Важливість: 
3
Володимир Зеленський і Святослав Вакарчук: загадка дволикого Януса

Зеленський і Вакарчук — це два різні втілення однієї народної віри в чудо — легковажної мрії про «чесних, але непрофесійних політиків», що «прийдуть на зміну старим та остогидлим корупціонерам» — олігархам, їхнім маріонеткам та іншим подонкам й покидькам, і зроблять все «чесно та прозоро».

zelenskiy-vakarchuk.jpg

Фото: Цензор

Воістину Володимир Зеленський та Святослав Вакарчук — це дволикий Янус української політики! І не лише через іміджеву подібність між собою і неподібність на всіх інших, але й концептуально — оскільки у давньоримській міфології Янус вважався богом-творцем, деміургом часу (саме звідти назва першого місяця року: «януарій»), пише Андрій Окара у своїй статті для "Хвилі".

І ці двоє також відчувають себе не якимись там «хайпожерами» чи «симулякрами» від шоубізу, а ледь не есхатологічними пророками — творцями нової української реальності. Це гарне бажання, і зараз навколо Зеленського та Вакарчука — ейфорія, «движ», вирування всього і всіх.

Але чи здатні «майстри сценічного креативу» творити нову державу та нове суспільство? Перший тиждень політичної кар’єри нового президента України не дав однозначних відповідей…

Пророцтва від Вована Олександровича та Славка Івановича

Зеленський і Вакарчук — це два різні втілення однієї народної віри в чудо — легковажної мрії про «чесних, але непрофесійних політиків», що «прийдуть на зміну старим та остогидлим корупціонерам» — олігархам, їхнім маріонеткам та іншим подонкам й покидькам, і зроблять все «чесно та прозоро».

Це Комік і Трагік, Санчо Панса і Дон Кіхот, Гораціо і Гамлет, «Вован» і «Славко», Володимир Олександрович і Святослав Іванович — східноукраїнська безпосередність і західноукраїнська вишуканість, хоча кожен з них популярний і на Сході, і на Заході України, і на всьому пострадянському просторі.

Їх нема з ким порівнювати — хіба одне з одним. Вони обидва обіцяють побороти олігархічну систему та встановити повну прозорість в політичній сфері, не вдаючись, правда, до деталей. Тобто поводять себе як есхатологічні пророки, а не як раціональні «політичні тварини». Але з їхніми рейтингами — можуть собі дозволити.

Між ними розподілені усі сфери впливу — не лише у політиці, а навіть у мистецтві: один генерує гумор, іронію, сарказм, сатиричний «стьоб», другий — трагічну піднесеність, високий пафос, романтичний надрив, біль пригніченої підсвідомості та інколи — навіть екзистенційну розгубленість.

Тож не дивно, що інаугурація одного та презентація політичної партії іншого відбулися майже одночасно. І за цими подіями цілий тиждень тягнеться досить дивна і несподівана політична динаміка.

Зеленський: Президентський указ з двох стволів

Інаугурація Володимира Зеленського видалась яскравою — місцями смішною (що першим помітив не дуже схильний до гумору Андрій Парубій), місцями афористичною («Європа — не десь там, Європа — в голові і в серці»), місцями піднесеною («я дуже хочу, щоб у ваших кабінетах не було моїх зображень. Повісьте туди фотографії своїх дітей і перед кожним рішенням дивиться в очі їм»), місцями патетичною («Протягом свого життя я намагався робити все, щоб українці усміхалися. Це була моя місія. Тепер я робитиму все, щоб українці принаймні більше не плакали»).

Несподівано Зеленський виявився навіть справжнім солідаристом («Це не моя, це наша спільна перемога. І це — наш спільний шанс. За який ми несемо спільну відповідальність. А може, це і є наша національна ідея? Об’єднавшись — зробити неможливе. Всупереч усьому!»).

В якийсь момент промовець навіть нагадував англійського барокового поета XVII століття Джона Донна — з його патетичною проповіддю «По кому б’є дзвін» («у нас є і спільний біль. Кожен з нас загинув на Донбасі. Кожного дня ми втрачаємо кожного з нас»).

І раптом після всього цього вишуканого та піднесеного красномовства новий президент фактично зробив те, що й Голобородько — у найвідомішій сцені «Слуги Народу»: одразу з двох рук — з двох стволів!

За мить з’ясувалось, що Зеленський — не системний політик з досвідом, а людина, яка потрапила в незвичну для себе ситуацію, тому почала діяти різко, радикально, несподівано, без компромісів, без «обіцянок і пробачень».

Заява про розпуск Верховної Ради та призначення дострокових парламентських виборів стала навіть не контрольним пострілом — автоматною чергою — по серцях і кар’єрах багатьох народних депутатів — тих, кому в новій ситуації нічого не світить. А потім ще й по серцях та посадах міністрів, разом з прем’єром Гройсманом, хоча міністри — люди товстошкірі, тому сильно не переймались.

Тема дострокових виборів, які повинні пройти 21 липня, виявилась хаосогенною: Верховна Рада заблокувала зміни до виборчої системи (скасування «мажоритарки», зниження прохідного бар’єру, відкриті списки). Що ж, старі міхи новим вином не попсуєш.

«Люди миру» і «люди війни»: Хто небезпечніший в воєнний час?

Взагалі, під час транзиту влади нерідко можна спостерігати дивну ситуацію, коли раціональне мислення, раціональний підхід відключаються одночасно у багатьох раціонально мислячих та дуже розумних (інколи не так головним, як спинним мозком) «політичних тварин». Щось подібне відбулось і в Україні — буквально за кілька днів!

Враження, що подуріли всі одразу — і прихильники Зеленського, і його противники. Хоча це ненадовго. Бо в нинішніх умовах будь-який натяк на конституційну кризу, колапс чи буксування влади одразу віддається відлунням пострілів на Донбасі, захопленням нових українських полонених та перспективою активізації гарячої стадії бойових дій.

В Кремлі за українською політикою стежать дуже уважно. І поки що здивовані ніяк не менше, ніж у самій Україні. А от коли здивування пройде, раціональний розрахунок вимагатиме скористатись українським колапсом, паралічем та невизначеністю…

Проте, вже на президентській інаугурації можна було роздивитись контури нової України: різниця між Порошенком і Зеленським — не геополітична, тобто не йдеться ні про яку зміну історичного вибору чи орієнтації. Різниця насамперед концептуальна і в стилях мислення. Україна Порошенка — це невеликий, але згуртований закритий «орден 25%» — завзятих, мовчазних, вмотивованих «людей війни» («Армія. Мова. Віра»).

Тоді як Україна Зеленського це навпаки — відкритий проект, зорієнтований на «людей миру» (недарма ж одразу виникла тема референдуму щодо можливих переговорів з Росією, що викликало великий політичний скандал). Тому він закликав усіх українців, що живуть по всьому світу, повертатись в Україну — зі своїми знаннями, досвідом, ментальними цінностями і незважаючи на «будь-які розбіжності».

Зеленським заявлено новий стиль: дух свободи і самореалізації. Така сама відкритість прозвучала і в словах про повернення Криму та Донбасу: повертати треба не лише території — треба «повертати свідомість» тамошніх людей.

Але вже наступного дня після інаугурації «люди миру» потрапили в неприємний (але малопомічений, на їхнє щастя) скандал: українська дипломатія ніяк не відреагувала на телефонну розмову Путіна, Меркель та Макрона, на якій Європа разом з Росією намагались вершити долю України. І важливо не те, що ніхто з Путіним ні про що не домовився і долю України «порєшать» не вдалося. Важливо те, що раніше за спиною України й Порошенка подібних розмов не відбувалося.

Брежнєв — Кучма — Зеленський

Представники з оточення Зеленського казали, що 20 травня для церемонії інаугурації — невдалий день, бо понеділок, тому мало хто може приїхати зі світових лідерів. Але з’ясувалось, що 20 травня — це також день виходу останньої серії останнього сезону легендарного серіалу «Гра престолів», і Україна разом з Зеленським нібито спадкує цей клубок неймовірних політичних інтриг і протиріч. Хоча, якщо чесно, то українська політика вже давно набагато цікавіша, гостріша і вишуканіша за «Гру престолів». Інша справа, що політична конкуренція як така не породжує (принаймні, в нинішній Україні) змістовності, конструктивності, суб’єктності та стратегічності політичного процесу.

Ну і зовсім неймовірне співпадіння: 20 травня — це день урочистого заснування Катеринославу / Дніпропетровська / Дніпра у 1787 році! Тепер Зеленський може вважатись належним до широкої когорти дорадянських, радянських та пострадянських вихідців з «дніпропетровського клану», серед яких: Петровський, Брежнєв, Щербицький, Тихонов, Валентина Шевченко, Кучма, Лазаренко, Тимошенко, Турчинов, Тигіпко, Коломойський та ін.

Передвиборча кампанія Зеленського позначила новий маркетинговий тренд: перевагу технологій «сторітелінгу» (комунікація з електоратом шляхом розказування історій) перед звичайними старими «штабними» технологіями маркетингового «продавлення», які використовували Порошенко та Тимошенко.

За кілька перших днів президентства Зеленському вдалось позначити і новий управлінський тренд: розірвання з ієрархічною «суб’єкт-об’єктною» моделлю управління і перехід до «мережевих» та «середовищних» моделей влади.

Президент тепер — не цар, не імператор Священної Імперії і не фараон, а менеджер. Держава стає прозорою, а владна «піраміда» перетворюється на сервіс. В будь-якому разі, це ментальний, поколінський, стилістичний, концептуальний розрив з політичним поколінням Путіна та Порошенка. Через що ненависть цих двох до Зеленського зростає в арифметичній прогресії.

Вважається, що в сучасному світі в розвинутих політичних системах головними джерелами кадрів для політики та вищих щаблів держслужби є: великі корпорації, середній бізнес, наукові та аналітичні установи, університети, політичні партії, професійні організації та інше.

В нинішній Україні, судячи із перших призначень Зеленського, джерел рекрутації еліти приблизно стільки же: коло друзів президента, що в Кривому Розі жили з ним в одному під’їзді; коло шкільних друзів; коло друзів, з якими грали в КВН; коло ділових партнерів по «Кварталу 95»; коло ділових партнерів по інших проектах; сценарна група серіалу «Слуга Народу»; коло друзів Ігоря Коломойського.

Актори «Кварталу 95» та «тамбовскіє волкі» поки що серед нових призначень помічені не були, але, не виключено, це теж потужній кадровий резерв.

Вакарчук: Новий перформенс «політичного Гамлета»

Святослав Вакарчук створив і вивів в люди партію «Голос».

Він — гарна людина, чудовий артист, справжній лідер громадської думки, моральний авторитет і, мабуть, талановитий фізик.

Він — не політик. І йому не хочеться бути політиком. Але почуття власної відповідальності та умовляння інших людей штовхають його у сферу, яка не стала для нього прозорою та зрозумілою навіть після річного навчання в американському Стенфордському університеті.

Найгірша назва для лідерської, позбавленої вистражданої ідеології, — це «Голос». (Можливо, воно не було б найгіршим, якби перед тим не було досвіду партії Віталія Кличка «Удар».)

Від Вакарчука чекали партії розвитку та модернізації України. А отримали (принаймні, судячи з перших заяв) лідерсько-сектантську партію однієї людини. Людини гарної та талановитої, яка мислить не стратагемами, а емоціями, моральними імперативами, пророцтвами, тостами та приспівами власних же пісень: «Усе буде добре!».

І з партією Зеленського «Слуга Народу» приблизно така сама історія, як і з «Голосом»: їхні рейтинги — величезні і майже не залежать ані від програми, ані від того, хто балотуватиметься. Головне — віра електорату в диво, в лібертаріанську риторику, в справжність завзятості, в завзятість справжності.

Хоча, з іншого боку, партія «Голос» може взяти до свого передвиборчого списку чимало людей з активу БПП і підбирати електорат так званого «державницього і воєнного консенсусу» (ту саму порошенківську «партію 25%»), а також електорати Гриценка, «Самопомочі», частину міського електорату Тимошенко. Добре, якщо всі ці люди зуміють використати Славка Вакарчука і створити разом з ним міцний суб’єкт політичного розвитку в пріоритетних для них сферах (армія, гуманітарна політика, дипломатія, церковна дипломатія, міжнародні інтриги).

Хоча не виключається і зворотнє: Вакарчук, який інколи ну аж дуже сильно нагадує Віктора Ющенка (навіть візуально!), відтягне весь цей електорат на себе, але потім, замість створення суб’єкту, потрапить до якоїсь чергової політично-кулуарної пастки — все це скінчиться множенням цього потенціалу на нуль цілих і скільки-то там десятих. Ну а Вакарчук, як і в 2008 році, складе з себе депутатські повноваження і напише зворушливо-патетичну пісню «Веселі, брате, часи настали-2».

Не менш пророче виглядає і лідерський актив партії «Голос», серед якого яскраво виділяються і відомі громадські активісти, і «меритократи», які відчувають себе неофітською сектою «нових людей» (можливо, новим «озимим поколінням» чи новими вихованцями Віктора Пінчука) і які орієнтуються не просто на політичні реформи, а, як мінімум, на чудо, на онтологічну революцію, на побудову раю на Землі.

Інша справа, поки що ззовні публічний актив і партії «Голос», і партії «Слуга Народу» схожий не так на надлюдей, які здатні навернути Україну на шлях інноваційного розвитку, скільки на випускників західних освітніх шкіл, що будуть проповідувати «наздоганяючий розвиток» в лібертаріанському дусі, — тобто, в який спосіб Україна повинна стати «аграрною наддержавою» і досягти того рівня, який на Заході вже давно є вчорашнім днем.

З інавгурацією Зеленського в Україні почалося велике перезавантаження влади.

І питання зараз в тім, чи вся енергетика змін виллється лише в «креативне хайпожерство», позбавлене суб’єктності і змістовності? Чи ця енергетика — теж дуже креативно — піде на боротьбу з реваншем «партії 25%»?

Чи таки в результаті усієї цієї складної багаторівневої боротьби зможе утворитись новий феномен — суб’єктно мисляча та відповідальна еліта?

Станом на сьогодні можливі будь-які варіанти. Але чомусь згадується анекдот: в нас є два варіанти розвитку: реалістичний і фантастичний. Реалістичний: прилетять марсіани і все нам зроблять. Фантастичний: ми все здатні зробити самі.

Автор: Андрій Окара

Наші інтереси: 

Ще один політичний розклад. У цікаві часи живемо. Осмислюємо реальність. 

Гравець: 
Олена Каганець

Новини від RedTram - для популяризації НО

 
Форум Підтримати сайт Довідка