Важливість: 
2

Спецтема:

Першоджерела антисемітизму Гітлера: Маркс - Лассаль, Нілус та російська «Чорна сотня»

Пік антисемітизму в Німеччині припав на післявоєнний період, — той час, коли Адольф Гітлер зі своєю партією ще навіть не вийшов з невідомості на політичну арену.

Але де ж тоді шукати першоджерела антисемітизму, з яких Гітлер почерпнув свою нетерпимість до євреїв?


Згадуючи віденський період свого життя, Гітлер писав:

«Тон, в якому віденська антисемітська преса викривала євреїв, здавався мені негідним культурних традицій великого народу. Наді мною тяжіли спогади про відомі події середньовічної історії, і я зовсім не хотів бути свідком повторення таких епізодів. Антисемітські газети тоді аж ніяк не належали до кращої частини преси, — звідкіля я це тоді взяв, я тепер і сам не знаю, — і тому в боротьбі цієї преси проти євреїв я схильний був тоді вбачати продукт озлобленої ненависті, а зовсім не результат принципових, хоч, можливо, і неправильних поглядів. <…> У такій думці мене зміцнювало ще й те, що справді велика преса відповідала антисемітам на їхні нападки в тоні нескінченно гіднішому, а іноді і не відповідала зовсім, — що тоді здавалося мені ще більш підходящим».  [1]


Адольф Гітлер (нім. Adolf Hitler) (20 квітня 1889, Браунау-на-Інні, Австро-Угорщина — 30 квітня 1945, Берлін, Німеччина) — політичний та державний діяч Німеччини, райхсканцлер від 1933 до 1945 року, провідник Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП), один із ідеологів національного соціалізму.


Опрацювавши з 1919 по 1921 рік велику і просякнуту антисемітизмом «націонал-соціалістичну бібліотеку» мюнхенського націонал-соціаліста доктора Фридріха Крона, Гітлер заявив:

«...Від 20-го по 24-й [рік] я усе більше і більше займався політичними справами, але це не означає, що я відвідував багато зборів, скоріше я ґрунтовно вивчав економічні теорії, так само як і всю антисемітську літературу, яка була в той час. Після того як мені виповнилося 22 роки [тобто з 1911 року. – В.Ф.], з особливим завзяттям я накинувся на воєнно-політичні твори і ніколи за всі роки не нехтував можливістю займатися загальною світовою історією найсерйознішим чином» [2].

Ліберали і ліві постійно стверджують, що крайній антисемітизм Гітлера був наріжним каменем як його світогляду, так і практичної політики. За всього бажання обминути це питання в його житті і діяльності просто неможливо, тим більше що антисемітизм було піднесено у Третьому Рейху до рангу державної політики. Але де шукати першоджерела антисемітизму, з яких Гітлер почерпнув свою нетерпимість до євреїв?

Прослідкуємо за еволюцією поглядів Адольфа Гітлера, спираючись на свідчення його сучасників, його друзів і ворогів. Перше слово надаємо відомому журналісту Конраду Гейдену, автору ряду книг та багатьох публікацій про Третій Райх, НСДАП і Гітлера.

«Було б перебільшенням назвати зовнішню політику націонал-соціалізму, яка починається віднині, царистською. Але фактично її духовні витоки знаходяться в царській Росії, в Росії чорносотенців і «Союзу русского народа» [оригінальна назва російською мовою. – В.Ф.]. Змушені емігрувати з Росії і блукати на чужині, ці верстви приносять у Середню і Західну Європу свої уявлення, свої мрії і свою ненависть. Похмуре криваве російське юдофобство просочує благодушніший німецький антисемітизм. Уже Мережковський проповідує ненависть до «більшовицького антихриста».

У нас у Німеччині старанно читають «Протоколи сіонських мудреців». Для антибільшовизму білої еміграції старе російське юдофобство — найпридатніша зброя. Але тепер воно — зовсім недоречно — стало вихідним пунктом німецького націонал-соціалізму у сфері його зовнішньополітичних ідей. Можна як завгодно підходити до єврейського питання, спираючись на німецькі національні передумови, але ясно одне — той антисемітизм, в який балтійські німці запрягли Гітлера та його друзів, у всякому разі не є німецькою справою.

Це — двійник Агасфера: вічний антисеміт, який блукає світом за ’’вічним жидом’’» [3].

Конрад Гейден цілком слушно твердить, що войовничий антисемітизм у Німеччину було принесено з Росії, що «похмуре криваве російське юдофобство просочує благодушніший німецький антисемітизм». Справді, російський антисемітизм ліг на благодатний німецький, уже готовий його сприйняти ґрунт... Для багатьох марксистів-ленінців буде дуже неприємним сюрпризом довідатися про те, що основоположники і класики їхнього віровчення також були затятими антисемітами, які сприяли виникненню й оформленню антисемітизму як політичної течії до 1870 року, і справили глибокий вплив на багатьох політичних діячів Німеччини XIX—XX століть, у тому числі і на Адольфа Гітлера.

Ба навіть більше того, класики і про Росію, і про росіян відгукувалися, кажучи словами російського письменника Григорія Клімова з «неприхованою ворожістю, ненавистю і презирством...». Ото вже справді — «Не сотвори собі кумира»!


Карл Гайнрих Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір — 14 березня 1883, Лондон) — німецький філософ-матеріаліст, теоретик-суспільствознавець, політеконом, політичний журналіст-публіцист; протагоніст робітничого соціалістичного руху та один із засновників Першого Інтернаціоналу. Його наукові роботи та політекономічні дослідження, об'єднані в теоретичне суспільствознавче вчення, що за його іменем отримало назву марксизму і стало підґрунтям соціалістичного і, пізніше, комуністичного руху в Європі і світі.


Почнемо з Карла Маркса, — як його величає «Советский энциклопедический словарь» [4], — «основоположника наукового комунізму, великого вчителя і вождя міжнародного пролетаріату». А ось що про «вождя» пише Дагоберт Рунес у своїй книзі «Історія філософії»:

«Велетенська фігура Маркса була вельми зіпсована його антисемітськими тенденціями. Хоч сам він був з євреїв-вихрестів, він постійно ототожнював євреїв із грошима, банками, лихварством і матеріалізмом. У своїй праці «До єврейського питання» він дозволяє собі такі висловлювання: «Основою іудаїзму є себелюбність. Єдиний зв’язок, що з’єднує євреїв, це збереження їхнього майна та егоїзм...»; «Мирська культура єврея — це лихварство, його бог — гроші. Емансипація від лихварства і грошей, тобто від реального іудаїзму, буде звільненням нашого часу».

Цей антисемітизм затьмарював соціалістичний рух Європи від Прудона до Сталіна і, на жаль, ще не припинився» [5].

Далі в книзі — портрет Гітлера і підпис: «При створенні своєї націонал-соціалістської партії Адольф Гітлер перебував під сильним впливом антисемітських писань Карла Маркса, який часто закликав до знищення того, що він називав єврейським капіталізмом».

У своїй наступній книзі «Історія тиранії», що її Д. Рунес присвятив своєму батькові Ісидору, який загинув у сталінських концтаборах у Сибіру, та своїй матері Аделі, вбитій в Австрії штурмовиками, автор знову акцентує увагу на антисемітизмі Карла Маркса. Цитуємо: «...Карл Маркс, який твердив, що єврейський капіталізм є загрозою для перемоги комунізму і що світ повинен звільнитися від євреїв...»; «Антисемітизм Карла Маркса, сина єврея-вихреста, який у своїй книзі «Проблеми, що стосуються єврейського питання» писав, що євреї вінчають і розвінчують королів, що вони прагнуть світового уряду, яким командуватимуть євреї, що їхній бог — гроші і їхній фах — лихварство...» [6].

Потім Д. Рунес скаржиться, що антисемітизм досяг свого апогею (цитуємо дослівно) у «нібито документальній праці, озаглавленій «Протоколи сіонських мудреців», де наводяться «докази» тих обвинувачень, що їх робили Карл Маркс та інші» [7].

Залишається додати, що на суперобкладинці «Тиранії» для реклами вміщено схвальний відгук самого Альберта Ейнштейна [8].

До речі, ось що каже стосовно статті «До єврейського питання» Радянський енциклопедичний словник: «Перехід Маркса до матеріалізму і комунізму знайшов вираження у статтях «До єврейського питання» і «До критики гегелівської філософії права. Вступ» [9].


Григорій Петрович Клімов (справжнє ім'я — Ігор Борисович Калмиков; в Німеччині був відомий під ім'ям Ральф Вернер; 26 вересня 1918, Новочеркаськ — 10 грудня 2007, Нью-Йорк) — російсько-американський письменник-перебіжчик, журналіст, редактор, автор численних публікацій та лекцій конспірологічного і євгенічного змісту.


А тепер надамо слово Григорію Климову, відомому російському письменнику, військовослужбовцю-перебіжчику:

«Але Карл Маркс був не тільки жидожером. І про росіян він відгукувався як запеклий гітлерівець. Він писав про Росію і про росіян з неприхованою ворожістю, ненавистю і презирством — згустки наклепів і лихослів’я. Звісно, ви не знайдете цього в радянських виданнях творів Маркса...

І тоді можна сказати, що родоначальником ідеї про росіянина-«унтерменша» [«нижча за розвитком людина», недолюдина». – В.Ф.]. був не Гітлер, а Карл Маркс. Основною рушійною силою Маркса була патологічна ненависть до всіх і вся, сублімований садизм, що його фрейдисти називають комплексом руйнування» [10].

Отже, як бачиш наш шановний читач, що з Марксом, як то кажуть, усе ясно, але відомий німецький соціаліст Фердинанд Лассаль теж не без гріха...


Фердинанд Лассаль (нім. Ferdinand Lassalle, 11 квітня 1825, Бреслау — 31 серпня 1864, Женева) — німецький політичний діяч, мислитель. Лідер німецьких соціалістів.


Знаний єврейський історик Дубнов у своїй книзі «Новітня історія єврейського народу» наводить таке висловлювання Лассаля: «Я зовсім не люблю євреїв, навіть узагалі ненавиджу їх. Я бачу в них лише украй звироднілих синів великого, але давно зниклого минулого» (т. 2, с. 314).

В «Універсальній єврейській енциклопедії» (Нью-Йорк, 1942), у статті «Лассаль», наголошується, що за словами самого ж Лассаля він терпіти не міг євреїв і журналістів. Хоч, до речі, сам він був і тим, і іншим...

Слідом за Марксом і Лассалем на шлях антисемітизму ступили й інші німецькі філософи.

У 1873 році Вільгельм Марр запровадив у суспільно-політичний обіг слово «антисемітизм», опублікувавши книгу «Перемога єврейства над германством, розглянута з єдиної точки зору».

У 1881 році викладач економіки і філософії Берлінського університету Євгеній Дюринг видав нарис «Єврейське питання як питання расове, моральне і культурне».


Карл Євген Дюрінг (12 січня 1833, Берлін — 21 вересня 1921 Новавес, поблизу Потсдама) — німецький філософ, професор механіки, займався питаннями політекономії і права. Ідеї Дюринга отримали деяке поширення в середовищі німецької соціал-демократії. Це спонукало Фрідріха Енгельса піддати погляди Дюрінга критичному аналізу, що показав їх еклектичний характер і наукову неспроможність з точки зору марксизму.


У цих творах євреї виставлені не просто як зло, а як зло непоправне; джерело їхньої порочності не тільки криється в їхній релігії, а й закладено в них від народження.

У 1890-х роках ці твердження підхопив і почав пропагувати невтомний антисемітський агітатор Теодор Фритш — той самий, який пізніше опублікував «Протоколи сіонських мудреців». У численних памфлетах і періодичних виданнях, випущених видавництвом «Хаммер», Фритш заявляв, що своїми «науковими» доказами порочності євреїв і переваги германської раси німецькі расисти сприяли не тільки могутньому ривку вперед людського інтелекту, але і відкривали нову епоху в історії людства [11].

У Росії антисемітизм найширше виявився в діяльності «Союза русского народа» («Чорної сотні»), і відомий дослідник Норман Кон прямо вказує як на духовний зв’язок чорносотенців з націонал-соціалістами, так і на те, що теорію і практику боротьби з єврейством Гітлер запозичив саме у «Чорної сотні», злегка модифікувавши їх до нових історичних умов.

«Ці люди [чорносотенці. – В.Ф.]. власне кажучи, були попередниками націонал-соціалістів. Такі слова, як «профашист», настільки часто спотворювалися при вживанні, що ними важко користуватися, і все-таки не можна заперечувати, що «Чорна сотня» — важливий етап у процесі переходу від реакційної політики, як вона розумілася у XIX столітті, до націонал-соціалістичного тоталітаризму. Присягаючи на вірність трону та олтареві, вони належали минулому. Як політичні авантюристи вони намагалися за допомогою антисемітської агітації і терору зупинити розвиток демократії. Будучи романтичними реакціонерами, яким не чужа радикально-демагогічна фразеологія, вони, безперечно, належали майбутньому — Гітлерові та його поплічникам. Як і націонал-соціалісти, вони твердили, що євреї організували капіталістично-революційну змову, і, щоб заперешкодити цій змові, мета якої — запровадити жахливу тиранію, робітники і селяни повинні твердо підтримувати свій «рідний» уряд.

Вони визначили наперед ідеї націонал-соціалістів і в тому, як треба чинити з євреями. Якщо деякі з чорносотенців пропонували депортувати їх на Колиму, у район Північної Арктики або ж за Алтайські гори в Південному Сибіру, то інші жадали їхнього повного фізичного знищення. Один з лідерів «Союза русского народа» Марков 2-й, якого в 30-ті роки націонал-соціалісти залучили як експерта з «Протоколів» і єврейсько-масонської змови, уже в 1911 році закликав у своїй промові у Думі, що ’’з євреями Росії треба покінчити...’’» [12].



«У 1906 році міністр закордонних справ Росії граф В. Н. Ламсдорф підготував секретний меморандум, в якому рекомендував, щоб Росія, Німеччина і Ватикан почали загальні дії, спрямовані проти Всесвітнього єврейського союзу і проти Франції, яку союз використовує як інструмент. <...> Цар наклав таку резолюцію на полях меморандуму: ’’Перемови слід почати негайно. Я цілком поділяю висловлену тут думку’’» [13].

Дуже сильний, якщо не вирішальний, вплив на Адольфа Гітлера справили «Протоколи сіонських мудреців», з якими він ознайомився в січні (або трохи пізніше) 1920 року. Історію появи цього документу в Німеччині і того колосального впливу, що його він справив не лише на Німеччину, а й на усю Європу початку 20-х років, дуже аргументовано розповідає Норман Кін у своїй книзі «Благословення на геноцид» Нижче ми переповідаємо уривок з неї.

«У 1918 році германська влада надала потяг для всіх російських офіцерів, бажаючих виїхати разом з німецькими військами (які поверталися з України додому).

Шабельський-Борк і Ф. Вінберг скористалися з цієї можливості і вирушили до Німеччини. Судячи з усього, відразу ж по приїзді туди Вінберг познайомився з людиною, яка стала першим перекладачем «Протоколів» на німецьку мову, — Людвигом Мюллером. Мюллер, який любив величати себе Мюллером фон Хаузеном, узяв собі псевдонім Готфрид цур Бек. Він був армійським капітаном у відставці і видавав антисемітський і консервативний щомісячник «Ауф форпостен». Наприкінці листопада Мюллер уже мав у своєму розпорядженні копію книги Нілуса «Велике в малому» видання 1911 року разом з «Протоколами», що їх він одержав або від Вінберга, або від одного з його приятелів. Дружні стосунки між цими темними, напівбожевільними, напівкарними особами призвели до серйозних наслідків: Монсеньйор Жуен, який багато зробив для поширення «Протоколів» у Франції, вважав, що діяльність Вінберга у Німеччині «стала відправним пунктом у хрестовому поході проти єврейсько-масонської загрози». Якщо ця оцінка і виглядає як перебільшення, усе ж таки вона містила частку істини. Поза сумнівом, після прибуття Вінберга до Німеччини антисемітська агітація набула тут таких страхітливих масштабів, яких раніше не знала Західна Європа.

У Берліні Вінберг і Шабельський-Борк співробітничали у щорічнику «Промінь світла», третій номер якого (травень 1920) містив повний текст видання книги Нілуса 1911 року.


Сергій Олександрович Нілус (28 серпня (9 вересня) 1862 року в Москві — 14 січня 1929 року в селі Крутець Александровський округ Івановської Промислової області) — російський релігійний письменник і громадський діяч, відомий як православний автор (зокрема по книгах, присвяченим видатним особистостям Дівеєвського монастиря і Оптиної пустині) і публікатор «Протоколів сіонських мудреців».


Усі номери щорічника настирливо торочили про еврейсько-масонсько-більшовистську змову (як і перекладена на німецьку мову книжка самого Вінберга «Хресний шлях»).

В усіх своїх писаннях Вінберг у тій чи іншій формі провадив думку, що з євреями необхідно покінчити. Звісно, він розумів, що нічого подібного у демократичній країні зробити не можна, але це його анітрохи не турбувало, позаяк, на його думку, демократія є величезною оманою, диявольським інструментом, вигаданим євреями для досягнення свого панування. Отож Вінберг і вимагав, аби неформально визнані вожді націй раз і назавжди констатували політичне невігластво натовпу і, поклавши край грі в демократію, захопили легітимну владу та запровадили диктатуру над цим «людиноподібним стадом». Тоді й дозріє необхідний момент для об’єднання усіх націй проти всесвітньої змови євреїв.

А поки що Вінберга утішало одне: Німеччина була відносно вільною від демократичної недуги. «У Німеччині гуляє по містах, по фабриках і заводах, переноситься із села в село знаменна книга — «Протоколи сіонських мудреців», і робітники з приводу цієї книги скликають термінові наради і ухвалюють постанови щодо перегляду усіх своїх соціалістичних програм» [14].  

Оплотом «мудреців», на думку Вінберга, були вороги Німеччини — Франція та Англія. Ще у XVIII столітті Англія на вимогу «мудреців» платила Руссо, Вольтерові та енциклопедистам за їхню роботу, спрямовану на підрив Франції; нещодавно вона заплатила Толстому і Горькому за підрив суспільних підвалин у Росії. Французька революція була справою рук «мудреців», так само як і російська й німецька революції 1917—1918 років: «Загальний зв’язок і нашої, і німецької революції полягає у тому, що обидва державні перевороти здійснені штучним шляхом, за допомогою світової, повсюди розкиданої мережі інтриг і таємних підступів єврейсько-масонських організацій. У цих організаціях масонство нижчими шарами своїми відіграє роль сліпого знаряддя знаменитої «Аліт» («Всесвітнього єврейського союзу»), а вищі шари (ступені) масонства цілком поглинені і заповнені євреями, так що вище управління масонством зосереджене виключно в єврейських руках» [15].   

Ба навіть більше того, не тільки революції, але й перша світова війна була справою рук «мудреців», які контролювали зовнішню політику Англії і Франції. Кайзер і цар зробили все, щоб уникнути війни, але вони не могли за силою рівнятися з «мудрецями». Єдиний тепер вихід — це союз істинної Німеччини з істинною Росією, тобто Росією і Німеччиною під диктатурою правих. Такий союз може кинути виклик і зруйнувати єврейсько-масонську змову разом з її французькими та англійськими маріонетками. Необхідно висунути нове гасло: «Росія, Німеччина над усе, над усе у світі!» «І тоді, — коментує Вінберг, — обидва народи знайдуть своє справжнє покликання і знайдуть уселюдське, великодушне і милостиве прагнення до ’’Миру всього Світу’’» [16].  

Як політичну програму висловлювання Вінберга неможливо було приймати всерйоз. Серед російських емігрантів, навіть у середовищі правих екстремістів, лише незначна частина мріяла закликати Німеччину на допомогу, щоб відновити царський режим, а серед німецьких правих лише дехто, наприклад Людендорф, настільки були відірвані від реальності, що всерйоз розглядали можливість реставрації монархії. З іншого боку, Вінберг мав цілковиту рацію, вважаючи, що «Протоколи» знайдуть у Німеччині значно більший відгук, ніж у будь-якій іншій країні. Він знав, звісно, що від часу виникнення (близько 1870 року) антисемітизму як політичної сили він був значно сильнішим і поширенішим у Німеччині, аніж в Англії та Франції. Але це було ще не все: як тільки стало ясно, що Німеччина програє війну, ті, хто вів країну до катастрофи, поспішили звалити провину на євреїв, яких оголосили відповідальними не лише за розв’язання війни, але й за поразку в ній.

Уже у січні 1918 року щомісячник правих «Дойчланд ернойерунг» опублікував деякі варіації на тему «Промови рабина», але доволі пристосовані до вимог поточного моменту. Щомісячник  повідомляв, що в 1913 році в Парижі зібралася міжнародна група євреїв-банкірів і ухвалила: настав час для великих фінансистів скинути з престолів царів та імператорів і відкрито накинути свою владу усьому світу; те, що до цього контролювалося таємно, тепер повинне стати відкритою диктатурою. Саме ці люди утягли світ у війну. Вони також наполягали на тому, що «єврейські агітатори» повинні так підірвати суспільні підвалини Німеччини, щоб іноземні держави могли безперешкодно напасти на неї, заздалегідь знаючи, що ця війна перетвориться на революцію.

Цю «сміливу» ідею щорічника швидко сприйняли в правих колах. Так, протягом останніх запеклих місяців війни у Німеччині та Австрії на повсюдних страйках розкидали листівки, в яких стверджувалося, що «американські, англійські та російські євреї виділили 1500 мільйонів марок.., щоб нацькувати німців на німців, брата на брата». У серпні 1918 року, коли німецька армія спішно відступала на західному фронті, доктор Отто цу Зальм-Хоршмар (який потім став активним поширювачем «Протоколів») заявив: Німеччина програє війну через те, що демократична ідеологія підірвала укорінену в цій країні філософію аристократизму і що демократична ідеологія знайшла найбільшу підтримку в міжнародному єврействі, котре діє через масонські ложі. Для посилення своєї аргументації він додав, що Ленін також єврей і належить до масонської ложі в Парижі, — до тієї ж самої, що й Троцький. Усе це князь Зальм-Хоршмар висловив в офіційній промові у верхній палаті прусського парламенту.

Газета «Ауф форпостен» так прокоментувала остаточну поразку Німеччини: «Біло-блакитний прапор єврейського народу і криваво-червоний прапор старих, віддавна сприйнятих шотландських ритуалів (масонська система має 33 ступені; шотландський ритуал — один з них, який був запроваджений у Сполучених Штатах і поширився на багато країн. — В.Ф.), у даний час виграли! Трони романових, габсбургів і гогенцоллернів... спорожніли, а Німеччина стогне під тиранією робітничих і солдатських Рад» [17].  

На початку 1919 року, коли німці переживали гіркоту поразки, з’явилися об’ємисті книги, які докладно витлумачували результат війни. Найбільшою популярністю серед них користувалися «Рахунки, що їх Німеччина повинна звести з євреями», які вийшли друком під псевдонімом Вільгельм Майстер (автором був Пауль Банг — експерт з економіки в Національній партії Німеччини — спадкоємиці існуючої до 1918 року консервативної партії Пруссії), та «Всесвітнє масонство, всесвітня революція, всесвітня республіка: дослідження походження і кінцевих цілей світової війни» доктора Ф. Віхтля. Обидві книги були надруковані в Мюнхені, де Адольф Гітлер тільки починав свою політичну кар’єру. Мету цих книг з чарівною наївністю пояснив сам Віхтль: «Ми хочемо переконати читача, що обвинувачувати у страхітливому кровопролитті необхідно не нас, німців, а єврейсько-масонську всесвітню змову, цього незримого пана усіх народів і держав» [18].  

Малося на увазі, зрозуміло, що Росія знаходиться в чіпких лапах цієї сили, але що не меншою мірою їй підлягає й Англія. Англійці разом з євреями склали змову і розв’язали війну, щоб їм було легше досягти світового панування.

Як і пацифістська пропаганда, яка підірвала міць Німеччини, Антанта була організована євреями з їхнього бастіону в Лондоні. І якщо Троцький є одночасно агентом вищих фінансових кіл і рабинату [«корпусу» єврейських рабинів. – В.Ф.], то єврейським монархом, що його необхідно звести на трон як правителя усього світу, повинен стати не хто інший, як англійський король Георг V. Країна [тобто Німеччина. – В.Ф.], в якій подібні дурниці могли користуватися величезною популярністю (за один рік згадані вище антисемітські книжки розійшлися тут накладом у 50 тисяч примірників кожна), справді дозріла для «Протоколів».

Аж ось «Протоколи» дали осічку. Передбачалося опублікувати їх одночасно в Німеччині й Англії з відповідними коментарями, але знайти в Англії видавця виявилося далеко не легкою справою. Отож публікація їх у Німеччині була відкладена до початку 1920 року...

Тим часом у квітні 1919 року «Ауф форпостен» умістила на своїх шпальтах публікацію, що є дуже серйозним документом: «У Німеччині інформація про сіонських мудреців до війни була відомою лише в єврейських і масонських колах. Світова історія, безумовно, пішла б іншим шляхом, якби уряди європейських країн ознайомилися з «Таємницями сіонських мудреців» завчасно і зробили з усього правильні висновки...

Через м’якотілість, що її виявляють народи Центральної Європи, і особливо німецький народ, у підході до єврейського питання, обнародування до війни справжніх цілей євреїв було б, вочевидь, відхилене з недовірливою посмішкою. Навіть під час війни тільки дехто усвідомив, що може існувати якийсь великий план знищення Німеччини; утаємничені знали, що масони та євреї розробляли цей план задовго до початку війни, протягом десятиліть, щоб скинути правлячі династії Європи, а потім почати боротьбу проти церкви... Нехай безсторонній трибунал розсудить, хто завинив у цій війні! Ми викликаємо керівників міжнародного масонства, єврейських всесвітніх союзів і всіх головних рабинів у цей трибунал» [19].  



Про появу першого німецького видання «Протоколів» багато чого відомо. Книжка була надрукована в середині січня 1920 року під назвою «Таємниці сіонських мудреців». Опублікувала її та ж сама група, що випускала і газету «Ауф форпостен», — Асоціація проти презумпції невинності євреїв, створена у 1912 чи 1913 році з метою «просвічення духовної, соціальної та економічної еліти нації». Видав «Протоколи» засновник цієї організації, усе той же Людвиг Мюллер... Книжка відразу ж стала бестселером, почали надходити значні кошти на її перевидання, — з яких джерел, зрозуміло... Хоч за новою конституцією верхня палата австрійського парламенту повинна була бути розпущеною, її консервативне крило продовжувало функціонувати, зокрема направляючи значні фонди різним організаціям, чия діяльність спрямовувалася на дискредитацію республіки і відновлення монархії. Князь доктор Отто цу Зальм-Хоршмар брав гроші для видання «Протоколів» саме з цього джерела. Окрім того, не викликає сумніву, що й скинена династія Гогенцоллернів зробила свій внесок; в усякому разі, коли проти неї було висунуте це обвинувачення, звичайно криклива «Ауф форпостен» розважливо промовчала.

Гогенцоллерни, звісно, були задоволені виданням, і ось чому: на титульному аркуші стояла присвята — «Правителям Європи» — і красувався портрет їхнього уславленого предка — «великого курфюрста» з гаслом: «Нехай месник постане на кілька днів із праху». Отож й не дивно, що принц Йоахим Альбрехт Прусський роздавав примірники книжки обслуговуючому персоналові готелів і ресторанів, що їх він відвідував. Стосовно ж кайзера, який перебував у вигнанні, то, коли леді Нора Бентинк відвідала його влітку 1921 року, він висловив їй своє тверде переконання, що його падіння — справа рук «мудреців» [20].  


Еріх Людендорф і Адольф Гітлер, 1923 рік.

Еріх Людендорф (нім. Erich Ludendorff; 9 квітня 1865 — 20 грудня 1937) — німецький воєначальник, генерал-полковник часів Першої Світової війни.


Для великого героя Німеччини генерала Людендорфа «Протоколи» стали справжнім одкровенням; він продовжував вірити в їхню автентичність навіть тоді, коли «Таймс» викрила їх як фальшивку. «Вищий уряд ізраїльського народу, — писав Людендорф у 1922 році, — працював рука в руку з Францією та Англією. Можливо, він керував і тією, й іншою» [21].  

І потім згадував: «Нещодавно з’явилося кілька публікацій, що пролили більше світла на позицію єврейського народу. Німецький народ, як і інші народи Землі, має вагомі причини для того, аби піддати ретельному вивченню історичний розвиток єврейського народу, його організації, методи боротьби і його плани. Можна припустити, що в багатьох випадках ми дійдемо інших уявлень про світову історію» [22].

Ясна річ, Людендорф відчував величезну потребу знайти цапа-відбувайла, позаяк, пропонуючи посилити підводну війну, він зробив незмірно більше, ніж будь-хто інший, щоб утягти Сполучені Штати у війну проти Німеччини. Але якщо Людендорф і кайзер, судячи з усього, просто щиро помилялися, то такий професійний політик, як граф Ернст цу Ревентлов, пречудово знав, що робить. Цей прусський аристократ, один з керівників блоку «народників», або фьолькіш, майбутній націонал-соціаліст, присвятив життя пропаганді «Протоколів». Він пропагував їх в «Ауф форпостен», у власній газеті «Дер райхсварт», а також у газетах з масовим тиражем, таких як «Дойче тагеблатт», а коли «Таймс» викрила цю фальшивку, він продовжував захищати «Протоколи» з подвоєною енергією: «Викриття ’’Таймс’’ не можуть зачепити і тим більше спростувати «Протоколи». Навпаки, ці викриття проливають світло на підступи євреїв. Нехай народ Німеччини зробить практичні висновки і подбає про те, щоб ця книга, яка вже і так досить відома, розповсюджувалася і надалі так само широко, як це тільки можливо!»...

Серед цього хвалебного хору голос Асоціації проти презумпції невинності євреїв лунав ясніше й голосніше від усіх. Ці спритні видавці не просто тлумачили політику, війни і революції, — викриття еврейсько-масонської змови підносилося ними (а згодом і націонал-соціалістичною пропагандою) як поворотний пункт у духовній історії людства. Відповідно до тверджень «Ауф форпостен», нова книга виявила змову, яка мала «на меті знищення християнства та інших релігій і запровадження масонсько-талмудистської віри як всесвітньої релігії. Велика боротьба, яку далекоглядні люди передбачали десятиліття тому, почалася. Якщо цивілізовані народи Європи не піднімуться на боротьбу проти загального ворога, то наша цивілізація загине від тієї ж самої руйнівної цвілі, яка знищила древню цивілізацію дві тисячі років тому... Нещодавно один берлінський професор повідомив нам, що книга, безперечно, принесе порятунок нашому народові, а інший учений з Південної Німеччини написав нам, що жодна книга, на його думку, ніколи не робила такого перевороту у світогляді народу, як праця Готтфрида цур Бека, навіть не з часів винаходу друкарства, ні, ні, — від часу винаходу алфавіту! Усі верстви германського суспільства, від палаців принців до будинків робітників, шлють нам листи, в яких висловлюють радість і схвалення діяльності цієї мужньої людини, котра розв’язала проблему, від якої залежить доля німецького народу» [23].

Рекламні заяви видавців, звісно, є перебільшенням, але прийом, зроблений громадськістю Мюллерові фон Хаузену (чи то пак Готтфридові цур Беку) і його публікації «Протоколів», був вражаючим. За один місяць вони вийшли друком удвічі і ще тричі до кінця 1920 року; наклад незабаром досяг 120 тисяч примірників. Ця книжка, безумовно, підлила масла в огонь націонал-соціалістичного підйому мас вже у період демократичного і ліберального режиму Веймарської республіки. Ось, приміром, замітка одного з єврейських оглядачів початку 20-х років: «У Берліні я відвідав кілька мітингів, цілком присвячених ’’Протоколам’’. Виступали звичайно або професори, або вчителі, видавці, адвокати — взагалі люди цього кола. Аудиторія складалася з освічених людей — цивільних службовців, ділків, офіцерів у відставці, дам з вищого світу і головним чином студентів, студентів усіх факультетів та всіх віків... Пристрасті загострилися до межі: ось вона, причина всіх лих, ось вони, у плоті, ті, хто спровокував війну, призвів до поразки, організував революцію, ті, хто завинив у всіх наших стражданнях. Цей ворог близько, поруч, його можна схопити за руку, і все-таки цей ворог зникав у темряві, і мурашки бігали по шкірі від думки, які ж таємні плани виношує він.

Я спостерігав за студентами. За кілька годин перед цим вони, імовірно, трудилися на семінарі, де під керівництвом якогось відомого професора або вченого намагалися розв’язати якусь математичну, філософську чи то юридичну проблему... Тепер молода кров нуртувала, очі спалахували вогнем, кулаки стискалися, хрипкі горлянки ревли або ’’браво!’’, або ’’помста!’’ Іноді дозволялося виголошувати промови з місця; того, хто насмілювався висловити бодай хоч якусь тінь сумніву, зустрічали вигуками, образами, а іноді і погрозами. Якби я був упізнаний як єврей, то не знаю, чи зміг би піти звідтіля без побоїв. Німецька система навчання проповідувала віру в автентичність ’’Протоколів’’ і в існування всесвітньої єврейської змови, упроваджуючи її в усі верстви освіченого німецького суспільства, так що тепер ці ідеї викорінити неможливо. Час від часу якась газета християнського напрямку висловлювала легкі сумніви, уміщуючи сумирні і боязкі заперечення, але далі цього не йшла. Жоден з великих німецьких учених (окрім покійного, оплакуваного всіма Штрака) не підвівся і не викрив фальшивку...» [24].

Це повідомлення підтверджується й іншими, стосовними до того ж періоду, і усі вони одностайні у тому, що сприятливий грунт для зацікавлення «Протоколами» виявлявся в колах дрібних буржуа. Соціал-демократичні газети викривали їх, а велика частина буржуазної преси залишалася принаймні нейтральною. Найбільший інтерес до «Протоколів» демонстрували не кваліфіковані робітники, а особи інтелектуальних професій. Особливу «любов» до них відчували колишні військові, але так само широко вони циркулювали в технологічних інститутах, здебільшого зі схвалення адміністрації, і сприяли формуванню світогляду тих студентів, які згодом досягли помітного — аж до найвищих посад — становища в промисловості.

Попит на «Протоколи» серед широкого загалу, який належав в основному до середніх верств суспільства, міг падати, але ніколи не зникав остаточно. Уже в 1920 році Німеччину наводнили сотні тисяч примірників «Протоколів» і коментарів до них. На час приходу Гітлера до влади (у 1933 році) побачили світ 33 видання (!) перекладу цур Бека. Тим часом видавництво «Der Xammer» у Лейпцигу випустило популярне видання «Протоколів» за редакцією Теодора Фритша, яке до 1933 року розійшлося накладом близько 100 тисяч примірників (окрім того, ці видання супроводжувалися потоком книжок, що доповнювали і захищали самі «Протоколи»). Німецький переклад книжки «Міжнародне єврейство», організований Генрі Фордом, у період з 1920 по 1922 рік вийшов шістьма (!) виданнями.


Генрі Форд (англ. Henry Ford; 30 липня 1863, Дірборн, Мічиган, США — 7 квітня 1947, Дірборн, США) — конструктор автомобілів, засновник корпорації «Форд Мотор», перший віце-президент Співтовариства автомобільних інженерів SAE (нині — SAE International), також один з найбагатших людей усіх часів.

Форд був неоднозначною особистістю. Під його іменем у 1920 р. опублікована книга «Міжнародне єврейство», яку пізніше активно використовувала націонал-соціалістична пропаганда. В 1927 році вийшла його автобіографічна книга «Моє життя та робота». У 1938 р. нагороджений орденом «Орден Заслуг германського орла».


До 1923 року офіційний ідеолог НСДАП Альфред Розенберг видав книжку «Протоколи сіонських мудреців і єврейська світова політика», яка за один рік витримала три видання.

Альфред Розенберґ (нім. Alfred Rosenberg, 12 січня 1893, Таллінн, Естляндська губернія, Російська імперія — 16 жовтня 1946, Нюрнберг, Баварія, Німеччина) — німецький націонал-соціалістичний лідер . Вважається одним з головних ідеологів німецького націонал-соціалізму, головні засадничі ідеї якого виклав у праці Міф XX століття (нім. Der Mythus des 20. Jahrhunderts), виданій у 1930.


Усе це було частиною антисемітської кампанії такого розмаху, який був невідомий до війни.

Через рік після укладення перемир’я у Німеччині існувало вже шість організацій, які займалися поширенням «Протоколів», — дві в Берліні, три в Гамбургу, одна в Лейпцигу, і принаймні 12 газет та інших періодичних видань. І це тоді, коли Гітлера з його лютим антисемітизмом уся Німеччина ще не знала!

Уже у 1919 році з’явилися два видання «Промови рабина», — окрім тих її варіантів, які були включені в книгу Вільгельма Майстера. «Документ Цундера», що відіграв таку важливу роль в організації погромів у Росії, також потрапив до Німеччини: він був надрукований у лютому 1920 року в російській газеті правого напрямку «Призыв» і відразу перекладений і передрукований «Ауф форпостен» та подібними виданнями. Того ж місяця була перевидана стара книга Осман-Бея «Завоювання світу євреями». Ще одну золоту жилу для антисемітів знайшов Мюллер, який умістив у своєму виданні «Протоколів» великий вступ і закінчення...» [25].

Ми свідомо навели так багато свідчень і такий великий уривок з дослідження Нормана Кона, щоб читач зміг самостійно зробити висновки як про джерела антисемітизму Гітлера, так і про його особисту роль у цій пропагандистській кампанії.

Нагадаємо тільки, що пік антисемітизму в Німеччині припав на післявоєнний період, — той час, коли Адольф Гітлер зі своєю партією ще навіть не вийшов з невідомості на політичну арену.

Посилання:

[1] А. Гитлер. Моя борьба. — М.: «Т-ОКО», 1992.

[2] Мазер В. Адольф Гитлер. Легенда, миф, реальность / Пер. с нем. Л. И. Ясинской, Г. С. Завгородней. Серия «След в истории». Ростов-на-Дону: «Феникс», 1998.

[3] Гейден К. История германского фашизма / Пер. с нем. Ф. Капелюша и А. Риша. С предисл. И. Дворкина. М.—Л.: Соцэкгиз, 1935.

[4] Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М.: Сов. энциклопедия, 1984. С. 761.

[5] Дагоберт Рунес. «Історія філософії», Нью-Йорк, 1959. / Цитується по: Григорий Климов. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.

[6] Дагоберт Рунес. «Історія тиранії» (видання «Філософська бібліотека»), Нью-Йорк, 1963), / Цитується по: Григорий Климов. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.

[7] Там само.

[8] Там само.

[9] Советский энциклопедический словарь, 1984.

[10] Григорий Климов. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.

[11] Норман Кон. Благословение на геноцид: Миф о всемирном заговоре евреев и «Протоколах сионских мудрецов». / Пер. с англ. Бычкова С.С. Общ. ред. и посл. Карасовой Т.А. и Черняховского Д.А. — М. — Прогресс, 1990.

[12] Там само.

[13] Там само.

[14] Вінберг Ф. В. Хресний шлях. Мюнхен, 1922. С. 246.

[15] Промінь світла. Берлін, 1919. Т. 1. С. 50.

[16] Вінберг Ф. В. Хресний шлях. С. 49.

[17] Auf  Vorposten. 1918. Heft 4—6. S. 82.

[18] Wichtl F. Weltfreimaurerei, Weltrevolution, Weltrepublik. Munich, 1922. S. 268.

[19] Auf Vorposten. 1919. Heft 4-6. S. 78—80.

[20] Lady Norah Bentinck. The Ex-Kaiser in Exile. London, 1921. Р. 99—108.

[21] Ludendorff E. Kriegfuhrung und Politik, zweite auffage. Berlin, 1922. S. 51.

[22] Там само. С. 322.  

[23] Auf Vorposten. 1920. Heft 1-2. S. 35-37.

[24] Segel B. Die Protokolle... S. 37-38

[25] Норман Кон. Вищеназвана праця.


Джерело:

ГИТЛЕР: Информация к размышлению. (Даты. События. Мнения. 1889-2000). 2-я редакция. В трех книгах, книга первая. / Авт.-сост. Е. Сидоренков, В. Федько. С предисл. Н. Коропа. — К., 2001. — 758 с.: ил. — (МОЯ РЕВОЛЮЦИЯ)

Авторське право на твір зареєстровано в Державному агентстві України з авторських і суміжних прав (Свідоцтво ПА № 3748 від 26 грудня 2000 р.)


Наші інтереси: 

Знати європейську історію ХХ століття, пануючи ідеології та політичних лідерів.

Гравець: 
Володимир Федько
468

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка