Важливість: 
2
Товариш відлітає із Землі

Цю оповідь про мого товариша-інтернатівця замовила мені наша райгазета "Обухівський край". Я вирішив зберегти її  у своєму блозі. Щоденно публікується у блогах більш як по 10 матеріалів. Ця ж публікація буде для мене своєрідним ТЕСТОМ: чи хтось її помітить? Про це буду судити по кількості відвідувань сторінки і по числу коментарів. Я не буду сповіщати про неї своїх друзів. Для чистоти експерименту я не подам до заголовку своє ім"я. Час публікації: 6 березня 2015 р. близько 9=30
 

Василь МАКСИМЕНКО  відлітає з Землі

          17 лютого 2015 р. мені «впав сніг на голову»

Це була звістка про несподівану смерть нашого товариша Василя із Безрадичів. Як же це? Ще ж ось недавно бачилися в неділю на базарі в Обухові, поговорили якусь хвилину, розійшлися – і вже нема чоловіка? А так: «поїхав в Обухів по гроші, по ліки. Серце не витримало. Додому не вернувся» - кажуть в один голос мені й Галина Хитенко й Іван Микитович. Василева дружина Галина крізь плач і сльози по телефону просить переказати інтернатівцям, що похорон в четвер 19 лютого, о 12 годині прийде піп. Це в Нових Безрадичах на хуторі Пісок. Де той Пісок? А міг же там я побувати – скільки раз запрошував Василь нас в гості…

          Сідаю до телефону й оповіщаю товаришів-інтернатівців. Нас набирається з десяток, хто готовий допомогти Василевим рідним. Рішаємо, що  має бути і вінок, і квіти й гроші на похорон. Домовляюся з Олександрою Зальоток, що завтра  зустрінемося в Обухові коло «Аптеки», купимо, що треба та й поїдемо в Безрадичі.

          На лавці в Обухові

          Де та Шура? Ну де вона? Сів на лавці й пригадую за Василеве життя, що знаю. Народився Василь в Підгірцях 7 лютого1946 р. Це ж ще 10 днів тому йому виповнилося 69 років. Батько  – колгоспник-інвалід, бо скалічений на недавній війні, нещасна мати, бо теж скалічена нещадною колгоспною працею. І четверо дітей – брати  і сестри – ростуть  в селі, як і більшість дітей тоді по селах - як бур’ян при дорозі. Малого Василька корова підіймає на роги і кидає об землю. Сам бачив той шрам у нього на шиї. Могла й убити. Живучі наші хлопці. У сьомому класі Василь, як і я, став думати, як вирватися з села-колгоспу.

          А в ті 1960-ті роки московські мрійники запланували збудувати за 20 років комунізм. Після війни по всій країні було багато  дітей-сиріт і обездолених. Для них стали будувати школи-інтернати, в яких мали виховувати «молодих будівників комунізму». Отож в таку Трипільську середню трудову-політехнічну школу-інтернат і потрапили ми з Василем та ще зо 300 дітей з усієї Київщини. Ось цей високий чорнявий юнак в картузі ніби стоїть перед очима й не знає, куди подіти руки.

          В порівнянні з сільським колгоспним життям інтернат був для нас мов рай. Хоч і одягнені однаково, та не босі, бо взуті в балетки. Хоч і шикують нас постійно, та на ліжку білі простирадла, в їдальні три страви на обід і через кожні 10 днів баня. І Вася жив поруч обережним і неговірким.

          Визначальний вплив на його життя мав талановитий вчитель Іван Максимович Скуратівський, що сам знав почім фунт лиха, бо побував і на війні, і в таборах.  Учитель допоміг Василю опанувати німецьку та ще й так, що він закінчив Київський «іняз» і став дипломованим педагогом. Інтернатське життя так загартувало нашого товариша, що йому було під силу вдень тяжко працювати, а ввечері учитися.

          Якось, коли і я тоді вчився в університеті, Василь прийшов до мене в гості в гуртожиток на Ломоносова.  Я звернув увагу на його долоні й запитав: - Чого це в тебе такі долоні, як підошви? Ти що, на руках ходиш? І Василь розповів мені чесно, що робить на заводі Лепсе «старшим, куди пошлють». А далі про ливарний цех і про вагранку та лопату, про те, як вони носять з напарником розплавлений чавун в цеберках.

          Це ж Василь після інституту став викладачем у школі в Старих Безрадичах. Десятки років учив дітей не лише німецької мови. Подорожував з ними Україною, в бесідах коло багаття світилися очі і в дітей, і в учителя.   І в партію його тягли «як десятеро коней» - не піддався, бо розумів усю фальш і їхньої радянщини, і комунізму. Ще в ті жорстокі часи він вірив у Самостійність України.

          Дізнався я й зрадів, що наш Василь нарешті одружився і виховує дочку. А вже в 2005 р., коли ми, інтернатівці, зустрілися в Трипіллі, він похвалився, що  й онука має. Незважаючи на город, корову-череду, сіно й гарбузи, Василь брав участь у громадському житті, був у вишиванці і не раз і на Майдані-1, і на Майдані-2. Уважно слухав доповіді на конференціях «Буття українців», ходив на семінари по вдосконаленню душі і тіла, був не лише на Дівич-Горі, а  й на місці сили на Горі Тотосі коло Медвина на Богуславщині. Пізніше він узнав про реінкарнацію душі  і ще далеко до агресії Росії знав, що ця країна сотні років є смертельним ворогом України.

          На Хуторі Пісок

          Притримуючи то вінок, то гвоздики в автобусі, ми з Шурою знову й знову усвідомлюємо, що це ж Василь помер. Ось ця зупинка, а навпроти колодязь і на дорозі з десяток авто, а далі там за ворітьми і хата Василева. Заходимо у двір, а потім  в хату, де Галина крізь плач сказати хоче щось мені і Шурі. Ось брат, а там сестра коло труни, в якій Василь лежить у квітах ніби натомлений приліг спочити.

          Надходить піп високий і поважний, а з ним і півчі. Набилося людей у хаті, свічки палають і пахне димом ладану тривожно – розпочався похоронний чин. Ось люди надійшли іще і я виходжу в двір. Не витримавши натиску виходить й Шура  - ми по вологому снігу йдемо і бачимо все господарство нашого товариша. До хліва розтрушене сіно – там корова. Високі утеплені стіни нової хати, на яких помічаю  і кондиціонер, і тепловий насос. За хатою окремо притихли кури і навіть гарно вбраний півень на огорожі щось мовчить.

          А далі нерозчищений садок – Василь не встиг  його розчистити. За садом несподівана копанка-ставочок, вкрита кригою і скраю очерет хитається. Від копанки зміяться пластикові труби для поливу городини далі на городі. Все зроблено ґрунтовно, тільки б жити та кохати внуків.

                    Місце спочинку тіла

Труна вже надворі. Шикуються люди з  вінками і я в цій процесії несу віко труни, а на рукав хтось в’яже мені хустку. Хтось каже, що Василя ховатимуть на гробках у Старих Безрадичах коло могил батька й матері. Вибралися ми на гору по крутій доріжці на гробки, де заросло все як у лісі, і ось прорубана в кущах стежина до горбика рудої глини. Чого ж це тепер копають такими мілкими могили? Здається, що  сюди прийшло  усе село, а так і є, бо це  все переважно Василеві учні та їхні батьки. Піп з півчою співають «плачу і ридаю», ловлю себе на тому, що  підспівую «вічную пам’ять». Раптом відчуваю, що ніби Василь тут  і дивується, що так багато односельців прийшли провести його тіло, а про душу й забули.

          Піп проказує звичні слова про тлінність тіла і можливість вічного блаженства душі на небесах. Відчуваю, що багато з цим згодні, що покійник своїм трудовим життям заслужив це місце коло Бога: «кому, кому, як вже не Василю Миколайовичу». Піп доречно тричі попросив пробачити Василю його провини, може когось образив ненароком, і тричі пролунало під деревами: «Бог простить!». Гарно потім розказала про роботу Василя у Безрадичівській школі її директор Валентина Миколаївна. Вона зверталася до покійника, як до живого, дякуючи йому за працю, за турботи і за ласку до його численних учнів.

          Застукали грудочки землі по труні – це ми ховаємо в могилі Василеве тіло. А його душа мабуть за цим спостерігає і хоче та не може сказати, щоб не спішили так з гробків до автобуса.

          Достойними були і поминки по Василю аж  в Центрі у Обухові. Нас, поминальників, було там більше сотні. І на столах було всього доволі: від колива й капусти із грибами, до налисників і киселю вкінці. Я дякував директору- азербайджанцю й азербайджанським парубкам, що смачно так усе приготували й обслуговували нас.

          Знову на автобусній зупинці

Сижу собі на лавці й розмірковую, що ж сталося. Життя Василеве – це був один з уроків у Божій школі навчання-вдосконалення Душі на здатність творити Добро. Одним із варіантів його життя була можливість повторити долю своїх батька-матері і стати калікою  в колгоспі. Натомість Василь вирвався з  села, в постійних трудах здобув вищу освіту, навчав дітей, допомагав чим міг своїм рідним і близьким. Коли прийшла пора, він подав руку Галині, утворив родину, викохав дочку й ростив онуків. На цьому уроці протягом 69 літ Творець постійно влаштовував йому нові випробування, але й спокуси Василю, гадаю, вдалося розпізнати й оминути.

          Що далі? На сороковий день душа Василева полетить із Землі. Василь почує Божественну  оцінку свого колишнього втілення, мабуть, вона буде задовільною.  Після нетривалого безтілесного навчання душа нашого товариша може повернутися на Землю для нового втілення. Таке стається для таких позитивних душ у колі своєї родини, у колі рідних близьких і далеких. Придивляйтеся до новонароджених і прислухайтеся. Іноді у перевтілених зберігаються якісь оригінальні риси характеру та вдачі.

          Чекаємо і сподіваємося, наш друже Василю, на швидке нове твоє втілення і зустріч.

                    Хай же буде!

Наші інтереси: 

Досліджуємо реінкарнацію. 

Гравець: 
Анатолій Висота
 
Форум Підтримати сайт Довідка