Валерій Швець, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України
Аналіз ключових політичних подій, зокрема, президентських виборів 1991 року та парламентських виборів 1994 року. Жоден з кандидатів-націоналістів не зняв свою кандидатуру на користь іншого, що призвело до розколу голосів. Автор стверджує, що справжній націоналіст ставить інтереси нації понад усе, і наводить приклад гетьмана Павла Скоропадського як зразок ефективного лідера, на відміну від більшості тогочасних українських націоналістів.
Перші вибори президента України відбулися 1 грудня 1991 року
Ну що ж! Читачу, мій правдивий, приречений читачу, ти зовсім самотній, – а де ж тоді решта?
Решта – це просто людство. Треба здолати людство своєю силою й шляхетністю душі, отже, зневагою... (Фрідріх Ніцше)
Доленосний для України 1991 рік. Вперше за всю історію до Києва приїхав американський президент Джордж Буш. Жодного разу протягом 20-го століття американський уряд не був на боці українського народу. І цей раз не став виключенням. Президент застеріг українців проти проголошення Україною незалежності. Послаблення Московії не входило в плани американської сторони. Протягом майже століття Московія була зручним інструментом для дестабілізації Європи. Так мало бути і надалі. Аж раптом українці надумали взяти власну долю у свої руки. Хто їм це дозволив?
Сталося це 1 серпня 1991 року. А вже 1 грудня цього ж року на референдумі українці переважаючою більшістю проголосували за створення власної держави всупереч волі головного політичного і економічного гравця планети Земля. Разом з референдумом проходили і президентські вибори. Кандидатів у президенти зареєструвалось шестеро:
Леонід Кравчук – Голова Верховної Ради України (в минулому другий секретар комуністичної партії України, відповідальний за ідеологію).
В’ячеслав Чорновіл – голова Львівської обласної ради, один з лідерів Народного руху України (в минулому дисидент і в’язень сумління).
Леопольд Табурянський – голова Демократичної партії України, підприємець.
Ігор Юхновський – академік, народний депутат, директор Львівської філії інституту теоретичної фізики АН України, один з засновників Народного руху України.
Володимир Гриньов – доктор фізико-математичних наук, народний депутат, віце-спікер Верховної Ради України.
Левко Лук’яненко – один з авторів Акту проголошення незалежності України (в минулому дисидент і в’язень сумління.
Вперше і в останнє українці мали такий широкий і безпрецедентний вибір серед кандидатів. Двоє з шести були докторами фізико-математичних наук, а один з них ще й академіком. Двоє з шести мали величезний досвід організаційної роботи. Двоє з шести в минулому були в’язнями сумління. Зазначені відмінності кандидатів були визначальними, оскільки їх програми практично не відрізнялись. Вони були поміркованими в усіх сенсах, крім одного – проголошенні незалежної української держави.
Саме ця подібність програм і була дивною. На виборах завжди виникає питання: для чого ти йдеш на вибори? Якщо задля перемоги, то твоя програма має бути прийнятною більшості виборців, тобто бути поміркованою. Якщо задля агітації за певний комплекс ідей, то вона має бути максимально радикальною, виставляючи орієнтири на віддалене майбутнє твоєї нації. Вибори – це ідеальний форум для оприлюднення політичних, економічних і етнічних ідей звичайно, якщо вони у тебе є. Такого радикалізму слід було очікувати від колишніх дисидентів і в’язнів. Отже, вони або просто їх не мали, або йшли на вибори задля перемоги.
Азами теорії виборів є проста істина. Якщо два кандидати знаходяться в одній ідеологічній ніші, то вони просто ділять голоси виборців між собою, суттєво зменшуючи шанси на перемогу один одного.
Серед кандидатів в одній ідеологічній ніші знаходились В`ячеслав Чорновіл і Левко Лук`яненко та Ігор Юхновський і Володимир Гриньов. В першій парі перевага безумовно була за В’ячеславом Чорновлом, оскільки у нього за плечима вже був досвід керування Львівською обласною радою. У другій парі перевага була у Ігоря Юхновського, оскільки він мав досвід не лише високопрофесійної наукової роботи, але і організаційної.
Те, що жодний з кандидатів не зняв свою кандидатуру на користь іншого, говорить про те, що всі вони йшли на вибори задля перемоги. Наївність такої лінії поведінки очевидна і вислід виборів її підтвердив. Голоси розподілились так:
Леонід Кравчук – 62%, В’ячеслав Чорновіл – 23%, Левко (Леонід) Лук’яненко – 4%б Володимир Гриньов – 4%, Ігор Юхновський – 2%, Леопольд Табурянський – 1%.
Загалом, нічого поганого у цьому немає. Таким є життя і психологія більшості людей. Але серед кандидатів були дві особливі людини, яких можна було б вважати щирими націоналістами. Це – В’ячеслав Чорновіл іЛевко Лук’яненко. Саме від них слід було б очікувати якоїсь нестандартної поведінки, що дозволила б стверджувати, що вони дійсно націоналісти, а отже непересічні люди, для яких інтереси нації понад усе.
На жаль, дива не сталось. Вони були – як усі. Вони не використали вибори для оприлюднення своїх «націоналістичних» поглядів. Вони не надали українській нації прикладу благородної поведінки щодо один одного. Уявляєте, яким би цінним дороговказом для національно орієнтованих українців стала б відмова одного націоналіста від участі у виборах на користь іншого? Тобто вони продемонстрували, що інтереси нації для них не є вищими за їх особисті амбіції.
Другий приклад я хотів би навести з власного життя. Хоча і у президентських виборах я був не пасивним спостерігачем, а довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського в Одесі, але справжнє розуміння проблеми прийшло, коли я сам взяв участь у дострокових парламентських виборах 1994 року. Десь за пів року до виборів я був рядовим членом Одеської обласної організації Народного руху України. Жодного бажання балотуватись на якусь виборну посаду у мене не було. Моя професійна кар’єра розвивалась цілком успішно і бажання витрачати життєву енергію на химерне прагнення статусу депутата у мене не було. Вже тоді я відчув, яким виснажливим є виборчий процес, якщо ставитись до нього серйозно, і яким низьким є його коефіцієнт корисної дії для власного життя. Одеса тоді зайняла третє місце серед міст України за кількістю голосів, поданих за Ігоря Рафаїловича.
Аж раптом голова Одеської організації НРУ Віктор Дем’янович Цимбалюк звернув на мене увагу як на можливого кандидата на парламентських виборах від Одеської організації. Для мене це було перше особисте партійне доручення і я не міг відмовитись, проте не маючи жодного бажання міняти свою професійну діяльність на політичну. Тоді від Одеської організації була сформована чимала команда претендентів на посади депутатів практично у всіх виборчих округах Одеси. В якості кандидата зареєструвався і голова нашої організації Віктор Цимбалюк. Почалася підготовка до виборів. Вироблялась загальна ідеологічна концепція наших передвиборчих програм. Було прийнято рішення жодним чином не афішувати нашу причетність до Народного руху України, оскільки Рух в Одесі був не настільки популярним, щоб сприяти перемозі на виборах. З цього я зробив висновок, що всі учасники виборчих перегонів, починаючи з голови партійної організації, сподівались на перемогу.
Першим сигналом, що такі сподівання марні, стало викрадення 18 грудня 1993 року Михайла Бойчишина – директора Секретаріату Народного руху України, фактичного керівника виконавчого апарату організації. Саме в його руках були зосереджені всі важелі фінансування НРУ. У висліді виборча компанія НРУ залишилась без жодного централізованого фінансування. Кожний кандидат мав самостійно шукати джерело такого фінансування. Віктор Дем’янович видав нам зі свої фінансових можливостей якісь символічні кошти, яких не вистачило навіть на друкування листівок, не кажучи вже про інші витрати.
Щодо Михайла Бойчишина, то його, швидше за все, вбили не відразу, а залишаючи живим довго піддавали тортурам. Про це свідчить той факт, що його приватну автівку спалили на стоянці через багато днів після його зникнення. Були також і інші акти вандалізму. Мабуть з нього вимагали гроші партії, оскільки інформація про них була саме у нього..
Як би там не було, але для мене стало очевидним, що гра на виграш – не можлива. Коли я прийшов у найближчу типографію, щоб замовити передвиборчі листівки, то виявилось, що наявних у мене грошей достатньо лише для друку половини з мінімально необхідної їх кількості. Я вже збирався залишити типографію, як раптом директор сказав, а дайте но мені подивитись ваш текст. Закінчивши його читати він вимовив: «Я покрию нестачу коштів з свої ресурсів». Він видав листівки у найвищій поліграфічній якості на білому мелованому папері. Таких листівок не було у жодного з моїх конкурентів. Згодом виявилось, що директор типографії був уродженцем Західної України і національно свідомим українцем. Західна Україна – серце української нації, земля, що найдовше зберігала нашу історичну назву Русь, правда з приставкою Червона – це сотні років після сплюндрування Давньої Русі татаро-монголо-московитами. Це – та єдина земля Давньої Русі, де певний час після зруйнування Києва існувало Королівство Руське.
Я ні з ким не ділився сумнівами щодо перспектив виборів для нашої партійної організації, але із здивуванням побачив, що, не зважаючи на жодні обставини, інші претенденти цілком серйозно сподівались на виграш. На моєму виборчому окрузі розгорілась навіть справжня баталія. Один, далеко не рядовий член організації, сприйняв за справжню образу висунення моєї кандидатури від організації саме у тому виборчому окрузі, де він мешкав. Всупереч партійній дисципліні він зареєструвався у цьому ж окрузі як самовисуванець і після скандалу з головою організації порвав з нею зв`язки. Перед тим на підпитку він прийшов до офісу організації і мало не побився з Віктором Дем`яновичем, розмахуючи перед його обличчя пачкою доларів, демонструючи тим самим потужну підтримку з боку спонсорів його кандидатури. Цим спонсором, швидше за все, був головний претендент на перемогу в даному виборчому окрузі – колишній голова Одеської міської ради, термін перебування якого на посаді збіг і він шукав собі інше поле діяльності. Він чомусь серйозно сприймав маю кандидатуру як небезпечну для себе і, профінансувавши ще одного кандидата від НРУ, спробував розколоти той невеликий електорат, що міг голосувати за кандидата від НРУ.
Але баталії відбувались і на міжпартійні основі. В Києві було прийняте рішення про те, що всі національно-демократичні партії мали в кожному виборчому окрузі виставити єдиного кандидат і спільно працювати на його перемогу. Від мого виборчого округа такою кандидатурою на Одеському рівні обрали мене. Я навіть пройшов співбесіду з Левком Лук’яненком, який був уповноваженим від Києва по Одеському регіону. Це була єдина у моєму житті зустріч з легендарним паном Лук’яненком, яка проте справила на мене непевне враження. У той час він був головою Української республіканської партії. Проте дивовижним чином, повернувшись до Києва, Левко Лук’яненко у координаційний комітет подав кандидатуру свого однопартійця з Одеси. Таким чином з 17 кандидатів у моєму окрузі вже троє, всупереч партійним і міжпартійним домовленостям, представляли «національно-демократичні» сили.
Мене ця обставина ніскільки не здивувала і навіть не образила. Міжпартійна підтримка ні на що не впливала, хіба що забезпечувала якесь фінансування передвиборчої компанії. Цікаво, що згодом серед кандидатів виявився ще один представник від так званих національно-демократичних сил.
Згодом я познайомився ближче з своїм «конкурентом» з Української республіканської партії. Він працював завхозом в одній зі шкіл, був щирим українським патріотом і поетом. Він подарував мені дві збірки своїх віршів. Гарна і патріотична поезія. Можливо видав ці збірки він саме на ті кошти, що надійшли йому з Київського координаційного центру. Ну і добре.
Такою була картина єдності націоналістів перед примарною спокусою влади. Жодних шансів на реальну перемогу ніхто з них не мав, але вони так не думали. Жодний з них, включно зі мною, жодного уявлення про владу як таку теж не мав, апріорі сподіваючись, що він здатен ефективно обіймати владу будь-якого рівня. Яка наївність, яка здатність до зради навіть не заради влади, а заради дуже і дуже сумнівної ілюзії цієї влад!. А якби мова йшла про реальну владу?
Як тут не згадати бандерівців, які напередодні Другої світової війни не лише розкололи український націоналістичний рух, але й почали фізично винищувати його провідних діячів з метою перехоплення управління над всією організацією. Або як не згадати різних отаманів часів визвольних змагань 1918–1921 років, які по можливості також знищували один одного, вважаючи їх конкурентами на захоплення більшої влади.
Передвиборча компанія проходила хоча і виснажливо, але доволі цікаво. Частину зустрічей з виборцями організовувала виборча комісія, частину організовували ми самі. Порушуючи партійну дисципліну, я скрізь говорив, що представляю Народний рух України. З кандидатів рухівців я був єдиним, хто насмілився на цей крок. Решта намагались приховати свою причетність до організації. Ця поведінка була характерна і для голови організації. Проте на кожній його зустрічі з виборцями – а він завжди приходив на такі зустрічі в однострої полковника радянської армії – в залі піднімалась з місця якась людина і голосна казала: «Не вірте йому, він рухівець».
В моїй передвиборчій кампанії мені суттєво допоміг самовисуванець від НРУ. Він був доволі активним і організував багато зустрічей з виборцями, переважно з колективами шкіл. Чомусь він вважав мене головною перешкодою у своєму поступі до перемоги, а можливо саме для цього його профінансували, і завжди казав: «У наш складний час аморально представляти на виборах інтереси якоїсь партії, як то робить член НРУ професор Швець. Слід виходити з інтересів всього народу». Звідки я це знаю? На одних таких зборах була присутня моя дружина – вчителька однієї зі школі, де виступав мій однопартієць.
У висліді весь виборчий округ знав, що я представляю НРУ. За мене проголосували саме ті виборці, які підтримували НРУ. Їх виявилось достатньо, щоб я зайняв четверте місце серед 17 кандидатів. Це був найкращий показник не лише серед представників так званих національно-демократичних сил мого округу, але і серед всіх кандидатів області від НРУ. Я виявився єдиним кандидатом в Одеській області, передвиборча кампанія якого сприяла популяризації ідей НРУ і отримав при цьому найкращий результат. Прості підрахунки показували, що сума голосів кандидатів від національно-демократичних партій забезпечила б друге місце, якби була подана за одного кандидата, а це вже вихід другий тур. Ну що ж, такі ми є.
По закінченню виборів я зітхнув з полегшенням, вважаючи виконаним свій обов’язок перед партією, але помилявся. Виявляється я мав ще зробити щось корисне для голови нашої обласної організації. Попереду був другий тур виборів, в який я не потрапив. У цей тур очікувано вийшов колишній голова Одеської міської ради, з яким у пана Цимбалюка були давні ділові стосунки. На нашому проводі, де підводились підсумки виборів, раптом пан Цимбалюк підняв питання про те, що я маю по телебаченню звернутись до виборців з закликом підтримати кандидатуру колишнього голови. Пам’ятаючи його брутальні методи ведення передвиборчої кампанії, я, зрозуміло, відмовився.
Виявилось, що я недооцінив важливість зробленої мені пропозиції, за якою напевно стояли певні матеріальні інтереси. Буквально на наступний день, повертаючись з роботи у районі Пересипського мосту, я отримав потужний удар в лице від нібито випадкового перехожого, можливо навіть кастетом, оскільки одна брова була глибоко розсічена і кров лилась струменем, заюшивши і лице, і весь одяг. Не пам’ятаю, хто викликав швидку, але за кілька десятків хвилин мені вже зашивали рану у якійсь лікарні в центрі Одеси. А на наступний десь з засиненим лицем, ховаючи очі від сорому, я вже читав лекції своїм студентам. Це був мій перший, але не останній гонорар за видатні «досягнення» на політичній сцені Одеси.
Який глобальний висновок я б зробив з усього вище сказаного. Головна ознака, що визначає, чи є людина, яку ти вважаєш націоналістом, – це ставлення до гасла: «Нація понад усе». Тільки людину, яка у всіх малих і великих вчинках свого життя живе відповідно до нього, може вважатись щирим націоналістом. Решта – небезпечна імітація.
Цікаво, що найбільше для становлення української державності зробила людина, яку ніхто б не запідозрив в українському націоналізмі. Цієї людиною був аристократ за походженням, колишній царський генерал, людина високої культури і непересічного інтелекту, людина наділена великою особистою хоробрістю, – Павло Скоропадський, який був гетьманом незалежної Української держави протягом історично важливих восьми місяців 1918 року. Саме ці якості роблять представника певного етносу дійсним націоналістом, надзвичайно корисним для нації, а їхня відсутність робить націоналіста швидше шкідливим, ніж корисним для неї.
Якщо проаналізувати національно визвольні змагання українців у 1918–1921 роках, 1941–1945 років, 1991–1925 років, то найуразливішою рисою українців часто був примат власного ЕГО над інтересами нації. Лише високий аристократизм особистості, який у багатьох націоналістів відсутній, дозволяє їй вгамувати це ЕГО тоді, коли воно шкодить інтересам нації.
Чи були так звані українські націоналісти у 1991 році за своїми моральними якостями готові до набуття влади? Думаю, що ні. Якби таке раптом сталось, то це лише збільшило б хаос у країні. Вони б швидко пересварились між собою, і не маючи фахової підготовки, швидко б втратили важелі керування країною. Лише два кандидати професійно були готові до цієї посади – це Леонід Кравчук і Ігор Юхновський. Президентом став Леонід Кравчук. Це було доволі мудре рішення українського народу, що дозволяло зберегти максимально довго керованість країною. А яким президентом був би Ігор Юхновський? Важко говорити про те, що не відбулось, але думаю, що це був би президент, подібний до гетьмана Павла Скоропадського.
Але переважна частина українців завжди дотримувалась лівих поглядів. Це про них писав Дмитро Донцов – провідний теоретик українського націоналізму – правда, стосовно їхнього ставлення до гетьмана Павла Скоропадського: «Ці люди не винесуть у своєму оточенні ніякого пана. У цьому корінь їх опозиції до гетьмана». Тому не дивно, що між професором і завгоспом у свій час Левко Лук’яненко обрав завгоспа. Ну що ж, така наша українська вдача. Можливо, з часом це зміниться. В іншому разі у такої нації немає майбутнього.
Бути справжнім націоналістом – це висока честь і важкий обов’язок, який далеко не кожному під силу. Виховуймо націоналістів, але пам`ятаймо, що не кожний, хто називає себе націоналістом, має на це право.
Наші інтереси:
Знати політичну історію становлення новітньої держави Україна. Аналізувати помилки та робити висновки.
У цьому подкасті ми зануримось в історію, яка надихнула Френка Герберта на створення роману «Вулик Геллстрома». Поговоримо про рух «Posse Comitatus», його засновників та ідеологію, а також про те, як...
Уразливість українських націоналістів: як на виборах 1991 року дисиденти продемонстрували, що інтереси нації не вищі за їхні амбіції
Категорія:
Світ:
Аналіз ключових політичних подій, зокрема, президентських виборів 1991 року та парламентських виборів 1994 року. Жоден з кандидатів-націоналістів не зняв свою кандидатуру на користь іншого, що призвело до розколу голосів. Автор стверджує, що справжній націоналіст ставить інтереси нації понад усе, і наводить приклад гетьмана Павла Скоропадського як зразок ефективного лідера, на відміну від більшості тогочасних українських націоналістів.
25092701.jpg
Ну що ж! Читачу, мій правдивий, приречений читачу, ти зовсім самотній, – а де ж тоді решта?
Решта – це просто людство. Треба здолати людство своєю силою й шляхетністю душі, отже, зневагою...
(Фрідріх Ніцше)
Доленосний для України 1991 рік. Вперше за всю історію до Києва приїхав американський президент Джордж Буш. Жодного разу протягом 20-го століття американський уряд не був на боці українського народу. І цей раз не став виключенням. Президент застеріг українців проти проголошення Україною незалежності. Послаблення Московії не входило в плани американської сторони. Протягом майже століття Московія була зручним інструментом для дестабілізації Європи. Так мало бути і надалі. Аж раптом українці надумали взяти власну долю у свої руки. Хто їм це дозволив?
Сталося це 1 серпня 1991 року. А вже 1 грудня цього ж року на референдумі українці переважаючою більшістю проголосували за створення власної держави всупереч волі головного політичного і економічного гравця планети Земля. Разом з референдумом проходили і президентські вибори. Кандидатів у президенти зареєструвалось шестеро:
Вперше і в останнє українці мали такий широкий і безпрецедентний вибір серед кандидатів. Двоє з шести були докторами фізико-математичних наук, а один з них ще й академіком. Двоє з шести мали величезний досвід організаційної роботи. Двоє з шести в минулому були в’язнями сумління. Зазначені відмінності кандидатів були визначальними, оскільки їх програми практично не відрізнялись. Вони були поміркованими в усіх сенсах, крім одного – проголошенні незалежної української держави.
Саме ця подібність програм і була дивною. На виборах завжди виникає питання: для чого ти йдеш на вибори? Якщо задля перемоги, то твоя програма має бути прийнятною більшості виборців, тобто бути поміркованою. Якщо задля агітації за певний комплекс ідей, то вона має бути максимально радикальною, виставляючи орієнтири на віддалене майбутнє твоєї нації. Вибори – це ідеальний форум для оприлюднення політичних, економічних і етнічних ідей звичайно, якщо вони у тебе є. Такого радикалізму слід було очікувати від колишніх дисидентів і в’язнів. Отже, вони або просто їх не мали, або йшли на вибори задля перемоги.
Азами теорії виборів є проста істина. Якщо два кандидати знаходяться в одній ідеологічній ніші, то вони просто ділять голоси виборців між собою, суттєво зменшуючи шанси на перемогу один одного.
Серед кандидатів в одній ідеологічній ніші знаходились В`ячеслав Чорновіл і Левко Лук`яненко та Ігор Юхновський і Володимир Гриньов. В першій парі перевага безумовно була за В’ячеславом Чорновлом, оскільки у нього за плечима вже був досвід керування Львівською обласною радою. У другій парі перевага була у Ігоря Юхновського, оскільки він мав досвід не лише високопрофесійної наукової роботи, але і організаційної.
Те, що жодний з кандидатів не зняв свою кандидатуру на користь іншого, говорить про те, що всі вони йшли на вибори задля перемоги. Наївність такої лінії поведінки очевидна і вислід виборів її підтвердив. Голоси розподілились так:
Леонід Кравчук – 62%, В’ячеслав Чорновіл – 23%, Левко (Леонід) Лук’яненко – 4%б Володимир Гриньов – 4%, Ігор Юхновський – 2%, Леопольд Табурянський – 1%.
Загалом, нічого поганого у цьому немає. Таким є життя і психологія більшості людей. Але серед кандидатів були дві особливі людини, яких можна було б вважати щирими націоналістами. Це – В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко. Саме від них слід було б очікувати якоїсь нестандартної поведінки, що дозволила б стверджувати, що вони дійсно націоналісти, а отже непересічні люди, для яких інтереси нації понад усе.
На жаль, дива не сталось. Вони були – як усі. Вони не використали вибори для оприлюднення своїх «націоналістичних» поглядів. Вони не надали українській нації прикладу благородної поведінки щодо один одного. Уявляєте, яким би цінним дороговказом для національно орієнтованих українців стала б відмова одного націоналіста від участі у виборах на користь іншого? Тобто вони продемонстрували, що інтереси нації для них не є вищими за їх особисті амбіції.
Другий приклад я хотів би навести з власного життя. Хоча і у президентських виборах я був не пасивним спостерігачем, а довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського в Одесі, але справжнє розуміння проблеми прийшло, коли я сам взяв участь у дострокових парламентських виборах 1994 року. Десь за пів року до виборів я був рядовим членом Одеської обласної організації Народного руху України. Жодного бажання балотуватись на якусь виборну посаду у мене не було. Моя професійна кар’єра розвивалась цілком успішно і бажання витрачати життєву енергію на химерне прагнення статусу депутата у мене не було. Вже тоді я відчув, яким виснажливим є виборчий процес, якщо ставитись до нього серйозно, і яким низьким є його коефіцієнт корисної дії для власного життя. Одеса тоді зайняла третє місце серед міст України за кількістю голосів, поданих за Ігоря Рафаїловича.
Аж раптом голова Одеської організації НРУ Віктор Дем’янович Цимбалюк звернув на мене увагу як на можливого кандидата на парламентських виборах від Одеської організації. Для мене це було перше особисте партійне доручення і я не міг відмовитись, проте не маючи жодного бажання міняти свою професійну діяльність на політичну. Тоді від Одеської організації була сформована чимала команда претендентів на посади депутатів практично у всіх виборчих округах Одеси. В якості кандидата зареєструвався і голова нашої організації Віктор Цимбалюк. Почалася підготовка до виборів. Вироблялась загальна ідеологічна концепція наших передвиборчих програм. Було прийнято рішення жодним чином не афішувати нашу причетність до Народного руху України, оскільки Рух в Одесі був не настільки популярним, щоб сприяти перемозі на виборах. З цього я зробив висновок, що всі учасники виборчих перегонів, починаючи з голови партійної організації, сподівались на перемогу.
Першим сигналом, що такі сподівання марні, стало викрадення 18 грудня 1993 року Михайла Бойчишина – директора Секретаріату Народного руху України, фактичного керівника виконавчого апарату організації. Саме в його руках були зосереджені всі важелі фінансування НРУ. У висліді виборча компанія НРУ залишилась без жодного централізованого фінансування. Кожний кандидат мав самостійно шукати джерело такого фінансування. Віктор Дем’янович видав нам зі свої фінансових можливостей якісь символічні кошти, яких не вистачило навіть на друкування листівок, не кажучи вже про інші витрати.
Щодо Михайла Бойчишина, то його, швидше за все, вбили не відразу, а залишаючи живим довго піддавали тортурам. Про це свідчить той факт, що його приватну автівку спалили на стоянці через багато днів після його зникнення. Були також і інші акти вандалізму. Мабуть з нього вимагали гроші партії, оскільки інформація про них була саме у нього..
Як би там не було, але для мене стало очевидним, що гра на виграш – не можлива. Коли я прийшов у найближчу типографію, щоб замовити передвиборчі листівки, то виявилось, що наявних у мене грошей достатньо лише для друку половини з мінімально необхідної їх кількості. Я вже збирався залишити типографію, як раптом директор сказав, а дайте но мені подивитись ваш текст. Закінчивши його читати він вимовив: «Я покрию нестачу коштів з свої ресурсів». Він видав листівки у найвищій поліграфічній якості на білому мелованому папері. Таких листівок не було у жодного з моїх конкурентів. Згодом виявилось, що директор типографії був уродженцем Західної України і національно свідомим українцем. Західна Україна – серце української нації, земля, що найдовше зберігала нашу історичну назву Русь, правда з приставкою Червона – це сотні років після сплюндрування Давньої Русі татаро-монголо-московитами. Це – та єдина земля Давньої Русі, де певний час після зруйнування Києва існувало Королівство Руське.
Я ні з ким не ділився сумнівами щодо перспектив виборів для нашої партійної організації, але із здивуванням побачив, що, не зважаючи на жодні обставини, інші претенденти цілком серйозно сподівались на виграш. На моєму виборчому окрузі розгорілась навіть справжня баталія. Один, далеко не рядовий член організації, сприйняв за справжню образу висунення моєї кандидатури від організації саме у тому виборчому окрузі, де він мешкав. Всупереч партійній дисципліні він зареєструвався у цьому ж окрузі як самовисуванець і після скандалу з головою організації порвав з нею зв`язки. Перед тим на підпитку він прийшов до офісу організації і мало не побився з Віктором Дем`яновичем, розмахуючи перед його обличчя пачкою доларів, демонструючи тим самим потужну підтримку з боку спонсорів його кандидатури. Цим спонсором, швидше за все, був головний претендент на перемогу в даному виборчому окрузі – колишній голова Одеської міської ради, термін перебування якого на посаді збіг і він шукав собі інше поле діяльності. Він чомусь серйозно сприймав маю кандидатуру як небезпечну для себе і, профінансувавши ще одного кандидата від НРУ, спробував розколоти той невеликий електорат, що міг голосувати за кандидата від НРУ.
Але баталії відбувались і на міжпартійні основі. В Києві було прийняте рішення про те, що всі національно-демократичні партії мали в кожному виборчому окрузі виставити єдиного кандидат і спільно працювати на його перемогу. Від мого виборчого округа такою кандидатурою на Одеському рівні обрали мене. Я навіть пройшов співбесіду з Левком Лук’яненком, який був уповноваженим від Києва по Одеському регіону. Це була єдина у моєму житті зустріч з легендарним паном Лук’яненком, яка проте справила на мене непевне враження. У той час він був головою Української республіканської партії. Проте дивовижним чином, повернувшись до Києва, Левко Лук’яненко у координаційний комітет подав кандидатуру свого однопартійця з Одеси. Таким чином з 17 кандидатів у моєму окрузі вже троє, всупереч партійним і міжпартійним домовленостям, представляли «національно-демократичні» сили.
Мене ця обставина ніскільки не здивувала і навіть не образила. Міжпартійна підтримка ні на що не впливала, хіба що забезпечувала якесь фінансування передвиборчої компанії. Цікаво, що згодом серед кандидатів виявився ще один представник від так званих національно-демократичних сил.
Згодом я познайомився ближче з своїм «конкурентом» з Української республіканської партії. Він працював завхозом в одній зі шкіл, був щирим українським патріотом і поетом. Він подарував мені дві збірки своїх віршів. Гарна і патріотична поезія. Можливо видав ці збірки він саме на ті кошти, що надійшли йому з Київського координаційного центру. Ну і добре.
Такою була картина єдності націоналістів перед примарною спокусою влади. Жодних шансів на реальну перемогу ніхто з них не мав, але вони так не думали. Жодний з них, включно зі мною, жодного уявлення про владу як таку теж не мав, апріорі сподіваючись, що він здатен ефективно обіймати владу будь-якого рівня. Яка наївність, яка здатність до зради навіть не заради влади, а заради дуже і дуже сумнівної ілюзії цієї влад!. А якби мова йшла про реальну владу?
Як тут не згадати бандерівців, які напередодні Другої світової війни не лише розкололи український націоналістичний рух, але й почали фізично винищувати його провідних діячів з метою перехоплення управління над всією організацією. Або як не згадати різних отаманів часів визвольних змагань 1918–1921 років, які по можливості також знищували один одного, вважаючи їх конкурентами на захоплення більшої влади.
Передвиборча компанія проходила хоча і виснажливо, але доволі цікаво. Частину зустрічей з виборцями організовувала виборча комісія, частину організовували ми самі. Порушуючи партійну дисципліну, я скрізь говорив, що представляю Народний рух України. З кандидатів рухівців я був єдиним, хто насмілився на цей крок. Решта намагались приховати свою причетність до організації. Ця поведінка була характерна і для голови організації. Проте на кожній його зустрічі з виборцями – а він завжди приходив на такі зустрічі в однострої полковника радянської армії – в залі піднімалась з місця якась людина і голосна казала: «Не вірте йому, він рухівець».
В моїй передвиборчій кампанії мені суттєво допоміг самовисуванець від НРУ. Він був доволі активним і організував багато зустрічей з виборцями, переважно з колективами шкіл. Чомусь він вважав мене головною перешкодою у своєму поступі до перемоги, а можливо саме для цього його профінансували, і завжди казав: «У наш складний час аморально представляти на виборах інтереси якоїсь партії, як то робить член НРУ професор Швець. Слід виходити з інтересів всього народу». Звідки я це знаю? На одних таких зборах була присутня моя дружина – вчителька однієї зі школі, де виступав мій однопартієць.
У висліді весь виборчий округ знав, що я представляю НРУ. За мене проголосували саме ті виборці, які підтримували НРУ. Їх виявилось достатньо, щоб я зайняв четверте місце серед 17 кандидатів. Це був найкращий показник не лише серед представників так званих національно-демократичних сил мого округу, але і серед всіх кандидатів області від НРУ. Я виявився єдиним кандидатом в Одеській області, передвиборча кампанія якого сприяла популяризації ідей НРУ і отримав при цьому найкращий результат. Прості підрахунки показували, що сума голосів кандидатів від національно-демократичних партій забезпечила б друге місце, якби була подана за одного кандидата, а це вже вихід другий тур. Ну що ж, такі ми є.
По закінченню виборів я зітхнув з полегшенням, вважаючи виконаним свій обов’язок перед партією, але помилявся. Виявляється я мав ще зробити щось корисне для голови нашої обласної організації. Попереду був другий тур виборів, в який я не потрапив. У цей тур очікувано вийшов колишній голова Одеської міської ради, з яким у пана Цимбалюка були давні ділові стосунки. На нашому проводі, де підводились підсумки виборів, раптом пан Цимбалюк підняв питання про те, що я маю по телебаченню звернутись до виборців з закликом підтримати кандидатуру колишнього голови. Пам’ятаючи його брутальні методи ведення передвиборчої кампанії, я, зрозуміло, відмовився.
Виявилось, що я недооцінив важливість зробленої мені пропозиції, за якою напевно стояли певні матеріальні інтереси. Буквально на наступний день, повертаючись з роботи у районі Пересипського мосту, я отримав потужний удар в лице від нібито випадкового перехожого, можливо навіть кастетом, оскільки одна брова була глибоко розсічена і кров лилась струменем, заюшивши і лице, і весь одяг. Не пам’ятаю, хто викликав швидку, але за кілька десятків хвилин мені вже зашивали рану у якійсь лікарні в центрі Одеси. А на наступний десь з засиненим лицем, ховаючи очі від сорому, я вже читав лекції своїм студентам. Це був мій перший, але не останній гонорар за видатні «досягнення» на політичній сцені Одеси.
Який глобальний висновок я б зробив з усього вище сказаного. Головна ознака, що визначає, чи є людина, яку ти вважаєш націоналістом, – це ставлення до гасла: «Нація понад усе». Тільки людину, яка у всіх малих і великих вчинках свого життя живе відповідно до нього, може вважатись щирим націоналістом. Решта – небезпечна імітація.
Цікаво, що найбільше для становлення української державності зробила людина, яку ніхто б не запідозрив в українському націоналізмі. Цієї людиною був аристократ за походженням, колишній царський генерал, людина високої культури і непересічного інтелекту, людина наділена великою особистою хоробрістю, – Павло Скоропадський, який був гетьманом незалежної Української держави протягом історично важливих восьми місяців 1918 року. Саме ці якості роблять представника певного етносу дійсним націоналістом, надзвичайно корисним для нації, а їхня відсутність робить націоналіста швидше шкідливим, ніж корисним для неї.
Якщо проаналізувати національно визвольні змагання українців у 1918–1921 роках, 1941–1945 років, 1991–1925 років, то найуразливішою рисою українців часто був примат власного ЕГО над інтересами нації. Лише високий аристократизм особистості, який у багатьох націоналістів відсутній, дозволяє їй вгамувати це ЕГО тоді, коли воно шкодить інтересам нації.
Чи були так звані українські націоналісти у 1991 році за своїми моральними якостями готові до набуття влади? Думаю, що ні. Якби таке раптом сталось, то це лише збільшило б хаос у країні. Вони б швидко пересварились між собою, і не маючи фахової підготовки, швидко б втратили важелі керування країною. Лише два кандидати професійно були готові до цієї посади – це Леонід Кравчук і Ігор Юхновський. Президентом став Леонід Кравчук. Це було доволі мудре рішення українського народу, що дозволяло зберегти максимально довго керованість країною. А яким президентом був би Ігор Юхновський? Важко говорити про те, що не відбулось, але думаю, що це був би президент, подібний до гетьмана Павла Скоропадського.
Але переважна частина українців завжди дотримувалась лівих поглядів. Це про них писав Дмитро Донцов – провідний теоретик українського націоналізму – правда, стосовно їхнього ставлення до гетьмана Павла Скоропадського: «Ці люди не винесуть у своєму оточенні ніякого пана. У цьому корінь їх опозиції до гетьмана». Тому не дивно, що між професором і завгоспом у свій час Левко Лук’яненко обрав завгоспа. Ну що ж, така наша українська вдача. Можливо, з часом це зміниться. В іншому разі у такої нації немає майбутнього.
Бути справжнім націоналістом – це висока честь і важкий обов’язок, який далеко не кожному під силу. Виховуймо націоналістів, але пам`ятаймо, що не кожний, хто називає себе націоналістом, має на це право.
Знати політичну історію становлення новітньої держави Україна. Аналізувати помилки та робити висновки.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома» (2) та рух опору психопатичній державі: Posse Comitatus і народні міліції (подкаст)