«Україна... вони запам’ятають»: Таємниця останніх слів Сталіна та механізм спланованого геноциду

Всі три геноциди українського народу у двадцятому були штучними. «Найкраще»  спланували і здійснили другий з них, який  сучасна світова історія ідентифікує як голодомор 1932-1933 років. Перед початком цієї масштабної акції знищення певних етносів Радянського союзу, а саме українців, казахів, донських козаків, які на ті часи вважали себе окремим етносом, відмінним від московитського, була потрібна надійна вихідна інформація. Цю інформацію міг дати лише перепис населення, що і був проведений 17 грудня 1926 року.

Щодо України, то перепис зафіксував тут 29 млн осіб, з яких 23.2 млн вважали себе українцями. Здавалося б цим результатам можна цілком довіряти, адже на той момент не було що приховувати. Саме тому при обчисленні кількості жертв геноциду сучасні дослідники беруть вислід цього перепису за основу. Але, враховуючи мету перепису, я припускаю, що могла існувати подвійна бухгалтерія. Одна – для внутрішнього вжитку банди мерзотників, що була владою у тодішньому Радянському союзі, інша – для оприлюднення.

Готуючись до масштабного зменшення населення, владоможці могли применшити оприлюднену чисельність населення з метою приховування його майбутніх втрат. Перевірка надійності контрольних чисел, через відсутність легального доступу до центральних московських архівів, теоретично доступна лише  нашим спецслужбам.

Виходячи з результатів перепису і були встановлені планові показники знищення зазначених вище етнічних груп. Їх можна знайти лише в тих самих архівах. Теоретично і цю інформацію можуть здобути лише наші спецслужби. Проте щодо України у загальних рисах цей план можна вважати відомим під назвою плану «Ост». Традиційно його приписують німцям як план «упорядкування» захоплених територій Радянського союзу. Те, що план і досі не знайдений при повній відкритості німецьких архівів, не заважає його широкому обговоренню. Думаю, що шукали цей план не в тих архівах.

По завершенню геноциду були проведені відразу два переписи – 6 січня 1937 року і 17 січня 1939 року. Висліди жодних з них не були оприлюднені. Результати 1937 року через їх нібито помилковість, результати 1939 року через нібито початок війни (Енциклопедія українознавства, стаття «Переписи населення»). Правляча кліка контролювала в країні все у безпрецедентних в її історії масштабах включно з переписами.

Проте керівники, відповідальні за перепис 1937 року, що лише слухняно виконували накази очільників країни, але володіли всією отриманою інформацією, були розстріляні. Це – начальник статистичного управління Іван Кравчук, керівник статистичної служби Микола Тухач та багато інших. Посадовців, що мали обмежений доступ до отриманої інформації, ізолювали у концтаборах. У всіх випадках звинувачення було стандартним – навмисне применшення кількості населення і зв'язок з троцькістами. 

Лише у 1990 році в епоху «гласності» доступ до центральних архівів нібито відкрили, але скористались ним лише кілька осіб, лояльність яких щодо існуючого режиму не викликала сумнівів. За їхніми свідченнями, матеріали перепису у повному обсязі не збереглись. Їм довелось працювати з окремим фрагментами, чорновими таблицями, внутрішніми звітами. Вони і оприлюднили деякі данні. Щодо  чисельності населення України на момент проведення перепису, то вона нібито складала 28.3 млн осіб. Як на мене, то і цей результат мав метою приховування справжніх наслідків геноциду українців. 

Вичерпну інформацію про геноцид українців та інших етносів Радянського союзу могли надати лише його організатори, що у період перебудови і гласності були персональними пенсіонерами найвищого рангу і мешкали в люксових квартирах Москви. Це – В'ячеслав Молотов і Лазар Каганович. Ось їх порівняльна роль в геноциді українців: 

Найбільш «результативним» був Каганович, який попри свою неосвіченість (до школи не ходив) у 1925 – 1928 роках був генеральним секретарем ЦК КП(б) України і добре знав місцеву специфіку. Нікому не прийшло в голову запитати цих злочинців про деталі скоєних ними злочинів. Так і дожили кати українського народу до глибокої старості і померли в пошані і достатку – Каганович у 1991 році у віці 97 років, Молотов у 1986 році у віці 96 років. Саме в цьому і полягала суть комунізму, коли люди з самих низів суспільства здобували колосальну владу, позбавляючи мільйони людей життя, і в якості винагороди за ці злочини жили довго, насолоджуючись небаченим для більшості населення достатком.

Засвітився Каганович у 1932 -1933 роках і на Кубані, де під час коротких відряджень контролював виконання завищених планів хлібозаготівель, особисто керував вилученням зерна у станицях, проводив чистку місцевих партійних організацій, звинувачуючи їх в «українізації» та «націоналістичному» ухилі, координував каральні акції проти селян.

Ще більшою інформацією про геноцид володіли його безпосередні виконавці – Станіслав Косіор (поляк, освіта початкова) і Павло Постишев (росіянин, освіта початкова), які у роки геноциду були в Україні відповідно першим і другим секретарями КПУ. Саме тому у 1937 їх розстріляли за стандартними на той час звинуваченнями, а насправді – як небезпечних свідків. Це – страшна категорія людей, які маючи малу освіту або і без неї, набували колосальну владу над життями мільйонів людей.

Чому ж сталося так, що одних причетних до геноциду людей розстріляли, а інші дожили в пошані і достатку до глибокої старості? Як на мене, то різниця між ними полягала у тому, що одні були лише старанними виконавця диявольського плану, а інші його співавторами. Але головним редактором і рецензентом плану, самим дияволом безумовно був вождь світового пролетаріату Сталін. Після нашої перемоги його останки мають бути спалені, а попіл розвіяний над Чорним морем за межами наших територіальних вод.

Я думаю, що перепис 1937 року надав владі всю необхідну інформацію щодо ефективності геноциду. Тоді для чого ж був проведений перепис у 1939 році? Моя відповідь така: цей перепис носив декоративний характер і мав виправдати знищення свідків попереднього перепису.

Хоча матеріали перепису 1939 року теж не були повністю оприлюднені, деякі числа влада ввела в широкий обіг. Щодо України, то її населення тепер вже налічувало 30.9 млн осіб. Кидається у вічі не дуже велика відмінність між результатами обох переписів. З цього зайвий раз можна зробити висновок, що оприлюднені результати перепису 1937 року також мали приховати справжні масштаби геноциду. Трагізм ситуації полягає у тому, що для розрахунку втрат від геноциду наявність вхідних і вихідних даних є принциповим. 

Третьою характеристикою, без якої будь-які розрахунки були б неможливими, є річний приріст населення України бажано за максимальну кількість років в інтервалі 1926 – 1937 роки. І тут знову проблема. Такі дані або відсутні або викликають сумніви. Скажімо відомий річний приріст населення України у 1932 році у 2.3%. Він міститься у книзі: «Матеріали Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців», виданій у 2024 році, с. 369, де є посилання на «Довідник з основних статистично-економічних показників господарств районів», виданий у міжпереписний період. За відсутністю інших даних це число можна взяти за основу оцінки людських втрат, але лише оцінки. Тут потрібне пояснення.

Працюючи на початку 2000 років в Одеському обласному архіві, я дізнався, що метричні книги за 1927-1933 роки за наказом влади були знищені. Обчислюючи середній вік померлих у селах Балтського району Одеської області, я побачив, що починаючи з 1934 і до 1940 року він був приблизно таким самим, як і до 1927 року. З цього я зробив висновок, що вже у 1934 році геноцид українців припинився. Роки, за які були знищені метричні книги, і показують, на мою думку, реальні часові рамки геноциду.

Процес нищення людей наростав поступово. Спочатку це була надлишкова смертність за рахунок зростаючого недоїдання селян через поступове, але надмірне, збільшення податків на одноосібників. При цьому так само поступово з сільської голоти формувався прошарок колгоспних активістів, яких пізніше використали для насильницького вилучення не лише зерна, а всього продовольства у селян. Саме у 1932-1933 роках почалось масове вимирання українських селян, коли їх вже почали ховати не в окремих могилах і не у трунах, а просто насипом скидали у колективні могильники. 

Зауважу, що обчислений мною середній вік померлих у зазначені роки для сіл Балтського району склав лише 17-20 років. Для порівняння – у незалежній Україні перед початком нинішньої війни з Московією він був 72-73 роки. В далеких 1919-1920 роках – напередодні окупації України російськими військами – він складав 30-40 років. За роки румунської окупації Одеської області у 1941-1944 роках він зріс до 35 років. Виглядає так, що російське панування в Україні для українців було просто «небаченим щастям».

