Бідна колись родичка приймає колись багату, а нині… Нині ми сюди приходимо, крім усього, із заздрістю. І вертаємося з надією: якщо їм удалося, то повинно вдатися і нам…
Албанія стрічає нас розумним і вимогливо-лагідним поглядом смуглої жінки, яка вважала, що всі ми є «олівчиками в руках Господа». І рай та пекло на землі творимо для себе самі. Албанська дівчина Агнеса Гонжа, що переродилася в духовний символ християнського світу – Матір Терезу.
В Албанії сліди переродження – на кожному кроці. На схилі під Бератом читаємо вирубане в лісовому масиві слово англійською «NEVER». Ніколи. Ще недавно той напис виглядав по-іншому – «ENVER». Ім’я людини, яка замкнула країну майже на півстоліття в цитаделі феодального соціалізму. Власне – в бетонному бункері, відгородивши її від світу. Енвер Ходжа. Прізвище диктатора за іронією долі звучить майже так, як і блаженної черниці, що відкривала світові добро і любов. Усе власними руками будують на землі люди. Одні – храми, інші – бункери (700 тисяч їх велів покласти по країні звироднілий сталініст). Земний рай і земне пекло. І Господь до цього не причетний.
Чогось уже не буде тут ніколи. А щось буде завжди. Був і буде в маленької Албанії свій великий Олександр, по їхньому – Скандербег. Князь у шоломі з козячими рогами. Вигодований козами і врятований ними. Він подарував народові чверть століття яскравої переможної боротьби. «Не я приніс вам свободу. Я сам знайшов її у ваших серцях». І це дало албанцям шанс, аби зберегтися і відродитися після століть нищівного поневолення. Дало снагу зректися, як і їх поводир, манкурства і потурчення. І коли приспів час проголосити свій вибір, вони сказали: наша релігія – албанство.
Люди орлиної натури з країни орлів… Вони все пам’ятають, і карби пам’яті стають скарбами долі. Мабуть, тому на сувенірних горнятках в однаковій мірі вибито портрети Скандербега, Матері Терези і Енвера Ходжі. Туристам пропонують скрізь молитовні вервиці і бетонні бункери. Два протилежні символи свободи.
Албанія – країна химер. Діти й онуки пастухів їздять на Мерседесах – кожне третє авто. Церкви і мечеті стоять поряд, і багато хто ходить і туди й туди. А ще більше нікуди не ходить, бо ще не визначилися – чи вони мусульмани, чи християни, чи атеїсти. Головне знають, що вони – албанці. Нащадки античних іллірійців, які дали Римові не одного цезаря. Шкіптари, себто – люди-орли. Тому й розлетілися по всьому світу, лише третина порядкує вдома. І таки непогано. Мінімальна зарплата 250 євро, пенсія – 120. Незаможні не платять податків. Розлучення тут – неймовірний випадок. Зате весілля гуляють тиждень. Сини поселяються від батьків не далі, ніж на сусідній вулиці, і доглядають їх до кінця життя. Життя тут прилюдне, все вирішують громадою.
Давно вже бетонні казарми-будинки розмальовані в яскраві кольори. А в бункерах бродить вино або ховаються від грози вівці. Либонь, нині албанці найбільш відкритий народ у Європі. Такі доброзичливі, дитинні усмішки не зустрінеш ніде. Не віриться, що зовсім ще недавно найбільша цінність і гордість кожного албанця була його рушниця. Бо їх історія – це історія воєн і повстань. Орлина вдача в людей країни орлів.
День починають у крихітних тавернах за горнятком кави, а завершують на городах, пасовищах чи на баштанах. Де ще знайдеш такі смачні оливки і такі дешеві кавуни та дині! На наші гроші це копійки. А питво – окрема і довга розмова. О, про це і при цьому вони люблять поговорити.
