Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
13

Аргументами по брехливій упередженості

Нинішні непритаманні цивілізованому, самодостатньому, й здатному захистити себе від звичних й новітніх форм агресивних аттак та різнобічного узалежнення процеси, котрі відбуваються в Україні, засвідчують неспроможність державних та державницько-патріотичних середовищ належним чином забезпечити громадян України власною, відповідаючою дійсності інформаційною продукцією.


Прикладом тому може бути з"ява на книжкових ятках, шпальтах газет та в інтернеті, іноді претендуючих на сенсаційність й науковість, а здебільше надміру емоційних, переповнених примітивною лайкою й позбавлених логічних та вагомих аргументів опусів, котрі заперечують факт штучності й водночас спрямованості саме супроти українців голоду 1932-33рр..



Аргументи, котрими цинічно жонглюють претендуючі на опонентів особи й надміру заполітизовані українофобські середовища, вражають зухвалою аморальністю й упередженим лицемірством. Проте саме їхня примітивність й стає для багатьох причиною спокуси. Зрозуміло що спроби заперечити факт Голодомору 1932-33рр., рівно як і спроби подати його в цілком іншому, астрономічно далекому від дійчності світлі, криються в політичній площині. Росія (котра визнала себе правонаступником почилого геть не в Бозі Радянського Союзу) відмовляється визнавати насильницьке прилучення теренів колишніх радянських республік наслідком агресії та окупації, оскільки це визнання зобов"яже її взяти на себе відповідальність за всі акти насилля супроти поневолених нею народів.



Прагнення певних шовіністично налаштованих кіл Росії зупинити відцентрові процеси котрі донещодавна мали там місце, й повернути цілковитий контроль над втраченими внаслідок розпаду соцтабору та Радянського Союзу територіями, штовхає оплачуваних Кремлем російських політологів до найрізноманітніших форм перекручення істричних подій. Водночас, оприлюднення Службою Безпеки України списків осіб котрі безпеосередньо віддавали накази внаслідок котрих виник Голодомор, спровокувало окремі юдейські середовища вгледіти в цьому прояв антисемітизму. Причини котрі спонукали євреїв активно долучатись до революційних пертурбацій в Росії на початку ХХ-го сторіччя, свого часу були предметом активного дослідження багатьох науковців й вже мають своє логічне пояснення. Відсутність власної національної держави, в котрій євреї могли б реалізуватись без загрози бути з якихось причин переслідуваними, та запроваджена й практикована царським режимом “межа осідлості” котра суттєво обмежувала євреїв в правах та можливостях й заохочувала багатьох з них до асиміляції, провокувала їх до активної участі в діяльності середовищ котрі прагнули докорінної зміни існуючого на той час соціально-політичного устрою Російської Імперії. Активна участь євреїв в революційному русі, багатьох з них виштовхнула на чільні посади як в комуністично-партійному середовищі, так і в радянських органах влади.



Незнання, замовчування, а можливо і свідома ігнорація цього, спричинились до безпідставних звинувачень нинішньої української влади в антисемітизмі. Взявши брехню на озброєння, підконтрольні зовнішнім потугам й безперешкодно здійснюючі на території України свою антидержавну та антинаціональну діяльність середовища та засоби масової інформації, засвідчили що є одним з знарядь втілення в життя політики подальшого духовного поневолення українців.



Прийняття Верховною Радою постанови згідно котрої Голодомор 1932-33рр. був актом геноциду супроти українського народу та ініційовані Президентом Ющенко заходи котрі спрямовані на вшанування пам"яті померлих, були наслідком кількарічних вимог та копіткої праці над оприлюдненням факту Голодомору патріотично налаштованих громадян, окремих політичних партій та об"єднань. Проте нинішні вкрай недружні й цинічні спроби заперечити факт Голодомору, рівно як і його штучність та антиукраїнську спрямованість, зобов"язують всих небайдужих до долі України докласти максимум зусиль для того аби узабезпечити громадскість від цілеспрямованого дезинформування. Очевидці тих подій (котрих щороку стає все менше і менше) вже засвідчили перед власними нащадками правду про ті події. Усні перекази в часи комуністичного тоталітаризму нерідко ставали причиною різноманітних форм переслідування й репресій, а зібрані й задокументовані свідчення в часи незалежності навіки залишаться доказом злочинності й антинародності за власною суттю тоталітарного режиму побудованого на марксистсько-ленінської ідеології.



Проте наявні в архівах документи, рівно як і дослідження суті нівелюючого людську гідність комуністичного вчення, потребують суттєвого дослідження науковцями, істориками, політологами, а зроблені ними висновки якнайширшого оприлюднення. Чимало архівних та історичних джерел донині є неоприлюдненими з причини незрозумілої засекреченості. Існуюча в Україні патріотична преса є вкрай заполітизованою, а її видавці й власники, коли з причини браку коштів, а коли й внаслідок вимушеного (мовляв політичні обставини примушують) й свідомого відкладання “до кращих часів” матеріалів й публікацій наукового матеріалу про Голодомор, позбавляють широкий загал змоги отримати більш конкретну, й посилену фаховими висновками інформацію. Попри те, здійснювані Президентом кроки котрі спрямовані на більш широке висвітлення подій 1932-33рр., та оприлюднення наукових досліджень довкола цієї тематики, з часом таки дадуть позитивні наслідки. Нинішня відсутність спромоги належним чином інформувати загал про результати досліджень науковців та різноманітних комісій є суттєвим гальмом на шляху поступу українського суспільства.



Ігнорація того факту що переважна більшість бід і негараздів українського народу була наслідком його бездержавності, є вагомою і суттєвою загрозою в справі побудови реально а не формально незалежної, самодостатньої, й спрямованої на всебічне задоволення потреб громадян держави. Насильницьке прилучення теренів України до інших, чужих за духом і суттю держав, нерідко провокувало українців до найрізноманітніших форм спротиву. Прагнучи утримати захоплені території, й водночас використовуючи український нарід як знаряддя задля досягнення власних забаганок, окупанти вдавались до найрізноманітніших форм упокорення та всебічного узалежнення поневоленого українського народу. Одним з шляхів в справі досягнення цієї злочинної мети, був й штучний голод 1932-33рр.



Гідною відповіддю на публікації й заяви котрі заперечують факт Голодомору та його саме антиукраїнську сутність, рівно як і далеким від дійсності висновкам безпринципних й паразитубючих на темі Голодомору кар"єристів, було проведення 18-го грудня в приміщенні “Національної Академії державного управління” при президентові України всеукраїнського круглого столу на тему “Державна політика Голодомору в Україні у Радянську добу: аналіз історичних причин та наслідків”. Прикро що такі події оминають увагу журналістів, не набувають належного розголосу, не збирають чисельної слухацької аудиторії, й проводяться виключно з ініціативи кількох дійсно небайдужих до долі рідного народу патріотів. Проте біблійна мудрість “Хто стукає — тому відчиняють” й народне прислів"я “Вода камінь точить” дають підствави стверджувати що здійснювані заходи з часом дадуть плідний урожай. Доповідачі, серед яких були академік НАН України Ігор Юхновський, доктор історичних наук Володимир Сергійчук, заступник директора науково-дослідного інституту українознавства Тарас Кононенко, кандидат політологічних наук Петро Вознюк, народний художник України Микола Сядристий, кандидат історичних наук Володимир Омельчук, грунтовно й аргументовано, з посиланням на джерела довели що Голодомор 1932-33рр. дійсно-таки був актом цілеспрямованого винародовлення українського народу.



Чимало фактів та подій про котрі йшлось на конференції донині не були належним чином оприлюднені. Проте об"єктивні та зумисні перешкоди котрі унеможливлюють отримання загалом відповідаючої дійсності інформації, жодним чином не нівелюють їхню вагомість й потребу бути донесеною до відома якомога більшої частини українського загалу. Історики та дослідники минулого вже давно узгодили ту істину, згідко котрої вивчення й дослідження конкретних подій неможливе без дослідження й реалій тогочасного суспільства. Станом справ на 1920-41рр. (в проміжок цього часу відбувся й Голодомор) українці були бездержавною нацією, а терени на котрих вони компактно проживали поділеними між чотирма недружньо налаштованими один супроти одного державами. Розпочатий в підрадянській Україні інтелігенцією й навіть підтриманий окремими націонал-комуністами процес коренізації (себто повернення до національної культури котра насильно видавлювалась з побуту й занедбувалась в часи царату) викликав серйозне занепокоєннє в тогочасних комуністичних можновладців, котрі небезпідставно вбачали в цьому загрозу можливого постання питання про вихід України зі складу СРСР або принаймні змаг за надання якомога ширшої автономії та обмеження впливів Москви в Україні. Здійснювана кремлівськими чільниками політика була спрямованою на цілковиту концентрацію влади у власних руках. Будь-які дії котрі поставали не з ініціативи Кремля, ствали причиною цькування і репресій. Доречною буде згадка про незаздрісну долю колаборантів з числа націонал-комуністів Панаса Любченка, Віталія Приймакова, Миколи Хвильового, сина Михайла Коцюбинсього. Возведені в ранг державної політики нівелювання й занедбання людської гідності та приватної власності, колективізація й так звана індустріалізація (коли шляхом нав"язування великої будови українців відлучали від традиційних форм господарювання) були чужими та ворожими духові й звичаям українського народу. Логічно що українці вдавались до найрізноманітніших форм спротиву. Збройний опір доповнювався ігнорацією закликів до вступу в колгоспи, а примусова й підневільна праця була вкрай неефективною.

Практикована на той час імперськи налаштованою комуністичною верхівкою політика “експорту революції” вимагала “створення передреволюційних умов” в інших країнах. Тогочасна світова економічна криза (в справі захисту від котрої значна кількість країн світу керувалась вузьконаціональним егоїзмом), виявилась непоганою нагодою вплинути на світову політичну ситуацію. Захищаючи італійців від загрозливих і згубних тогочасних процесів, уряд фашистської Італії орієнтував власну економіку на внутрішній ринок. Вже згодом, в часі Другої Світової війни, з причини надмірної замкнутості й відсутності здорової конкуренції, італійці не змогли протистояти передовим технологіям США й Англії, проте здійснювані в той час дії Мусоліні заслуговують на цілковите схвалення. Логічно вчинила й Англія, котра зосередилась на торгівлі зі своїми колоніями. Цілком інакший стан справ був в тогочасній Німеччині. Відсутність колоній та нав"язані внаслідок поразки в Першій Світовій війні зобов"язання, суттєво обмежували німецький уряд в справі захисту від кризи й потребували впливів ззовні. Користуючись нагодою та прагнучи люмпенізувати й пролетарізувани німецьких селян, Сталін зумисне розпочав політику “червоного демпінгу”, себто за безцінь продавати відібране в українських селян зерно німецьким урядовим чинникам. Неспроможність німецьких селян продати зерно державі, провокувало їх до розорення й виїзду до міст в пошуках заробітку, де долучаючись до лав робітничого класу (котрий згідно марксового й ленінського вчення є “основним рушієм революції”) піддавались відповідній ідеологічній обробці комінтернівських агітаторів. Цитовані на круглому столі документи (наприклад лист німецького посла Шиллера котрий під грифом “Цілком таємно й не для поширення” був надісланим з Москви до Берліну) давали підстави стверджувати що тогочасний світ був цілковито поінформованим про стан речей в Україні. Проте меркантильні, егоїстичні, а головне дочасні в своїх можливостях інтереси взяли гору над здоровим глуздом й почуттям обов"язку протистояти несправедливості. (Доречними будуть аналогії й з нинішніми діями Сполучених Штатів, котрі узалежнивши національну валюту багатьох країн від долара, намагаються коштом інших ослабити кризові процеси в себе.) Згадана й цитована в часі круглого столу “Директива” ЦК ВКП(б) й РНК СРСР “Щодо запобігання масового виїзду голодуючих селян Кубані та України до Росії та Білорусі” за підписом Молотова й Сталіна вимагала унеможливити виїзд українських селян “на Волгу, Московську область й Білорусію”. Даний документ дає непогану нагоду спростувати заяви про “голодуюче Поволжжя”.



Кілька слів і про форми та методи котрими окупаційний режим намагався узаконити пограбування українського народу. 7-го серпня 1932р. був прийнятий закон згідно котрого створене з відібраного в селян інвентарю колгоспне майно вважалось державним. 1-го січня 1933р. Сталін звернувся до українських селян з погрозою, що за невиконання нав"язаних планів селяни ним і розплатяться. Конфісковане внаслідок цих законів майно колгоспників, безкоштовно передавалось колгоспам Росії. Це також є причиною небажання визнавати останьою фактів узаконеного пограбування українців на користь росіян. Жахливим свідченням масштабів трагедії було й порівняння кількості померлих від голоду з кількістю загиблих в часі Другої Світової війни в одному з сіл Фастівського району що на Київщині. Війна скоротила кількість населення майже на дев"яносто осіб, а голод знищив більше чотирьохсот.



Вартим уваги громадскості мусить бути й факт несправедливо замовчуваних або вкрай рідко згадуваних нині голодів 1921-22рр. й 1946-47рр. Один голод міг-би бути й наслідком природнього неурожаю, але три є нічим іншим як цілеспрямованою політикою. Згадуючи про голод в інших регіонах Радянського Союзу, доповідачі наголошували на тому що вони в першу чергу торкнулись ті райони, котрі були заселені етнічними українцями. Прикордонні райони Курщини й Орловщини є етнічними українськими теренами, тож штучний голод в них був формою винищення автохтонів й уможливлення безперешкодного заселення цих територій вихідцями з центральної Росії. Згадували промовці і про причини голоду в Казахстані. Спроби примусити казахів осісти, стали причиною порушення їхнього традиційно кочового укладу життя.



Позбувшись отар й осівши на неродючих піщаниках, казахи звичайно ж не змогли відразу навчились вирощувати зернові культури. Проте в часі голоду їм ніхто не забороняв виїздити до інших регонів СРСР. Більше того: казахські компартійні діячі звертались з листами проханнями до керівників прикордонних з Казахстаном російських районів й областей всебічно полегшити побут прагнучих перечекати голод в Росії казахів й забезпечити їх роботою. Відомі й випадки коли окремі казахські племена відкочовували в Китай, і там очікували сприятливих для повернення часів. Очікує більш детального дослідження й доля мешканців Смоленщини, котра також не виконала непомірний план з хлібозаготівлі. Проте в росіян й білорусів котрі її заселяють ніхто не відбирав посівні запаси як це чинили в Україні, й не зачиняли білоруських шкіл та газет, як це чинили з українськими школами й газетами на Кубані.



Правда не втрачає від того що її замовчують або перекручують. Прийде час, й новітні фальсифікатори історії та ідеалізатори комуністичного тоталітаризму випаруються як вранішня роса від сонячного проміння. Проте спричинений зневагою до загиблих біль ще довго ятритиме душу. Заробляти на зневазі до мертвих — злочин.



В тему: