Важливість: 
2

Спецтема:

1920-1945: Гітлер, Розенберг і Людвіг Мюллер – спроба Реформації християнства

Уже в 1920 році, в рік заснування Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (NSDAP), в її програмі було заявлено, що вона «представляє точку зору позитивного християнства». Проте очищення Євангелія від фарисейських вставок було здійснено тільки в наш час - виходом в світ книги Ігоря Каганця «Пшениця без куколю» (2006).

02reformation.jpg

Адольф Гітлер. «Мати Марія» (1913), полотно, олія.
Адольф Гітлер. «Мати Марія» (1913), полотно, олія.

З самого моменту свого виникнення національний соціалізм не був чисто політичним рухом!

«Той, хто бачить в націонал-соціалізмі лише політичний рух, нічого в ньому не зрозумів. Націонал-соціалізм – це воля до створення надлюдини!» (C) Адольф Гітлер

Наці спростували всі «непорушні» закони історичного розвитку, довівши на своєму прикладі, що політика – це мистецтво неможливого. Вони діяли так, як ніби створюване ними має жити вічно, хоча, при цьому прекрасно розуміли, що все може впасти в один момент. Це позиція, притаманна вищій людині, і саме в цьому сенсі слід розглядати їх ідею про створення Тисячолітнього Райху.

Загадка націонал-соціалізму полягає в самому факті його появи як такому!

І починати, напевно, потрібно з того, щоб зрозуміти саму суть національного соціалізму. Від усіх штучних догматичних ідеологій націонал-соціалізм відрізняється своєю природністю. Іншими словами, якщо свідомість людини очистити від всіх вбитих всілякими ідеологами в його голову ідей і світоглядів та дати можливість людині жити відповідно до її природного призначення в згоді з законами Природи, невід'ємною частиною якої людина є; якщо дати людині бути Людиною, задуманою і створеною Творцем, то це і буде в чистому вигляді націонал-соціалізм (з усіма наслідками, що випливають звідси, і що поширюються на всі сфери державного і суспільного життя).

Це і буде націонал-соціалізм з усіма принципами, що випливають звідси ... це і природний відбір, це і правило «кожному – своє», це і необхідність дотримання расової гігієни, це і роль особистості, це і життєвий принцип «Інтереси суспільства понад усе! Народні інтереси вище особистих!», це і корпоративний принцип побудови економіки, це і принцип обрання керівника і т. д.

На відміну від комуністів і лібералів, які прагнуть зрівняти всіх, вивести тип посередньої бездарності, повністю прирученої «доброї» людини, шляхом звільнення її від усього «злого» (будь-то «проклята спадщина капіталізму» або всілякі расові та релігійні «забобони»), наці, прекрасно усвідомлюючи важливу і непереборну нерівність людей, прагнули, перш за все, до створення чіткої ієрархії. Для них гаслом було «свобода, рівність і братерство», але «кожному – своє». Саме тому вони приділяли принципове значення проблемі світогляду. Перед ними стояло завдання вироблення абсолютно особливої ​​системи цінностей.

Ось чому ідеологи Третього Райху намагалися науково, логічно, біологічно, філософськи обгрунтувати ідеологію націонал-соціалізму.

Ядро націонал-соціалістичного світогляду – це мислення, що виходить з розуміння біологічної сутності людини.

Що ж включає в себе розуміння біологічної сутності людини? Вірніше які складові включає в себе поняття «Людина», виходячи з позицій націонал-соціалізму:

  • Людина – це жива природна істота, яка підпорядкована законам Природи.
  • Людина має біологічні завдатки до творення культури.
  • Людина має психічну свідомість, а також почуття особистої відповідальності.
  • Людина живе і самореалізується в співтоваристві собі подібних.

(Ці складові визначення людини, в дійсності відповідають і німцю, і українцеві, і представнику будь-якої іншої національності. Ось чому у націонал-соціалізму, ядром світогляду якого є розуміння біологічної сутності людини, не може апріорі бути ніяких принципових різновидів).

Виходячи з усього вищесказаного і утворюється новий (а вірніше добре забутий старий) природний світогляд Людини – світогляд націонал-соціаліста, який приходить на зміну рабському іудохристиянському світогляду і на зміну егоїстичному світогляду сформованому в результаті т. зв. «Революції просвіти». Беручи за основу цю думку, і необхідно будувати націонал-соціалізм. Тому кожен крок, кожен закон, кожне правило, кожна дія має відповідати цьому світогляду. Тому кожен пункт програми НС-партії повинен відповідати цьому світогляду.

Лідер німецьких націонал-соціалістів Адольф Гітлер говорив: «Той, хто бачить в націонал-соціалізмі лише політичний рух, нічого в ньому не зрозумів. Націонал-соціалізм – це воля до створення надлюдини!» Де під надлюдиною мається на увазі не якийсь універсальний солдат, не супермен і не термінатор, а звичайна людина з природним ідеалістичним світоглядом. Людина, що усвідомлює свою біологічну природу, живе в співтоваристві собі подібних, чиїм життєвим принципом є девіз «Інтереси суспільства понад усе! Народні інтереси вище особистих!»

«Тільки ідеалізм і створив поняття «Людина». Тільки цьому почуттю Арійці зобов'язані всім своїм становищем в цьому світі, тільки завдяки цьому почуттю на нашій землі і існує Людина. Тільки завдяки цьому почуттю і могла викуватися та творча праця, яка в поєднанні з простою фізичною силою і геніальним інтелектом створила найвидатніші пам'ятники нашої людської культури». (C) Адольф Гітлер

Альфред Розенберг, визначаючи націонал-соціалізм, говорив «це скоріше стан, внутрішня схильність, ніж філософська система». І він був абсолютно правий – національний соціалізм недостатньо розуміти, їм необхідно жити.