Наступне міркування. Провідним друкованим органом Західного світу – аналогом газети «Правда» у Радянському союзі – була і є газета Нью Йорк Таймс. Керівником її московського бюро у 1922–1936 роках був Волтер Дюранті. У 1931 році в багатьох регіонах Радянського союзу, в першу чергу в Україні, вже були явні ознаки голоду, хоча це ще не можна було ідентифікувати як геноцид. Волтер Дюранті надрукував у Нью Йорк Таймс серію з 11 статей про трудові будні Радянського союзу, який, на його думку, впевнено рухався до світлого майбутнього всього людства, першим торуючи туди шлях. Ясна річ, що факт голоду він категорично заперечував, як надалі і факти геноциду.

За цю серію статей у 1932 році він отримав найвищу американську премію для журналістів – Пулітцерівську. Тобто вже у 1931 році слід було на весь світ спростовувати наявність голоду в Радянському союзі. У 1932 році голод вже мав чіткі ознаки геноциду через примусове вилучення продовольства у селян. Тоді чи може офіційно оприлюднений приріст населення у 2.3% за 1932 рік об`єктивно відображати середній приріст населення у період між переписами населення 1926 і 1937 років? Ясно, що до 1932 року і після 1933 року він мав бути більшим. Але мати хоч якесь число – це краще, ніж нічого.

На сьогодні Дюранті вважається символом журналістської неетичності. З 1990-х років українські організації та історики почали вимагати позбавлення Дюранті Пулітцерівської премії. У 2003 році Пулітцерівський комітет розглянув це питання, але нагороду вирішив не відкликати. Отже і досі у Сполучених штатах існує потужне антиукраїнське лобі, яке у тридцяті роки минулого століття зробило все можливе, щоб правда про геноцид українців не стала відомою міжнародній спільноті, а сьогодні ми відчуваємо її дії у заграванні з нашим ворогом, у затягуванні війни через численні обмеження наших дій і ненадання нам належної військової допомоги. Більше того. Саме завдяки цьому лобі Україна у дев`яності роки минулого сторіччя була позбавлена ядерного і ракетного озброєння, стратегічної авіації тощо. Тобто цілком підготовлена до майбутнього військового вторгнення нашого північного сусіда.

Отже приріст населення за 1932 рік, і чисельності населення у 1926 та 1937 роках дозволяють легко оцінити, саме оцінити, масштаби втрат української людності внаслідок геноциду. Ця оцінка буде суттєво заниженою через незадовільну якість вихідних даних, яка обговорювалась вище. За цими даними можлива лише лінійна екстраполяція чисельності населення в Україні у 1926-1937 роках. Якщо вважати приріст населення за всі роки проміжку такими, як і у 1932 році, то графічно залежність чисельності населення від часу матиме графічно вигляд прямої лінії, що починається у 1926 році і закінчується у 1937 році. Простенька комп'ютерна програма, доступна школяру, дасть в якості ординати кінцевої точки графіка число у 37 млн осіб. Отже, демографічні втрати населення України складатимуть за цією дуже заниженою оцінкою 37 – 29 = 8 млн осіб. 

Чи всі фактори, що впливали на чисельність населення України ми врахували? Ні. Ми не врахували дуже суттєвий фактор, пов'язаний з міграцією. Важливо зазначити, що паралельно з геноцидом українців і інших зайвих для московитів етносів відбувалась індустріалізація Радянського союзу. Третина новозбудованого промислового потенціалу Радянського союзу була створена на території України, переважно на лівобережжі і в першу чергу на Донбасі. Це були тисячі великих і середніх підприємств.

З-за меж України на її територію хлинув колосальний потік заробітчан – переважно московитів. Крім того, на державному рівні реалізовувалась програма заселення знищених геноцидом українських сіл тими ж вихідцями з Московії. Тут мова йде не про сотні тисяч, а про мільйони людей. І знову нам не обійтись без статистики, яка є лише в одному варіанті – радянському, а отже брехливому. Мінімальною оцінкою кількості мігрантів є, на мою думку, число у 1.5 млн осіб. Ці мігранти частково маскують втрати від геноциду. Без них вони б були 8 + 1.5 = 9.5 млн осіб. Ще раз зазначу, що моя оцінка є лише оцінкою і то мінімальною. Справжні втрати  мають бути значно більшими.

