Наїзд на “Сільські вісті” виявився таким же незграбним, як і спроба сфальсифікувати Євангеліє
Очевидно, що спроба закрити газету “Сільські вісті” сприяє популяризації газети і вже привела до збільшення числа її передплатників принаймні на 5 тисяч. Дивує інше, а саме дивовижна непродуманість та інтелектуальна примітивність цього наїзду на газету, що різко дисонує з поширеним стереотипом про єврейську ретельність і юридичну грамотність.
Цікаву інформацію повідомив Борис Хайт у статті «Справа Бейліса» по-новоукраїнськи”. Виявляється, що позов у Шевченківський суд було подано від імені «Міжнародного антифашистського комітету», а відповідачем у позовній заяві була зазначена «Редакція газети «Сільські вісті». Трохи пізніше позивач подав уточнення до свого позову — там відповідачем називалося вже «Колективне підприємство «Редакція газети «Сільські вісті». Тобто дві позовні заяви були подані у відношенні двох різних відповідачів. І це при тому, що в кожнім номері газети на першій сторінці вказується: «Засновник – трудовий колектив редакції газети «Сільські вісті», що і є юридичною особою, до якого можна висувати всі претензії.
Чому суддя Саприкіна не перевірила правочинність позову спочатку до однієї неіснуючої юридичної особи, а потім до іншої так само неіснуючої — страшний секрет великої таємниці. Але відповідно до норм Цивільно-процесуального Кодексу вона не мала права приймати до розгляду позов до неіснуючих відповідачів.
Утім, дещо в цій ситуації може пояснити пункт із резолютивної частини рішення судді Саприкіної, що говорить про способи визначення правочинності сторін процесу. Копію свого рішення про закриття газети вона ухвалила направити для виконання в Державний комітет України у справах видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. Фокус у тому, що Держкомвидав був скасований указом Президента ще в 1994 році, тобто вже 10 років є неіснуючою структурою. Ще один фантом!
Тому повірити в те, що суддя Саприкіна вдумливо й обґрунтовано, без утручання третіх сил готувала своє рішення — просто неможливо. Щоправда, дещо у цій абсурдній історії пояснює «особистість» позивача – «Міжнародного антифашистського комітету». Знайти які-небудь згадування про реальну діяльність цього «комітету» практично неможливо. Це можна пояснити або відсутністю об'єкта застосування сил даної організації (тобто відсутністю фашизму), або тим, що реальні цілі організації суттєво відрізняються від задекларованих.
Досі діяльність «Міжнародного антифашистського комітету» зводилася лише до того, що її голова Самуїл Шлаен брав участь у безлічі заходів, організованих лідером єврейських громад України Вадимом Рабіновичем — продовжує у своїй статті Борис Хайт. При цьому Самуїл Аросович виступав більше у ролі «весільного генерала», додаючи фігурі Рабиновича деякий «антифашистський» флер. Напевно, саме тому після рішення суду щодо «Сільських вістей» пан Шлаен якось відразу загубився, а всю піар-кампанію з розкручування цього факту взяв на себе Рабінович і підконтрольні йому мас-медіа.
Утім, Шлаен поводиться дуже обачно, не беручи участь у «шабаші» Вадима Зіновійовича. Адже він прекрасно знає, що організації з назвою «Міжнародний Антифашистський комітет», від імені якого був поданий позов проти газети, у природі не існує (ще один привид!).
Пояснимо, що в обох позовах до Шевченківського суду як позивач значиться «Міжнародний антифашистський комітет». Але у справі «проти «Сільських вістей» знаходиться копія Статуту ... «Міжнародного союзу громадських організацій «Міжнародний антифашистський комітет». І в цьому Статуті немає ніякого згадування, що даний «союз» може мати іншу – скорочену – назву. Тобто, відповідно до закону України «Про об'єднання громадян», уживання де-небудь в офіційних стосунках незареєстрованої скороченої назви не допускається.
Говорячи строго юридично, «Міжнародний союз громадських організацій «Міжнародний антифашистський комітет» і просто «Міжнародний антифашистський комітет» — це не те саме, оскільки не зареєстровано в Статуті належним чином.
Очевидно, що суддя Саприкіна не мала права приймати до розгляду позов від неіснуючої організації. Більше того, вона зобов’язана була звернути увагу на те, що на позові стоїть печатка зовсім іншої організації – того самого «Міжнародного союзу...» За логікою речей, суддя повинна була порушити кримінальну справу проти пана Шлаена за фактом здійснення фальсифікації документа.
Ще цікавіше те, що незаконним є й існування такої організації як «Міжнародний союз громадських організацій «Міжнародний антифашистський комітет» — тому що не відповідає Закону України «Про об’єднання громадян». Даний закон строго регламентує випадки, коли в Україні може бути зареєстрована організація з міжнародним статусом: тільки якщо співзасновником до неї входить хоча б одна закордонна громадська організація, діяльність якої ВЖЕ поширюється хоча б на одну іншу країну. Проте, у Статуті «Міжнародного союзу...» не міститься згадування про жодного іноземного засновника, більш того в пункті 1.3 Статуту говориться, що діяльність цього «союзу» БУДЕ поширюватися на інші країни. Виходить, що на момент реєстрації «Міжнародний союз...» тільки збирався в майбутньому діяти за кордоном, тож не мав права на статус «міжнародного».
Тому, дотримуючись законів і норм України, діяльність неіснуючого «Міжнародного антифашистського комітету» на території України є протизаконною, а у «Міжнародного союзу громадських організацій» з такою ж назвою повинна бути анульована реєстрація, зроблена з порушенням законів.
Борис Хайт також нагадує, що «розпалення міжнаціональної, межрелігійної...» і іншої ворожнечі відноситься до карного права і повинне розглядатися в контексті статті 161 Кримінального Кодексу України. І суддя Саприкіна не мала ніякого права в цивільному процесі виносити рішення з обставин, віднесеним до кримінального судочинства.
Можна навести й інші не менш дивні факти розгорнутої кампанії проти “Сільських вістей”. Не зрозуміло лише, чи її ініціатори справді так переконані у безкарності свого нахабства, чи у них просто не вистачає мізків для ретельнішого підходу до цієї справи. Нинішня самовпевнена спроба фальсифікації нагадує нахабство і тупість, з якими майже 2 тисячоліття тому була здійснена спроба сфальсифікувати Євангеліє (див.: “Пшениця і кукіль”: притча про інформаційну війну). Невже за 2 тисячоліття так мало змінилося в диявольських методах нацьковування людей один на одного?
Ви запитаєте, до чого тут диявол? А до того, що і тоді, і сьогодні відчувається той самий почерк: брехня, імітація авторитетності та сили, неіснуючі фантоми, сіра посередність, інтелектуальна тупість і нудота. Все у нього шите “білими нитками”, а вся його ефективність — це ефективність брехуна, який може брехнею пройти весь світ, але не зможе повернутися назад (бо приб’ють). Ті, кого Христос називав “дітьми диявола” (Іван 8.44), “лукавим родом” (Матвій 12.39) і “гадючим кодлом” (Матвій 24.32), продовжують свою темну справу в засліпленні диявольської гордині.
Проте їхній час вже закінчився, тому все, що вони нині роблять, приводить до зворотнього ефекту: спроба закриття газети збільшує число її передплатників, блокада фільму “Страсті Христові” забезпечує йому шалений комерційний успіх, а прагнення встановити в Україні тотальний контроль стимулює виникнення організованого арійського опору. Врешті-решт, в цьому і полягає призначення антитези — стимулювати розвиток основного процесу (тези).
Може, українці і далі спокійно спали би ще сто років і не цікавилися такими теоретичними питаннями, як “сіонізм”, “сатанізм”, “юдеохристиянство”, “ренаціоналізація”, “расові відмінності”, “національна солідарність”, “фашизм”, “пасіонарність” тощо. Але, на щастя, є “будителі”, які не дають заснути.
І що б ми робили без цих “антифашистських комітетів”, “антидифамаційних ліг” та інших екзотичних контор...
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Гадюче кодло
Світ:
Цікаву інформацію повідомив Борис Хайт у статті «Справа Бейліса» по-новоукраїнськи”. Виявляється, що позов у Шевченківський суд було подано від імені «Міжнародного антифашистського комітету», а відповідачем у позовній заяві була зазначена «Редакція газети «Сільські вісті». Трохи пізніше позивач подав уточнення до свого позову — там відповідачем називалося вже «Колективне підприємство «Редакція газети «Сільські вісті». Тобто дві позовні заяви були подані у відношенні двох різних відповідачів. І це при тому, що в кожнім номері газети на першій сторінці вказується: «Засновник – трудовий колектив редакції газети «Сільські вісті», що і є юридичною особою, до якого можна висувати всі претензії.
Чому суддя Саприкіна не перевірила правочинність позову спочатку до однієї неіснуючої юридичної особи, а потім до іншої так само неіснуючої — страшний секрет великої таємниці. Але відповідно до норм Цивільно-процесуального Кодексу вона не мала права приймати до розгляду позов до неіснуючих відповідачів.
Утім, дещо в цій ситуації може пояснити пункт із резолютивної частини рішення судді Саприкіної, що говорить про способи визначення правочинності сторін процесу. Копію свого рішення про закриття газети вона ухвалила направити для виконання в Державний комітет України у справах видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. Фокус у тому, що Держкомвидав був скасований указом Президента ще в 1994 році, тобто вже 10 років є неіснуючою структурою. Ще один фантом!
Тому повірити в те, що суддя Саприкіна вдумливо й обґрунтовано, без утручання третіх сил готувала своє рішення — просто неможливо. Щоправда, дещо у цій абсурдній історії пояснює «особистість» позивача – «Міжнародного антифашистського комітету». Знайти які-небудь згадування про реальну діяльність цього «комітету» практично неможливо. Це можна пояснити або відсутністю об'єкта застосування сил даної організації (тобто відсутністю фашизму), або тим, що реальні цілі організації суттєво відрізняються від задекларованих.
Досі діяльність «Міжнародного антифашистського комітету» зводилася лише до того, що її голова Самуїл Шлаен брав участь у безлічі заходів, організованих лідером єврейських громад України Вадимом Рабіновичем — продовжує у своїй статті Борис Хайт. При цьому Самуїл Аросович виступав більше у ролі «весільного генерала», додаючи фігурі Рабиновича деякий «антифашистський» флер. Напевно, саме тому після рішення суду щодо «Сільських вістей» пан Шлаен якось відразу загубився, а всю піар-кампанію з розкручування цього факту взяв на себе Рабінович і підконтрольні йому мас-медіа.
Утім, Шлаен поводиться дуже обачно, не беручи участь у «шабаші» Вадима Зіновійовича. Адже він прекрасно знає, що організації з назвою «Міжнародний Антифашистський комітет», від імені якого був поданий позов проти газети, у природі не існує (ще один привид!).
Пояснимо, що в обох позовах до Шевченківського суду як позивач значиться «Міжнародний антифашистський комітет». Але у справі «проти «Сільських вістей» знаходиться копія Статуту ... «Міжнародного союзу громадських організацій «Міжнародний антифашистський комітет». І в цьому Статуті немає ніякого згадування, що даний «союз» може мати іншу – скорочену – назву. Тобто, відповідно до закону України «Про об'єднання громадян», уживання де-небудь в офіційних стосунках незареєстрованої скороченої назви не допускається.
Говорячи строго юридично, «Міжнародний союз громадських організацій «Міжнародний антифашистський комітет» і просто «Міжнародний антифашистський комітет» — це не те саме, оскільки не зареєстровано в Статуті належним чином.
Очевидно, що суддя Саприкіна не мала права приймати до розгляду позов від неіснуючої організації. Більше того, вона зобов’язана була звернути увагу на те, що на позові стоїть печатка зовсім іншої організації – того самого «Міжнародного союзу...» За логікою речей, суддя повинна була порушити кримінальну справу проти пана Шлаена за фактом здійснення фальсифікації документа.
Ще цікавіше те, що незаконним є й існування такої організації як «Міжнародний союз громадських організацій «Міжнародний антифашистський комітет» — тому що не відповідає Закону України «Про об’єднання громадян». Даний закон строго регламентує випадки, коли в Україні може бути зареєстрована організація з міжнародним статусом: тільки якщо співзасновником до неї входить хоча б одна закордонна громадська організація, діяльність якої ВЖЕ поширюється хоча б на одну іншу країну. Проте, у Статуті «Міжнародного союзу...» не міститься згадування про жодного іноземного засновника, більш того в пункті 1.3 Статуту говориться, що діяльність цього «союзу» БУДЕ поширюватися на інші країни. Виходить, що на момент реєстрації «Міжнародний союз...» тільки збирався в майбутньому діяти за кордоном, тож не мав права на статус «міжнародного».
Тому, дотримуючись законів і норм України, діяльність неіснуючого «Міжнародного антифашистського комітету» на території України є протизаконною, а у «Міжнародного союзу громадських організацій» з такою ж назвою повинна бути анульована реєстрація, зроблена з порушенням законів.
Борис Хайт також нагадує, що «розпалення міжнаціональної, межрелігійної...» і іншої ворожнечі відноситься до карного права і повинне розглядатися в контексті статті 161 Кримінального Кодексу України. І суддя Саприкіна не мала ніякого права в цивільному процесі виносити рішення з обставин, віднесеним до кримінального судочинства.
Можна навести й інші не менш дивні факти розгорнутої кампанії проти “Сільських вістей”. Не зрозуміло лише, чи її ініціатори справді так переконані у безкарності свого нахабства, чи у них просто не вистачає мізків для ретельнішого підходу до цієї справи. Нинішня самовпевнена спроба фальсифікації нагадує нахабство і тупість, з якими майже 2 тисячоліття тому була здійснена спроба сфальсифікувати Євангеліє (див.: “Пшениця і кукіль”: притча про інформаційну війну). Невже за 2 тисячоліття так мало змінилося в диявольських методах нацьковування людей один на одного?
Ви запитаєте, до чого тут диявол? А до того, що і тоді, і сьогодні відчувається той самий почерк: брехня, імітація авторитетності та сили, неіснуючі фантоми, сіра посередність, інтелектуальна тупість і нудота. Все у нього шите “білими нитками”, а вся його ефективність — це ефективність брехуна, який може брехнею пройти весь світ, але не зможе повернутися назад (бо приб’ють). Ті, кого Христос називав “дітьми диявола” (Іван 8.44), “лукавим родом” (Матвій 12.39) і “гадючим кодлом” (Матвій 24.32), продовжують свою темну справу в засліпленні диявольської гордині.
Проте їхній час вже закінчився, тому все, що вони нині роблять, приводить до зворотнього ефекту: спроба закриття газети збільшує число її передплатників, блокада фільму “Страсті Христові” забезпечує йому шалений комерційний успіх, а прагнення встановити в Україні тотальний контроль стимулює виникнення організованого арійського опору. Врешті-решт, в цьому і полягає призначення антитези
— стимулювати розвиток основного процесу (тези).
Може, українці і далі спокійно спали би ще сто років і не цікавилися такими теоретичними питаннями, як “сіонізм”, “сатанізм”, “юдеохристиянство”, “ренаціоналізація”, “расові відмінності”, “національна солідарність”, “фашизм”, “пасіонарність” тощо. Але, на щастя, є “будителі”, які не дають заснути.
І що б ми робили без цих “антифашистських комітетів”, “антидифамаційних ліг” та інших екзотичних контор...
--------------------------------------
В тему:
Привид бродить по Європі. Привид антисемітизму
Ідеологічна обробка і стратегії групової еволюції в юдаїзмі
Політкоректна ідентифікація ворога
Брехати - погано
Хвіст пацюка
Батька Мела Гібсона звинуватили в антисемітизмі
Фашисти в Україні? Де і хто вони?
Єврейські ярлики
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта