тут це важливо, оскільки усі фашистські рухи міжвоєнної Європи були націоналістичними й у багатьох із них були різні течії. В НСДАП було «ліве» крило, лідерами якого були брати Штрассери, в італійській Національній фашистській партії — синдикалістське крило. Лівими вони були в межах своїх партій, але яке їхнє місце загалом у політичному спектрі — складне й цікаве питання, на яке я не буду намагатися дати відповідь у цій статті. На жаль, хоча фашизм загалом важко назвати обділеним увагою науковців, досліджень саме цих політичних тенденцій явно недостатньо.

Соціолог Ділан Райлі, вказуючи на їхню неспроможність здобути масову підтримку робітничого класу, стверджував, що «крах цих “лівофашистських” спроб, які можна було би плідно порівнювати з перонізмом... є центральним для розуміння подальшого курсу міжвоєнних фашизмів» (Riley 2018: 14–15). Тут важливо зазначити, що в жодному з успішних фашистських рухів ліве крило не перемогло, а в Третьому Рейху після «Ночі довгих ножів» від нього взагалі нічого не лишилося. Далі буде йтися лише про мейнстрім фашистських рухів.

Інша важлива проблема зв’язку фашизму й націоналізму — міжнародний вимір. Питання зовнішньої політики часто опускають при обговоренні позиції певної сили в політичному спектрі, оскільки це ще більше все ускладнює. Але його не можна ігнорувати. Для багатьох це прозвучить дивно, але на мою думку, націоналістичні рухи можна умовно поділити на універсалістські та імперіалістичні. Хоча націоналізм зазвичай асоціюється з партикуляризмом, бачення світу, поділеного на рівноправні національні республіки, є водночас націоналістичним та універсалістським. Його зазвичай поділяли національно-визвольні рухи. Тоді як інші націоналістичні рухи підтримували імперіалістичну політику, яка посилювала глобальну нерівність. Отже, перший тип є лівішим, а другий — правішим. Фашистські рухи зазвичай належали до другого типу, найяскравішим прикладом чого був нацизм.

Звісно, важко не помітити запозичення фашистами риторики й тактики в соціалістів, комуністів та анархістів. Але це лише тактика, значною мірою спрямована на «перехоплення гри у лівих». Складніше питання з їхньою економічною політикою. В Італії та Німеччині вона суттєво відрізнялася, але в обох випадках можна знайти кроки, спрямовані на зменшення нерівності. Тут можливі різні варіанти, найпростіший із яких — розглядати це як ліві елементи в політиці правого уряду. Як і політика лівих урядів іноді може призводити до збільшення нерівності. Окрім того, всупереч стереотипам, у 1930-х роках нацистська Німеччина була єдиною західною капіталістичною державою, що проводила приватизацію підприємств, хоч ця політика й не була ідеологічно мотивованою. Тут доречне порівняння з політикою вже згадуваного Бісмарка: система соціального захисту, яку він запровадив, була одним з інструментів боротьби проти лівих противників режиму. Іншим був закон проти соціалістів.

У підсумку, на мою думку, немає вагомих аргументів, чому ми не можемо розмістити фашизм на крайньому правому фланзі політичного спектра.

В політичній боротьбі між правими та лівими фашисти практично завжди були з першими. За окремими винятками вони категорично виступали проти фемінізму. Якщо вони йшли із кимось на співпрацю, то зазвичай це були право-консервативні сили. І саме завдяки останнім Муссоліні та Гітлер очолили уряди своїх держав. Але вони були радикальнішими за консерваторів та пішли значно далі.

Щодо заперечень окремих науковців проти розміщення фашизму поруч з іншими право-авторитарними рухами та режимами, від яких він суттєво відрізняється, то на це можна відповісти, що анархісти й комуністи теж суттєво відрізняються, та це не заважає їм разом бути на крайньому лівому фланзі.

Наші інтереси: 

Цікава політологічна стаття для загального розуміння суті політичних партій і рухів. 

Гравець: 
Олена Каганець
 
Форум Підтримати сайт Довідка