Важливість: 
4
Віктор Суворов. СВЯТА СПРАВА

Чому Сталін відмовився приймати Парад Перемоги? Відповідь, на мій погляд, проста: не було чого святкувати. У Другій світовій війні Радянський Союз одержав нищівну поразку.

Де закінчується документ, там я починаю

Ю.Н. Тинянов

Розділ 1

КАЖУ ВАМ ПІД ВЕЛИКИМ СЕКРЕТОМ

Будемо надіятися, що нам вдасться перетворити нашу Робітничо-селянську Червону Армію з оплоту миру, яким вона є тепер, в оплот звільнення робітників капіталістичних держав від іга буржуазії.

Й. Сталін. Лист курсантам Нижегородської піхотної школи, 10 березня 1925 р.

 

«Короткий курс Історії ВКП(б)» вчить нас: щоб знищити небезпеку капіталістичної інтервенції, є один засіб – знищити капіталістичне оточення. Лише тоді ми зможемо сказати, що прапор світової Комуни взяв гору у всьому світі!

Л. Мехліс, армійський комісар І рангу, начальник Політуправління РСЧА, особистий секретар Сталіна «з напівтемних справ», 4 квітня 1939 р.

 

1

Чому Сталін відмовився приймати Парад Перемоги?

Це питання я задавав у своїх статтях і виступах. Це питання я виніс у назву першого розділу «Останньої республіки».

Відповідь, на мій погляд, проста: не було чого святкувати. У Другій світовій війні Радянський Союз одержав нищівну поразку.

Так, ще деякий час після «великої перемоги» він залишався на плаву, і на верхній палубі гриміли переможні марші, але капітану було ясно: недовго музиці звучати… Колосальні природні ресурси величезної країни дозволили розтягнути агонію на десятиліття, однак будь-якій розсудливій людині було ясно: рана, котру Гітлер наніс 22 червня 1941 року, є смертельною.

Сталін розв’язав Другу світову війну заради того, щоб всі держави континентальної Европи включити до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, щоб стерти у Европі всі кордони, а прикордонні стовпи відправити для підсилення заборонених зон винищувально-трудових таборів.

Друга світова війна задумувалася як перший акт Світової революції. Ціль не була досягнута. Соціалістична держава не здатна довгий час існувати поряд з нормальними країнами з їхньою здоровою економікою. В осяжному історичному майбутньому соціалістична держава повинна була загинути. Сталін розумів це краще за всіх. Тому й відмовився приймати парад.

Дехто сприймав 9 травня 1945 року як перемогу. А я у першій частині «Останньої республіки» показав, що Сталін ситуацію оцінював тверезо і переможних захоплень натовпу явно не поділяв.

Ніхто зі мною сперечатися не став, але раптом після виходу книги і нібито поза всяким відношенням щодо неї пішли косяком статті, котрі можна об’єднати єдиним заголовком: «Чому Сталін не осідлав білого оґира?» Сенс: Сталін був сповнений рішучості особисто приймати парад, але куди йому, неповороткому!

Автори тих публікацій розповідали, що вождь таємно від усіх ночами на манежі тренувався. Та не вийшло у незґрабного. Звалився з коня. І добре! Правильно доля розпорядилася. Було й без Сталіна кому парад приймати. Був достойніший кандидат на цю посаду. Той самий! Єдиний! Той, хто країну врятував! Саме йому, спасителю, доля й зробила велику честь: «Маршалу Перемоги випало приймати Парад Перемоги! Сталін, говорилося в статтях, сам був не проти в сідлі покрасуватися, та тільки не було в нього відповідного вміння.

Все це повторялося багатократно з різних приводів і без них в статтях, телевізійних передачах, а потім і в книгах. І було у цього потоку інформації єдине, але дуже вже авторитетне джерело – полковник-кавалерист Маслов Сергій Миколайович, людина поважна і, я б не побоявся цього слова, воістину легендарна.

2

У 1945 році С.М. Маслов був майором, командиром кавалерійського полку. Його знала майже вся армія. Знали його і в Кремлі. Про нього ходили легенди. Ось саме його, хвацького наїзника, Сталін і запросив яко інструктора. Робота, згодимося, випала майору не з легких. Сталін на коні ніколи не сидів. І вік його на той момент – 65.

Це не старість, але й не молодість. У Сталіна гранично нездоровий спосіб життя: пропалений кабінет, нервування до опівночі і далеко за північ, далі обід о 4 ранку в колі соратників з надмірним питтям і настільки ж надмірним закушуванням.

Все це зміцненню здоров’я ніяк не сприяло. Окрім того, Сталін мав фізичний дефект. Кожен, хто бачив його зблизька, звертав увагу на це. Маршал Є. Савицький у своїй книзі зазначав: «Так близько я бачив Сталіна вдруге у житті. Машинально відзначив, що ліву руку він тримає якось неприродньо зігнутою в лікті» (Є. Савицький. Полвека с небом. М., 1988. С. 298).

При нагоді в кадрах кінохроніки зверніть увагу на сталінське каліцтво.

Труднощі полягали не тільки у тому, щоб інваліда пенсійного віку навчити віртуозно правити конем. Для початку Маслову належало коня підібрати. З однієї сторони, такого, щоб не соромно світу показати, з другої – спокійного і податливого, враховуючи вік та інвалідність наїзника.

Маслов оглянув конюшні багатьох кавалерійських полків і дивізій. Консультант у нього був видатний – заступник наркома оборони (т.т. заступник Сталіна), командувач кавалерією Червоної Армії Маршал Радянського Союзу С.М. Будьонний. Майор Маслов вибрав для Сталіна білого арабського оґира. Тренування почалися, але швидко закінчилися. Сталін з коня впав і більше на нього не сідав.

А сам кавалерист Маслов брав участь в Параді Перемоги. Брав він участь також в історичному параді 7 листопада 1941 року. Навіть Жуков, котрий приймав Парад Перемоги у 1945 році, 7 листопада 1941 року на Красній площі не був. Рокоссовський Парадом Перемоги командував, але й його 7 листопада 1941 року на Красній площі не було. І Рокоссовський, і Жуков Москву захищали. Маслову ж пощастило бути учасником цих двох історичних парадів. Ось тому згодом і видали йому посвідчення учасника Параду Перемоги за номером 1.

Полковник Маслов, мимовільний свідок сталінського конфузу, багато розповідав про війну, але про цей випадок не згадував. І тільки через півстоліття після того що сталося вирішив, що час прийшов. Саме його розповідь і стала основою численних публікацій. Спочатку автори статей посилалися на Маслова, потім перестали, публікували матеріали про сталінське падіння як про всім відомий історичний факт, який не потребує ні доказів, ні посилань.

Розповіді про сталінське падіння з арабського скакуна пересікли кордони вітчизни і задзвеніли по ближньому і далекому зарубіжжю. Відкриваю, наприклад, британський часопис «The Spectator» (22 квітня 2006 р.) і читаю історію про арабського коня і незґрабного Сталіна.

Ці публікації не просто докір моїм недоречним прискіпуванням і звинувачення моїм книгам. Це викриття і повний розгром.

3

Під натиском численних статей і телепередач «Остання республіка» скреготіла, як затертий торосами потопаючий криголам, трюми якого невмолимо і стрімко наповнюються льодяною водою. На додаток було завдано удару небувалої сили. Анонімний автор, який виступив під псевдонімом Владімір Гризун, вбив мене зубодробильним питанням: чи читав я мемуари Жукова? Треба ж було спочатку їх прочитати, а вже потім задавати безглузді запитання! Бо Жуков коротко, але гранично ясно все пояснив: Сталін сам хотів парад приймати, та у нього не вийшло.

Відкриваю мемуари Жукова – матінко рідна! Коня ж я й не помітив!

Дійсно, у Жукова просто і чітко описана причина відмови Сталіна осідлати норовистого жеребця. За п’ять чи шість днів до Параду Перемоги Жуков мав зустріч зі Сталіним.

«Точно не пам’ятаю, здається 18-19 червня мене викликав до себе на дачу Верховний.

Він спитав, чи не розучився я їздити на коні.

- Ні, не розучився, та й зараз продовжую вправлятися в їзді.

- Ось що, - сказав Й.В. Сталін, - вам доведеться приймати Парад Перемоги. Командувати парадом буде Рокоссовський…

Прощаючись, він зауважив, як мені здалося, не без натяку:

- Раджу приймати парад на білому коні, якого вам покаже Будьонний.

Наступного дня я поїхав на Центральний аеродром подивитися, як проходить тренування до параду. Там зустрів сина Сталіна Василя. Він відкликав мене набік і розповів цікаву історію:

- Кажу вам під великим секретом. Батько сам готувався приймати Парад Перемоги. Але стався казус. Третього дня під час їзди через невміле використання шпор кінь поніс батька по манежу. Батько, вхопившись за гриву, старався втриматися в сідлі, але не зумів і впав. Підчас падіння забив плече і голову. А коли встав, сплюнув і сказав: хай  парад приймає Жуков. Він старий кавалерист.

- А на якому коні він тренувався? – запитав я Василя.

- На білому арабському коні, на якому він рекомендував вам приймати парад. Тільки прошу про це нікому не казати, - знову повторив Василь.

І я до цих пір нікому не казав. Однак пройшло вже багато років і думаю, що тепер про це можна розказати…» (Г.К. Жуков. Воспоминания и размышления. М., 2003. Изд. 13-е. Т. 2. С. 354).

Свідчення Жукова перевертало «Останню республіку» прямо з першого розділу. Я попав в надзвичайно неприємну ситуацію. Як курка в борщ.

Проти моєї версії три свідка. Та ще й яких! Легендарний кавалерист полковник Маслов, котрий особисто підбирав коня Сталіну і був його тренером з верхової їзди, генерал-лейтенант авіації Василь Йосипович Сталін і найвеличніший полководець всіх часів і народів чотири рази Герой Радянського Союзу Маршал Радянського Союзу Жуков Георгій Костянтинович. Крім того, був згаданий ще й сталінський заступник Маршал Радянського Союзу С.М. Будьонний.

І все у тих свідченнях зрозуміло і дохідливо, крім арабського коня.

4

І дуже вже по-дурному в цій історії виглядає Сталін. Невже він не розумів, що за кілька уроків неможливо опанувати мистецтво верхової їзди до такого рівня і досконалості, щоб з’явитися перед очі цілого світу в настільки урочистий момент? Невже, починаючи освоєння основ верхової їзди, Сталін не усвідомлював глибини ризику зганьбитися на цілу планету на віки вічні?

Правити конем в ході ґрандіозного, найголовнішого параду ХХ століття – це ж бо вам не на скрипочці цигикати. Обізнані люди стверджують, що скрипку можна швидко освоїти. Головне пам’ятати, що її треба лівою рукою тримати, притискаючи до лівого плеча, а правою – смичком вверх-вниз, вверх-вниз, щоби гарно звучало… Декотрі, за розповідями, примудрялися це мистецтво за пару годин опанувати. Я сам того не знаю, не пробував. Але точно знаю, що з конем такий номер не пройде. Ані десять, ані сорок уроків не допоможуть. І в 65 років вивчати це мистецтво вже пізно. З дитинства починати треба. А коли одна рука не згинається і сили в ній нема, за таке заняття і взагалі братися не варто. Якщо заради задоволення, то чому б і не спробувати, але так, щоб під кінокамери цілого світу, під грім оркестрів і гуркіт тисяч підків виїхати на Красну площу…

Невже Сталіну від самого початку було неясно, що номер з конем не пройде? Невже він дійсно пробував однією рукою конем правити?

Сталінський синок у цій історії теж красень. Представляти його не потрібно: шалапут, бабій, пияк. Але в той же час не пройдисвіт і не боягуз. Міг би в чекісти піти – робота не бий лежачого, почесно, престижно, знай собі плітки збирай, зуби (чужі) терпугом спилюй, підписуй тортурні протоколи та стріляй в потилиці; гроші – валізами, життя сите, часу вільного скільки завгодно, і ніякого ризику. Так ні, - на війну пішов, в пілоти-винищувачі. Добровільно. Війну закінчив полковником, командиром винищувальної авіаційної дивізії.

Так це тому, що він сталінський син! Правильно. Його оберігали, йому не давали літати, його підіймала наверх могутня рука. (Навіть ліва, та, котра не згиналася, мала страхітливу вагу). Та все ж у тилу сталінський син по своїй волі не відсиджувався. За війну здійснив 27 бойових вильотів. Особисто збив два літаки противника. До кінця війни освоїв 17 типів літаків, у тому числі Іл-2, Лі-2, МіГ-3, Ла-5 і Ла-7, Як-1 і Як-9, загальний наліт – більше 3000 годин.

І два збитих літаки – це немало. Якби кожен радянський пілот-винищувач збив по одному німецькому літаку, то війна закінчилася би перемогою Червоної Армії в липні 1941 року.

У Василька Сталіна завжди було багато друзів – від начальника авіашколи, де він вчився, до вищого керівництва ВПС. Дружби з ним шукали і члени Політбюро, і генерали, і маршали, і чекісти від Єжова, Меркулова, Абакумова і Берії до рядових охоронців. У його компанії знайдете бойових друзів пілотів-винищувачів, футболістів і хокеїстів, артистів кіна, естради, балету, цирку, були в його оточенні цілі зграї дармоїдів, ділків і пройдисвітів і огрядні зграї дівиць не найважчої поведінки. Про походеньки сталінського сина вся Москва гомоніла. І знали про нього багато хто і чимало. Спогадів про нього – у достатку, в тому числі й опублікованих. Але дивна річ: цей нехлюй і шалапут ніколи нікому ні на тверезу голову, ні на п’яну не обмовився про падіння татунця з арабського коня. Він взагалі ніколи і нікому про свого грізного батька не розказував. Тільки одному Георгію Костянтиновичу доніс. Негайно. Відкликав набік. Тсс-с! Найбільша таємниця! Під великим секретом! Тільки щоб ніхто не дізнався!

Пропоную читачу експеримент: якусь таємницю довірте по секрету одній людині і засічіть по годинах, коли плітка обійде глобус і повернеться до вас у вигляді таємничого шепотіння: тільки для тебе! Під великим секретом!

Невже Василь не знав свого батька? Але ж той пересадив, перестріляв чи просто зжив зі світу свою численну родину заради того, щоб на чеканні рядки великої біографії не лягала непотрібна тінь. Чутки про Сталіна негайно доповідалися вождю і тут же їм жорстоко і рішуче покладався край. Це одна з найголовніших опор справжнього культу особи: Сталін нікому не дозволяв над собою сміятися. За анекдоти про Сталіна садили нещадно. А то й стріляли. Того ж Жукова за спробу базіканням принизити роль Верховного Головнокомандуючого вождь загнав на Урал командувати округом, в якому було дві кадровані (в народі – кастровані) дивізії.

Плітки про Сталіна могли виходити тільки від тих, хто був близьким до нього. Ось саме за ними і був встановлений особливий контроль. Невже Василь батька не боявся? Невже не пам’ятав його важкої руки? Невже не розумів, що слово не горобець? Бовкнув одному, а далі плітку не втримаєш ланцюгами. А далі татусеві донесуть, вичислить він того, хто був свідком найвищого конфузу, і законопатять улюбленого синочка у який-небудь Нерчинськ чи Туруханськ. Може і не пробачити.

Ще й знайшов кому розказати! Жуков, як відомо, відрізнявся надзвичайною балакучістю. Секретів берегти не вмів. Варто було синові Сталіна довіряти таємницю балакучому полководцю?

Те, що Жуков – базіка, знала вся армія. Через рік після війни Сталін скине Жукова з високих посад саме через базікання. І куди б не йшло, якби Жуков і Васько Сталін сиділи, пили врізнобій, ось тут Василько на п’яну голову і бовкнув. Але щоб на тверезу голову відкликати Жукова на бік і розказувати… Навіщо?

5

Та й балакучість жуківська в даному випадку якась дивна. Великий полководець беріг таємницю до самої смерті. І чверть століття після смерті. Скільки можливостей було повідати народу правду про арабського скакуна та сталінське падіння!

Після смерті Сталіна Жуков різним людям розказав багато паскудного і гидотного про померлого вождя. Розказував письменникам, журналістам, історикам, колишнім колегам по службі і підлеглим, рідним і знайомим, ватазі «негрів», які порали його мемуари, замість нього згадували і замість нього роздумували. З викриттями Сталіна Жуков виступав на з’їздах і пленумах, таврував перед широкими і вузькими аудиторіями. Жуков віщав про нерозуміння Сталіним природи сучасної війни і ролі Генерального штабу, про розгубленість у критичний момент, про дурнувату впертість і звичайнісіньке боягузтво, про небажання бачити дійсну картину і робити висновки з донесень розвідки.

А про арабського коня не проговорився.

Через 12 років по смерті Жукова, в час правління Горбачова, прокотилася друга антисталінська хвиля. І згадали ще багато всілякої гидоти. Але про падіння не згадав ніхто.

Кмітлива донька великого полководця Марія Георгіївна вишукувала все нові і нові заборонені цензурою фрагменти «первинного рукопису» мемуарів найвеличнішого полководця, та цей кавальчик ніяк не знаходився.

Механізм створення «мемуарів Жукова» досить добре досліджений. Перша зустріч Жукова зі старшим науковим співробітником Військово-наукового управління Генерального штабу Міністерства оборони полковником В.С. Стрєльніковим відбулася 20 грудня 1958 року. Пікантність ситуації в тому, що мемуари відставного стратега є справою особистою, однак створювалися вони в службовий час полковниками Генерального штабу і Головпура, співробітниками архівів, академічних інститутів та багатьох інших структур і установ. А без керуючої і направляючої ролі Центрального Комітету Комуністичної партії таке старанне співробітництво було абсолютно неможливим.

Ось розповідь про початок роботи над найбільшим шедевром воєнної мемуаристики: «Маршал попросив Стрєльнікова допомогти підготувати періодизацію війни. Невдовзі він ознайомився з двома варіантами і схвалив перший з них. Полководець попросив співбесідника підготувати письмовий план його майбутніх мемуарів. Чергова зустріч відбулася через тиждень. Крім плану майбутньої книги офіцер привіз з бібліотеки Воєнної академії ім. Фрунзе проект програми з історії сучасного військового мистецтва…» (В.С. Астраханский. Библиотека Г.К. Жукова. История, судьба, реконструкция. М., Архивно-информационное агенство, 1996).

Те ж саме ми можемо прочитати  і в інших захоплених авторів, наприклад у В.В. Карпова (Маршал Жуков. Опала. Литературная мозаика. М., 1994). Пишеться усе це із замилуванням: ось бачите, як серйозно відносився полководець до написання своєї книги!

Однак ніжні віслячі вушка повністю сховати не вдалося. Кінчики стирчать. Великий стратег «попросив» полковника допомогти підготувати періодизацію війни. Полковник прохання зрозумів правильно. Допомога виразилася у тому, що старанний полковник виконав всю роботу. Та не просто так, а в різних варіантах. На любий смак. Особистий внесок стратега зводився до того, щоб вибрати один з них.

Далі великий стратег «попросив» підготувати письмовий план свого прийдешнього шедевра: ну ж бо, полковнику, помізкуй, що я повинен пригадати, про що слід мені роздумувати.

Полковник кмітливий попався. План швиденько накреслив. Окрім того проявив ініціативу. Вже без всяких підказок і прохань привіз проект програми, за якою будуть вивчати історію війни в Військовій академії імені Фрунзе. Далі, як на партзборах: які будуть пропозиції? Прийняти за основу! Заперечень нема? Приймається. Які будуть доповнення і зміни?

Основний контингент слухачів Військової академії імені Фрунзе – ротні командири, т.т. старші лейтенанти і капітани. Часом майор промелькне. У 1958 році це ті, хто став офіцером через сім-вісім, а то й через десять років по війні, т.т. усі без виключення ті, що не воювали. Полковник з Військово-наукового управління Генерального штабу міг би в якості основи для мемуарів великого полководця запропонувати програму навчання слухачів Академії Генерального штабу. Там в основному перспективні полковники, мінімум командири полків. Вивчають вони ту ж війну, та на більш високому рівні. У 1958 році це ті, хто в більшості своїй пройшов війну.

Але полковник Стрєльніков вирішив ситуацію не ускладнювати, в основу спогадів і роздумів геніального полководця поклав те, що простіше. Так на гранітному базисі програми навчання для молодших офіцерів і була зведена сяюча надбудова.

Та чи не відхилилися ми від генерального курсу?

Ні в якому разі. Річ у тім, що клята цензура втрутилася і фрагмент зі сталінським падінням з арабського оґира вирізала, і тільки потім, через багато років, історичну правду було відновлено і вона засяяла в первозданному блиску.

Можна з цим погодитися.

А можна й заперечити: цензор з довгими іржавими ножицями включається в роботу останнім. А до того, як він взявся старанно чикрижити сторінки і розділи, повний і дослівний зміст рукопису цього геніального творіння був відомий керівництву Міністерства оборони, Генерального штабу і усім підлеглим їхнім структурам: Інституту воєнної історії, Військово-історичному відділу Військово-наукового управління і т.д. Крім того, особистому секретаріату Брєжнєва, головному ідеологу Політбюро ЦК КПРС Суслову і усім підлеглим йому структурам, а також головному політичному управлінню Радянської Армії та ін. Рукопис досконало вивчався одночасно в чотирьох відділах ЦК КПРС: пропаганди, адміністративних органів, культури, науки. Цими відділами керували відповідно товариші Стєпаков, Савінкін, Трапєзніков, Шауро.

Вам, молодим, не зрозуміти, що криється за цими непоказними назвами. Пояснюю: Відділ адміністративних органів ЦК КПРС, наприклад, повністю контролював діяльність Збройних сил, починаючи з Міністерства оборони і Генерального штабу, МЗС, КДБ, МВС, ГРУ; йому підпорядковувалися усі суди, починаючи з Верховного, прокуратура, починаючи з Генеральної, тюрми, концтабори, юстиція, усі закордонні установи Радянського Союзу: посольства, консульства, торгові представництва і місії, постійні представництва при ООН та багато інших.

І не подумайте, що товариш Савінкін, який все це тримав під контролем, особисто вичитував текст рукопису «найправдивішої книги про війну». Зовсім ні. Для цього у нього були підлеглі структури, у яких працювали вельми високооплачувані слуги народу. І кожен мав на руках текст. Не кажучи вже про всяких полковників, консультантів, спеціальних редакторів та інших, які «допомагали» Жукову. І якщо цензура щось вирізала, то хтось із цих ідеологів, помічників, редакторів і співавторів міг би в розквіті так званої гласності згадати: а ось в рукописі містився надзвичайно цікавий факт про сталінське падіння…

Але ніхто ані при Хрущові, ні при Брєжнєві, ані при Андропові і Черненку, ні при Горбачові не згадував про балакучого сталінського сина і про арабського жеребця.

І це не кінець історії. У створенні мемуарів Жукова брали участь спаяні і не дуже колективи, відбувалися зіткнення інтересів різноманітних груп, угруповань та всіляких структур. І всім їсти хочеться. Як завжди в нас, у кожній великій справі спостерігалися неймовірний бедлам і недолугість. Окрім безлічі копій рукопису, які знімалися для різних установ та організацій, різні люди робили свій бізнес – самостійно знімали копії з рукопису і продавали іноземцям. Справа дійшла до того, що завідуючі чотирма відділами ЦК КПРС звернулися в секретаріат ЦК з вимогою розібратися і покласти край неподобству.

Розгляд проходив на рівні голови КДБ Ю.В. Андропова, який 27 вересня 1968 року доповідав в ЦК КПРС: «Не були прийняті міри, щодо унеможливлення розповсюдження рукопису, а також ознайомлення з текстом сторонніх осіб… Розповсюдження рукопису у такій великій кількості екземплярів не викликалося необхідністю… Не виключено, що копії рукопису Жукова Г.К. могли опинитися за кордоном. В ході перевірки виявлені факти порушення фінансової дисципліни…»

Звернімо увагу на зауваження щодо фінансової дисципліни. Припустімо, Жуков сам писав книгу і при цьому потратив деяку суму – купив не пляшечку, а, наприклад, відро чорнила. Кому яке діло до грошей в його кишені?

