Схід і Захід разом. Витоки Української Повстанчої Армії

Діяльність Української Повстанчої Армії асоціюється, перш за все, із Західною Україною. Однак мало хто знає, що розмах і тривалість повстанського руху на Сході й Півдні України у 18-20 роках ХХ століття був на порядок вищий, ніж після відновлення УПА в Західній Україні отаманом Т. Бульбою-Боровцем, а згодом і К. Савуром, Р. Шухевичем та іншими достойниками української революційної боротьби.

З боку нащадків московських окупантів, які сидять в уряді, Верховній Раді, обласних та районних держадміністраціях, ми бачимо відверте небажання зрозуміти, що прагнення до незалежності жило в крові кожного українця, незалежно від того, по який бік Дніпра він живе, про що свідчать незаперечні історичні факти.

Саме про це яскраво свідчить книга Р. Коваля «Повернення отаманів Гайдамацького краю», де автор документально доводить, що витоки Української Повстанчої Армії – у повстанському козацько-селянському русі 1917-1920 років, який охопив усю Східну Україну і якому були притаманні ті державотворчі ініціативи, які знайшли теоретичне обґрунтування в документах ОУН, були підтримані Українською Повстанчою Армією. Книга розвіює ще один міф про наявність буцімто непереборного протистояння між Сходом і Заходом, переконливо стверджує, що українська нація завжди була і є єдиною у своїх прагненнях.

Левко Лук’яненко у передмові до видання ще раз звертає увагу на те, що в роки московської колонізації «комуністична влада заборонила будь-яку історичну літературу, яка правдиво розповідала про Визвольні змагання українського народу, жорстокими репресіями примусила батьків не розповідати своїм дітям про боротьбу за Незалежність України. Внаслідок такої політики у двох поколінь українців склалося враження, що в Східних землях не було боротьби за Незалежність. Таке хибне поняття послаблює державотворчі зусилля нації і тому політично вельми шкідливе. Чи не тому і після проголошення 1991 року Незалежності чимала кількість нашої людності вагається і не знає, на який бік стати: підтримувати ідею незалежного розвитку України чи підтримувати ідею повернення до союзу з Московщиною».

Р.Коваль, звертаючись до читачів, наголошує, що довгі роки визвольний рух в Україні початку ХХ століття не просто замовчувався, а ототожнювався із стихійними, мало не бандитськими виступами окремих ватажків, а саме слово «отаманія» набуло іронічного змісту. Якщо ж подивитися на це явище неупередженим оком, то виявиться, що отаманія - це бурхлива українська стихія - бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. Це - невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація.

Винятковою рисою героїв Наддніпрянської України було те, що вони продовжували боротьбу, навіть тоді, коли приреченість визвольних змагань ставала очевидною, і це об’єднує їх з героями УПА. До 1925 р. продовжували збройну боротьбу отамани Орел-Гальчевський, Байда-Голюк, Іван Трейко, Чорний Ворон, Садовий; брати Блажевські - до 1930 р., родина Кривоносів - до 1932 року. Лише в Тульчинській окрузі Поділля в березні 1930 р. окупант зафіксував 147 селянських антибільшовицьких заворушень, придушених силою зброї.

Боротьба на Великій Україні тривала до початку 1930 років, і лише жахливий Голодомор 1932 - 33 років, здавалось, остаточно підірвав сили Українського Опору. Та на Західній Україні естафету від отаманів Гайдамацького краю вже прийняли отамани Організації Українських Націоналістів - Євген Коновалець, Андрій Мельник та Степан Бандера.

А 1939 року пробудилась Карпатська Україна...

З вибухом же Другої світової війни всі українські землі отримали новий поштовх і новий шанс... І отамани УНР знову стають на повстанську стежину: Юрій Горліс-Горський та його товариші воюють на боці Карпатської України, а Яків Гальчевський, Ананій Волинець, Яків Ґолюк та Іван Трейко допомагають Тарасові Бульбі-Боровцю творити Українську Повстанчу Армію. У 1942-43 роках Орел-Гальчевський створює і очолює Грубешівську самооборону на Холмщині, в майбутньому - загін УПА... «Я знав, - говорив він у березні 1921 р., - що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але, з іншого боку, не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках - по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але... кожна нова жертва - цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється марно!»

Цікаво порівняти цю настанову подільського отамана з позицією Симона Петлюри, який у вересні 1922 р. під час зустрічі у Варшаві з отаманами Яковом Орлом-Гальчевським та Семеном Хмарою-Харченком говорив, що в боротьбі проти окупанта «не треба ні перед чим зупинятись», що «кожна жертва, яка впаде на ґрунті національного руху з рук ворога, дасть користь, піднесе національну свідомість українського народу».

І сьогодні, коли стало зрозуміло, що національні інтереси України потребують захисту, варто звернутися до історичного досвіду, щоб не припуститися помилок, які можуть стати фатальними для держави. Не можна допустити, щоб висока хвиля патріотизму розбилася об неспроможність сьогоднішніх державотворців бути гідними того великого завдання, яке на них покладено. Для цього і пишеться велика книга про справді Велику Вітчизняну війну українського народу проти своїх загарбників та їхніх поплічників, а праця Р.Коваля стане ще однією вагомою сторінкою, котра допоможе відновити історичну пам’ять і котра доводить, що ідея незалежної України - це ідея всіх українців, від Сяну до Дону.

І тому нехай не намагаються московські шовіністи вбивати клин поміж східняками й західниками. Ми – єдиний народ, єдина нація! У нас одні герої, одні вороги, одні прагнення, одна Українська Повстанча Армія. І чим скоріше відновиться наша історична пам’ять, тим скоріше здійсниться те, за що віддавали життя герої України у Дніпровських степах, Волинських лісах та Карпатських горах.

-----------------------------------
В тему:

14 жовтня - Свято Української Зброї

Офіційний сайт організаторів маршу 14 жовтня

УПА воювала з НКВД, а не з Червоною армією

Чому 14 жовтня треба йти на на Хрещатик

Визнання УПА потрібне не лише воякам, а й наступним поколінням

Армія безсмертних. Вони мислили в категоріях тисячоліть

Перемога? Так!

Продай одежу й купи меч!
 

Гравець: 
Народний Оглядач
146

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка