Бездоганних форм правління не існує і всі вони несуть у собі потенційні функціональні вади. Разом із тим, потенційні недоліки форми правління можуть суттєвою мірою нівелюватися компенсуючими їх механізмами. Практика функціонування республіканських форм правління засвідчує, що в умовах високого рівня політико-правової культури суспільства та розвиненої партійної системи питання про конкретний варіант обраної форми правління набуває непринципового значення. Ми констатуємо факт, що президентська республіка у США, парламентарна в сучасній Німеччині чи змішана у П’ятій Французькій Республіці демонструють високі (краще сказати зразкові) функціональні характеристики.
Водночас, − в умовах відсутності традицій демократії, низького рівня розвитку громадянського суспільства та нерозвиненої партійної системи будь-яка форма правління “приречена” демонструвати всі свої потенційні дефекти. Зазначене вище зовсім не означає, що вибір конкретної моделі форми правління є так само непринциповим для країн із нерозвиненим громадянським суспільством. Навпаки, для таких країн стан розвитку партійної системи та особливості політико-правової культури суспільства – визначальні критерії, з урахуванням яких повинна конструюватися конкретна національна форма правління. Для нерозвинених суспільств із точки зору збереження і розвитку демократії вибір форми правління набуває особливої значимості, точніше, для них стає безальтернативною змішана республіка і цілком неприйнятними − класичні республіканські моделі.

Президентська республіка (як і наближені до неї різновиди змішаної) є найменш бажаною формою правління для будь-яких суспільств, оскільки її потенційні переваги не компенсують прихованих у ній загроз для демократії. Зокрема, в умовах нерозвиненої партійної системи президентська форма правління – одна з найневдаліших конструкцій влади, як з огляду на відсутність ефективних інструментів контролю громадянського суспільства за владою, так і з огляду на неспроможність влади бути відповідальною, проводити конструктивну, цілісну й послідову політику, яка б відображала реальні суспільні інтереси. Адже малоконтрольована одноосібна влада глави держави як гарантія демократії – це виключення із правила. А правило полягає в тому, що така влада звичайно авторитарна.

Низька ймовірність успішного завершення процедури імпічменту щодо глави держави в поєднанні з відсутністю ефективного парламентського контролю за урядом та парламентської відповідальності останнього у президентських республіках дають підстави вважати, що в цих формах правління зміст та характер державно-політичного життя є надто залежними від президента і його апарату. Згадана обставина зумовлює виключно високі вимоги до претендентів на посаду глави держави. Однак заміщення посади президента талановитими державцями, здатними одноосібно забезпечити розробку і проведення в життя ефективних комплексних реформ – явище статистично рідкісне. За винятком США, усі інші президентські системи слабкі – вони регулярно стають жертвою переворотів і потрясінь.

Спроби повторити цю модель, яка сприймалась як ключ до формули успіху, ніде не призвели до бажаного результату, найчастіше всього – до деградації, громадянських воєн і т. п. Не дивно, що від президентської республіки в повоєнний період відмовились у Європі. Той факт, що у США ця форма правління не спричиняє скочування державності до авторитаризму, знаходить пояснення в тому, що для успішного функціонування президентської форми правління необхідний надто широкий набір компонентів, і він присутній лише в політичній системі цієї країни. Цілком можливо, що досвід організації президентської республіки у США унікальний і намагатися його повторити не варто.

В Україні стійкість авторитарних тенденцій розвитку політичної системи загалом, як і окремих її елементів створює особливі ризики руйнування ще нестабільних інститутів демократії. В умовах вітчизняних державно-політичних реалій покладання ключових виконавчих повноважень на одну людину скоріш за все спричинить перетворення президенціалізму на суперпрезиденціалізм латиноамериканського зразка. Крім того, в аналізі перспектив переходу України до президентської республіки слід мати на увазі ще одну потенційну ваду жорсткого поділу влади, а саме – можливість небезпечного протистояння двох рівновеликих центрів влади – президента (і його адміністрації) та представницького органу.

По суті, класична модель президентської республіки не має механізму розв’язання суперечностей між законодавчою та виконавчою гілками влади. У державно-правовій практиці США ця вада президентської республіки залишилася гіпотетичною можливістю, оскільки усталені політичні традиції й політико-правова культура владарюючої еліти країни за будь-якої розстановки партійних сил у Конгресі й на посту Президента завжди забезпечували мінімально-необхідний рівень співробітництва гілок влади. Однак Україна вже знає прецедент відповідного протистояння – у 1996 р. між Верховною Радою України і тодішнім Президентом України – Л. Кучмою. Запровадження в Україні президентської форми правління, якщо й не завершиться встановленням президентського авторитаризму, обернеться перманентним протистоянням між Главою держави і Парламентом.

Так само деструктивним (і неможливим) є перехід України до парламентарної республіки. Класична форма парламентаризму (на зразок Четвертої Французької Республіки 1946-1958 рр. чи сучасної Німеччини) є неможливою в політично неструктурованому суспільстві, де несформована відповідна партійна система, яка б забезпечувала створення стабільної парламентської більшості, і яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв’язувати завдання, пов’язані з необхідністю здійснення системних реформ. Між тим, характеристики партійної системи сучасної України та зумовлений ними стан політичної нестабільності не передбачають найменшої можливості запровадження в Україні класичного парламентаризму. Більше того, нерозвиненість партійної системи є чи не найважливішим фактором, який робить неактуальним запровадження в Україні не лише парламентарної, але й парламентарно-президентського різновиду змішаної форми правління.

У країні давно склалася і зберігається ситуація, коли інститут політичних партій, який формує владу в центрі та на місцях, значною мірою дискредитував себе. За цієї умови перекладання на Парламент України надмірних повноважень при його реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. Небезпека, пов’язана з переходом до класичного парламентаризму на сучасному етапі розвитку вітчизняної державності криється також у тому, що нежиттєздатність парламентарної республіки спровокує повернення до авторитаризму. Таким чином, в умовах вітчизняних політичних реалій, які є не більше ніж вираженням загальної закономірності розвитку пострадянських політичних систем, потенційні переваги парламентарної чи президентської республіки виявляться нівельованими.

Читати повністю ТУТ