Та цим питанням чомусь раптом займається КДБ. На рівні Голови КДБ, який до того ж ще й кандидат в члени Політбюро. Це означає, що створення мемуарів було не особистою, а державною справою. На здійснення даного проекту були виділені казенні грошики. І чималі.

Із заяви Андропова випливає, що численні співавтори стратега розтягували виділені на цю затію народні копійочки в гідних згадки кількостях. Окрім того ще й рукописами торгували.

Недремні компетентні органи недогледіли. Тому викликаний на килим товариш Андропов зм’якшує картину: не виключено, що копії рукопису… Замість того, щоб відкрито визнати: схибила контора, утік рукопис.

Це я до того, що й за кордоном ходили копії і найсмачніші уривки публікувалися у часописах. А кращого, ніж цей фрагмент і не придумаєш: дурненький Сталін, котрого боялася вся Европа, здуру на коня заліз і з нього ж гепнувся! А тупий сталінський синок про це одному Жукову на вушко прошепотів, а Жуков-торохтій на увесь світ роздзвонив!

Ось що на перших шпальтах публікувати! Ото сміху було б! Ото би тиражі підскочили!

Та не було такого фрагменту у справжньому первинному рукописі мемуарів Жукова. Рукопис пройшов через тисячі рук, у тому числі й ворожих, але ніхто про арабського коня нічого не вичитав.

Але ось з’явилася «Остання республіка» з єхидним запитанням, тільки тут раптом полковника Маслова і осінило: так я ж був у Сталіна інструктором з верхової їзди! Ото тільки тут бравий кавалерист і пригадав у всіх подробицях таємні уроки на манежі та їхній сумний кінець. Пригадав через п’ять десятків років гробового мовчання. А до того ніяк пригадати не міг. А за ним і донька Жукова Марія Георгіївна радісно вигукнула: ой, дивіться, що я знайшла! Клята цензура вирізала!

Ось тут в мемуарах Жукова і з’явилося доповнення: настав, мовляв, час народові правду повідати.

Давайте ж бо на мить припустімо, що вся ця історія – чистісінької води правда. Що ж виходить? Під великим секретом син Сталіна розказав Жукову щось таке, чого нікому не слід було розказувати. А Жуков розтріпав на увесь світ.

Та не просто так, а у друкованому вигляді з перекладом на всі мислимі мови. Так, ми знаємо: Сталін – звір, Сталін – урка, Сталін – убивця. Та все ж він Верховний Головнокомандувач у найкривавішій війні в історії людства. Хоч щось святе мусить залишитися.

Але Жуков і тут мстиво паскудить, розповідаючи історію, яку йому повідомили під великим секретом.

Якщо увесь цей сюжет – чиста правда, тоді виходить, що Жуков – базіка і пліткар.

У грудні 1942 року Жуков особисто керував операцією в районі Ржева. Для ґрандіозного наступу були зосереджені 33 армії, у тому числі 23 загальновійськові, 3 ударні, 1 танкова, 4 повітряні і 2 резервні, не рахуючи окремих корпусів, дивізій, бригад, полків та сотень тисяч солдатів маршового поповнення. Жуков кинув у бій 3290 найновіших танків, більше тисячі літаків, 24 тисячі гармат і мінометів.

Жуков операцію запоров.

Жуков спалив мільйони снарядів і сотні мільйонів патронів.

Жуков втратив майже всі танки і сотні літаків.

Втрати військ – 215 тисяч вбитих, скалічених та поранених. За нульового результату. Ця битва перевершувала усі, які знала світова історія.

Жуков не тільки її учасник, а головний ініціатор, організатор, натхненник і керівник. Про цю ґрандіозну битву і свою роль у ній стратег начисто забув.

А сталінське падіння з арабського оґира він добре пам’ятає і смачно описує.

Хоча сам падіння не бачив.

Ось вам ціна шедевра воєнної мемуаристики: про ґрандіозні операції стратег розповідати не став, а передавати пересуди – будь ласка.

Що ж є важливішим для кремлівської пропаганди: битва під проводом Жукова чи дріб’язковий епізод із життя Сталіна, який відомий тільки через плітки?

Важливішою є плітка.

Позаяк вона підпирає головну підвалину комуністичної ідеології: війну Радянський Союз нібито виграв, Сталін нібито вірив у перемогу і радів разом з усіма. На радощах навіть і парад подумував приймати, та тільки трішки у нього не вийшло…

6

У мемуарах, які вийшли за життя Жукова і виходили потім два десятки років після його смерті, нічого не сказано ані про сталінське падіння, ні про розмову з його сином, ані про те, що Сталін підказував Жукову, на якому саме коні приймати парад. Але ось в найостанніших, т.т. найправдивіших, варіантах мемуарів раптом відкрилася нова правда історії.

Однак велику радість відкриття затьмарює дрібна неув’язка. За знову виявленою версією, Сталін «не без натяку радив» Жукову білого арабського коня, саме того, як виясняється, з якого сам і звалився. Та усім відомо, що Жуков приймав Парад Перемоги НЕ НА АРАБСЬКОМУ коні. Хроніки і фільмів того параду предостатньо, і кожен сам може вловити різницю. Навіть неозброєним оком.

Різниці тій багато століть. Европейський лицар захищав свій замок, села і землі довкола. Скакати за сотні верстов йому не було потреби. Тому він міг себе і коня свого захистити важезними обладунками. Лати середньовічного лицаря важили 50-60 кілограмів, та ще й коня бронею обвішували. Це ще стільки ж, якщо не більше, кілограмів. Крім того – зброя вершника, сідло, збруя та інше. Щоб нести такого броньованого сідока, кінь потребувався великий на м’язистих ногах товщиною з добру колоду.

А на безкраїх просторах Арабського халіфату – від Хорезма до Адена і від Кордови до Кандаґара – потрібно було скакати під спопеляючим сонцем дні і тижні. Важкі сталеві обладунки тут ніяк не годилися. Для таких умов потреба була зовсім в іншому коні: легкому, швидкому, витривалому.

Араби завдавали поразки супротивнику не важкістю мечів, а раптовістю і стрімкістю своїх атак. І захищали себе не сталевими обладунками, а прудкістю ніг своїх скакунів. Це як поєдинок  чемпіона світу з боксу з чемпіоном світу з бігу.

Звернімо увагу на знимки покійного Саддама Хусейна. Він на арабському скакуні полюбляв красуватися. І хлоп ніби не великих ґабаритів, а ноги мало не до землі сягають. Ніби як ослі їде, на такому собі тонконогому витонченому ослику з лебединою шиєю.

Ґраціозна, як у лебедя вигнута шия – не поетичний зворот, а офіційний опис арабської породи. Там ж бо сказано: маленька голова, вузький череп, увігнутий «щучий» профіль, великі виразні очі, широкі ніздрі, маленькі вуха, глибока, чітко окреслена підвилична частина, що гарним вигином переходить в горло, високо посаджений хвіст, тонкі сухі стрункі ноги, висота в холці 140-153 см, обхват грудей 177-179 см, обхват зап’ястка – 18,5 см.

 Тепер глянемо на фотографії Жукова, що приймає Парад Перемоги. Та під ним же конисько велетенських розмірів. Вибирали з поняттям: знай наших! Кінь Жукова в стандарти арабської породи не вписується. Навіть приблизно.

Дріб’язок, дурничка, але за нею вимальовується певна недоладність. Отже, для Сталіна нібито вибрали арабського скакуна, потім за п’ять чи шість днів перед парадом Сталін рекомендував його Жукову. Та не просто Сталін затвердив вибір, а, за словами Жукова, консультувався з головним кавалеристом планети Земля Маршалом Радянського Союзу Будьонним Семеном Михайловичем.

І тут вимальовується нова недоладність. Будьонний перший у ХХ столітті створив і очолив не що-небудь, а Першу Кінну армію. Під час Другої світової війни і після неї, до самої смерті Сталіна, Будьонний був командувачем кавалерією Червоної Армії. В нас на Русі свої умови, свої вимоги. Під керівництвом і заступництвом Будьонного у Радянському Союзі була виведена краща кавалерійська порода коней – будьонівська. Не для лицарських поєдинків і не для оборонців ісламу, а спеціально для наших умов. Для війни ХХ століття. Для зухвалих рейдів ворожими тилами. Для дій на відкритих флангах. Для стрімких кидків там, де супротивник слабкий чи його нема зовсім. Для наступу лісами, болотами, яругами та узгір’ями. Для кінно-механізованих груп, у яких танкістів, мотопіхоти, артилеристів, зенітників, мінометників не менше, аніж кіннотників.

Для парадів кінь такої породи підходив якнайкраще. Так і є зафіксовано в офіційному описі: великий верховий кінь, у багатьох жеребців висота в холці 170 см!

І ось для вас задача: заступник наркома оборони, командувач кавалерією Червоної Армії Маршал Радянського Союзу Будьонний нібито рекомендував Сталіну приймати Парад Перемоги не на нашому рідному радянському коні, а на арабському конику. Чого б це?

Заперечать, що будьонівська порода на той момент тільки вимальовувалася і офіційно затверджена у 1948 році.

Ну то й що? У 1945 році папери ще не підписані. Це зрозуміло, не до того на війні було. Але коні-красені вже жили, вже воювали, вже дійшли до Ельби. Одного красеня навіть генералові Д. Айзенгауверу подарували. І він належним чином подарунок оцінив.