Значна частина творців і керівників Третього Райху сприймали національний соціалізм як новий світогляд і в кінцевому підсумку основу для нової віри, яка прийде на зміну всіх релігій світу. Уже в 1920 році, в рік заснування Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (NSDAP), в її програмі було заявлено, що вона «представляє точку зору позитивного християнства». Так вперше прозвучало одне з можливих назв нового релігійного вчення, створюваного наці, і яке стало складовою частиною їх ідеології.

Релігія Ісуса повинна бути виправлена

Прийнята у 1920 році програма NSDAP, під пунктом №24, проголошувала, що вона «представлятиме точку зору позитивного християнства». Нове релігійне вчення «по­зитивного християнства» мало базуватися на релігійно-філософських засадах аріософії, пангерманізму, расовій теорії та нео­вотанізмі, які мали бути закріплені переко­наннями чи соціальними забобонами і соціаль­ними цінностями груп німецького суспільства.

В роки Боротьби (1920 - 1933) у своїх справжніх промовах і виступах Фюрер неодноразово звертався до питань релігії і завжди заявляв про свою прихильність "Позитивному Християнству". Це не було простим християнством з його одвічною опорою на старозавітний іудаїзм, який Гітлер категорично заперечував. Це було тим самим Аріохристиянством, близьким до того, про який міркували Мігель Серрано, Вайстор, Герман Вірт, Розенберг, Йорг Ланц фон Либенфельс і інші філософи, містики і аріософи Третього Райху.

«Коли б я не читав Євангеліє і одкровення різних пророків, я незмінно дивувався тому, що зробили з вченням цих богом натхненних людей, особливо з вченням Ісуса Христа, яке було гранично ясно.

Але громади, які іменували себе християнськими церквами, не розуміли його! А якщо і розуміли, то відкидали Христа і зраджували йому, бо вони перекручували святу ідею християнського соціалізму!

Вони вбили її в точності так само, як свого часу євреї прибили Христа до хреста, вони поховали її в точності так само, як поховали тіло Христа...

У цьому полягає страшний злочин ворогів християнського соціалізму. Вони претендують на те, що проповідують вчення Христа. Але їх життя і справи наносять постійний збиток цьому вченню і Творцеві. Ці люди зводять наклепи на БОГА!

Ми – перші, хто ексгумує справжнє вчення Христа! Тільки через нас воно відсвяткує своє відродження. Марія і Магдалина стояли у порожньої гробниці, бо вони шукали мертву людину. Але ми маємо намір розкопати скарб живого Христа!

В цьому полягає суттєвий елемент нашої місії: ми повинні привести німецький народ до визнання істинного Бога!»

«До чого привела фальсифікація початкової концепції християнської любові і соціалізму? По їхніх плодах ви пізнаєте їх! Придушення свободи думок, переслідування істинних християн, масові вбивства Інквізиції і спалювання відьом... і багато, багато іншого. Ось справжні діяння церков, які поставили себе між Богом і людиною.

Рухомі крайнім егоїзмом і особистої жадібністю, вони перекрутили глибоке розуміння Христом необхідності соціалістичної громади людей і народів. Ми повинні по-новому інтерпретувати заповіді: любіть один одного, пам'ятайте, що ви брати!

Молодь з прокляттям і зневажливо відвернеться від лицемірів, що мають Христа на устах, але Диявола в серці...»

«Наша місія має не лише економічний характер. Дати народу відроджену віру – понад усе. З такою вірою наша молодь завоює справжнє царство небесне для свого народу і для всього людства».

«Релігійна потреба сама по собі глибоко закладена в душі людини, але вибір певної релігії є результат виховання».

«Широкі верстви народу складаються не з філософів: для маси людей віра часто є єдиною основою морально-етичного світогляду».

«Якщо ми хочемо, щоб релігійні вчення і віра дійсно панували над умами широких мас народу, то ми повинні домагатися того, щоб релігія користувалася безумовним авторитетом».

«Саме справжні патріоти мають священний обов'язок подбати про те, щоб віруючі кожної деномінації перестали тільки всує поминати ім'я Боже, а стали б на ділі виконувати волю Божу і зуміли б перешкодити фарисеям і політикам ганьбити справу Бога. Бо Божа воля дала людині її образ, суть і можливості. Хто руйнує справу Божу, той озброюється проти волі Бога і Його творіння.

Тому все – дитячий підручник і найменша газетка, кожен театр і кінотеатр, кожен рекламний стовп і дошка оголошень – все повинно бути поставлено на службу цій великій місії до тих пір, поки боязка молитва нинішніх домашніх патріотів «Господи, дай нам свободу!» не перетвориться в голові навіть самого юного німецького хлопчика в гаряче благання: «Боже Всемогутній, благослови нашу зброю, коли прийде час; будь так само справедливий, який ти був завжди; розсуди, чи заслуговуємо ми свободи; Господь, благослови нашу боротьбу!»

«Навіть релігія любові є вкрай слабким відображенням волі свого піднесеного засновника. І тим не менше вона має велике значення, оскільки дала поштовх загальному розвитку культури, етики та моралі».

«Той, хто насмілюється підняти руку на вище втілення образу Бога, той повстає проти всеблагого Творця цього дива, і сприяє вигнанню з раю».

«У всі часи та епохи звичайно знаходилися безсовісні суб'єкти, які не зупинялися перед тим, щоб і релігію зробити знаряддям своїх політичних гешефтів (бо для таких панів справа йде виключно про гешефти). Абсолютно неправильним проте є покладати відповідальність за цих негідників на релігію. Ці суб'єкти завжди примудрилися зловжити в своїх ницих інтересах якщо не релігією, то чимось іншим».

«Було б абсолютно несправедливо робити відповідальною релігію або навіть тільки церкву за недоліки окремих людей. Давайте порівняємо велич всієї церковної організації з недоліками середнього служителя церкви, і ми повинні будемо прийти до висновку, що пропорція між хорошим і поганим тут набагато більш сприятлива, ніж в якій би то не було іншій сфері. Зрозуміло і серед священиків знайдуться такі, для яких їх священна посада є лише засобом до задоволення власного політичного самолюбства. Знайдуться серед них і такі, які в політичній боротьбі на жаль забувають, що вони повинні бути охоронцями вищої істини, а зовсім не захисниками брехні і наклепу. Однак треба визнати, що на одного такого недостойного священика припадають тисячі і тисячі чесних пастирів, які усвідомлюють всю велич своєї місії. В нашу брехливу розбещену епоху люди ці є часто квітучими оазисами в пустелі».

«Що для держави його основні закони, то для релігії її догми. Тільки завдяки догмату релігійна ідея, взагалі кажучи, піддається всіляким тлумаченням, набуває певну форму, без якої немає віри. Поза певних догматів церкви релігія залишалася б тільки філософським поглядом, метафізичним поглядом, не більше. Ось чому боротьба проти догматів церкви є приблизно те ж саме, що боротьба проти основних законів держави. Остання призводить до державної анархії, перша – до релігійного нігілізму».

«Для політичного керівника релігійні вчення і установи його народу повинні завжди залишатися абсолютно недоторканними. В іншому випадку нехай він стане не політиком, а реформатором, якщо звичайно у нього є для цього необхідні дані».

[Варто відзначити, що Адольф Гітлер, будучи прихильником античного світу і, особливо виділяючи його із історії, читав в перекладах давньогрецьку і давньоримську літературу, книги про вчення Мойсея й Ісуса, виникнення іудаїзму та християнства, знав Біблію і Талмуд, любив легенди і міфи про давніх богів, зокрема стародавньогерманських. - В.Ф.]

***

Серед робіт націонал-соціалістичних лідерів, написаних до їх приходу до влади, виділяється книга «Міф XX століття» Альфреда Розенберга, ідеолога партії і головного редактора центрального друкованого органу партії – газети «Фелкішер Беобахтер», що побачила світ у 1930 році. Розенберг прагнув створити не просто ще одну теорію суспільного розвитку, а абсолютно нову релігію. Фактично Розенберг виступав за реформацію християнського вчення, очищенню його від брехні, внесеної фарисеями.


Альфред Розенберґ (нім. Alfred Rosenberg, 12 січня 1893, Таллінн, Естляндська губернія, Російська імперія – 16 жовтня 1946, Нюрнберг, Баварія, Німеччина) – німецький націонал-соціалістичний лідер. Вважається одним з головних ідеологів німецького націонал-соціалізму, головні засадничі ідеї якого виклав у праці «Міф XX століття» (нім. Der Mythus des 20. Jahrhunderts), виданій у 1930 році.


Тут варто згадати Гітлера, який в одній з промов (12 квітня 1922 р.) сказав:

«Мої почуття вказують мені, як християнину, що мій Господь і Спаситель – Воїн. Вони вказують на людину, яка одного разу, будучи самотньою і оточеною нечисленними послідовниками, розпізнав справжню сутність фарисеїв і закликав людей до боротьби проти них, і Він (правда Божа!) був найбільшим не тільки в стражданні, але і в боротьбі. У безмежній любові, як християнин і просто людина, я вчитуюсь в уривок, який розповідає нам, як Господь, нарешті, повстав у всій своїй могутності і, взявши батіг, вигнав із Храму виводок гадюк. Яка велична і жахлива була Його боротьба проти фарисейської отрути! Сьогодні, після двох тисяч років, охоплений сильними емоціями, я ще більш ясно розумію той факт, що саме для цього Він пролив Свою кров на Хресті. Як християнин, я зобов'язаний не піддаватися обману, але бути борцем за правду і справедливість».

 Однак створити релігію, побудовану на принципах націонал-соціалістичної ідеології, в Третьому Райху не встигли, на що були вагомі причини.

***

Серйозний релігійний вплив в Німеччині мали дві традиційні християнські Церкви – Лютеранська і Католицька, і керівництву NSDAP протягом свого правління доводилося так чи інакше зважати на них. Крім того, в націонал-соціалістичному русі були різні погляди на взаємини з християнськими конфесіями, деякі його діячі вважали цілком можливим, повністю підпорядкувавши їх, використовувати в своїх цілях. Після приходу наці до влади вони принципово відкинули всі раніше існуючі церковно-державні договори. Ставши канцлером, Адольф Гітлер включив Лютеранську і Католицьку Церкви в орбіту офіційної політики уніфікації, згідно з якою всі сфери суспільного життя Німеччини підлягали підпорядкуванню новій ідеології.

Перші перетворення в цьому напрямку повинні були відбутися у лютеран.

«Німецькі християни» (нім. Deutsche Christen) – рух, організований в травні 1932 року прихильниками націонал-соціалізму серед німецького духовенства Євангелічної церкви Німеччини. Очолювався Людвігом Мюллером.


Йо́ган Ге́нріх Лю́двіг Мю́ллер (нім. Johann Heinrich Ludwig Müller, 23 червня 1883, Гютерсло — 31 липня 1945, Берлін) — німецький релігійний діяч: спочатку один з лідерів Німецьких християн, потім — єпископ Імперської церкви (лютеранин).


Рух «Німецькі християни» відрізнявся від традиційного християнства тим, що відкидав єврейське коріння в християнстві, проповідував ідею про арійство Ісуса Христа і вважав, що апостол Павло, будучи євреєм, підробив спадщину Христа. Рух задавався ціллю створи­ти «німецьку церкву» нового типу, яка мала керуватися гаслом: «Один Народ – один Бог – один Райх – одна Церква!»

Представники руху були згодні з расовими ідеями націонал-соціалістів; вони публічно заявляли, що християни, які мають єврейських предків, є християнами в новозавітньому сенсі, але не німецькими християнами. Вони також підтримували націонал-соціалістичну тезу «позитивного християнства», що заперечувало початкову людську гріховність. Деякі з них закликали видалити єврейський Старий Завіт з Біблії. Символом нового руху став традиційний християнський хрест зі свастикою в середині і буквами D і C.


Deutsche Christen Badge (Source: Gentleman's Military Interest Club)

Deutsche Christen Pin  (Source: Gentleman's Military Interest Club)

Deutsche Christen Flag


До середини 1930-х років рух налічував вже близько 600 000 членів. У листопаді 1932 року на виборах в Прусську церкву «Німецькі християни» отримали третину всіх місць. Це давало руху можливість поставити під контроль всю церкву, і про цей намір вони заявили на масовому мітингу в Берліні на початку квітня 1933 року. «Німецькі християни» наполягали на скасуванні федеральної структури євангелічної церкви з 28 автономними регіональними церквами і її заміні на єдину централізовану «Імперську церкву» (нім. Reichskirche). 

Демонстрація «Німецьких християн». На чолі колони Людвіг Мюллер.


14 липня 1933 року Райхстаг схвалив указ про нову Імперську Церкву, після чого розгорілася боротьба з виборів першого імперського єпископа. Наці висунули кандидатуру Людвіга Мюллера, який представляв «німецьких християн». Користуючись широкою підтримкою Міністерства пропаганди Йозефа Геббельса, рух здобув рішучу перемогу на церковних виборах 23 липня 1933 року.  Його перемога на виборах перевтілила рух «Німецьких христи­ян» в «Євангельську Церкву німецької нації», яка була покликана явити усьому світу «гер­манського Христа деюдаїзованої церкви».

5-6 вересня 1933 року в Берліні пройшов Генеральний Синод Прусської унії («Коричневий Собор»), єпископом був обраний лідер німецьких християн Людвіг Мюллер. Секретарем Собору був Мартін Німеллер. 27 вересня в Віттенберзі на Національному Синоді Людвіг Мюллер був затверджений єпископом Райху.

[Карл Густав Юнг зазначав:

«Дух цього руху знайшов своє вираження в проповіді, виголошеній доктором Лангманом – євангельським пастором і видатним церковним ієрархом – на похоронах Густлова. Доктор Лангманн з'явився в формі штурмовиків, включаючи чоботи. В останньому напутті він заявив, що місце покійного в Вальхаллі, в будинку Зігфріда і Бальдра – героїв, «які пожертвували своєю кров'ю заради життя німецького народу» (подібних – серед інших – Христу).

«Нехай Бог пошле народи землі брести, брязкаючи ланцюгами, крізь історію».

«Нехай Господь благословить нашу боротьбу».

Саме цими словами завершив високоповажний пастир свою промову».]

Але частина лютеранських пасторів виступили з протестами проти впровадження нордичної міфології і «арійського параграфа» в расовому законодавстві Генерального Синоду (вводилася заборона на служіння пасторам з єврейською кров’ю). Ці протести стали частиною програми Надзвичайного Синоду в місті Бармені [в даний час – Вупперталь. – В.Ф.], де зібралися пастори, які проголосили себе «право­чинною Німецькою Євангельською Церквою». Основні керівники руху – Мартін Німеллер, Карл Барт і відомий протестантський теолог Дітріх Бонхеффер. Після Синоду в Бармені (31 травня 1934 р.) цей рух отримав назву «Сповідницька Церква» (Bekennende Kirche). Вона відмовилася визнати владу імперського єпископа Мюллера і дала зрозуміти, що християнські догмати несумісні зі світоглядом і політикою націонал-соціалізму. Близько 7 з 17 тис. пасторів Німеччини приєдналися до «Сповідницької Церкви»

Таким чином, фактично відбувся розкол в Лютеранській церкві Німеччини.

***

Складним було ставлення керівників NSDAP і до католицизму з його суворою догматикою і прямим підпорядкуванням центру світового католицизму в Римі. Хоча Гітлер народився в католицькій сім'ї, саме ця конфесія була для нього найбільш одіозною. Проте, ставши канцлером, він неодноразово заявляв, що новий уряд ставить собі за мету створення сприятливих умов для релігійного життя і на кінець березня 1933 р. дав обіцянку укласти конкордат із папським пре­столом, яка була реалізована 20 липня 1933 р. Францом фон Папеном, який у своїх мемуа­рах так оцінював релігійну політику Гітлера: «Доки я зоставався активним членом уряду рейха, інакше говорячи – до 30 червня 1934 р., у мене зберігалося достатньо впливу на Гітлера, щоб досягати можливого більш повного виконання умов конкордату». Сам Гітлер пояснював цей акт політичної волі у вузькому колі: «Італій­ські фашисти в ім’я Господнє віддають перева­гу миритися із Церквою. Я вчиняю так само. Чому б і ні».


Свідчить Альфред Розенберг:

«В 1933 р. Гітлер уклав конкордат з Ватиканом. Сам я, не беручи, зрозуміло, участі в розробці цього проекту, сприйняв його позитивно – мені завжди була зрозуміла різниця між духовним протистоянням особистості, церкви, держави і філософських шкіл, і тим, що нам диктують державні інтереси. Я уважно ознайомився з текстом цієї угоди, єретик в мені скептично кривив губи, але я розумів, що це – життєвий компроміс, точно такий же, як і чотиристоронній пакт, та й будь-який інший зовнішньополітичний договір. Я повинен особливо підкреслити це, бо більшості зазвичай не зрозуміла різниця між духовними боріннями, захоплюючими цілі покоління людей, і співіснуванням держав, народів, церков і транснаціональних корпорацій, яке регулюється договорами, не тільки створеними на злобу дня, а й обмеженими цим самим днем».


«Ми не потерпимо нікого в наших рядах, хто нападає на ідеї християнства... фактично, наш рух – християнський». (С) Адольф Гітлер

[У листопаді 1936 року римсько-католицький прелат провів з Гітлером в Бергхофі тригодинну зустріч і покинув її будучи повністю переконаним в релігійності Гітлера. Він написав: «Канцлер Райху безсумнівно живе з вірою в Бога. Він визнає християнство будівельником західної культури».

Герхард Енгель, ад'ютант Гітлера, також стверджує, що Гітлер був віруючим і в 1941 році заявляв: «Зараз, як і раніше, я католик і назавжди залишуся ним».

Видатний історик Ян Кершоу повідомляє, що кардинал Міхаель фон Фаульхабер, людина, яка «відважно критикувала нападки нацистів на католицьку церкву, пішов від Гітлера переконаним, що той був глибоко релігійний».]

***

24 січня 1934 року, Гітлер доручив Розенбергу контроль за всім духовним світоглядом і вихованням членів NSDAP і підвідомчих організацій. Розенберг, глибоко вивчивши ситуацію в релігійному житті Третього Райху, у 1935 році опублікував аналіз діяльності католицької церкви «Про темних людей нашого часу», а в 1937 році – аналіз діяльності лютеранських пасторів в іншому своєму творі «Протестантські паломники в Рим». Обидва твори роз'яснювали несумісність іудохристиянської традиції з новим світоглядом. Розенберга підтримували і керівники державних структур, зокрема міністр внутрішніх справ Вільгельм Фрік, вождь «Гитлерюгенда» Бальдур фон Ширах і керівник Німецького робітничого фронту Роберт Лей.

«Деюдаїзація церкви» розпочалася в дусі прагматичного націонал-соціалізму, створенням в Ейзенахці «Інституту дослідження єврейсько­го впливу на німецьке церковне життя». Сут­ність роботи якого полягала по заяві єпископа Штаєдельса в березні 1942 р. на спеціально­му засіданні в Германштадті: «Ми за можливе більш повне виключення Старого Заповіту із релігійного життя німців і, відповідно, також із євангельського викладання релігії».

Цілий ряд німецьких теологів зайнялися коригуванням християнства для вироблення нового порядку в євангельських церквах із вра­хуванням вимог часу. Так, наприклад, у 1934 році 25 тезисів неорелігії опублікував професор богослов’я Е. Бергман керуючись своїм переко­нанням: «Або у нас буде німецький бог, або не буде нікого. Ми не можемо преклоняти коліна перед всезагальним Богом, який приділяє біль­ше уваги французам, ніж нам…»

Десятки друкованих праць інституту в Ейзенахці були опубліковані величезними тиражами, а німецький церковний архіваріус Хансйорг Бусс узагальнив для газети «Bild» ці досягнення. «Німці з Господом – німецька книга віри»: оновлена ​​версія священного писання містила 12 заповідей замість десяти. Два додаткових приписи: «Тримай кров свою в чистоті» і «Шануй вождя і вчителя твого». У новому виданні псалмів єврейське ім'я Бога було замінено на «рятівник стражденних». У виданні 1940 року йдеться: «Євангельський Ісус може стати рятівником тільки нашого німецького народу, тому що він не втілює ідеї єврейства, а нещадно бореться з ними».

***

Автор «Міфу ХХ століття» зоставався лідером радикалів партії, які виступали за революційне ліквідування християнства, але у 1934 році твір Розенберга був вне­сений Католицькою Церквою в «Індекс заборо­нених книг», і енергійний ворог націонал-со­ціалізму мюнхенський кардинал Міхаель фон Фаульхабер, який ще до цього у своїх чотирьох Різдвяних проповідях грудня 1933 року висту­пив проти наці, у виступі на конференції єпископів 1934 р. піддав твір Розенберга го­стрій критиці.

Міхаель фон Фаульхабер (нім. Michael von Faulhaber), 5 березня 1869, Клостерхайденфельд, Нижня Франконія, Королівство Баварія 12 липень 1952, Мюнхен, ФРН) німецький кардинал. Єпископ Шпайер з 7 січня 1911 по 24 липня 1917. Архієпископ Мюнхена і Фрайзінг з 24 липня 1917 по 12 червня 1952. Кардинал-священик з 7 березня 1921 року, з титулом церкви Санта Анастасія з 10 березня 1921. Кардинал-протопресвітер з 11 травня 1952.


[Однак у липні 1936 року, дізнавшись про те, що швейцарські церковні керівники звернулися до своєї пастви з закликом молитися про смерть Гітлера, Фаульхабер закликав католиків молитися за життя Фюрера. Незважаючи на нападки на церкву, кардинал Фаульхабер намагався пом'якшити відносини з урядом. 4 листопада 1936 року він був запрошений Гітлером в ставку Бергхоф, в Оберзальцберг, де під час тригодинної бесіди Фюрер запевняв кардинала в безпідставності побоювань останнього щодо долі католицизму в Німеччині.

Під час підготовки Липневої змови 1944 року Карл Фрідріх Герделер, безуспішно намагався привернути Фаульхабера на свою сторону. Після провалу спроби перевороту архієпископ публічно засудив учасників невдалого путчу і підтвердив свою особисту відданість і лояльність Гітлеру. – В.Ф.].

В унісон з фон Фаульхабером діяв і католицький єпископ Мюнстера граф Клемент фон Гален, який у своєму Пастирському посланні до пастви на Великий піст у січні 1934 року виступив проти релігій­ної політики націонал-соціалістів.

За свої відверто антинацистські проповіді єпископ фон Гален придбав ім'я «Мюнстерський Лев» (нім. «Der Löwe von Münster»).

Блаженний граф Клеменс Август фон Гален (нім. Clemens August Graf von Galen;) 16 березня 1878, замок Дінклаґе, Ольденбург 22 березня 1946, Мюнстер) німецький аристократ і кардинал, блаженний Римсько-католицької церкви. Єпископ Мюнстера з 28 жовтня 1933 по 22 березня 1946. Кардинал-священик з 18 лютого 1946, с титулом церкви Сан-Бернардо-алле-Терме з 22 лютого 1946.


[14 вересня 1941 року, через два місяці після початку операції «Барбаросса», єпископ фон Гален виступив з проповіддю, що підтримує «похід проти більшовицької чуми».

Після 1945 року виступав з критикою дій західних союзників (в тому числі за руйнівні бомбардування німецьких міст, а також за передачу Східної Пруссії Радянському Союзу і виселенню звідти німців). Був обраний почесним громадянином міста Мюнстера. – В.Ф.].

Таким чином, вплив ряду внутрішньополітичних і міжнародних чинників змушував Гітлера нормалізувати відносини з Церквою, і 16 липня 1935 року він підписав указ про створення Райхсміністерства церковних справ. Його головою в той же день призначили прусського міністра юстиції Ганса Керрла. Він належав до «тісного кола фюрера» – групи партійних і державних функціонерів, але в той же час був глибоко віруючою, близькою Церкві людиною. Саме така особистість представлялася здатною розрядити напруженість в церковно-державних відносинах. Апарат свого міністерства Керрл підібрав в значній частині з чиновників, які займалися релігійними організаціями ще за часів Веймарської республіки і не розділяли ідей реформації націонал-соціалістичних ідеологів.


Ганс Керрл (нім. Hanns Kerrl) (11.12.1887, Фалерслебен 15.12.1941, Париж, Франція) – німецький політик, державний діяч Третього Рейху. Під час Першої світової війни служив лейтенантом. Був нагороджений Залізним хрестом II і I ступеня і Брауншвейською медаллю. Керрл приєднався до NSDAP у 1923 році, і незабаром пішов у регіональну політику. Після приходу наці до влади Керрл був призначений прусським міністром юстиції і одночасно рейхсміністром без портфеля, рейхсміністр по справах церкви (1935—1941), обергруппенфюрер СА.


Керрл входив до числа ідеалістів, яким синтез націонал-соціалізму з християнством здавався не тільки бажаним, а й можливим.

«Справжнім уособленням християнства є партія, а партія, і в першу чергу Фюрер, закликає німецький народ підтримати істинне християнство ... Фюрер – виразник нової божественної волі».

Його про­грама проголошувала: «Церкви обох конфесій отримають державну допомогу і підтримку, але вони будуть обмежені чисто релігійною сферою». А публічне пояснення 8 серпня 1935 р. відокремлювало міністра від розенбергівського напрямку релігійної полі­тики NSDAP, спрямованої на радикальне роз­ділення Церкви і держави, оскільки він був пере­конаний в необхідності їх тісної взаємодії.

Формально Керрл мав великі повноваження, але його політичного впливу для їх реалізації не вистачало. Дії Керрла сприяли консолідації його супротивників і більш явного виявлення їх позиції. У 1935-1936 рр. йому відкрито протистояли керівник партійної канцелярії Рудольф Гесс і його заступник Мартін Борман, влада якого в апараті NSDAP швидко росла.


Рудольф Гесс (нім. Rudolf Heß; 26 квітня 1894, Александрія, Єгипет – 17 серпня 1987, Західний Берлін) – державний і політичний діяч Німеччини, один з керівників Третього Райху, заступник Фюрера по партії.


Мартін Борман (нім. Martin Bormann, 17 червня 1900, Гальберштадт, Саксонія-Ангальт, Німеччина – ?) – німецький державний і партійний діяч, рейхсляйтер, обергруппенфюрер СА, почесний обергруппенфюрер СС, голова Штабу заступника Фюрера, «особистий секретар Фюрера».


В цей час і СС під керівництвом райхсфюрера Генріха Гіммлера також виступила за деюдаїзацію християнства. СС вже склалася в структуру, що нагадувала лицарські ордени Середньовіччя. Свята тут відзначалися по рунічному зодіакальному колу, головним вважався день літнього сонцестояння, існували ритуали поклоніння вогню і т. п.

"В ідеологічній пропаганді я забороняю всякі нападки, спрямовані проти Христа як особистості, починаючи з таких нападок або образ, що Христос був євреєм. Вони є негідними для нас і, звичайно, історично невірними". (С) Генріх Гіммлер


Ге́нріх (Гайнріх) Луїтпольд Гі́ммлер (нім. Heinrich Luitpold Himmler) – 7 жовтня 1900, Мюнхен – 23 травня 1945 – німецький військовий та політичний діяч часів Третього Рейху, Райхсфюрер СС, один з найголовніших та найвпливовіших лідерів нацистської Німеччини, сподвижник А. Гітлера.


У 1935 році Гіммлер надав статус державної установи створеній в 1933 р. організації «Аненербе» («Спадщина предків»). Повна її назва наголошувала: «Німецьке товариство з вивчення давньої німецької історії та спадщини предків», і тепер цій установі було доручено вивчати все, що стосувалося духу, діянь, традицій, характерних рис і спадщини «індогерманської нордичної раси».

Наприкінці 1936 р. міністру Керрлу було внесено план денонсації конкордату із Вати­каном. На цю політичну ситуацію римський папа видав енцикліку від 14 березня 1937 р. до німців-католиків «Mit brennender Sorge» («З глибокою тривогою»), яка обвинувачувала ан­тихристиянську сутність націонал-соціалізму і невідповідність його догматам християнства.

В умовах глибокої конспірації вона була доставлена ​​до Німеччини і 21 березня у Вербну неділю зачитана з кафедр всіх католицьких храмів країни. Слід зазначити, що хоча в енцикліці було написано про нехристиянську сутність націонал-соціалізму і невідповідність основам віри, що виникла серед німецьких християн пронацистських рухів, але проводилися відмінності між антицерковними акціями NSDAP і імперським урядом. Папа хотів збереження конкордату.

Для Гітлера опублікування енцикліки стало повною несподіванкою. Гестапо конфіскувало всі захоплені екземпляри, але перешкодити поширенню не змогло. Записи в щоденнику Геббельса свідчать, що фюрер в травні 1937 р. говорив про «великий похід» проти Католицької Церкви. У відповідь на енцикліку NSDAP офіційно оголосила про масовий вихід своїх членів і прихильників з Католицької Церкви.

Одночасно посилилася боротьба в керівництві партії, а саме: ідеалістами на чолі з Керрлом із однієї сторони та радикалами на чолі із Бор­маном – із іншої. Борман висував ідею повного відокремлення держави від Церкви, щоб позба­вивши останню всіх привілеїв, шляхом децен­тралізації і роздроблення її на окремі приходи максимально знесилити, а в потрібний момент взагалі ліквідувати. А Керрл обґрунтовував свою модель лояльної централізованої держав­ної Церкви. Виступаючи у Фульді 24 листопада 1937 р. він заявив, що націонал-соціалізм явля­ється релігійним рухом, який визнає зв’язок із Христом і божественну світобудову, підкреслю­ючи: «Ми вважаємо власним обов’язком, при будь-яких обставинах, гарантувати німцям ре­лігійну свободу. Самостійний вибір релігійної общини являється персональним правом осо­бистості». А 1 грудня 1937 р. міністр заявив, що якщо міркувати життєво, а не догматично, то євангельські слова і діла Христа не суперечать націонал-соціалізму, додавши: «Ціллю націонал-соціалістичної церковної політики являється повна рівність різноманітних релі­гійних спільнот».

Аншлюс Австрії в березні 1938 р. надав перспективу М. Борма­ну реалізувати новий правовий статус Церкви на вільній від конкордату території «Остмар­ка». 28 квітня 1939 р. був прийнятий «Закон про реєстрацію церковних внесків в землі Ав­стрія», який обмежив права релігійних орга­нізацій. На травень 1939 р. Борман намагався розширити австрійські правила на землю Ба­ден, але Фюрер залишив офіційно-правовий статус Католицької і Лютеранської Церков на території «старого рейху» в цілому незмінним.

Історик М. В. Шкаровський, опираючись на результати власного історичного дослідження ґрунтованого на німецькій архівній базі, зазна­чає, що вірогідно на 1939 р., відомство райхсляйтера Розенберга розробило «План націо­нал-соціалістичної релігійної політики», який переслідував створення офіційної, обов’язкової для всіх громадян «державної релігії». Але по­ряд із нею проголошувалася релігійна свобода у приватному житті, яка мала втілюватися че­рез дозволені релігійні спільноти, які повинні слідувати «германським моральним і расовим почуттям», але явна увага віддавалася «гер­мансько-нордичному релігійному руху», а тра­диційні християнські конфесії пропонувалося поступово привести до самоліквідації. Даний план був розрахований на 25 років.

Із 1 вересня 1939 р. Гітлер, керуючись прагматизмом, підтримав у критичний період ідею «громадянського миру» серед німецького суспільства заявивши, що «будь-яка акція проти Католицької і Протестантської Церков на час війни забороняється», а на липень 1940 р. цей наказ було повторено.

29 травня 1941 р. Борман був призначений керівником партійної канцелярії замість Гесса, що відлетів в Англію. На цій посаді він відповідав як за розробку, так і за остаточне редагування і публікацію всіх імперських законів і указів. Вже через 10 днів після свого призначення Борман розіслав всім гауляйтерам Райху лист «Відносини націонал-соціалізму і християнства», в якому говорилося, що «Націонал-соціалістичний і християнський світогляди несумісні». Лише в разі повного усунення впливу Церкви «народ і райх можуть бути впевнені в міцності свого майбутнього». Лист Бормана набув скандальної популярності, і Гітлер був змушений відкликати його.

Зі своєї сторо­ни Й. Геббельс 17 червня 1941 р. видав наказ «прикрутити занад­то різку антицерковну пропаганду»!

Труднощі військової кампанії в Росії змушували націонал-соціалістичне керівництво відкласти процес реформування християнства на більш пізній період, тому ні цілісного релігійного вчення, ні жодного набору ритуалів до військової поразки Третього Райху наці створити не встигли.

***

Підсумовуючи, можна вважати, що трансформація націонал-соціалістичної релігійної політики Третього Райху проходила умовно че­рез шість трансформаційних періодів, які змі­нювали один одного залежно від домінування одного з двох чинників націонал-соціалістичної релігійної політики (партійно-ідеологічного чи держав­но-прагматичного).

1. Період націонал-соціалістичного осмис­лення системи відносин із церковним життям Веймарської рес­публіки 1920-1933 рр. через реалізацію програмних засад NSDAP (пункт №24) та поява світоглядних теорій членів партії (А. Розенберна і Л. Мюллера) по відношенню до ре­лігійного життя суспільства.

2. Період державного прагматизму Тре­тього Рейху в релігійному питанні 1933-1934 рр., який характеризується «еволюцій­ною» уніфікацією німецького суспільства в гітлерівське «народне суспільство».

3. Період партійно-ідеологічного доміну­вання в релігійній політиці наці щодо християнських спільнот Німеччини, який ха­рактеризується антирелігійними репресіями 1934-1935 рр.

4. Період тимчасової нормалізації дер­жавно-церковних відносин 1935-1936 рр., який характеризується утворенням Міністерства церковних справ.

5. Період релігійних репресій в умовах державно-церковного протистояння 1936-1938 рр., який характеризується формалізацією по­літичної ролі Міністерства церковних справ та переважанням впливу у релігійній політиці ра­дикальної партійної ідеології NSDAP.

6. Період недовговічного «громадянського миру» для Німеччини та проведення експери­ментування моделі нової релігійної політики на інкорпорованих територіях 1938–1944 рр.

Партійно-ідеологічний чинник проявлявся у тих періодах, які при­падали на мирні часи діяльності Німеччини на зовнішньополітичній арені, що обумовлювало­ся бажанням радикально уніфікувати суспіль­ну свідомість німецького народу під ідеологіч­ну парадигму партії.

Державно-прагматичний чинник переважав на тих періодах трансфор­маційних змін, які припадали на часи агресив­ної політики Німеччини відносно своїх сусідів. Саме це змушувало партійних радикалів посту­питися державним прагматикам, які відстою­вали «еволюційну уніфікацію» Німеччини.



Святкування Різдва Ісуса Хреста в Третьому Райху

Приготування до святкування Різдва Ісуса Хреста і Нового Року.

Святкування Різдва Ісуса Хреста. Гітлер разом з товаришами.

Святкування Різдва Ісуса Хреста. Гітлер і діти.

Військовослужбовці елітного підрозділу «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер» святкують Різдво Ісуса Хреста.  Мец, Франція, 1940 рік.

Останнє святкування Різдва Ісуса Хреста у Третьому Райху. Фольксштурм, 1944 рік.



"Націонал-соціалізм — це більше, ніж релігія. Це воля нового людського створення світу". (С) Адольф Гітлер



Наці програли? Так. Можливо на сторінках історії вони назавжди залишаться переможеними, але у міфу свої закони, і в ньому героєм далеко не завжди виявляється переможець. Так, німці програли, але вони створили свій Вічний Райх, який живий, хоча і не так як «єдино вірне» вчення, яке живе в століттях (тобто в часі).

Третій Райх перебуває в Вічності!


Джерела:

  • Альфред Розенберг. Последние записи. Нюрнберг, 1945-1946.
  • Бонхеффер Д. Сопротивление и покорность. – М.: Прогресс, 1994.
  • Бровко Л. Н. Церковь и Третий рейх. – М. – Спб.: Алетейя, 2009.
  • Вікторія Ванюшкіна: НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМ ЯК СВІТОГЛЯД.
  • Воробьевский Ю. Аненербе – оккультный меч рейха. – М.: Яуза, Эксмо, 200.
  • Геббельс Й. Дневники. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до кн.: http://militera.lib.ru/db/goebbels/index.html
  • Гейден К. Путь НСДАП. Фюрер и его партия. М.: Изд-во Яуза, Изд-во Эксмо, 2004.
  • Гудрик-Кларк Н. Оккультные корни нацизма. Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. – СПб.: Евразия, 1993.
  • Гудрик-Кларк Н. Оккультные корни нацизма. – М.: Яуза, Эксмо, 2004.
  • Дробот М. В.  Трансформація нацистської політики Третього Рейху в сфері релігійного життя Німеччини в 20-ті – 40-і роки ХХ ст. // Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, м. Київ, Україна // ГРАНІ, № 3 (107) березень 2014.
  • Жуков Д. Оккультизм в Третьем Рейхе. – М.: Яуза, 2006.
  • Залесский К. НСДАП. Власть в Третьем Рейхе. – М.: Яуза, Эксмо, 2005.
  • Зодиак и свастика. Секретные материалы нацизма / Сост. Н.Н. Непомнящий. – Вече, 2005. – (Загадки Третьего Рейха).
  • Зубков С. В. Третий рейх под знаменем оккультизма. – М.: Вече, 2007.
  • Линденберг К. Технология зла. К истории становления национал-социализма. – М.: Энигма, 1997.
  • Мазер В. Адольф Гитлер. Легенда. Миф. Действительность. — Минск: ООО «Попурри», 2000.
  • Моссе Дж. Нацизм и культура. Идеология и культура национал-социализма [Електронний ресурс] . – Режим доступу до кн.: http://propagandahistory.ru/books/Dzhordzh--Mosse_Natsizm-i-kultura--Ide...
  • Мюллер // Корнев Н. Третья империя в лицах. Государственное издательство «Художественная литература». М.: 1937. – С. 463 – 473.
  • Папен фон Франц. Вице-канцлер Третьего рейха. Воспоминания политического деятеля гитлеровской Германии. 1933– 1947. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2005.
  • Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера: Пер. с нем. И.В. Розанова / Общ. Ред., вступ. Статья и предисл. И.М. Фрадкина / Худож. А. Авдошко – Смоленск: Фиома «Русич», 1993.
  • Розенберг А. Миф ХХ века. – Харьков, 2005.
  • Тревор-Ропер Хью. Застольные разговоры Гитлера. 1941 – 1944 гг. Пер. с англ. А.С. Цыпленкова. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2004.
  • Уткін О. «ПОЗИТИВНЕ ХРИСТИЯНСТВО» ІІІ РЕЙХУ: СУТНІСТЬ ТА СПРЯМОВАНІСТЬ // Інститут історії науки, освіти і техніки Національної академії аграрних наук України (Київ).
  • Шкаровский М. Русская церковь и Третий рейх. — М.: Вече, 2010.
  • Bernd Nitzschke. Hitlers pseudoreligiöse Erlösungsvision / http://www.werkblatt.at/nitzschke/text/gigantomachie.htm


Наші інтереси: 

Знати про релігійну політику Третього Райху.

Гравець: 
Володимир Федько
 
Форум Підтримати сайт Довідка