Ви можете вигадувати безліч найвишуканіших моделей, але працюватиме лише оптимальна — тобто та, яка найбільше відповідає психології людей і сучасним технологічним можливостям. А оптимальною є модель, що забезпечує реалізацію суверенітету народу через електронну систему волевиявлення.

Звісно, ніхто не скасовував того факту, що в будь-якому суспільстві є люди (в древній Греції їх називали ідіотами), які не мають ані бажання, ані компетенції брати участь у вирішенні суспільних чи політичних питань. І запропонована система якраз дає їм можливість комфортно жити у статусі пасивного громадянина, не втягуючись примусово в процеси, які їм нецікаві або незрозумілі. Ба більше, для однієї людини певні питання можуть бути байдужими, а в інших вона готова брати активну участь — бо зацікавлена, компетентна або безпосередньо дотична до теми.

Існує модель, яка дозволяє врахувати всі ці особливості. Умовно назвемо її «політія». Її суть полягає в тому, що у вирішенні конкретного питання (наприклад, якою має бути школа в громаді) беруть участь лише ті, хто справді має інтерес, знання й бачення. Вони ухвалюють рішення, а всі інші погоджуються з ним за принципом мовчазної згоди. Єдина принципова умова — всі громадяни мають бути поінформовані про те, що певне питання розглядається, і мати реальну можливість долучитися до процесу ухвалення рішення.

Другий механізм обмеження участі некомпетентних осіб у прийнятті рішень — це багаторівневе тестування. На першому рівні кожен, хто хоче мати право голосу, складає базові іспити у формі тестів і отримує відповідний документ — сертифікат виборця, що підтверджує його здатність брати участь у волевиявленні. У деяких країнах подібні ідеї реалізуються у формі зваженого голосу: формально право голосу мають усі, але голос більш компетентних громадян може мати підвищений коефіцієнт — наприклад 1,5–2. Це дозволяє підвищити якість рішень і водночас зняти звинувачення у порушенні громадянських прав.

Крім того, електронна система дає змогу відсівати некомпетентність безпосередньо на етапі голосування. Наприклад, для участі в голосуванні за конкретний закон людина має пройти коротке тестування на знання його основних положень. Таким чином, рішення ухвалюються тими, хто хоча б мінімально розуміє їхній зміст і наслідки.

Формування владної піраміди знизу догори було справді актуальним у давні часи, коли суспільство жило тісними громадами, об’єднаними спільними інтересами. Тоді виживання й добробут кожного безпосередньо залежали від здатності громади разом ухвалювати рішення та реалізовувати їх. Людина була глибоко вбудована у свою спільноту й сильно від неї залежала.

Сьогодні ситуація принципово інша. Сучасні технології зробили окрему людину значно менш залежною від конкретної громади: вона може відносно легко змінювати місце проживання, роботу, соціальне оточення. У таких умовах модель формування влади виключно «знизу» несе серйозні ризики.

Передусім це ризик захоплення впливу заможними людьми, які прагнуть використовувати владу для власного збагачення — назвімо їх олігархами. Вони без особливих труднощів можуть «підсовувати» громадам своїх лідерів — більш конкурентоспроможних за рахунок ресурсів, зарплат, медійної підтримки. На відміну від них, незалежні лідери змушені працювати, щоб утримувати свої сім’ї. Також нікуди не зникає й банальний підкуп уже наявних лідерів. Усе це активно застосовується вже зараз, а якщо через такі механізми ще й формуватиметься найвища державна влада — результат буде цілком передбачуваний. Тому формування влади виключно за запропонованою вами схемою не дасть принципово іншої якості управління.

Водночас сучасні технології дають можливість переосмислити саму ідею владної піраміди — фактично перевернути її. Тобто поставити народ угорі. Саме народ безпосередньо, через реальні форми народовладдя, має ухвалювати рішення з ключових питань державного устрою та життя суспільства.

Так, така піраміда, на вершині якої стоїть народ, на перший погляд здається нестійкою. Але їй потрібні підпорки. І цими підпорками якраз і мають бути громади та спільноти, про які ви говорите, а також низка інших інституцій, покликаних забезпечити реальний суверенітет народу (про них можна говорити окремо).

Що ж до установчих зборів. Якщо вибори до них відбуватимуться за традиційними виборчими системами, ми ризикуємо отримати проолігархічну «Верховну Раду №2». Саме тут і необхідно поєднати активність спільнот із прямим народовладдям: громади та спільноти висувають до установчих зборів тих, кому вони справді довіряють, а весь народ обирає з цього переліку за допомогою рейтингового голосування. Саме така система здатна забезпечити обрання до установчих зборів дійсно найкращих, а не найбагатших чи наймедійніших.