Головне те, що до виведення будьонівської породи найпряміший стосунок мав сам Сталін. У 1935 році він разом з Ворошиловим і Будьонним побував у Ростовській області на кінному заводі ім. Будьонного. І тоді, і в наступні роки Сталін жваво цікавився і брав участь у становленні і розвитку конярства у Радянському Союзі, зокрема у виведенні нових порід верхових коней для Червоної Армії.

У 1945 році маршал Будьонний мав вибір. Він міг би рекомендувати оґира любої іншої нашої породи. Терської, наприклад. Чи російської верхової. Донської. Ахалтекинської.

Добре, затія з конем в Сталіна не вийшла, але навіщо і Сталін, і Будьонний арабського коня підсовують Жукову? Не вистачає наших рідних коней марксистсько-ленінської породи? Звідки у товариша Сталіна це низькопоклонство перед загниваючим Сходом?

Жуков, якщо вірити цим байкам, Сталіну не заперечував, але поради чомусь не послухав і на параді з’явився не на арабському скакуні, якого йому нібито рекомендували Сталін і Будьонний. Найдивніше, що Жуков не вважав за потрібне своє вільнодумство пояснювати ані Сталіну тоді, ані своїм читачам після смерті Сталіна.

Одне з двох:

- або мемуарист Жуков повинен був обійти стороною питання про коня арабської породи, не загострюючи нашої уваги на подробицях;

- або, якщо вже торкнувся подробиць, повинен був пояснити, чому діяв всупереч сталінським рекомендаціям і як товариш Сталін реагував на такий прояв вільнодумства.

Розгадка цієї неув’язки, на мій погляд, проста: через два десятки років після смерті Жукова цей фрагмент у «найправдивішу книгу про війну» вписали люди, які не підозрювали про існування кавалерійських коней російських і радянських порід. Скакуна арабської породи вони пом’янули задля красного слівця – звучить гарно. Вони явно не володіли технікою правдоподібної брехні. Тим часом головне правило обманщиків – якнайменше подробиць, бо саме на подробицях брехунців і ловлять.

7

Критик мій, анонімний Гризун, обурюється: треба було мемуари Жукова прочитати, а вже потім писати «Останню республіку»!

Із цим повністю згоден. Саме так і вчинив. Всі видання, які на той момент були, зібрав, всі прочитав. Дуже навіть уважно. Але нічого про арабського оґира і балакучого сталінського сина не вичитав.

Не було цього!

І бути не могло.

Бо між «Останньою республікою» та «найправдивішою книгою про війну існує такий собі містичний контакт. Мемуари Жукова друкували два десятки років. Видання за виданням. Мільйонними тиражами. Та не було в них ані слова про таємні сталінські виправи. Та ось вийшла «Остання республіка» і тут таки мемуари найвеличнішого полководця чудесним чином перетворилися, збагатившись новим яскравим епізодом.

Я кинув у маси запитання: чому Сталін відмовився парад приймати?

І тут таки мертвий Жуков у ті ж маси кинув відповідь: та тому, що на коні їздити не вмів!

Громадянине анонімний Гризун, постарайтеся вловити причинно-наслідковий зв’язок: народу у світі – мільярди, і кожен здатен на якусь гидоту, кожен може придумати каверзне питання. Чи міг Жуков передбачити усі незручні запитання, які будуть ставити через багато років після його смерті? Чи міг він на них завчасу відповісти? Чи міг він відповісти на моє мерзенне запитання до того, як я його поставив? Мало що на мою дурну голову спаде?

Ось тому живий Жуков нічого не пам’ятав про злощасні сталінські виправи. І у мемуарах, звичайно, про це не писав. І після смерті також про цей випадок не пам’ятав. Гортайте перше видання, і друге, і п’яте, і сьоме…

Та ось через два десятки років після смерті Жукова я звернув увагу вельмишановної публіки на певну дивність сталінської поведінки. Ось тут мертвий Жуков і стрепенувся. Ось тут він і згадав подробиці. Ось тут він мені і вмазав!

***

Мої запитання не вичерпані. Впевнений, що мертвий Жуков дасть гідну відповідь. Приємно усвідомлювати, що своїми навідними запитаннями, часом нетактовними і незручними, я і надалі буду сприяти пошуку нових варіантів «справжнього рукопису» і подальшому вдосконаленню «найправдивішої книги про війну».

Кожен, хто сам читає мемуари Жукова, неминуче приходить до висновку: це фальсифікація. Зроблена вона ледачими безграмотними халтурниками. Але зустрічаються ще окремі особи, котрі вірять в те, що всю цю муть творив сам Жуков. Не буду сперечатися. Буду посилатися на «Жукова». Дивіться, що з цього вийде.

Наші інтереси: 

Сучасне і майбутнє українське молоде покоління повинне знати і вивчати правдиву історію Другої світової війни. І найголовніше - українською мовою!

Гравець: 
Андрій Ясун

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка