Чому необхідна дерусифікація

Декомунізація показала, як корисно називати речі своїми іменами. Влада лише визнала історичний факт: комуністичний режим був так само тоталітарним і злочинним, як і націонал-соціалістичний (нацистський).

І завдяки цьому визнанню з адміністративних будівель почали прибирати радянську символіку (зокрема, на шпилі Верховної Ради нарешті замість зірки було встановлено тризуб, а на парламентських воротах радянські герби були замінені українськими). З вулиць і площ українських міст, селищ і сіл почали зникати пам’ятники комуністичним вождям, а з карти України – топоніми на честь цих вождів, “країни рад” і “великого жовтня”.

А ще українці, нарешті, перестали святкувати 23 лютого – “день радянської армії” під виглядом “дня захисника вітчизни”.

Однак, зважившись порвати з комуністичним минулим, Україна досі не порвала з минулим імперським. Комуністична імперія була лише продовженням російської імперії, яка послідовно вбивала все українське: спалювала гетьманські столиці, знищувала Січ, закріпачувала селян і козаків, забороняла всі прояви української культури: мову, книги, школи, театри, культурні товариства, клуби, газети, навіть українські імена при хрещенні.

Як за часів царя, так і при совєтах замість усього українського насаджувалось російське, російськомовне. Незважаючи на це, в незалежній Україні влада уникала навіть розмов про дерусифікацію, оскільки боялась зіпсувати стосунки зі східним сусідом. Але така страусина тактика Києва лише сприяла відродженню імперських амбіцій у Кремля.

Зараз Росія щосили намагається відродити імперське минуле, самостверджуючись через знищення України. Під гаслами “російської весни” і “руского міра” окуповано Крим і більшу частину Донбасу, де тепер систематично викорінюється все українське. Тож замість продовжувати ховати голову в пісок, необхідно на державному рівні оголосити політику дерусифікації.

Ця політика повинна поєднувати законодавчі й інституціональні заходи. У законодавстві треба назвати речі своїми іменами і визнати історичний факт: русифікація була протягом віків і залишається зараз основою російської імперської політики, направленої на знищення української ідентичності. Путін чітко назвав свою мету: “Росіяни і українці – це взагалі один народ”.

Публічне заперечення факту русифікації, виправдання русифікаторської політики, як і заперечення існування української мови, пропаганда знехтуваних навіть російською наукою фальшивих теорій про “малоросійську говірку” і “український діалект російської мови”, друк і розповсюдження літератури й прокламацій подібного змісту – усе це повинно потрапити в Адміністративний і Кримінальний кодекси.

Про важливість інституціональних заходів свідчить діяльність Українського інституту національної пам’яті, який, по суті, став мотором декомунізації у всеукраїнському масштабі.

На цей інститут необхідно покласти два основних завдання.

По-перше, він повинен вивчати прояви і наслідки дискримінації української мови і насильницької русифікації українців з XVII ст. і до наших днів, знайомити через ЗМІ з результатами своїх досліджень широкі верстви населення, приділяючи особливу увагу просвітницькій діяльності у східних і південних регіонах (у тому числі й на окупованих територіях).

По-друге, інститут повинен узяти на себе підтримку і координацію громадських ініціатив, державних і місцевих програм, направлених на популяризацію української мови, особливо в молодіжному середовищі.

Зараз подібною діяльністю займається виключно громадськість. Серед багатьох прикладів можна згадати проект “Переходь на українську”, який до Дня святого Валентина створив відеозаклик “Мені здається, час настав”. 

У Харкові 21 лютого, в Міжнародний день рідної мови, стартував проект “Мовомарафон”, організований Світланою Охович разом із “Фундацією регіональних ініціатив”. Акція тривала три тижні і зібрала 822 учасники, які зважилися перейти на українську і по кілька разів на тиждень виконували мовні завдання. У планах організаторів – зробити “Мовомарафон” регіональним або навіть всеукраїнським. “Хоча у нас є елементи квесту, флешмобу та інших уже відомих форматів, проект доволі унікальний. І інтерес до нього великий”, – говорить Охович.

Необхідна державна програма для школярів “Я переходжу на українську”. Спочатку робимо один день, коли всі у школі говорять по-українськи, потім можна повторити через місяць і т. д. Але це повинна бути програма із залученням справжніх авторитетів для детей із числа музикантів, спортсменів, героїв війни з російськими окупантами: “Хочете зробити щось для перемоги над Путіним – говоріть між собою по-українськи”. До речі, серед дорослих цей заклик теж знайде відгук.