«Як здоров’я? Як вино?» – вітається албанець. «Дякую, добре. Як ракія?» – відповідає інший. Вина тут винятково сухі, це застережено законом. Як, зрештою, і стовідсоткова натуральність молочних та м’ясних продуктів. Келишок пахучої ракії вам піднесуть у більшості таверн як «комплімент» від господаря. Її виробляють із винограду, слив та ягід, а ціна не набагато вища за пиво… Хліб тут пахне хлібом, який пам’ятається з дитинства. Масло має призабутий смак масла, помідори – наче з бабиного городу. На кожному розі – барвисті піраміди овочів та фруктів. І де воно росте, коли довкола тільки море, гори та орли? А риба! Як вона тріпотить живим сріблом у кошівках рибалок на ранкових ринках! Показуєш пальцем – і за десять хвилин тоді її тут же спечуть на жаровні. Мідії та креветки, щойно з моря, не набагато дорожчі за картоплю. Їх скроплюєш соком зеленавого лимона, що рясно ростуть по пустирищах, і смакуєш донесхочу.
Албанія – країна кумедних контрастів. Біля океанського лайнера побачиш табун гусей. До новенького джипа прив’язаний старий віслюк. На столичних мармурових тротуарах сплять вівчарські пси, які прокидаються лише тоді, коли бачать циган. Як вони їх упізнають?! Дротами на неструганих стовпах біжить струм до Європи. Самі ж албанці електрики споживають мізерію – гріє і світить тут сонце. Сонця багато, але воно на подив щадне, благодатне. А море Іонічне – як тепла і ніжна олива. Досі я гадав, що найбільш органічне для людського тіла, найбільш приємне море Червоне. Відтепер починаю розуміти Одіссея, який роками не поспішав повертатися звідси додому…
А ось і курортна Саранда, що навпроти грецького острова Корфу. Сиві гори вздовж берега обнизані тисячами розкішних вілл, неначе розсипаний рафінад. Блиск цивілізації, концентрація смаку і парад новітніх технологій. Італійська, грецька, німецька і канадська підприємливість змагаються між собою. На колишніх козячих стежках нарізані сучасні шосейні дороги. Маленькими тихими бухточками туляться один до одного пляжі.
Море сміється. Воно тут – найкоштовніший подарунок. Смарагдові хвильки облизують білі валуни, що пахнуть йодом. Вода чиста до нереальності і однаково тепла що на світанні, що в полудень, що в сутінках. Іскристо ряхтить на сонці мокра галька. Камінці пошліфувати – і маєш самоцвіти. З оливкових, лаврових, інжирових та гранатових гаїв напливає млосними габами пахіття. Субтропіки тут злучаються з передальпійською свіжістю. Всю принадливу таїну Балкан замикають у собі «південні ворота Албанії».
Саранда… Тут ходять усі валюти світу. Крім української. Зате вкраїнську мову чуєш на вулицях чи не найчастіше. І низка готелів з українськими прапорами. Україну Албанія приймає без віз. Як посестру схожої понівеченої долі, як рідну тінь чужорідного соціалістичного задзеркалля. Так бідна колись родичка приймає колись багату, а нині…
Нині ми сюди приходимо, крім усього, із заздрістю. І вертаємося з надією: якщо їм удалося, то повинно вдатися і нам…
Закрита-відкрита земля. Лагідна, тепла, спокійна, загадкова. Албанія – це ніби гра з часом і простором. Тут приходить розуміння, що ця подорож із таких, коли душі вдається проникнути в те, що досі було запечатане для тебе. Коли те, що шукаєш, само знаходить тебе.
…Албанія проводжає нас ясним поглядом Матері Терези в аеропорту її імені. «Усі ми олівчики в руках Господа». Але Він помагає нам нашими руками…
Везеш додому кістяні чотки і муляж бункера. Крихту небесного і крихту земного. З тривожно-лоскітним ароматом Балкан. А в пам’яті лишився орел, що вільно ширяє між небом і землею. Він має міцні крила і знає, куди летить.
Наші інтереси:
Якщо їм удалося, то чого не вдається нам?
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Албанські арабески. Україну Албанія приймає без віз
Світ:
Бідна колись родичка приймає колись багату, а нині… Нині ми сюди приходимо, крім усього, із заздрістю. І вертаємося з надією: якщо їм удалося, то повинно вдатися і нам…
16080103.jpg
Албанія стрічає нас розумним і вимогливо-лагідним поглядом смуглої жінки, яка вважала, що всі ми є «олівчиками в руках Господа». І рай та пекло на землі творимо для себе самі. Албанська дівчина Агнеса Гонжа, що переродилася в духовний символ християнського світу – Матір Терезу.
В Албанії сліди переродження – на кожному кроці. На схилі під Бератом читаємо вирубане в лісовому масиві слово англійською «NEVER». Ніколи. Ще недавно той напис виглядав по-іншому – «ENVER». Ім’я людини, яка замкнула країну майже на півстоліття в цитаделі феодального соціалізму. Власне – в бетонному бункері, відгородивши її від світу. Енвер Ходжа. Прізвище диктатора за іронією долі звучить майже так, як і блаженної черниці, що відкривала світові добро і любов. Усе власними руками будують на землі люди. Одні – храми, інші – бункери (700 тисяч їх велів покласти по країні звироднілий сталініст). Земний рай і земне пекло. І Господь до цього не причетний.
Чогось уже не буде тут ніколи. А щось буде завжди. Був і буде в маленької Албанії свій великий Олександр, по їхньому – Скандербег. Князь у шоломі з козячими рогами. Вигодований козами і врятований ними. Він подарував народові чверть століття яскравої переможної боротьби. «Не я приніс вам свободу. Я сам знайшов її у ваших серцях». І це дало албанцям шанс, аби зберегтися і відродитися після століть нищівного поневолення. Дало снагу зректися, як і їх поводир, манкурства і потурчення. І коли приспів час проголосити свій вибір, вони сказали: наша релігія – албанство.
Люди орлиної натури з країни орлів… Вони все пам’ятають, і карби пам’яті стають скарбами долі. Мабуть, тому на сувенірних горнятках в однаковій мірі вибито портрети Скандербега, Матері Терези і Енвера Ходжі. Туристам пропонують скрізь молитовні вервиці і бетонні бункери. Два протилежні символи свободи.
Албанія – країна химер. Діти й онуки пастухів їздять на Мерседесах – кожне третє авто. Церкви і мечеті стоять поряд, і багато хто ходить і туди й туди. А ще більше нікуди не ходить, бо ще не визначилися – чи вони мусульмани, чи християни, чи атеїсти. Головне знають, що вони – албанці. Нащадки античних іллірійців, які дали Римові не одного цезаря. Шкіптари, себто – люди-орли. Тому й розлетілися по всьому світу, лише третина порядкує вдома. І таки непогано. Мінімальна зарплата 250 євро, пенсія – 120. Незаможні не платять податків. Розлучення тут – неймовірний випадок. Зате весілля гуляють тиждень. Сини поселяються від батьків не далі, ніж на сусідній вулиці, і доглядають їх до кінця життя. Життя тут прилюдне, все вирішують громадою.
Давно вже бетонні казарми-будинки розмальовані в яскраві кольори. А в бункерах бродить вино або ховаються від грози вівці. Либонь, нині албанці найбільш відкритий народ у Європі. Такі доброзичливі, дитинні усмішки не зустрінеш ніде. Не віриться, що зовсім ще недавно найбільша цінність і гордість кожного албанця була його рушниця. Бо їх історія – це історія воєн і повстань. Орлина вдача в людей країни орлів.
День починають у крихітних тавернах за горнятком кави, а завершують на городах, пасовищах чи на баштанах. Де ще знайдеш такі смачні оливки і такі дешеві кавуни та дині! На наші гроші це копійки. А питво – окрема і довга розмова. О, про це і при цьому вони люблять поговорити.
«Як здоров’я? Як вино?» – вітається албанець. «Дякую, добре. Як ракія?» – відповідає інший. Вина тут винятково сухі, це застережено законом. Як, зрештою, і стовідсоткова натуральність молочних та м’ясних продуктів. Келишок пахучої ракії вам піднесуть у більшості таверн як «комплімент» від господаря. Її виробляють із винограду, слив та ягід, а ціна не набагато вища за пиво… Хліб тут пахне хлібом, який пам’ятається з дитинства. Масло має призабутий смак масла, помідори – наче з бабиного городу. На кожному розі – барвисті піраміди овочів та фруктів. І де воно росте, коли довкола тільки море, гори та орли? А риба! Як вона тріпотить живим сріблом у кошівках рибалок на ранкових ринках! Показуєш пальцем – і за десять хвилин тоді її тут же спечуть на жаровні. Мідії та креветки, щойно з моря, не набагато дорожчі за картоплю. Їх скроплюєш соком зеленавого лимона, що рясно ростуть по пустирищах, і смакуєш донесхочу.
Албанія – країна кумедних контрастів. Біля океанського лайнера побачиш табун гусей. До новенького джипа прив’язаний старий віслюк. На столичних мармурових тротуарах сплять вівчарські пси, які прокидаються лише тоді, коли бачать циган. Як вони їх упізнають?! Дротами на неструганих стовпах біжить струм до Європи. Самі ж албанці електрики споживають мізерію – гріє і світить тут сонце. Сонця багато, але воно на подив щадне, благодатне. А море Іонічне – як тепла і ніжна олива. Досі я гадав, що найбільш органічне для людського тіла, найбільш приємне море Червоне. Відтепер починаю розуміти Одіссея, який роками не поспішав повертатися звідси додому…
А ось і курортна Саранда, що навпроти грецького острова Корфу. Сиві гори вздовж берега обнизані тисячами розкішних вілл, неначе розсипаний рафінад. Блиск цивілізації, концентрація смаку і парад новітніх технологій. Італійська, грецька, німецька і канадська підприємливість змагаються між собою. На колишніх козячих стежках нарізані сучасні шосейні дороги. Маленькими тихими бухточками туляться один до одного пляжі.
Море сміється. Воно тут – найкоштовніший подарунок. Смарагдові хвильки облизують білі валуни, що пахнуть йодом. Вода чиста до нереальності і однаково тепла що на світанні, що в полудень, що в сутінках. Іскристо ряхтить на сонці мокра галька. Камінці пошліфувати – і маєш самоцвіти. З оливкових, лаврових, інжирових та гранатових гаїв напливає млосними габами пахіття. Субтропіки тут злучаються з передальпійською свіжістю. Всю принадливу таїну Балкан замикають у собі «південні ворота Албанії».
Саранда… Тут ходять усі валюти світу. Крім української. Зате вкраїнську мову чуєш на вулицях чи не найчастіше. І низка готелів з українськими прапорами. Україну Албанія приймає без віз. Як посестру схожої понівеченої долі, як рідну тінь чужорідного соціалістичного задзеркалля. Так бідна колись родичка приймає колись багату, а нині…
Нині ми сюди приходимо, крім усього, із заздрістю. І вертаємося з надією: якщо їм удалося, то повинно вдатися і нам…
Закрита-відкрита земля. Лагідна, тепла, спокійна, загадкова. Албанія – це ніби гра з часом і простором. Тут приходить розуміння, що ця подорож із таких, коли душі вдається проникнути в те, що досі було запечатане для тебе. Коли те, що шукаєш, само знаходить тебе.
…Албанія проводжає нас ясним поглядом Матері Терези в аеропорту її імені. «Усі ми олівчики в руках Господа». Але Він помагає нам нашими руками…
Везеш додому кістяні чотки і муляж бункера. Крихту небесного і крихту земного. З тривожно-лоскітним ароматом Балкан. А в пам’яті лишився орел, що вільно ширяє між небом і землею. Він має міцні крила і знає, куди летить.
Якщо їм удалося, то чого не вдається нам?
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи