Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець

Франклін Рузвельт, британська розвідка та секретна кампанія по втягуванню США у Другу світову війну

Світ:

Моя оцінка корисності цієї статті: 
3 - Схоже, що реально працює.

Таємна та незаконна змова американського лідера з іноземною державою, яка підривала національні інтереси США. Найбільш далекосяжним та кричущим був випадок з президентом Франкліном Рузвельтом в 1940-41 роках. Ґрунт для змови був підготовлений кількома місяцями раніше.

20103002.jpg

Президент США Рузвельт, прем'єр-міністр Великої Британії Черчилль та голова уряду СРСР Сталін на історичній зустрічі "великої трійки" під час конференції в Ялті, лютий 1945 р.

У вересні 1939 року Німеччина, а незабаром й Радянська Росія, напала на Польщу. Двома днями опісля німецького вторгнення, Британія та Франція оголосили війну Німеччині. Після поразки Польщі через п'ять тижнів бойових дій, німецький лідер звернувся до Британії та Франції з пропозицією укласти мир. Прохання Гітлера відхилили, пише Марк Вебер в Telegram-каналі.

Після того, як британські та французькі лідери дали чітко усвідомити свою рішучість продовжувати війну, в травні 1940 року Німеччина завдала удару на Заході. Військові та політичні лідери в Британії та Франції були переконані, що їхні сили здобудуть перемогу. Врешті-решт, ці дві країни мали більше солдат, артилерії, танків, бронетехніки, ніж Німеччина, та вражаючий чисельний флот. Проте, буквально за шість тижнів німецькі війська підкорили Францію і змусили британців відступити у свою країну. (1)

Після цього Гітлер висунув ще одну мирну ініціативу. У своєму сильному зверненні 19 липня 1940 року з приводу припинення конфлікту, він підкреслив, що його пропозиція жодним чином не шкодить життєво важливим британським інтересам та не б'є по британській честі. Цю пропозицію також відхилили, і прем'єр-міністр Вінстон Черчилль поклявся продовжувати війну. (2)

Одначе, він та інші високопоставлені британські чиновники розуміли, що ресурси їхньої країни безнадійно поступаються ресурсам Німеччини та її союзників, і що Британія може сподіватися на перемогу тільки за умови залучення у війну США. Під час однієї з розмов віч-на-віч в той період, Рендольф Черчилль запитав у свого батька, як Британія може перемогти Німеччину. "З великою активністю я втягну в це Сполучені Штати" - згадував він пізніше відповідь Вінстона Черчилля. (3)

Починаючи з середини 1940 року втягування Сполучених Штатів у війну стало пріоритетом британського уряду. Втім, існувала серйозна проблема: переважна більшість американців прагнула зберегти нейтралітет своєї країни та уникнути прямої участі у європейському конфлікті. Мільйони американців зі злістю згадували обман, за допомогою якого США вступили у світову війну 1914-18 років, і зраду благородних обіцянок, даних в ті роки президентом США Вільсоном та лідерами Британії й Франції. 

Рузвельт таємно підтримував зусилля Черчилля. Ще до того, як у вересні 1939 року почалася війна, президент за лаштунками вже працював над тим, щоб заохотити Британію розпочати війну з Німеччиною з метою "зміни режиму". (4) Найвпливовіші газети, журнали та експерти поділяли вороже ставлення Рузвельта до гітлерівської Німеччини і підтримували його кампанію за розв'язування війни публікацією матеріалів, які повинні були переконати громадськість в тому, що Німеччина представляє серйозну небезпеку.

Ще до початку війни в Європі, журнал Life, наприклад, опублікував велику статтю з назвою "Америка готова до битви з Німеччиною, Італією та Японією". Читачам розповідали, що Німеччина та Італія "бажають поласувати багатими ресурсами Північної Америки" і попереджали, що "фашистівський флот та легіони можуть перетнути Атлантичний океан". (5)

За кілька місяців до грудня 1941 року, коли США формально вступили у війну в результаті нападу японців на Перл-Харбор, президент Рузвельт зробив все, що міг, аби Америка доєдналася до глобального конфлікту без фактичного оголошення війни.

Оскільки його заходи часто суперечили американському законодавству та не мали конституційного мандату або мандату Конгресу, він діяв обережно та хитро. Разом з тим Рузвельт діяв з дедалі більшою зневагою до міжнародного права і правового статусу Америки як нейтральної країни. В рамках своєї передвиборчої кампанії він прагнув переконати громадськість в тому, що гітлерівська Німеччина загрожує США.

"Нацистські господарі Німеччини, - казав він у радіо-зверненні в грудні 1940 року, - дали чітко зрозуміти, що вони мають намір не тільки господарювати над життям та думками у своїй власній країні, а й також поневолити всю Європу, після чого, використовуючи ресурси Європи, запанувати над рештою світу...".

В серпні 1941 року президент зустрівся з британським прем'єром Черчиллем, щоб запевнити його в підтримці США війни проти Німеччини. Вони склали спільну декларацію, "Атлантичну хартію", в якій були викладені амбітні та благородні військові цілі двох країн. (6)

Рузвельт та Черчилль під час укладання Атлантичної хартії
Рузвельт та Черчилль під час укладання Атлантичної хартії

Через два тижні у своєму зверненні до народу Рузвельт заявив американцям, що "... нашим фундаментальним правам, в тому числі правам трудящих, загрожують насильницькі спроби Гітлера правити світом", й пообіцяв, що "ми зробимо все від нас можливе, щоб повалити Гітлера та його нацистів" (7) 11 вересня в іншому зверненні по радіо президент оголосив про наказ ВМС США "стріляти без попередження" по німецьким та італійським суднам у відкритих водах.

Попри ці та інші ворожі заходи, німецькі лідери гаряче прагнули уникнути конфлікту з США. Гітлер віддав наказ, щоб німецькі підводні човни уникали будь-яких сутичок з американцями, а зброю використовували лише для самозахисту або в крайньому випадку. Настільки агресивними були дії США проти Німеччини та її союзників, настільки кричуще США зневажали своїм офіційним статусом нейтральної країни, що адмірал Гарольд Старк, керівник військово-морськими операціями, попередив державного секретаря, що Гітлер "має зараз всі підстави для того, щоб оголосити нам війну, якщо захоче" (8)

В рамках зусиль Черчилля втягнути США у війну, в 1940 році його уряд створив агентство, відоме як Британська координація безпеки (BSC), котре керувало операціями головних розвідувальних бюро Британії, в тому числі MI5, MI6, Управлінням спеціальних операцій, Управлінням політичної боротьби, в Північній та Південній Америці. 

Операції BSC очолював Вільям Стефенсон. Народившись в Канаді, в роки Першої світової війни він відзначився вправним льотчиком на боці британців, після чого став доволі успішним бізнесменом в Англії. Зі своїх центральних офісів, розташованих на двох поверхах Рокфеллерського центру на П'ятій авеню в Нью-Йорку, BSC в зеніті своєї діяльності контролювала роботу більш ніж двох тисяч працівників, агентів і оперативників. До їх числа входили лінгвісти, фахівці з шифрів і криптології, агенти розвідки, майстри пропаганди, люди досвідчені в бізнесі та фінансових справах, оперативники в низці інших галузей. Майже тисяча з них діяла у Нью-Йорку, в той час, як більше тисячі працювали у Вашингтоні, Лос-Анджелесі, Сан-Франциско та Сіетлі, а також у Канаді, Мехіко-сіті, Гавані та інших країнах Латинської Америки. "Масштаб та зухвалість" діяльності британської розвідки в США в проміжок часу між червнем 1940 та груднем 1941, підсумовує один історик, "не мали собі рівних в історії стосунків союзних демократій" (9)

В кінці Другої світової війни Стефенсон організував написання офіційної історії BSC, заснованої на об'ємних файлах та записах. Було зроблено усього лише двадцять примірників цієї секретної та закритої роботи, після чого весь архів документів та паперів BSC спалили. (10)

В подальшому деяка інформація про діяльність BSC дійшла до громадськості у вигляді кількох книжок. Але повна версія була опублікована тільки в 1999 році, більш ніж через півстоліття після закінчення Другої світової війни. Це важливе першоджерело під назвою British Security Coordination: The Secret History of British Intelligence in the Americas, 1940-1945 викриває ретельно приховані записи про змову між рузвелтівським Білим домом та іноземним урядом. 


Вільям Донован

Незабаром після того, як Вільям Стефенсон прибув працювати в США, прем'єр-міністр Черчилль поінформував президента Рузвельта про призначення Стівенсона. Після брифінгу, присвяченого плановим операціям BSC, Рузвельт сказав: "Між ФБР та британською розвідкою повинен бути якомога тісніший зв'язок". Президент також повідомив про свою точку зору стосовно цього британському послу у Вашингтоні. (11). Рузвельт організував тісну співпрацю агентства Стівенсона з Вільямом Донованом, своїм колегою, якому дуже довіряв, і який згодом заснував та очолив Управління стратегічних служб, котре після війни перетворилося на ЦРУ, Центральне розвідувальне управління.

Як визнає офіційна історія BSC, операції BSC "взагалі б не могли відбуватися без схвалення американців на найвищому рівні". Офіційна історія каже: "Кульмінація цього наступу була досягнута десь за шість місяців до Перл-Харбору, коли BSC, через створення організації відомої в результаті як Управління стратегічних служб, забезпечила повну американську співпрацю з британцями в секретній діяльності, спрямованій проти ворога по всьому світу" (12)

Більш того: "Оскільки причина американської інтервенції символізувала передбачливість та рішучість самого президента, кінцевою метою всієї політичної боротьби BSC була допомога містеру Рузвельту в його власній кампанії з забезпечення готовності. Це була не лише абстрактна концепція, оскільки ВС [Вільям Стефенсон] підтримував близькі стосунки з Білим домом і з плином часу президент дав зрозуміти про свій особистий інтерес в заохоченні та використанні переваг діяльності BSC" (13)

Співпраця президента та інших високопоставлених американських чиновників, а також ФБР, головного федерального кримінального слідчого органу і внутрішньої розвідки США, з британською розвідкою була цілковито незаконною. Така змова номінально нейтральних США з метою досягнення військових цілей іноземного уряду суперечила як американському законодавству, так й загальноприйнятим міжнародним нормам. Відповідно, Білий дім тримав цю співпрацю в таємниці навіть від Державного департаменту.

До речі, офційна історія BSC визнає роль Донована в маловідомому, але важливому розділі історії Другої світової війни. 25 березня 1941 року Югославія приєдналася до країн Вісі. Через два дні група сербських офіцерів під проводом генерала Душана Симовича здійснила путч, в результаті якого законний уряд країни повалили насильницьким чином. Десять днів потому новий режим підписав договір про дружбу з Радянським Союзом.

Як сталася ця раптова "зміна режиму"? За кілька місяців до того, під час свого візиту до Белграду в січні 1941 року, Вільям Донован перебував в югославській столиці в якості агента президента Рузвельта та британського уряду. Під час вирішальної зустрічі та розмови з генералом Симовичем він заклав основу для "зміни режиму". Офіційна історія BSC викладає це наступним чином: "В Югославії Донован проклав шлях для здійснення державного перевороту, в результаті якого останньої миті замість того, щоб дати мовчазну згоду німецькій агресії, Югославія вчинила опір. Він мав розмову з генералом Симовичем, який запитав його, чи вистоїть Британія в боротьбі з нацистами і чи вступлять у війну Сполучені Штати... Він ствердно відповів на обидва питання; і за його наполяганням Симович погодився влаштувати революцію, яка кількома місяцами пізніше повалила про-німецький уряд принца Павла" (14)

Головним завданням BSC, як повідомляє офіційна історія, була "організація американської громадської думки на користь допомоги Британії". В рамках того, що BSC називає "політичною війною, спрямованою на вплив на американську громадську думку", агенти BSC "розміщували спеціальні матеріали в американській пресі". Оперативники Стефенсона досить активно спонукали та вмовляли ЗМІ США розпалити страх та ненависть до Німеччини і заохочити громадян підтримувати дедалі відкриту кампанію Рузвельта з надання військової допомоги Британії, а пізніше Радянській Росії.

"Особливу цінність", написано в історії BBC, представляла співпраця видавця New York Post, редактора нью-йоркської газети PM, видавця New York Herald Tribune, видавця Baltimore Sun та президента New York Times, а також найвпливовіших колумністів країни, в тому числі Волтера Ліппмана, Дрю Пірсона та Волтера Вінчелла. Одна лише колонка Пірсона з'явилася в 616 газетах загальної кількістю читачів більше 20 мільйонів. Працюючи над тим, щоб "втягнути Сполучені Штати в війну, критикуючи ізоляціонізм і заохочуючи інтервенціонізм", BSC "змогла ініціювати внутрішню пропаганду, використовуючи свої таємні контакти з обраними газетами, таким як New York Times, New York Herald Tribune, New York Post та Baltimore Sun; з колумністами та радіокоментаторами; і з різноманітними організаціями, що чинили політичний тиск".

BSC близько співпрацювала зі спеціально створеною службою новин. Створене в липні 1940 року Overseas News Agency (ONA) було нібито правомірною та надійною компанією. Насправді, як зазначає історія BSC, це була "гілка Jewish Telegraph[ic] Agency, що частково належала багатому нью-йоркському єврею, який контролював ліберальний та рішуче анти-нацистський New York Post"

Як пояснює офіційна сторія: "Після низки секретних перемовин BSC погодилася надавати ONA щомісячні субсидії в обмін на обіцянку співпрацювати в певних напрямках... Цінність цього... полягала в можливості не тільки направляти пропаганду в зовнішній світ, а й в забезпеченні широкого поширення матеріалів, створених BSC і призначених для внутрішнього використання. В квітні 1941 року клієнтами ONA в Сполучених Штатах вже були 45 англомовних газет, включаючи таких гігантів як New York Times ... Це був корисний інструмент для швидкого поширення підривної пропаганди, створеної BSC в Сполучених Штатах, за кордон". (15)

Кероване євреями агентство ONA незабаром стало важливим розповсюджувачем "фейкових новин" в рамках розширення кампанії з очорнення та дискредитації націонал-соціалістичної Німеччини й сприяння громадській підтримці участі США у війні проти Німеччини та її союзників. Як висловився один історик: "З самого початку критика нацистської Німеччини стала для ONA важливішим пріоритетом, ніж пошук істини". Статті ONA вплинули на мільйони американців, з'являючись в таких великих газетах як New York Times, New York Herald Tribune, San Francisco Chronicle, Philadelphia Inquirer, Washington Post (16).

Ось кілька прикладів:

У серпні 1940 року ONA, посилаючись на анонімні "кваліфіковані чеські джерела", повідомляла американцям про те, що "чехословацьких дівчат та молодих жінок вивозили з чеського протекторату в німецькі гарнізони, щоб зробити з них рабинь". Далі читачам розповідали про те, що "високопоставлені нацисти, відправляючи до Рейху поїзди з нібито рабинями, інформували чоловіків та родичів цих жінок, що "вони виконуватимуть важливу роботу з розваги німецьких солдатів, щоб підтримати бойових дух військових"" (17)

У лютому 1941 року американські газети опублікували сенсаційну доповідь ONA, в якій стверджувалося, що США загрожують "фашистські банди" на Гаїті, яка стала небезпечним центром нацистської діяльності. Німці нібито готували цю країну в якості бази для нападів на Флориду, Панамський канал та Пуерто-Ріко. (18) В червні 1941 року доповідь ONA, яка з'явилася в газетах США по всій країні, розповідала про сміливий рейд британських парашутистів в Німеччині, в результаті якого вдалося захопити 40 німецьких пілотів. Ця та інші схожі історії повинні були змусити американців вірити, що британці здатні і мають рішучість перемогти Німеччину та її союзників. Але рейду не було. Ця "фейкова новина" народилася в Лондоні в агентстві MI6 й була написана британським агентом. (19)

В серпні 1941 року в New York Post з'явилася стаття ONA, в якій читачам розповідали про те, що "Гітлер знаходиться не на східному фронті, а в Берхтесгадені, страждаючи від нервових зривів". Далі в статті стверджувалося, що особистий лікар німецького лідера нещодавно їздив до Швейцарії консультуватися з відомим психологом Карлом Юнгом, щоб обговорити "швидке погіршення психічного стану Гітлера", яке нібито характеризувалося галюцинаціями. (20) В тому ж місяці New York Times опубліковали доповідь Overseas News Agency, в якому розповідалося про те, що нещодавня смерть на Близькому Сході 130-річного бедуїнського віщуна широко розцінювалася як "ознака майбутньої поразки Гітлера". (21)

BSC Стефенсона також займалася фальсифікацією опитувань громадської думки з метою створити враження, що американці більш готові доєднатися до Британії та Радянського Союзу у війні проти Німеччині, ніж це було насправді. Опитування, які демонстрували невдоволення американців британською політикою, скажімо управлінням в Індії, приховувалися. Як наслідок, один з істориків попереджає, що більшість опитувань громадської думки того часу "варто розглядати так, якими вони були насправді: в гіршому випадку цілковито сфальсифікованими, в кращому підправлені та прикрашені, пропагандистські опитування без видимості пропаганди". (22)

Важливим каналом британської пропаганди того часу була радіостанція WRUL, американська короткохвильова радіостанція в Лонг-Айленді, Нью-Йорк. З потужністю 50000 ват масштабам її охоплення не було рівних ані в США, ні в Європі. Офіційна історія BSC каже: "Станом на середину 1941 року станція WRUL фактично, хоча абсолютно несвідомо, була дочірньою компанією BSC, яка транслювала приховану британську пропаганду на весь світ... Щодня програми виходили не менш ніж на 22 мовах ..." (23)

В спробах впливати на думки американців, британці зіткнулися з серйозною конкуренцією. Новини, фотографії та контекстуальна інформація, яку надавали німецькі агентства, були більш своєчасними та більш детальні, а відповідно краще приймалися і були більш ефективними, ніж те, що надавали британці. Історія BSC визнає, що німецькі "агентства, Transocean та DNB, завжди знаходилися на перших шпальтах". (24)

В двох конфіденційних телеграмах, відправлених до Лондону в квітні 1941 року, Стефенсон відверто писав про незадовільну ситуацію: "Ретельна перевірка преси США протягом минулих двох тижнів вказує на майже повний провал запобіганню монополії Вісі на висвітлення військових новин ... в більшості журналів ... переважають новини Вісі ... і фотографії ... британської інформації мало або взагалі немає ... новини Вісі надходять швидше, ніж наші ... за ними негайно йдуть інформаційні матеріали, фотографії та фільми ... Transocean та DNB продовжують підтримувати потік та написання матеріалу навіть в періоди тиші [на фронті] ... постійно випереджують наші новини ... Американські журналісти кажуть, що німці демонструють краще уявлення про новини та терміни ... безмежно краще розуміють психологію американців" (25)

Як пояснює офіційна історія BSC, "ці попередження залишилися без уваги і ВС вирішив взяти ініціативу в свою руки", розв'завши "приховану війну проти маси організованих по всій країні американських груп, які виступали за ізоляціонізм та поширювали антибританські сентименти". В рамках цього відбувалася координація з палкими антинімецькими організаціями, які просували необхідність втручання США у війну проти Німеччини. Особливо BSC прагнула протидіяти величезному впливу та ефективності Комітету "Америка передусім". Офіційна історія зазначає, що "оскільки "Америка передусім" була особливо серйозною загрозою, BSC вирішила вдатися до більш прямих дій". Вживалися заходи для зриву демонстрацій і дискредитації ораторів "Америки передусім". "Така діяльність агентів BSC і співпрацючих пробританських комітетів була доволі часта і в багатьох випадках "Америка передусім" зазнавала переслідувань, глузувань та принижень". 

Агенти британської розвідки також працювали над забезпеченням перемоги на виборах кандидатів, які виступали за втручання США у європейську війну, і над тим, щоб змусити замовчати або знищити репутацію американців, які загрожували британським інтересам або виступали за нейтралітет. Важливою ціллю операцій BSC був сенатор Джеральд Най, впливовий критик президентської кампанії за війну. Якось, коли він готувався виступити на демонстрації в Бостоні, підтримувана BSC група "Боротьба за свободу" "розповсюдила 25000 листівок, які критикували його як любителя нацизму". (26)


Джеральд Най

Іншою політичною фігурою, яку оперативники BSC прагнули дискредитувати, був член Палати представників США Гамільтон Фіш, енергійній критик військової політики Рузвельта. Фіш був особливо ефективним, оскільки був розумним, добре освіченим і виключно добре обізнаним в міжнародних стосунках, маючи власну думку стосовно європейських справ. Британські агенти спонсували опонентів Фіша на виборах, публікували брошури, в яких припускалося, що він підтримує Гітлера, випускали підроблені фотографії Фіша з очільником про-нацистського Німецько-американського союзу, і стояли за історіями, які стверджували, що він отримує фінансову допомогу від німецьких агентів. Така підступна діяльність відіграла важливу роль в його поразці на виборах в Конгрес у 1944 році. Історія BSC зазначає, що хоча Фіш "пояснював свою поразку червоними і комуністами, з більшою точністю він міг би звинувачувати BSC" (27)


Гамільтон Фіш

Для впливу на громадську думку британська розвідка також використовувала віщунів. Такий вид пропаганди, зазначається в історії BSC, ефективний лише з людьми не дуже розбірливими або досвідченими. Опис цих операцій BSC починає з поблажливих зауважень стосовно довірливості американців:

"Надзвичайно неоднорідна за своїм характером країна пропонує широкий вибір методів пропаганди. Хоча можливо це правда, що всі американці вкрай підозріло ставляться до пропаганди, безумовно їхня більшість надзвичайно сприйнятлива до неї навіть у її найбільш очевидній формі ... Сполучені Штати досі представляють з себе благодатний грунт для незвичних практик. Малоймовірно, щоб будь-який пропагандист зміг би астрологічними передбаченнями здійснити політичний вплив на народ Англії чи, скажімо, Франції. Однак в Сполучених Штатах це було зроблено ефективно, хоча й мало обмежений результат." (28)"

Влітку 1941 року BSC найняли Луї де Вола, який в історії BSC описаний як " угорський псевдоастролог". Йому доручили зробити передбачення, які б показали, що падіння Гітлера "тепер безумовне". Під час виступів перед публікою, появ на радіо, в інтерв'ю і в широко розповсюджених статтях в пресі, він "оголошував, що доля Гітлера напередвизначена". Де Вол, з якого робили "астрофілософа", разом з тим прагнув дискредитувати Чарльза Ліндберга, поважного американського пілота, який був видним представником Комітету "Америка передусім" й ефективним критиком військової політики Рузвельта. Де Вол дозволяв собі стверджувати, що первісток Ліндберга, викрадений та вбитий в 1932 році, насправді досі живий і мешкає в Німеччині, де його тренують в якості майбутнього лідера нацистів. "Немає сумнівів - каже історія BSC - що праця де Воля здійснила значний вплив на певний прошарок американського народу". (29)

Британські агенти ще публікували таку ж саму маячню під соусом передбачень від єгипетського астролога, який стверджував, що впродовж чотирьох місяців Гітлера вб'ють, і від нігерійського священика. Як й очікували Стефенсон та його колеги, американські газети охоче розтиражували цю маючню для мільйонів читачів. (30)

BSC також створив центр, який працював над створенням фабрикованих листів та документів, й організацію, яка займалася поширюванням вигідних британцям чуток. Британські агенти незаконно перехоплювали та підроблювали пошту. Вони влаштовували прослушку, щоб отримати ганебну інформацію про тих, кого хотіли дискредитувати, після чого зливали результати свого незаконного спостереження. Однією з важливих цілей було французьке посольство у Вашингтоні, яку агенти Стефенсона прослушували та з якого влаштовували крадіжки. (31)

Важливою фігурою в цьому процесі був Ернест Кунео, публіцист, юрист та оперативник розвідки, який грав ключову роль в якості сполучної ланки між BSC, Білим домом, агентством Донована і ЗМІ. В одній з доповідних записок він описав масштаби операцій британців. BSC, писав він, "керувало шпигунами, підробляло пошту, прослуховувало телефони, таємно завозило пропаганду, зривали демонстрації, таємно спонсували газети, радіо і організації, виготовлювало підробки - навіть підсунуло одну з них президенту Сполучених Штатів (мапу, на якій було позначено плани нацистів на Латинську Америку), порушували закон про реєстрацію іноземців, неодноразово шантажували моряків і, можливо, скоювали вбивства в цій країні" (32)

Кульмінаційний момент змови британців з Білим домом та кампанії BSC по впливу на американську громадську думку, настав 27 жовтня 1941 року. Хоча Франклін Рузвельт був не першим і не останнім американським президентом, який свідомо вводив в оману громадськість, рідко настільки важлива політична фігура виголошувала промову, настільки сповнену нахабною брехнею, як це зробив Рузвельт у своєму виступі того дна. Його виступ перед величезним натовпом у Mayflower Hotel в Вашингтоні транслювався по радіо по всій країні. (33)

Давши вкрай перекручений огляд американо-німецьких відносин за останній час, Рузвельт зробив вражаючу заяву. Він сказав: "Гітлер часто заперечував, що його завойовницькі плани не поширюються на Атлантичний океан ... Я маю секретну мапу, зроблену в Німеччині урядом Гітлера, планувальниками нового світового ладу. Це мапа Південної Америки і частини Центральної Америки, яку Гітлер пропонує реорганізувати". Ця мапа, пояснював президент, показувала Південну Америку разом з "важливим для нашого життя Панамським каналом", розділену на пам'ять залежних держав під керуванням німців. Він сказав: "Ця мапа, друзі мої, ясно показує проект нацистів не тільки проти Південної Америки, а й проти Сполучених Штатів".


Та сама мапа, на яку посилався Рузвельт

Рузвельт пішов ще далі й оголосив друге приголомшливе відкриття. Він розповів своїм слухачам, що має "ще оден документ, зроблений в Німеччині урядом Гітлера. Він містить детальний план скасування всіх існуючих релігій - католицтва, протестантства, мусульманства, буддизму та юдаїзму", план, який Німеччина нав'яже світу, якщо Гітлер переможе.

"Власність всіх церков буде захоплена Рейхом і його маріонетками. Хест та всі інші релігійні символи будуть заборонени. Духовенство назавжди замовкне під страхом концтаборів.. на місці церков нашої цивілізації буде встановлена міжнародна нацистська церква, церква, в якій будуть служити оратори, відправлені нацистським урядом. Замість Біблії слова "Моєї боротьби" нав'язуватимуть як Святе письмо. А місце Християнського хреста буде два символи - свастика і оголений меч".

"Нумо добре обміркуємо, ці похмурі істини, про які я вам розповів, є теперішними та майбутніми планами гітлеризму". Всі американці, продовжував він, "зіткнулися з вибором між тим світом, в якому ми хочемо жити і тим світом, який Гітлер та його орди нав'яжуть нам". Читайте: "ми зобов'язані внести внесок в знищення гітлеризму".

Повна історія про ці документи з'явилася багатьма роками пізніше. Мапа, на яку посилався президент, справді існувала, але це була підробка, виготовлена британською розвідкою. Стефенсон передав її Доновану, а той, в свою чергу, президенту. Інший "документ", на який посилався президент, в якому викладався план німців касувати релігії світу, ще більше фантастичний за "секретну мапу".

Незрозуміло, чи знав сам Рузвельт про те, що мапа фальшива, чи ж його обдурили британці і він справді вірив в те, що вона справжня. В даному випадку ми не знаємо, чи свідомо президент брехав американському народу або був просто довірливою жертвою обману і інструментом іноземного уряду.

Уряд Німеччини відповів на виступ президента заявою, в якій категорично відкидав його звинувачення. Нібито секретні документи, йшлося в заяві, "є грубими та нахабними підробками". Більш того, в заяві було сказано: "Твердження про захоплення Південної Америки Німеччиною та знищення церков з подальшою їх заміною на націонал-соціалістичну церкву настільки безглузді і абсурдні, що уряд Рейху вважає зайвим їх обговорювати". (34) Міністр німецької пропаганди Йозеф Геббельс також відповів на слова Рузвельта. "Абсурдні звинувачення" американського президента, писав він, є "великою аферою", спрямованою на те, щоб "розігріти американську громадську думку" (35).

Те, що заяви президента вже на перший погляд були абсурдні, повинно було бути очевидно будь-якій проникливій і добре інформованій людині. Твердження, що Німеччина планує захопити Південну Америку були очевидно фантастикою, враховуючи те, що, по-перше, Німеччина була нездатна або не хотіла розпочати вторгнення до Британії, і друге, німецькі війська на той момент були повністю залучені в титанічне зіткнення з Радянською Росією, конфлікт, який зрештою закінчився перемогою Червоної армії.

Твердження Рузвельта про те, що Гітлер прагне знищити світові релігії, були не просто брехнею; це було майже протилежно істині. В той час як він розповідав американцям, що гітлерівська Німеччина загрожує релігійному життю їх країни, президент Рузвельт і його уряд організував військову допомогу єдиній країні, якою керував відкрито атеїстичний режим, Радянському Союзу. Поки Рузвельт влаштовував свої виступи, сили Німеччини, Італії, Румунії, Фінляндії, Угорщини та інших європейських країн боролися, щоб повалити антирелігійну більшовицьку державу. Мільйони українців, росіян, литовців, білорусів та інших народів, звільнених з німецькою допомогою від радянського правління, відчиняло церкви і відновлювало традиційне релігійне життя, яке було жорстоко придушене сталінським режимом. 

В роких війни протестантські і католицькі церкви не тільки отримували урядову фінансову допомогу, а й були переповнені віруючими. У католицьких регіонах Рейху, особливо в Баварії та Австрії, розп'яття знаходилося в багатьох громадських будівлях, в тому числі в школах і в судах. Уряд однієї з країн, тісно пов'язаних з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни, очолював римо-католицький священик.

В 1941 році мало хто з американців міг повірити, що їх президент буде навмисно і рішуче вводити їх в оману, особливо в питаннях такої національної і глобальної важливості. Мільйони прийняли панічні заяви Рузвельта як правду. Зрештою, кому повинен вірити порядний, патріотично налаштований громадянин?: своєму президенту чи уряду іноземної країни, про який ЗМІ розповідають як про брехливий режим, покликаний жорстоко нав'язати репресивне правління США і всій планеті?

Пропагандистська кампанія Рузвельта і британців в 1940-41 роках засновувалася на великій брехні: твердженні, що Гітлер намагався "захопити світ". Насправді, це не Німеччина розпочала війну з Британією та Францією, а скоріше навпаки. Це Черчилль, до якого пізніше приєднався президент США, відхилив всі німецькі ініціативи покласти край жахливій війні. Вимагаючи "беззастережну капітуляцію", вони наполягали на повній капітуляції Німеччини, включаючи знищення уряду "зміною режиму".

Спадщина таємної і незаконної змови президента Рузвельта з іноземним урядом, включаючи санкціонування ним злочинів британських та американських агентів, актуальна і зараз. Це особливо вірно, оскільки Рузвельта широко розглядають як одного з найвеличніших та гідних американських лідерів минулого. Наприклад, він один з небагатьох, чиє зображення знаходиться на грошових купюрах США. Вулиці, дороги, школи та інші навчальні центри по всій країні носять його ім'я.

Його спадщина повинна торкатися тих, хто сьогодні з цілком зрозумілих причин незадоволений полемічним викладанням новин та інформації мейнстрімними ЗМІ. Те, яким чином в 1940-41 роках мейнстрімні ЗМІ в таємній співпраці з Білим домом та іноземним урядом надавали народові "фальшиві новини" й спотворену сенсаційну інформацію, багато каже нам про те, як і для кого можна маніпулювати новинами і думками в нашій країні.

В 1990 році New York Times випустили свого роду вибачення за те, що публікували в минулому, вибачення за репортаж кореспондента, якого колись високо цінили, в Москві. В 1932 році депеші Волтера Дюранті з Радянського Союзу принесли йому одну з найпрестижніших нагород у галузі журналістики, Пулітцерівську премію. Лише роками пізніше стало зрозуміло, що те, як Дюранті зображував життя в СРСР, було навмисним обілюванням реальності. Зокрема, він приховував факт голоду мільйонів людей, особливо в Україні, внаслідок жорстокої "колективізації" сільського та фермерського населення країни сталінським режимом. Хоча доповіді у великих американських газетах в 1940-41 роках про політику адміністрації Рузвельта були так само спотворені та вводили в оману, ані New York Times, ні Washington Post чи будь-яка інша газета не вибачилася. 

Сьогодні президента Річарда Ніксона розглядають як зганьблену фігуру, яка заслуговувала на імпічмент за спробу приховати випадок з Вотергейтом. Багато хто каже, що президента Трампа треба покарати за порушення закону. Якщо це так, як тоді ми повинні ставитися до Франкліна Рузвельта? Його обман і злочини, які зазвичай ігноруються, прощаються або виправдовуються, значно перевершують злодіяння Ніксона і Трампа.

Ті, хто захоплюються Франкліном Рузвельтом, схоже, вважають, що обман та неправомірна поведінка президента є виправданими, якщо злочинцем керують добрі цілі або мотиви. Одним з впливових вчених, хто висловив таку точку зору, є американський історик Томас Бейлі. Він визнає вчинки Рузвельта, але виправдовує їх. "Франклін Рузвельт неодноразово вводив в оману американський народ до Перл-Харбору" - писав він. "Він був як лікар, який повинен брехати пацієнту заради його ж блага ... Аж до самого Перл-Харбору країна переважно була налаштована проти інтервенції і відкрита спроба повести народ у війну закінчилася б очевидним провалом і майже відстороненням Рузвельта в 1940 році з цілковитою поразкою його кінцевих цілей." (36)

Професор Бейлі у своєму виправданні йде далі: "Президент, який не може довірити народу правду, певним чином зраджує основні принципи демократії. Але оскільки маси, як відомо, короткозорі і зазвичай не бачать небезпеки, поки вона не схопить їх за горло, наші державні діячі вимушені вводити їх в оману стосовно своїх довготривалих інтересів. Очевидно, це саме те, що повинен був зробити Рузвельт, і хто скаже, що нащадки не подякують йому за це?"

Попри всю риторику, яку ми чуємо про "нашу демократію" і "народний уряд", схоже наші лідери насправді не вірять в те, що демократія американського стилю працює так, як треба. Вони не довіряють людям "прийняти правду". Захисники спадщини Рузвельта, схоже, вважають, що, принаймні іноді, політиний лідер може і повинен порушити закон, Конституцію та обманювати народ заради того, що нібито освічена еліта вважає "дійсно" найкращим інтересом нації і що вона розглядає як "вищу" і "гідну" справу. 

Рузвельт створив прецедент для схожої брехливої і незаконної поведінки наступних президентів. Сенатор Джеймс Фулбрайт, видний критик зневаги президента Ліндона Джонсона до закону і Конституції під час війни у В'єтнамі, зазначає, що "хитрість ФДР у добрій справі значно полегшила ЛБД практикування такої ж хитрості в поганій справі". (37)


Джеймс Фулбрайт

Історик Джозеф Леш висловив спостереження: "Після цілого покоління президентських війн можна побачити, що в руках наступників Рузвельта влада, якою той володів як головний командувач, щоб розгорнути армію, флот і повітряні сили в такий спосіб, який він вважав необхідним для національних інтересів, і зобразити зіткнення у віддалених водах і в небі як ініційовані ворогом, привели націю у в'єтнамське болото." (38)

Схоже на те, що методи Рузвельта міцно вкоренилися в сучасному американському політичному житті. Президент Джордж Буш, наприклад, пішов шляхом Рузвельта, коли він та інші високопосадовці в його адміністрації за підтримки ЗМІ обдурили американський народ, щоб в 2003 році зробити можливим вторгення США в Ірак. "Я часто ламав голову над питанням, як американська демократія може бути адаптована до тієї ролі, яку ми відіграємо в світі. Тепер, мені здається, я знаю відповіть: цього зробити неможливо", казав сенатор Фулбрайт в 1971 році. (39)

Хоча багато американців сьогодні прагнуть чесних та етичних політичних лідерів, прозорого управління і "реальної демократії", такі надії вірогідно залишатимуться надіями допоки мейнстрімні ЗМІ, педагоги та політики продовжуватимуть зображувати Франкліна Рузвельта зразковим президентом, а його адміністрацію зразком лідерства, придушуючи чи виправдовуючи його історію обману і гріхів.

 

1. Basil H. Liddell-Hart, The Second World War (New York: Putnam, 1971), pp. 17-22, 66; Clive Ponting, 1940: Myth and Reality (Chicago: 1993), pp. 79-80; Niall Ferguson, The War of the World (New York: Penguin, 2006), pp. 387-390; William Carr, Poland to Pearl Harbor (1986), pp. 93, 96.

2. Patrick J. Buchanan, Churchill, Hitler and `The Unnecessary War’ (New York: Crown, 2008), pp. 361-366; John Charmely, Churchill’s Grand Alliance (Harcourt Brace, 1996), pp. 82-83, 178; Clive Ponting, 1940: Myth and Reality (1993), p. 124; Friedrich Stieve, What the World Rejected: Hitler’s Peace Offers, 1933-1939.

3. Martin Gilbert, Finest Hour: Winston Churchill,1939-41 (1984), p. 358. Quoted in: Jon Meacham, Franklin and Winston (2004), p. 51; M. Hastings, Winston’s War, 1940-1945 (2010), p. 25.

4. Joseph P. Lash, Roosevelt and Churchill (1976), pp. 23-31; M. Weber, “President Roosevelt’s Campaign to Incite War in Europe,” The Journal of Historical Review, Summer 1983.

5. “America Gets Ready to Fight Germany, Italy, Japan,” Life, Oct. 31, 1938.

http://mk.christogenea.org/content/it-was-planned-way-3-years-previously-page-1 )

6. Roosevelt “fireside chat” radio address of Dec. 29, 1940. ; Regarding the “Atlantic Charter,” see: William H. Chamberlin, America’s Second Crusade (1950 and 2008); Benjamin Colby, ‘Twas a Famous Victory (1975).

7. Roosevelt Labor Day radio address, Sept. 1, 1941.

8. Joseph P. Lash, Roosevelt and Churchill (1976), pp. 360, 415, 429; Stark memo to Secretary Hull, Oct. 8, 1941. Quoted in: J. P. Lash, Roosevelt and Churchill (1976), p. 426.

9. Thomas E. Mahl, Desperate Deception: British Covert Operations in the United States, 1939-44 (1999), p. 16; Steven T. Usdin, Bureau of Spies: The Secret Connections Between Espionage and Journalism in Washington (Prometheus, 2018), pp. 101-104; Lynne Olson, Those Angry Days (New York: Random House, 2013), p. 117; William Boyd, “The Secret Persuaders,” The Guardian (Britain), Aug. 19, 2006.

10. Nigel West (introduction) in: William Stephenson, ed., British Security Coordination (New York: 1999), pp. xi, xii.

11. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. xxv.

12. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. xxxvi, xxxiii.

13. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. 16.

14. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. 14.

15. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 58, 59.

16. Steven T. Usdin, Bureau of Spies (2018), esp. pp. 135-140, 325-327; P. J. Grisar, “Sharks Defending Britain From Nazis? How ‘Fake News’ Helped Foil Hitler,” Forward, Oct. 22, 2018; Menachem Wecker, “The true story of a Jewish news agency that peddled fake news to undo Hitler.” Religion News Service, October 1, 2018

17. Steven T. Usdin, Bureau of Spies (2018), p. 135.

18. S. T. Usdin, Bureau of Spies (2018), pp. 138-139, 326 (n.).

19. Larry Getlen, “The Fake News That Pushed US Into WWII,” New York Post, Oct. 3, 2019, pp. 20-21.

20. S. T. Usdin, Bureau of Spies (2018), p. 142.

21. Steven T. Usdin, Bureau of Spies (2018), pp. 139, 326 (n.); Menachem Wecker, “The true story of a Jewish news agency that peddled fake news to undo Hitler.” RNS, Oct. 1, 2018

22. Thomas E. Mahl, Desperate Deception (1999), pp. 70-86; S. T. Usdin, Bureau of Spies (2018), pp. 113-116, 154-155; W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 81-84.

23. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 59, 60, 61.

24. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. 68.

25. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. 69.

26. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. 74.

27. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 74, 80; T. E. Mahl, Desperate Deception (1999), pp. 107-135; Steven T. Usdin, Bureau of Spies (2018), pp. 119-127; Christopher Woolf, “How Britain Tried to Influence the US Election in 1940,” PRI, Jan. 17, 2017.

28. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 102.

29. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 102-103, 104; S. T. Usdin, Bureau of Spies (2018), p. 139.

30. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), p. 103.

31. W. Stephenson, ed., British Security Coordination (1999), pp. 104, 105, 107, 109; Steven T. Usdin, Bureau of Spies (2018), pp. 102, 140, 145-148.

32. Thomas E. Mahl, Desperate Deception: British Covert Operations in the United States, 1939-44 (1999), pp. 16, 193; Michael Williams, “FDR’s Confidential Crusader,” Warfare History Network. Jan. 17, 2019.

33. John F. Bratzel, Leslie B. Rout, Jr., “FDR and The ‘Secret Map’,” The Wilson Quarterly (Washington, DC), New Year’s 1985, pp. 167-173; Ted Morgan, FDR: A Biography (New York: Simon and Schuster, 1985), pp. 602, 603, 801 (notes); Mark Weber, “Roosevelt’s `Secret Map’ Speech,” The Journal of Historical Review, Spring 1985.

34. “The Reich Government’s Reply To Roosevelt’s Navy Day Speech,” The New York Times, Nov. 2, 1941; Documents on German Foreign Policy, 1918-1945. Series D, Vol. XIII, (Washington, DC: 1954), pp. 724-725 (Doc. No. 439 of Nov. 1, 1941).

35. Joseph Goebbels, “Kreuzverhör mit Mr. Roosevelt,” Das Reich, Nov. 30, 1941. Nachdruck (reprint) in Das eherne Herz (1943), pp. 99-104. English translation: “Mr. Roosevelt Cross-Examined.”

http://research.calvin.edu/german-propaganda-archive/goeb2.htm )

36. Thomas A. Bailey, The Man in the Street: The Impact of American Public Opinion on Foreign Policy. (New York: 1948), pp. 11-13. Quoted in: W. H. Chamberlin, America’s Second Crusade (Indianapolis: Amagi/ Liberty Fund, 2008), p. 125.

37. Joseph P. Lash, Roosevelt and Churchill, 1939-1941 (New York: 1976), pp. 9, 10, 420, 421; Address by Fulbright, April 3, 1971. Published in: Congressional Record – Senate, April 14, 1971, p. 10356.

https://www.govinfo.gov/content/pkg/GPO-CRECB-1971-pt8/pdf/GPO-CRECB-1971-pt8-4-1.pdf )

38. J. Lash, Roosevelt and Churchill (1976), p. 421.

39. Address by Fulbright, April 3, 1971. Congressional Record – Senate, April 14, 1971, p. 10356.

Наші інтереси: 

Знати історію такою, якою вона була, а не такою, яку написали після війни переможці, загнавши світ у рамки політкоректності.

Підписуюсь на новини