Для чого я навів цю просту числову оцінку. Для того, щоб показати, що такі обчислення, доступні навіть школяру, виявились не під силу інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, який у своєму висновку  у 2009 році зазначив число у 5 млн осіб. Що тут скажеш. «Науковці» цього інституту виявили «високий» професіоналізм і «громадянську» зрілість. «Професійні» російські дослідники дають ще менші числа.

То якими ж є реальні демографічні втрати України внаслідок геноциду? Остаточну відповідь на це запитання дала Служба безпеки України. Нею була проведена колосальна робота з залученням до неї сотень слідчих. Був опрацьований колосальний фактичний матеріал, який не під силу опрацювати одній людині, врахована величезна кількість різноманітних факторів, що впливають на результати обчислення.

Ця остаточна відповідь така – 10.5 млн осіб. Якщо врахувати, що від голоду гинули переважно селяни, а вони були у більшості українцями, то з загальної кількості українців у 23.2 млн осіб  загинула або не народилась майже половина. 

То якими ж були планові показники нищення українців. Враховуючи той факт, що план створювався на самому верху владної ієрархії, яка переважно складалась з людей, що або до школи не ходили, або мали лише початкову освіту, тобто про дроби і дії над ними мали доволі невиразні уявлення, то думаю, що мова йшла про частку 1/2  від чисельності відповідного етносу. В усякому разі, коли європейці прийшли на американський континент, то тубільне населення там зрідка використовувало в повсякденному житті дріб 1/2 і лише зрідка дроби 1/3 і 1/4  (Д. Я. Стройк. Краткий очерк истории математики).

Половину своєї чисельності втратили казахи і донські козаки. Такими ж мали бути і втрати українців. Виходить, що тут організатори геноциду українців трохи не дотягнули до планових показників.

Ґрунтовний аналіз всього комплексу питань, пов`язаних з геноцидом українців міститься у виданій СБУ книзі «Непокарані геноциди – повторюються». – Київ.-Видавництво Ліра-К. – 2024 рік. Ця книга є практично в усіх бібліотеках України.

Досі ми обговорювали лише лінію оборони нашого ворога спрямовану проти визнання самого факту геноциду та применшенню кількості наших втрат. Але є і інша лінія оборони. Вона полягає у тому, що насильницьке вилучення продовольства у українських селян пояснюється необхідністю коштів для індустріалізації країни. І ці кошти міг дати саме експорт українського зерна. З'ясуємо, чи це так.

Експорт зерна Радянським союзом у 1930 році становив 5 млн тонн, у 1931 – 1932 роках 2 – 3 млн тон, у 1933 році 1 – 1.8 млн тонн. Ми бачимо, що в міру збільшення частки конфіскованої у селян землі, що називалось колективізацією, виробництво зерна, а разом з тим і його експорт падали. У 1929 – 1933 роках світ переживав економічну кризу, що обвалила ціни на зерно на світовому ринку. У 1933 році ця ціна коливалась в межах 18-25 доларів США за тонну. Тоді за продане зерно Радянський союз міг виручити до 40 млн доларів. Тільки будівництво Дніпрогесу коштувало 114 мільйона доларів, а індустріалізація  всієї країни у 1929 – 1941 роках коштувала приблизно 50 – 60 мільярдів доларів за тодішнім курсом, або близько 1 трильйона доларів за нинішнім.

За продаж зерна у 1933 році Радянський союз міг отримати лише значно меншу за одну тисячну частку цієї суми. Отже, експорт зерна не мав принципового значення для індустріалізації країни і не заради нього були знищені мільйони українців. Таким чином, і цю лінію оборони наших ворогів можна вважати прорваною.

Геноцид і індустріалізація створили на сході України ракову пухлину, яка рано чи пізно мала знищити український організм. І нинішня кривава війна з Московією є свідченням того, що цей вирішальний для України час настав. Зараз наші воїни воюють не лише з вихідцями з Московії, але і з вихідцями з Донбасу. Московити вигребли практично все чоловіче населення Донбасу для війни з Україною і використовують його у найбрутальніший спосіб – у м'ясних штурмах. Цих колишніх громадян України не виправдовує факт насильницької мобілізації. Вони могли б переходити на наш бік або здаватись у полон, зберігаючи своє життя і життя наших солдат, але вони обрали інший шлях – шлях зради.

Що ж було справжнім джерелом колосальних коштів на індустріалізацію? На мою думку, ним могли бути лише Сполучені штати, і це були їхні інвестиції у майбутню війну в Європі. Переважно на американські приватні кошти здійснився більшовицький переворот в Російській імперії. На американські кошти з усіх можливих джерел здійснювалась індустріалізація Радянського союзу, тобто підготовка його до майбутньої війни. Американські кошти (ленд-ліз) допомогли Радянському союзу виграти ту війну. Я думаю, що ця передісторія і пояснює нинішню позицію Сполучених штатів щодо очевидного агресора у російсько-українській війні.

А що означає заголовок даної статті? Це – слова Сталіна, які він ще зумів вимовити в останні години свого життя, коли лежав розбитий інсультом у своєму кабінеті на Кунцевській дачі під Москвою в оточенні своїх найближчих поплічників: «Україна, …  втратили, … вони … запам'ятають». Саме з ними напередодні він обговорював план остаточного вирішення українського питання. 

Від себе я додам, і не пробачать. Не пробачать кому? Всім тим, хто і нині заперечує факт геноциду українців. Переважна більшість цих людей по той бік лінії фронту, але є їх багато і з нашого боку. Вони знають, чому це роблять, і ми знаємо чому вони це роблять. Боротьба триває і не лише на лінії фронту, але і у глибокому тилу, тому що непокарані геноциди повторюються. Ми маємо зробити все, щоб більше у світі ні у кого навіть думки не виникало про спробу знищення української нації.

Ми маємо бути вдячними двом великим американцям, які донесли правду про геноцид українців всьому цивілізованому світу. Це – Роберт Конквест і його книга: «Жнива скорботи» (1986) та Джеймс Мейс і його книга «Ваші мертві вибрали мене» (2003). Ці книги мають бути у домашній бібліотеці кожного щирого українця. Але подивіться на дати видання книжок.

У тридцяті роки, коли на очах всього світу у центрі Європи було знищено 10.5 млн українців, світ мовчав, наче нічого особливого і не відбувалось. Жодний політичний діяч, жодний посадовець високого рівня Західної Європи і Північної Америки словом не обмовився про цю найбільшу трагедію двадцятого сторіччя, що відбулась у мирний час. Навіть папа Римський, який добре знав всі обставини трагедії, обмежився молитвами за душі загиблих.Чому???

Правда, було одне виключення – Німеччина. І канцлер країни Адольф Гітлер, і міністр пропаганди Йозеф Гебельс не раз у своїх промовах згадували цю трагедію українського народу. Але що з них візьмеш? Фашисти, точніше націонал-соціалісти. І ця тема їх хвилювала виключно з метою дискредитації славної ленінської гвардії, яка торувала всьому прогресивному людству шлях у світле майбутнє.

Правда, у другорядних газетах інколи з'являлись статті про голод в Україні, але широкого розголосу ця тема не набула. Єдина країна, преса якої широко висвітлювала цю планетарну трагедію, – була преса Німеччини. Євреїв шкода і циган шкода. Їхні смерті ми німцям не пробачимо ніколи. А українці, хто вони такі? Не важливо, що їхня земля у далеку давнину породила світ білої людини на планеті, власне, саму білу расу. Світле майбутнє людства цілком можна уявити і без них.

На доказ цього твердження у кінці 1933 року Сполучені штати нарешті визнали Радянський союз, а незабаром його визнала і решта «цивілізованого» світу, прийнявши до Ліги Націй. Проти цього рішення виступили лише три країни – націонал-соціалістична Німеччина, фашистська Італія і Ірландія.

Дослідження всіх аспектів геноциду українців має стати постійним складником академічних досліджень, розрахованих на десятиліття вперед і фінансованих державою, оскільки ще багато таємниць залишаються нерозкритими. Ми маємо назвати всіх винних цього геноциду і піддати їх осуду так, щоб нас почув весь світ і здригнувся від тяжкості скоєного ними злочину. 

Непокарані геноциди повторюються. І вони повторились під час Другої світової війни і після неї, у тому числі і в Україні. І сучасна російсько-українська війна також має всі ознаки геноциду українців.

Варто також згадати британського журналiста-мiжнародника Ланселота Лоутона, який 29 травня 1935 р. в Палаті Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтета виступив щодо ситуацiї в Україні.