Оксана Забужко про владу, суспільство, Януковича, молодь, яка хоче емігрувати, а також про політику Кремля, скасування Дня свободи, сучасну Проню Прокоповну і "інтелектуалів" при владі...
«Інтелігенція» – це російське слово, вона є дитям невільних суспільств
Харківський губернатор Добкін у своїй публікації риторично запитує, чи «замислювалися ви, скільки шкоди для майбутньої країни завдає інтелігент, який шипить з ненавистю до влади»…
Скажу без іронії, мене зворушує ця трепетна, просто-таки підліткова ранимість нинішньої влади. Ну, принаймні вони відчувають, що залежні від громадської думки, – але замість того, аби змінюватися самим і поправляти ситуацію реальними ділами, діють старими радянськими методами: «тащить и не пущать». Гадаю, цей пан Добкін (це ж той, що «текст по-дебильному написан»?) навряд чи всерйоз задумувався над тим, скільки шкоди країні завдає він сам. Тож краще б уже зайвий раз не підставлявся.
Чи бачите ви хоча б одного інтелігента при владі?
Якщо вони там і є, то дуже ревно маскуються. Ті особи, яких влада виставляє на публіку, справляють настільки відразливе враження, що старатися вишукувати серед того притомніші постаті якось немає жодного бажання. Один раз послухати такого Чечетова чи Болдирєва – і зникають всякі підозри, ніби в тій владі можуть бути інтелігентні люди.
Українська інтелігенція зникає, сказав Добкін…
Бог з ним, із Добкіним. Я б узагалі в ХХІ столітті такого слова, як «інтелігенція», не вживала. У тому сенсі, який у нього вкладають наші чиновники, воно років на двадцять застаріло. Це радянський феномен. Це тоді були – «робітничий клас, колгоспне селянство і трудова інтелігенція».
Українська інтелігенція – це не цех і не партія! Забудьте радянські часи, забудьте ці «прошарки». Говорімо краще про середній клас, якому в Україні от уже 20 років ніяк не дають вирости, – а тим часом це він у кожній розвиненій країні є основою національного добробуту. Це клас вільних виробників. А що вже вони виробляють – матеріальні чи духовні цінності, – з соціологічної точки зору не принципово...
На Заході люди, які заробляють собі на життя розумовою працею, називаються просто «інтелектуалами». Я теж волію називати себе, за родом занять, «вільним інтелектуалом». Бо письменники теж є «незалежні виробники» – ми «виробляємо» рукописи (інтелектуальний продукт) для вільного продажу на книжковому ринку. А «інтелігенція» – це російське слово, вона є дитям невільних суспільств.
Погроза санкціями не приведе владу до тями
Захід вже конкретно погрожує санкціями Україні. Які б ви як громадянка бажали санкцій для сьогоднішньої влади – не для народу, а саме для влади?
Мене будь-які санкції щодо моєї країни не тішать хоча б тому, що всі вони все одно обернуться не проти правлячого класу олігархів, а проти мільйонів пересічних українців. І радіти з того, що хтось погрожує Україні санкціями, – це дуже схоже на тактику більшовиків під час першої імперіалістичної війни: домогтися програшу Росії й повного розвалу в країні для того, щоб захопити в ній владу. Ця аналогія мені дуже не подобається.
Просто в багатьох людей є надія, що, може, хоча б погроза санкціями приведе їх до тями.
Погроза санкціями їх не приведе ні до якої тями. У них дуже добре розвинені рефлекси виживання, але дуже погано розвинене стратегічне мислення. І за допомогою рефлексів виживання вони знайдуть можливість якомога менше втратити на своїх капіталах і перекласти цей тягар на плечі українського народу.
Біда в тому, що ми бідна духом країна
За статистикою, 56 відсотків молодих українців хочуть виїхати з України. Про що це свідчить, на вашу думку?
Свідчить про дуже низький рівень української освіти і про те, що ці 56 відсотків молодих українців не мають зеленого поняття, що собою являє сьогоднішня цивілізація, і взагалі погано розуміють, у якому часі вони живуть. Переважно цей стереотип, що «деінде трава зеленіша», формується так: людина їде в Європу як турист – і їй здається, що це тільки в Україні така дупа, а на еміграції на неї чекають груші на вербі, – але, як мовиться в анекдоті, не плутайте туризм з еміграцією. Це просто банальне невігластво. Плюс соціальна незрілість – таке собі інфантильне бажання «мати все й відразу». І не брати на себе жодної відповідальності за майбутнє країни.
…Знаєте, коли я працювала над «Музеєм покинутих секретів», я багато спілкувалася з ветеранами-упівцями, у тому числі з покійним Василем Куком. Пам’ятаю, був День Незалежності – у 2003-му, ще при Кучмі. Я ввімкнула зранку телевізор, подивилася на всі ті фізіономії на трибуні під звуки гімну і просто заплакала. Якось подумалося про всі ті покоління, про моїх родичів у тому числі, які за той жовто-блакитний прапор гинули, живота свого не щадили, – а в результаті тепер стоять під цим прапором ось ці морди… Я так і сказала Кукові, коли подзвонила привітати його, – а натомість вийшло, що це він мене почав утішати: мовляв, головне – ми є, існуємо як державна нація і вже не загинемо ніколи... «Але ж ці морди, пане Василю!» – «Морди міняються, пані Оксано», – засміявся він, як до дитини. І мені стало соромно, бо йому вже було 92 роки, і він точно мав менше од мене шансів побачити, як ці морди мінятимуться... Якось мені тоді ця розмова дуже виправила «історичну оптику».
Тож «морди міняються», і справа, дійсно, не в них. А от стан суспільства, рівень притомності нації – це ті речі, які мене непокоять незрівнянно більше, ніж те, хто сьогодні в нас «стоїть на трибуні».
До речі, на Винничуків віршик у Інтернеті з’явився віршик-відповідь, який закінчується словами: «Якщо хочеш убить підараса, спершу вбий підараса в собі». І така реакція не може не тішити. Українці, слава Богу, починають розуміти, що справа не в тому, хто в нас у політикумі «більше чи менше зло», що корінь зла лежить значно глибше – в нас самих, у розумовому й моральному стані суспільства. Що влада така, якою ми дозволяємо їй бути – раз вона є така, як є, значить, як не крути, вона нас задовольняє. І вже більше двадцяти років ми живемо в цьому гнилому консенсусі – нам наче й не подобається, але ми сяк-так пристосувалися, аби тільки нас не чіпали: десь крадемо, десь дуримо, десь даємося дурити – і якось існуємо... Це чисто радянська модель. Як у старому анекдоті про Брежнєва: життя як у літаку – ніби й не летиш, а блювати хочеться. Ось так 20 років і блюємо – коли більше, коли менше, – а ті 56% молоді вже й не задаються питанням, як такий стан речей змінити.
І тут головне питання: чи ми справді хочемо змін? Нібито на словах усі визнають, що Україні потрібні реформи, – вони були потрібні ще в 1990-х! – але… Коли на початку 1990-их Росія перекрила Естонії газ, естонці цілу зиму просиділи в неопалюваних приміщеннях. По селах, де топили дровами, склали списки на випадок лютих морозів – хто скільки талліннців візьме до себе зимувати, автомобілісти пересіли на велосипеди… Тобто, країна встала як єдиний партизанський загін, бо був загальний консенсус: незалежність – це цінність, ради якої треба перетерпіти. А чим готові були поступитися українці?
Ми зараз заздримо полякам – от, мовляв, як у них добре! А Польща на початку 1990-их виглядала значно серйознішою розрухою, ніж Україна епохи «кравчучок», темних міст і розбитих кіосків. Реформа Бальцеровича була дуже тяжкою «шоковою терапією», і польський уряд чесно попередив був громадян: «Дорогі співвітчизники, доведеться затягнути паски на три роки». Це не проходило гладко, але нація це прийняла.
А ми так досі й перебуваємо в стані ніким не рушеного радянського болота, де не те що реформ ніхто не проводив, а навіть реєстрів власності досі нема! Ми фактично не знаємо, яким майном володіє країна.
Так легше красти...
Ну, ясна річ! І так на всіх рівнях, аж до малих фірм, де так само панує принцип «вкрав і втік». Продовжує домінувати психологія вбогого совка, який твердо засвоїв: якщо сьогодні він цю в’язанку сіна не вхопить, то завтра її не буде. То байдуже, що «в’язанка сіна» може оцінюватися вже в мільярдах, усе одно, за суттю своєю вона лишається тією самою в’язанкою сіна, вкраденою з колгоспу (з бюджету). Біда наша в тому, що ми – бідна духом країна, і наші багатії в основній масі – теж злиденні духом.
Що б ви сказали Януковичу, якби мали нагоду зустрітися з ним?
Уявіть собі – нічого. Не тому, що мені нема чого йому сказати, а тому що просто не уявляю собі спільних точок для порозуміння. Як кажуть у таких випадках – ми в дитинстві різні книжки читали.
Якщо братися до освіти Януковича, назвіть, будь ласка, одну книжку, з якої йому варто почати?
Та пізно йому вже до освіти братися! Це вже не той вік, у якому книжка здатна змінити людину. Тим більше, він, за всіма ознаками, дуже задоволений собою: як-не-як, пройшов шлях по всій соціальній драбині, від найнижчих низів до найвищих вершин... Така непробійна «гордість нувориша», типова для представників цього класу, не сприяє ні критичному мисленню, ні якимось духовним пошукам . Ні, я не беруся бути для нього «лектором». Вірю, що він був непоганим завгаром (чи як та його «керівна робота» за СРСР називалася), але та обставина, що він зараз є президентом моєї країни, – привід цілій країні задуматися над тим, що негаразд не з Януковичем, а з нами всіма.
У Кремля думають, що своєю політикою вони перетворять українців на росіян
Чи відчуваєте, що в Україні проводиться хоч якась гуманітарна політика?
Цікаве запитання… Багато говориться про русифікаторську політику нинішньої влади, але, гадаю, так думати – це насправді переоцінювати її інтелектуальний потенціал. Ця влада насправді дуже далека від розуміння того, що таке гуманітарна політика, у них свідомість чисто монетарна: купив – продав. Навряд чи вони уявляють, що й на «нематеріальних» речах країна теж може заробляти – їхня освіта аж так далеко не сягнула. От чи трубу здати росіянам, чи залишити собі – це зрозуміло, а те, чого не можна помацати й покласти в кишеню зараз і вже, – це за межею їхньої уяви.
Тому не можна навіть сказати, що вони спеціально проводять промосковську політику. Поставити міносвіти Табачника, щоб сподобатися Москві, – це в їхній системі цінностей напевно здається дуже дешевою поступкою і навіть вигідною угодою (як Ленін реготав, коли почув умови українців для підписання союзного договору в 1922 році: «Чого вони хочуть? Мови? Та дайте їм десять мов!»). Натомість для Кремля «рускій мір» – це один із головних пріоритетів. У російській пресі свого часу була «злита» офіційна точка зору, абсолютно божевільна – мовляв, Ющенку вдалося за п’ять років виростити ціле покоління «бандерівців», і це поразка Росії, яку тепер треба «надолужувати». Тобто вони там щиро вважають, що молоде покоління українських громадян не само собою в незалежній Україні виросло, а якимось дивом «вирощене» Ющенком, методом спеціальної селекції, і коли віддати освіту Табачнику, то цей за наступні п’ять років після Ющенка все «відіграє навпаки», і українці «знову стануть росіянами». Таке ось «магічне мислення» в кремлівських головах – на наше щастя. І хай собі й далі так думають.
Нинішня влада – це ті ж Свирид Голохвастий і Проня Прокопівна
Пан Янукович скасував День свободи і приєднав його до Дня Соборності…
А оце вже дуже смішно! Це те, що в політиці називають непристойним жестом – ображений підліток мстить своєму кривдникові. Януковичу невтямки, що він не має такої влади – скасувати дату, що, належить до історії, у якій брали участь мільйони українців. 22 листопада люди все одно вийдуть на Майдан, – тепер, гадаю, більше, ніж будь-коли раніше, бо українці емоційні: вони легко ведуться на солодкі речі, але дуже не люблять, коли їх отак по-хамському нагинають. Тож почекаємо осені.
Якою логікою має керуватися людина, аби підписувати такі накази, на вашу думку?
Ви мене так питаєте, наче я зоолог і йдеться про фасетне бачення якогось екзотичного виду. Певно, що в нього була своя логіка, але з психологічної точки зору це не дуже цікаво. Це просто підліток, який зупинився у своєму особистісному розвитку. Класичний підліток із бідного кварталу.
Я не втомлююсь при кожній нагоді повторювати: українці, читайте Класику, там усе вже сказано! Хто такі, наприклад, Проня Прокоповна і Свирид Петрович Голохвастий? Це те саме перше покоління готових грошей – нувориші-паразити. Нувориші не тільки «по грошах», але й психологічні. Тобто це люди, яких розпирає од власної значущості – вони серйозно вважають, що раз у них є гроші, значить, вони «відбулися», а всі інші, у кого грошей менше, – «мужва немита», або, по-нинішньому, «біомаса». Проня ж щиро вірить, що вона, побувши «чотири місяці в пенційоні», «всі науки превзошла». Не треба далеко йти, просто ввімкніть телевізор, там недавно ця ось… Лєна Бондаренко… Ну, чисто Проня Прокоповна Сєркова в готовому вигляді, одне до одного. Усе насправді дуже просто, і нічого нового, крім костюмів.
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Мене непокоять морди при владі, але ще більше – непритомність нації
Світ:
Оксана Забужко про владу, суспільство, Януковича, молодь, яка хоче емігрувати, а також про політику Кремля, скасування Дня свободи, сучасну Проню Прокоповну і "інтелектуалів" при владі...
Зміст
«Інтелігенція» – це російське слово, вона є дитям невільних суспільств
Харківський губернатор Добкін у своїй публікації риторично запитує, чи «замислювалися ви, скільки шкоди для майбутньої країни завдає інтелігент, який шипить з ненавистю до влади»…
Скажу без іронії, мене зворушує ця трепетна, просто-таки підліткова ранимість нинішньої влади. Ну, принаймні вони відчувають, що залежні від громадської думки, – але замість того, аби змінюватися самим і поправляти ситуацію реальними ділами, діють старими радянськими методами: «тащить и не пущать». Гадаю, цей пан Добкін (це ж той, що «текст по-дебильному написан»?) навряд чи всерйоз задумувався над тим, скільки шкоди країні завдає він сам. Тож краще б уже зайвий раз не підставлявся.
Чи бачите ви хоча б одного інтелігента при владі?
Якщо вони там і є, то дуже ревно маскуються. Ті особи, яких влада виставляє на публіку, справляють настільки відразливе враження, що старатися вишукувати серед того притомніші постаті якось немає жодного бажання. Один раз послухати такого Чечетова чи Болдирєва – і зникають всякі підозри, ніби в тій владі можуть бути інтелігентні люди.
Українська інтелігенція зникає, сказав Добкін…
Бог з ним, із Добкіним. Я б узагалі в ХХІ столітті такого слова, як «інтелігенція», не вживала. У тому сенсі, який у нього вкладають наші чиновники, воно років на двадцять застаріло. Це радянський феномен. Це тоді були – «робітничий клас, колгоспне селянство і трудова інтелігенція».
Українська інтелігенція – це не цех і не партія! Забудьте радянські часи, забудьте ці «прошарки». Говорімо краще про середній клас, якому в Україні от уже 20 років ніяк не дають вирости, – а тим часом це він у кожній розвиненій країні є основою національного добробуту. Це клас вільних виробників. А що вже вони виробляють – матеріальні чи духовні цінності, – з соціологічної точки зору не принципово...
На Заході люди, які заробляють собі на життя розумовою працею, називаються просто «інтелектуалами». Я теж волію називати себе, за родом занять, «вільним інтелектуалом». Бо письменники теж є «незалежні виробники» – ми «виробляємо» рукописи (інтелектуальний продукт) для вільного продажу на книжковому ринку. А «інтелігенція» – це російське слово, вона є дитям невільних суспільств.
Погроза санкціями не приведе владу до тями
Захід вже конкретно погрожує санкціями Україні. Які б ви як громадянка бажали санкцій для сьогоднішньої влади – не для народу, а саме для влади?
Мене будь-які санкції щодо моєї країни не тішать хоча б тому, що всі вони все одно обернуться не проти правлячого класу олігархів, а проти мільйонів пересічних українців. І радіти з того, що хтось погрожує Україні санкціями, – це дуже схоже на тактику більшовиків під час першої імперіалістичної війни: домогтися програшу Росії й повного розвалу в країні для того, щоб захопити в ній владу. Ця аналогія мені дуже не подобається.
Просто в багатьох людей є надія, що, може, хоча б погроза санкціями приведе їх до тями.
Погроза санкціями їх не приведе ні до якої тями. У них дуже добре розвинені рефлекси виживання, але дуже погано розвинене стратегічне мислення. І за допомогою рефлексів виживання вони знайдуть можливість якомога менше втратити на своїх капіталах і перекласти цей тягар на плечі українського народу.
Біда в тому, що ми бідна духом країна
За статистикою, 56 відсотків молодих українців хочуть виїхати з України. Про що це свідчить, на вашу думку?
Свідчить про дуже низький рівень української освіти і про те, що ці 56 відсотків молодих українців не мають зеленого поняття, що собою являє сьогоднішня цивілізація, і взагалі погано розуміють, у якому часі вони живуть. Переважно цей стереотип, що «деінде трава зеленіша», формується так: людина їде в Європу як турист – і їй здається, що це тільки в Україні така дупа, а на еміграції на неї чекають груші на вербі, – але, як мовиться в анекдоті, не плутайте туризм з еміграцією. Це просто банальне невігластво. Плюс соціальна незрілість – таке собі інфантильне бажання «мати все й відразу». І не брати на себе жодної відповідальності за майбутнє країни.
…Знаєте, коли я працювала над «Музеєм покинутих секретів», я багато спілкувалася з ветеранами-упівцями, у тому числі з покійним Василем Куком. Пам’ятаю, був День Незалежності – у 2003-му, ще при Кучмі. Я ввімкнула зранку телевізор, подивилася на всі ті фізіономії на трибуні під звуки гімну і просто заплакала. Якось подумалося про всі ті покоління, про моїх родичів у тому числі, які за той жовто-блакитний прапор гинули, живота свого не щадили, – а в результаті тепер стоять під цим прапором ось ці морди… Я так і сказала Кукові, коли подзвонила привітати його, – а натомість вийшло, що це він мене почав утішати: мовляв, головне – ми є, існуємо як державна нація і вже не загинемо ніколи... «Але ж ці морди, пане Василю!» – «Морди міняються, пані Оксано», – засміявся він, як до дитини. І мені стало соромно, бо йому вже було 92 роки, і він точно мав менше од мене шансів побачити, як ці морди мінятимуться... Якось мені тоді ця розмова дуже виправила «історичну оптику».
Тож «морди міняються», і справа, дійсно, не в них. А от стан суспільства, рівень притомності нації – це ті речі, які мене непокоять незрівнянно більше, ніж те, хто сьогодні в нас «стоїть на трибуні».
До речі, на Винничуків віршик у Інтернеті з’явився віршик-відповідь, який закінчується словами: «Якщо хочеш убить підараса, спершу вбий підараса в собі». І така реакція не може не тішити. Українці, слава Богу, починають розуміти, що справа не в тому, хто в нас у політикумі «більше чи менше зло», що корінь зла лежить значно глибше – в нас самих, у розумовому й моральному стані суспільства. Що влада така, якою ми дозволяємо їй бути – раз вона є така, як є, значить, як не крути, вона нас задовольняє. І вже більше двадцяти років ми живемо в цьому гнилому консенсусі – нам наче й не подобається, але ми сяк-так пристосувалися, аби тільки нас не чіпали: десь крадемо, десь дуримо, десь даємося дурити – і якось існуємо... Це чисто радянська модель. Як у старому анекдоті про Брежнєва: життя як у літаку – ніби й не летиш, а блювати хочеться. Ось так 20 років і блюємо – коли більше, коли менше, – а ті 56% молоді вже й не задаються питанням, як такий стан речей змінити.
І тут головне питання: чи ми справді хочемо змін? Нібито на словах усі визнають, що Україні потрібні реформи, – вони були потрібні ще в 1990-х! – але… Коли на початку 1990-их Росія перекрила Естонії газ, естонці цілу зиму просиділи в неопалюваних приміщеннях. По селах, де топили дровами, склали списки на випадок лютих морозів – хто скільки талліннців візьме до себе зимувати, автомобілісти пересіли на велосипеди… Тобто, країна встала як єдиний партизанський загін, бо був загальний консенсус: незалежність – це цінність, ради якої треба перетерпіти. А чим готові були поступитися українці?
Ми зараз заздримо полякам – от, мовляв, як у них добре! А Польща на початку 1990-их виглядала значно серйознішою розрухою, ніж Україна епохи «кравчучок», темних міст і розбитих кіосків. Реформа Бальцеровича була дуже тяжкою «шоковою терапією», і польський уряд чесно попередив був громадян: «Дорогі співвітчизники, доведеться затягнути паски на три роки». Це не проходило гладко, але нація це прийняла.
А ми так досі й перебуваємо в стані ніким не рушеного радянського болота, де не те що реформ ніхто не проводив, а навіть реєстрів власності досі нема! Ми фактично не знаємо, яким майном володіє країна.
Так легше красти...
Ну, ясна річ! І так на всіх рівнях, аж до малих фірм, де так само панує принцип «вкрав і втік». Продовжує домінувати психологія вбогого совка, який твердо засвоїв: якщо сьогодні він цю в’язанку сіна не вхопить, то завтра її не буде. То байдуже, що «в’язанка сіна» може оцінюватися вже в мільярдах, усе одно, за суттю своєю вона лишається тією самою в’язанкою сіна, вкраденою з колгоспу (з бюджету). Біда наша в тому, що ми – бідна духом країна, і наші багатії в основній масі – теж злиденні духом.
Що б ви сказали Януковичу, якби мали нагоду зустрітися з ним?
Уявіть собі – нічого. Не тому, що мені нема чого йому сказати, а тому що просто не уявляю собі спільних точок для порозуміння. Як кажуть у таких випадках – ми в дитинстві різні книжки читали.
Якщо братися до освіти Януковича, назвіть, будь ласка, одну книжку, з якої йому варто почати?
Та пізно йому вже до освіти братися! Це вже не той вік, у якому книжка здатна змінити людину. Тим більше, він, за всіма ознаками, дуже задоволений собою: як-не-як, пройшов шлях по всій соціальній драбині, від найнижчих низів до найвищих вершин... Така непробійна «гордість нувориша», типова для представників цього класу, не сприяє ні критичному мисленню, ні якимось духовним пошукам . Ні, я не беруся бути для нього «лектором». