Зображення користувача Володимир Щербина.
Володимир Щербина

Міста - «всьо»?

Моя оцінка корисності цієї статті: 
3 - Схоже, що реально працює.

Пандемія не тільки не зробила міста «застарілими», як дехто прогнозував на початку карантину, але й відкрила широкий потенціал для відродження – те, що економіст Йозеф Шумпетер називав «створюючим руйнуванням» в масштабах міста. Потенційна вигода є великою, проте є й великі ризики.

Вулиця Рю де Ріволі (Rue de Rivoli), що проходить через серце Парижа, створювалася уривками. Наполеон Бонапарт ініціював будівництво в 1802 році, потім були кілька років планування та дебатів, але робота зупинилася після зречення імператора в 1814 році. Вулиця залишалася у невизначеному стані, поки інший військовий діяч, Наполеон III, не завершив проект у 1850-х. У наступному столітті  знову розпочали будівництво – цього разу щоб пристосувати вулицю до автомобілів. Але минулої весни вулиця Рю де Ріволі пережила свою найшвидшу трансформацію.

У зв’язку з обмеженням руху транспорту в Парижі внаслідок карантину COVID-19, мер Анн Ідальго (Anne Hidalgo) 30 квітня вирішила закрити для автомобілів проїжджу частину  довжиною майже дві милі, щоб дати більше місця для пішоходів та велосипедистів. Працівники перефарбували дорогу і практично за ніч змінили головну артерію в центральній частині Парижа, де знаходиться всесвітньо відомий музей Лувр.

І це було не тільки на вулиці Рю де Ріволі. Використовуючи фарбу та стовпчики, у перші місяці пандемії близько 100 миль паризьких автомобільних вулиць було тимчасово перетворено на велосипедні – революція у міському плануванні. А пізніше було оголошено, що ці тимчасові зміни тепер є постійними.

Приклад Парижу демонструє, наскільки пандемія прискорила темпи міських інновацій, стискаючи те, що зайняло б роки – у місяці чи навіть тижні. Окрім демонстрації вад допандемічного функціонування міської системи – наприклад, високий рівень забруднення – цей карантин дав можливість керівникам міст обходити громіздку бюрократію та набагато ефективніше реагувати на потреби людей та бізнесу.

Ці потреби швидко змінюються. Одна з найбільш обговорюваних змін стосується рознесення дому та роботи. Колись, у перші дні урбанізації, люди ходили на роботу. Пізніше вони почали їздити на громадському транспорті. Лише після Другої світової війни та зростання субурбанізації (тобто розростання та розвиток пригородів), люди почали водити машини від своїх домівок до гігантських заводських комплексів та офісних веж.

Під час пандемії дистанційна робота стала правилом у багатьох галузях – і багато компаній планують зберегти її такою, принаймні значною мірою. Ця реінтеграція роботи та дому загрожує одному з останніх пережитків індустріальної ери: центральним діловим районам, насиченим офісними працівниками, загнаними у ділові хмарочоси.

Багато працівників навряд чи повернуться до своїх кабінок. Тож після пандемії старі офісні вежі можна буде перетворити у дуже потрібне доступне житло. Одновимірні ділові райони можуть стати жвавими кварталами.

Позаробоча діяльність також трансформувалась. Харчування, розваги та фітнес все частіше пересуваються на відкритий простір просто неба, займаючи той простір, який раніше був призначений для автомобілів. Отже, як і на велосипедних доріжках у Парижі, пандемія створює прототипи пост-автомобільного, орієнтованого на людину міста. Насправді зміни в Парижі є частиною ширшого плану створення «15-хвилинного міста» (ville du quart d'heure), де основні щоденні заходи – включаючи роботу, навчання та покупки – можуть здійснюватися в межах короткої прогулянки або поїздки на велосипеді від будинку.

Отже, пандемія не тільки не зробила міста «застарілими», як дехто прогнозував на початку карантину, але й відкрила широкий потенціал для відродження – те, що економіст Йозеф Шумпетер (Joseph Schumpeter) називав «створюючим руйнуванням» (creative destruction) в масштабах міста. Криза не залишила урядам іншого вибору, як швидко робити все методом спроб і помилок. Незвичні інновації у перетворені проїжджих зон на пішохідні, створенні доступного житла та у динамічному зонуванні – підкреслюють силу позитивного зворотного зв’язку.

Проте шумпетеріанський підхід є принципово експериментальним, але навіть найкраще розроблені експерименти не завжди бувають вдалими. Щобільше, ціна цих невдач неоднакова: ті, хто має найменший вплив, як правило, страждають найбільше. Наприклад, пандемія COVID-19 непропорційно сильно зачепила бідні та вразливі групи.

У цей новий час міських інновацій керівники повинні ретельно подбати, щоб мінімізувати ризики та перерозподілити прибуток до неблагополучних та вразливих груп. Це означає насамперед прислухатися до їх потреб. Рух «Black Lives Matter» у Сполучених Штатах є прикладом групи, яка знаходиться в неблагополучному положенні та вимагає бути вислуханою (див. коментар «НО» нижче). Керівники скрізь повинні звертати увагу і розв’язувати проблеми з расовим та класовим розшаруванням. Міський дизайн є центральним для будь-якої такої стратегії.

Щоб підтримати цей процес – і допомогти зберегти гнучкість та швидкість міських інновацій після пандемії – лідерам слід задуматися про створення цифрових платформ, щоб мешканці мали можливість повідомляти про свої потреби. Це може заохотити таку політику, яка покращує якість життя в містах (особливо в неблагополучних районах), зокрема шляхом обмеження таких проблемних тенденцій, як зростання забруднення та джентрифікація. Тільки завдяки гнучкому та всеохоплюючому підходові ми можемо скористатися цією можливістю раз у століття – або, точніше, виконати наш нагальний обов'язок – «будувати  краще».

(Джентрифікація (англ. gentrification) – явище у житті великих міст, коли в бідний неблагополучний район приходять більш заможні мешканці, котрі поступово покращують житло, залучають нові підприємства, покращують інфраструктуру. Район стає більш привабливим, більш заможним, більш дорогим – і врешті-решт бідне «корінне» населення витісняється більш заможнім. Проблемною ця тенденція названа в статті тому, що бідне неблагополучне населення втрачає своє житло і пересувається в інші, можливо ще більш неблагополучні райони. – прим. перекладача).

Сьогодні прогулянка вздовж Рю де Ріволі вже не демонструє того спустошення та безвихідь, які ми очікували під час пандемії. Навпаки, на вуличному просторі метушаться парижани у масках, пересуваючись на велосипедах, скутерах, електробайках та роликах, зупиняючись у кав’ярнях та ресторанах. Вулиця, яка здавалася вбитою пандемією, знову відродилася. Завдяки продуманому плануванню, сміливому експерименту і трохи везінню подібні перетворення можуть стати зразком для міст повсюди.

Карло Ратті (Carlo Ratti) - італійський архітектор, співзасновник міжнародного бюро дизайну та інновацій Carlo Ratti Associati, директор лабораторії Senseable City Массачусетського технологічного інституту.

Річард Флорида (Richard Florida) - американський соціолог, автор теорії "творчого класу", професор Торонтського університету, працює у Школі міст Університету. 

 

Джерело: Carlo Ratti, Richard Florida. «Are Cities Finished?» -  Feb. 19, 2021, «Project Syndicate»

Переклав Володимир Щербина

 


Коментар «Народного Оглядача»

Ми вже багато років стежимо за роботами американського соціолога Ричарда Флориди. Саме він є автором концепції «творчого класу». Він багато вивчав творчий клас, його розподіл по США і по світу загалом. В одній з його книг була дана цікава характеристика творчому потенціалу України. За його оцінками Україна входила в число лідерів за наявним творчим потенціалом, але при тому була аж наприкінці третього десятку країн за реалізацією свого творчого потенціалу. Шкода, що наші можновладці не читають книг Флориди.

Останні кілька років Ричард Флорида серйозно займається урбаністикою. Він культивує підхід до міста не як до території забудови – а як до цілісного організму, де географія, клімат, планування, робоча і громадська діяльність, естетика, культура, фізичний і психічний стан мешканців тощо – є єдиною системою, де все залежить від всього. Багато уваги він приділяє тим рисам, які приваблюють творчий клас у ті чи інші міста та райони міста, які особливості приваблюють робочий та обслуговуючий класи. На що має звертати увагу керівництво міста, щоб зробити своє місто найбільш гармонійним, яке задовольняє мешканців саме тих прошарків, які тут живуть.

Чотири роки тому він написав книгу «Криза урбанізму. Чому міста роблять нас нещасними», де показав зворотній негативний бік процвітання міст-мільйонників, якщо дбати тільки про «процвітання», забуваючи про те, що місто є цілісним організмом.

Стаття, переклад якої ми наводимо, наполягає на необхідності зворотного зв’язку керівництва та мешканців міста, зміни урболандшафта, відхід від жорсткого ділення на «робочі» та «спальні» райони, можливість під час пандемії більш рішуче робити перетворення.

Спадає на думку, що згадування у статті відверто расистського екстремістського руху «Black Lives Matter», як «пригнічених людей» - в умовах сучасної «толерантності» є такою самою ритуальною згадкою, як в часи СРСР у будь-якій науковій або науково-популярній роботі необхідно було згадати якусь з цитат Леніна, яка хоч якось віддалено могла бути пов’язана з темою роботи.

Цікаво, що у нас в Україні Київ в індустріальну епоху не встиг перетворитись на повністю рознесені офісний центр, окремі виробничі та спальні пригороди. Житло, заклади культури, офісні приміщення розкидано по всьому місту. Тож у нас є можливість більш м’яко перетворювати місто на таке, про яке пишуть автори статті. Звичайно, якщо буде розуміння та політична воля керівництва міста.

Наші інтереси: 

Розуміння життя міст, як цілісних організмів, є необхідною складовою планування постіндустріального майбутнього.

Підписуюсь на новини

Останні записи

Коментарі

Зображення користувача Ігор Каганець.

На мою думку, це часткова адаптація до етатичного психотерору. Це якби перетворили якийсь район на тюрму, а потім дозволили по ній їздити на самокатах, але спеціальними доріжками і в протигазах.

Проте оптимізм авторів радує. У будь-якій ситуації можна знайти свій позитив.

Локалізацію (проект «15-хвилинного міста») можна здійснювати без усього цього безумства і дикої корупції.

Все, що робиться з власної волі, – добро!