Важливість: 
3
Колишній солдат армії фюрера присвятив книгу киянці-остарбайтерці Марії Шишкиній

«Марія і Людвіг: минуле й сучасність», — так має називатися книга, яку колишній солдат армії фюрера Людвіг Деккер вирішив присвятити українській остарбайтерці Марії Шишкиній: у роки війни її відправили до Німеччини, де вона працювала на фермерському господарстві у родичів Людвіга. Саме там він її вперше зустрів і палко покохав…

З молодою киянкою юний Людвіг познайомився ще весною 1942 року. На той час він працював на авіазаводі в місті Регензбург. А на вихідні навідувався до свого дядька Йохана Хассельбека, який проживав у селі Аубург. З тих пір вже промайнуло понад 70 років. А геру Деккеру здається, що це було ніби вчора.

— Була субота. Я приїхав до дядька з міста на велосипеді, — згадує Людвіг Деккер. — На подвір`ї побачив незнайомку, яка сиділа біля стайні і чистила картоплю. Відкрив хвіртку — і просто оторопів: яка красуня! І як вміло чистить картоплю! У ті вихідні я тільки наважився запитати у тітки, хто це така, звідки вона, як її звати. Але з самою дівчиною заговорити тоді посоромився. Під час наступного приїзду я почув, як вона гарно розмовляє по-німецьки. Тож і вирішив з нею поговорити. Майже відразу зізнався, що закохався в неї по вуха. Проте у відповідь почув, що треба вести себе пристойно і ні на які взаємні почуття не сподіватися...

Від родичів юнак дізнався, що остарбайтерку звати Марією Шишкіною. До початку війни вона закінчила в Києві середню школу. Проте замість подальшого навчання в педінституті її відправили на примусові роботи до Німеччини (причому, разом з матір`ю, яка не захотіла залишатися вдома без рідної доньки). Вивантажили в Баварії і продали місцевим фермерам... як худобу. Ось так киянка перетворилися на німецьку селянку: годувала коней, волів, корів, телят, поросят, курей та гусей. Орної землі у господарів було понад півсотні гектарів, а лугів — і не злічити. Над усім цим «добром» поралися лише четверо чоловік: дядько Йохан зі своєю дружиною, поляк Юзеф та українка Марія (її мати працювала в тому ж селі, але на іншого господаря).

Коли знову наступали вихідні, Людвіг мчав у село «на всіх парах». Летів, щоб швидше побачити ту, яку палко кохав. Ходив за Марією буквально по п'ятах, намагаючись у всьому їй догодити й допомогти. Коли траплялася нагода, вони разом каталися на поромі по Дунаю. Довго говорили, але в тих розмовах про війну не було жодного слова. Тільки одного разу дівчина вимовила: «Людвіг! Ми — дуже велика держава». Таким чином, українка дала зрозуміти, хто в цій війні переможе.

— До речі в сільському архіві є документ: в ньому детально описано, як українка Марія Шишкіна врятувала Аубург, — продовжує розмову Людвіг. — Річ у тім, що недалеко від нас знаходилося село Ільхоффен. Коли американці його окупували, то почали підпалювати будинки: боялися, щоб там не заховалися німецькі солдати. Покінчивши з Ільхоффеном, окупанти підійшли до Аубургу. А в нас не було жодного солдата, бо залишки військ вже відступили аж до Альп. Селяни ж поховалися по підвалах, ніхто з них англійської не знав і не міг повідомити американцям про те, що в селі залишилися тільки мирні жителі. І тоді до солдат вийшла Марія і попросила не чіпати людей. Вона довго з ними розмовляла і, зрештою, переконала.

Втім, сам Деккер знає про порятунок села лише за розповідями очевидців. За кілька місяців до цього випадку його призвали в армію фюрера й відправили на Східний фронт. Як тільки він прибув до своєї частини (в районі Одеру), радянські війська розпочали наступальну операцію. Німецькі війська відступили до Берліна, потім до Мекленбурга і... потрапили в полон до американців.

Село Аубург теж «визволяли» американці. Офіцер, з вигляду стовідсотковий янкі, якось звернувся до Марії по-російськи, запропонував руку і серце (його мати-росіянка багато розповідала синові про вірність і красу слов'янок). Але Марія мріяла про повернення на Батьківщину. Її разом з матір`ю та іншими остарбайтерами відправили спочатку до Чехословаччини (де знаходився табір для полонених), а потім – в Україну. На жаль, до столиці УРСР остарбайтерів, як «ворогів народу», не допустили. Отож, Шишкіних прихистили родичі у Полтаві.

Історія про те, як Людвіг потрапив у полон, смішна й зворушлива одночасно. Коли німецька частина опинилися в оточенні, він вирішив утікати разом зі своїм другом Руді.

— Найбільше ми боялися потрапити в полон до росіян, — зізнається Людвіг. — Думали, що відразу в Сибір відправлять. Оскільки ми були худими й слабкими, то там відразу й померли б. Коли нас оточили, виявилося, що з одного боку стоять росіяни, з другого — американці, з третього — зачаїлися залишки наших есесівських частин. До своїх не варто було йти — могли звинуватити у дезертирстві й розстріляти... Вирішили йти до американців. Нам дуже пощастило: американський майор, якому ми здалися, виявився німецького походження. Він одразу сказав: «Ось зруйнований міст. Якщо не допоможете його відновити, я передам вас росіянам!»... Після такого попередження я ще ніколи в житті так швидко не працював! А ще я щасливий через те, що на війні не встиг нікого вбити...

У серпні 1945 року Людвіг Деккер звільнився з табору для військовополонених і повернувся додому. Від рідних дізнався, що Марію вже відправили додому. Прощаючись, вона пообіцяла Хассельбекам написати листа. Але звісточки від неї в Аубурзі так і не дочекалися. Причина загальновідома: між Радянським Союзом і Західною Німеччиною виникла так звана «залізна завіса» (яка впала лише в 1989 році).

Після війни Людвіг подався до міста Кобург, влаштувався працювати у митній службі. У 53-му одружився на симпатичній Герді. Згодом у них народилися дві доньки. Але всі ці роки Людвіг кохав і шукав Марію. Посилав різні запити до німецьких архівів. На жаль, відповіді надходили доволі невтішні. Коли в СРСР до влади прийшов Михайло Горбачов (який і покінчив з «холодною війною») гер Деккер почав «бомбардувати» листами радянські архіви, намагаючись дізнатися про адресу коханої. Одначе все було безрезультатно.

Вередлива доля посміхнулася колишньому німецькому солдатові лише на початку третього тисячоліття, коли група українських дітей-чорнобильців гостювала в Нойштате (неподалік від Кобурга). Разом з ними перебувала київська вчителька німецької мови Марія Андрійчук, яка написати замітку в місцевій газеті. Ось тоді й Людвіг звернув увагу на три знайомі слова: «Україна», «Київ», «Марія»... Не роздумуючи, він швидко розшукав вчительку з Києва й зі сльозами на очах розповів про своє перше кохання…

— Влітку 2001 року я приїхала з дітьми в Баварію, — розповідає вчителька Марія Андрійчук. — Нас поселили в лісовому будиночку. І я написала в місцеву газету невелику замітку про те, як здорово тут живеться українським дітям. І ось одного разу біжать до мене мої хлопчики і кричать: «Марія Орестівна, вас якийсь гер шукає!» Дивлюся — йде до мене по доріжці імпозантний сивочолий пан з газеткою в руках. А на очах у нього сльози! Його вразило те, що я з Києва, і звуть мене Марією. Він попросив мене допомогти в пошуках. «Якщо ви знайдете Марію, запитайте її, чи пам'ятає вона, як ми з нею каталися на поромі по Дунаю», — промовив він наостанок.

Тепер Андрійчук знала все: як німецький хлопчина вперше побачив українську дівчину і зрозумів, що ненавидить війну і прагне кохання, як одружився на співвітчизниці із заможної сім`ї і як намагався знайти Шишкіну через Червоний Хрест та інші міжнародні організації. Повернувшись до Києва, Марія Орестівна надовго засіла в архівах. Після довгих пошуків з'ясувалося, що в Києві проживало шестеро жінок з ім'ям Марії Шишкіною. Довелося об'їздити всіх. Але жодна з них в Аузбурзі ніколи не була...

Але ж недарма кажуть: хто шукає, той завжди знаходить. У документах, які відшукав Деккер у Німеччині, було вказано місце народження Шишкіної — місто Полтава. Там Андрійчук знайшла свою тезку і відразу ж їй зателефонувала. Проте колишня остайбайтерка спочатку подумала, що турбують з соцзабезу. «Ви з приводу компенсації? Так у мене не збереглося ніяких паперів, що підтверджують, що я працювала в Німеччині», — відразу відповіла Марія Шишкіна. Дізнавшись про Людвіга, вона трохи помовчала, а потім задумливо сказала: «А, це той хлопчик, з яким ми каталися на поромі...».

Дізнавшись, що Шишкіна жива, Людвіг відразу зателефонував до Полтави. Він був упевнений, що Марія Федорівна ще пам'ятає німецьку мову. Але вона все забула.... Тільки плакала в трубку і підтверджувала: «Так, так». Щасливим був не лише гер Деккер, а й навіть його рідні: вони добре знали про цю дивовижну історію. За іронією долі Людвіг знайшов Марію саме того дня, коли його дружина вмерла прямо на операційному столі...

Смерть Герди лише прискорила довгоочікуваний приїзд Людвига в Україну. На київському вокзалі зібралися люди, серед яких були дві Марії — Шишкіна та Андрійчук. Коли гер Деккер вийшов із вагону поїзда, Марія Орестівна поглядом підказала йому, де саме стояла Марія Федорівна. І тут варто віддати належне колишньому німецькому солдатові. Він підійшов до своєї коханої, яку не бачив 57 років, а потім захоплено вигукнув: «Марія, ти, не змінилася!».

Чотири дні «молодята» провели разом. Українка розповідала про себе, про те, як після війни повернулися на батьківщину, але її разом з матір'ю «попросили» зі столиці (колишні полонені потрапили до чорного списку «неблагонадійних»). Довелося відправитися до Полтави (де, до речі, Шишкіна народилася, а в столицю переїхала у 12-річному віці). Після війни особисте життя Марії Федорівної не склалося: кілька разів одружувалася, згодом овдовіла. Зате виростила двох доньок і чотирьох онуків...

Завдяки зустрічі з німецьким «кавалером» нарешті, вдалося зібрати необхідні документи, щоб отримати компенсацію (яку виплачували українським остарбайтерам). Після багаторічного розлучення Людвіг ніби знову народився на світ. Незважаючи на досить поважний вік, він часто навідувався до своєї коханої: запрошував її до себе в гості і надавав матеріальну допомогу. Його ніжні листи йшли до Полтави через Київ (потрібно було скористатися послугами перекладача Марії Андрійчук).

На жаль, щастя виявилося недовгим. Восьмого травня 2006 року перестало битися серце Марії Федорівни. На її столі залишилося письмо до гера Деккера: «Дорогий Людвіг! Сади цвітуть у нас знову... Ти був у нас в 2001, 2002, 2003 і 2004 роках, коли цвіли сади. А в цьому році я одна. Але все ще жду тебе...».

Замість післямови

На днях «Вечірка» зв’язалася з Людвігом Деккером через київську перекладачку Марію Андрійчук. Під час нашої розмови з`ясувалося, що колишній німецький воїн продовжує працювати над рукописними матеріалами, які мають лягти в основу майбутнього книги — спогадів про кохання, обпалене війною…

Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ

Наші інтереси: 

Знати правду, як німці ставилися до українських працівників, привезених до Німеччини: вони мали вихідні, каталися по Дунаю...

Гравець: 
Олена Каганець

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка