Реальність сучасної війни дронів – це не лише про технології. Це про унікальну екосистему, народжену в умовах кризи, яка тримається на організаційній гнучкості, фінансовій стійкості, глибокій довірі та інноваційних бізнес-моделях. Ця система, де виробники кредитують армію, а довіра коштує дорожче за прибуток, є однією з наших ключових асиметричних переваг.
У новинах та соціальних мережах війна дронів виглядає як видовищний технологічний серіал: ефектні відео уражень, постійні інновації та змагання інженерних шкіл. Ми бачимо результат – тисячі знищених цілей та ворожу техніку, що палає. Ця картина створює враження, що український MilTech – це злагоджений, футуристичний механізм, який працює на повну потужність.
Але за цим фасадом ховається інша реальність – жорстка, сповнена невидимих ризиків та парадоксів. Це світ, де правила бізнесу переписані війною, а кожен виробник щодня проходить по канату між інноваціями та банкрутством. Це реальність, де дрони старіють ще до того, як потрапляють на фронт, а виробники змушені фінансувати оборону з власної кишені, ризикуючи мільйонами доларів власного капіталу.
Щоб зазирнути за лаштунки цієї унікальної екосистеми, послухайте розмову з Олександром Яковенком, СЕО одного з ключових виробників FPV-дронів – TAF Industries. Його інсайти розкривають п’ять несподіваних реалій, які формують українську війну дронів сьогодні.
1. Від масового виробництва до «бутикових» замовлень: децентралізація як перевага і виклик
Система закупівель дронів в Україні кардинально змінилася. На зміну великим централізованим контрактам від держави прийшли децентралізовані замовлення від окремих бригад через державну цифрову платформу Dotchain. Цей зсув фактично перевернув традиційну модель оборонного виробництва, замінивши економію на масштабі економією на швидкості та кастомізації.
Замість випуску великих уніфікованих партій компанії тепер змушені виконувати індивідуальні «бутикові» замовлення по 500-1000 дронів, адаптованих під унікальні потреби кожного підрозділу. Адже ситуація на фронті змінюється кожні 20 кілометрів: десь потрібні одні частоти, а десь – зовсім інші. Це створює центральний парадокс української індустрії дронів: військові прагнуть уніфікації для простоти, але саме гнучкість та креативність у створенні нестандартних рішень дозволили Україні вистояти.
«... якщо би все було централізовано у 22-му році та всі казали: "Ось ідемо тільки туди", то навряд чи ми б зараз існували».
Проте ця гнучкість має свою ціну. Вона створює колосальні операційні виклики, вимагаючи тримати на складах гігантський «зоопарк комплектуючих». І це не просто логістична проблема, а екзистенційний бізнес-ризик. Як пояснює Яковенко, зберігання компонентів на мільйони доларів в Україні означає, що «сьогодні зранку в мене 100 млн доларів, а завтра зранку я банкрут, тому що все це на складах – пабам».
2. Фінансування війни з власної кишені: касовий розрив виробників
Фінансова модель, що лежить в основі цієї децентралізованої системи, є її найбільшою вразливістю. Ключова проблема – бригади не роблять передоплату. Виробник отримує гроші лише після доставки товару, що створює колосальні касові розриви. Весь виробничий цикл – від закупівлі компонентів у Китаї до отримання оплати – складає від 90 до 150 днів.
Масштаб проблеми вражає. Щоб стабільно виробляти 10 000 FPV-дронів на місяць, компанії потрібно мати в обігу близько 12 мільйонів доларів власних коштів. Ці гроші постійно «заморожені» в компонентах. Державні програми пільгового кредитування (під 4-5%) існують, але їх недостатньо. По суті, українські виробники сьогодні кредитують армію, фінансуючи оборону з власного капіталу.
В таких умовах ринок почав саморегулюватися. Більші гравці, як TAF Industries, використовуючи свою логістичну експертизу, почали «підставляти плече» меншим стартапам: закуповувати для них компоненти та надавати відстрочку платежу. Це перетворює виробників на своєрідних банкірів та логістичних хабів для всієї екосистеми, демонструючи унікальну здатність українського MilTech до створення стійких, взаємозалежних систем для виживання.
3. «Термін придатності» дрона: проблема, про яку не говорять
У війні технологій швидкість вирішує все. Дрон, ефективний сьогодні, через кілька місяців може стати безпорадним через нові системи РЕБ ворога. Ця проблема технологічного старіння – один з головних викликів для виробників і держави.
Яскравий приклад: на початку 2024 року держава централізовано замовила велику партію у 200 000 дронів, половина з яких – 100 000 одиниць – мала відеозв'язок стандарту VTX 1.2. Поки їх виробили та доставили на фронт, минуло близько пів року. На той момент ця технологія вже взагалі не працювала в бойових умовах. Військові отримали нові, але вже неактуальні апарати.
Щоб розв'язати цю проблему та зберегти довіру, в TAF Industries запустили програму TAFLab. Компанія безплатно міняє або модернізує дрони, що втратили актуальність, навіть якщо це сталося не з вини виробника. Це не лише технічне рішення, а й потужна інвестиція в репутацію, яка демонструє, що виробник є партнером, а не просто постачальником.
4. Парадокс тендерів: чому дешевший дрон може бути гіршим для фронту
Тендерна система, спрямована на економію державних коштів, створює класичну ринкову пастку, де оптимізація вартості на папері прямо суперечить меті досягти максимальної ефективності на полі бою. Коли головним критерієм перемоги є найнижча ціна, це провокує зниження реальної бойової якості продукту.
Наприклад, в технічних умовах може бути зазначено, що дрон має літати на 14 км. Відповідальний виробник, використовуючи якісні компоненти, може створити апарат, що реально летить на 27-30 км. Водночас інший учасник може виграти тендер, поставивши найдешевші деталі, які ледь забезпечують мінімальні 14 км. Формально умови виконані, але на фронт потрапить значно менш ефективний інструмент. Це створює ризик появи «гравців-одноденок», які не переймаються репутацією. Для відповідальних виробників, що перебувають у прямому контакті з військовими, такий підхід неприйнятний.
Тендери важливі для контролю цін, але вони вимагають балансу, щоб економія бюджетних коштів не обернулася втратою переваги на полі бою.
5. Більше ніж бізнес: як бонуси за ураження змінюють правила гри
В умовах децентралізації, коли кожна бригада сама обирає постачальника, ключовою валютою стає довіра. «Якщо тобі військовий довіряє… то він в тебе замовляє», – пояснює Яковенко. Репутація та особисті стосунки стають найціннішим активом. Тому провідні компанії розробляють унікальні програми, які є не просто маркетингом, а прямою стратегічною інвестицією в довіру, витрачаючи на це 10-15% своєї маржі.
Серед таких ініціатив TAF Industries:
• TAFLab: безплатна заміна та модернізація неактуальних дронів.
• TAFBonus: Аналог державних «єБалів». За кожне підтверджене відео ураження ворога дронами компанії військові отримують бонуси, які можуть обміняти на будь-яке потрібне обладнання (Mavic, РЕБ), яке виробник купує для них.
• Базовий постачальник: Бригада, що купує дрони, отримує додаткові 3-4% від суми контракту на закупівлю інших потреб – від автомобілів до систем РЕБ.
Такий підхід стирає межу між постачальником та бойовим партнером. Це доводить, що успіх в українському MilTech залежить не лише від технологій, а й від глибокої залученості та готовності реінвестувати прибуток у спільну перемогу. Як каже Олександр Яковенко, пояснюючи свою мотивацію: «Мені легше дивитися хлопцям та дівчатам в очі».
Наші інтереси:
Приклад нової моделі військово-економічного співробітництва та осучаснення методів технічного забезпечення нашого війсьа (привіт, Міноборони! – неефективний, корупційний та совковий динозавр, який потрібно зменшити кількісно, а то й взагалі ліквідувати, бо зжирає державних ресурсів на своє утримання більше, ніж приносить користі державі).
Це не просто соціальна фантастика. Це продовження саги про фріменів – вільних людей, які формують новий світ. Згідно з історичною логікою, їхнім наступним і неминучим кроком стане творення вільної...
5 неочевидних реалій війни дронів: що насправді відбувається за лаштунками українського виробництва (+ відео)
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Реальність сучасної війни дронів – це не лише про технології. Це про унікальну екосистему, народжену в умовах кризи, яка тримається на організаційній гнучкості, фінансовій стійкості, глибокій довірі та інноваційних бізнес-моделях. Ця система, де виробники кредитують армію, а довіра коштує дорожче за прибуток, є однією з наших ключових асиметричних переваг.
251105-yakovenko.jpg
У новинах та соціальних мережах війна дронів виглядає як видовищний технологічний серіал: ефектні відео уражень, постійні інновації та змагання інженерних шкіл. Ми бачимо результат – тисячі знищених цілей та ворожу техніку, що палає. Ця картина створює враження, що український MilTech – це злагоджений, футуристичний механізм, який працює на повну потужність.
Але за цим фасадом ховається інша реальність – жорстка, сповнена невидимих ризиків та парадоксів. Це світ, де правила бізнесу переписані війною, а кожен виробник щодня проходить по канату між інноваціями та банкрутством. Це реальність, де дрони старіють ще до того, як потрапляють на фронт, а виробники змушені фінансувати оборону з власної кишені, ризикуючи мільйонами доларів власного капіталу.
Щоб зазирнути за лаштунки цієї унікальної екосистеми, послухайте розмову з Олександром Яковенком, СЕО одного з ключових виробників FPV-дронів – TAF Industries. Його інсайти розкривають п’ять несподіваних реалій, які формують українську війну дронів сьогодні.
1. Від масового виробництва до «бутикових» замовлень: децентралізація як перевага і виклик
Система закупівель дронів в Україні кардинально змінилася. На зміну великим централізованим контрактам від держави прийшли децентралізовані замовлення від окремих бригад через державну цифрову платформу Dotchain. Цей зсув фактично перевернув традиційну модель оборонного виробництва, замінивши економію на масштабі економією на швидкості та кастомізації.
Замість випуску великих уніфікованих партій компанії тепер змушені виконувати індивідуальні «бутикові» замовлення по 500-1000 дронів, адаптованих під унікальні потреби кожного підрозділу. Адже ситуація на фронті змінюється кожні 20 кілометрів: десь потрібні одні частоти, а десь – зовсім інші. Це створює центральний парадокс української індустрії дронів: військові прагнуть уніфікації для простоти, але саме гнучкість та креативність у створенні нестандартних рішень дозволили Україні вистояти.
«... якщо би все було централізовано у 22-му році та всі казали: "Ось ідемо тільки туди", то навряд чи ми б зараз існували».
Проте ця гнучкість має свою ціну. Вона створює колосальні операційні виклики, вимагаючи тримати на складах гігантський «зоопарк комплектуючих». І це не просто логістична проблема, а екзистенційний бізнес-ризик. Як пояснює Яковенко, зберігання компонентів на мільйони доларів в Україні означає, що «сьогодні зранку в мене 100 млн доларів, а завтра зранку я банкрут, тому що все це на складах – пабам».
2. Фінансування війни з власної кишені: касовий розрив виробників
Фінансова модель, що лежить в основі цієї децентралізованої системи, є її найбільшою вразливістю. Ключова проблема – бригади не роблять передоплату. Виробник отримує гроші лише після доставки товару, що створює колосальні касові розриви. Весь виробничий цикл – від закупівлі компонентів у Китаї до отримання оплати – складає від 90 до 150 днів.
Масштаб проблеми вражає. Щоб стабільно виробляти 10 000 FPV-дронів на місяць, компанії потрібно мати в обігу близько 12 мільйонів доларів власних коштів. Ці гроші постійно «заморожені» в компонентах. Державні програми пільгового кредитування (під 4-5%) існують, але їх недостатньо. По суті, українські виробники сьогодні кредитують армію, фінансуючи оборону з власного капіталу.
В таких умовах ринок почав саморегулюватися. Більші гравці, як TAF Industries, використовуючи свою логістичну експертизу, почали «підставляти плече» меншим стартапам: закуповувати для них компоненти та надавати відстрочку платежу. Це перетворює виробників на своєрідних банкірів та логістичних хабів для всієї екосистеми, демонструючи унікальну здатність українського MilTech до створення стійких, взаємозалежних систем для виживання.
3. «Термін придатності» дрона: проблема, про яку не говорять
У війні технологій швидкість вирішує все. Дрон, ефективний сьогодні, через кілька місяців може стати безпорадним через нові системи РЕБ ворога. Ця проблема технологічного старіння – один з головних викликів для виробників і держави.
Яскравий приклад: на початку 2024 року держава централізовано замовила велику партію у 200 000 дронів, половина з яких – 100 000 одиниць – мала відеозв'язок стандарту VTX 1.2. Поки їх виробили та доставили на фронт, минуло близько пів року. На той момент ця технологія вже взагалі не працювала в бойових умовах. Військові отримали нові, але вже неактуальні апарати.
Щоб розв'язати цю проблему та зберегти довіру, в TAF Industries запустили програму TAFLab. Компанія безплатно міняє або модернізує дрони, що втратили актуальність, навіть якщо це сталося не з вини виробника. Це не лише технічне рішення, а й потужна інвестиція в репутацію, яка демонструє, що виробник є партнером, а не просто постачальником.
4. Парадокс тендерів: чому дешевший дрон може бути гіршим для фронту
Тендерна система, спрямована на економію державних коштів, створює класичну ринкову пастку, де оптимізація вартості на папері прямо суперечить меті досягти максимальної ефективності на полі бою. Коли головним критерієм перемоги є найнижча ціна, це провокує зниження реальної бойової якості продукту.
Наприклад, в технічних умовах може бути зазначено, що дрон має літати на 14 км. Відповідальний виробник, використовуючи якісні компоненти, може створити апарат, що реально летить на 27-30 км. Водночас інший учасник може виграти тендер, поставивши найдешевші деталі, які ледь забезпечують мінімальні 14 км. Формально умови виконані, але на фронт потрапить значно менш ефективний інструмент. Це створює ризик появи «гравців-одноденок», які не переймаються репутацією. Для відповідальних виробників, що перебувають у прямому контакті з військовими, такий підхід неприйнятний.
Тендери важливі для контролю цін, але вони вимагають балансу, щоб економія бюджетних коштів не обернулася втратою переваги на полі бою.
5. Більше ніж бізнес: як бонуси за ураження змінюють правила гри
В умовах децентралізації, коли кожна бригада сама обирає постачальника, ключовою валютою стає довіра. «Якщо тобі військовий довіряє… то він в тебе замовляє», – пояснює Яковенко. Репутація та особисті стосунки стають найціннішим активом. Тому провідні компанії розробляють унікальні програми, які є не просто маркетингом, а прямою стратегічною інвестицією в довіру, витрачаючи на це 10-15% своєї маржі.
Серед таких ініціатив TAF Industries:
• TAFLab: безплатна заміна та модернізація неактуальних дронів.
• TAFBonus: Аналог державних «єБалів». За кожне підтверджене відео ураження ворога дронами компанії військові отримують бонуси, які можуть обміняти на будь-яке потрібне обладнання (Mavic, РЕБ), яке виробник купує для них.
• Базовий постачальник: Бригада, що купує дрони, отримує додаткові 3-4% від суми контракту на закупівлю інших потреб – від автомобілів до систем РЕБ.
Такий підхід стирає межу між постачальником та бойовим партнером. Це доводить, що успіх в українському MilTech залежить не лише від технологій, а й від глибокої залученості та готовності реінвестувати прибуток у спільну перемогу. Як каже Олександр Яковенко, пояснюючи свою мотивацію: «Мені легше дивитися хлопцям та дівчатам в очі».
Приклад нової моделі військово-економічного співробітництва та осучаснення методів технічного забезпечення нашого війсьа (привіт, Міноборони! – неефективний, корупційний та совковий динозавр, який потрібно зменшити кількісно, а то й взагалі ліквідувати, бо зжирає державних ресурсів на своє утримання більше, ніж приносить користі державі).
Зверніть увагу
«Великий Вулик» Френка Герберта – етномережа вільних людей у фантастичному романі «Вулик Геллстрома» (+відео)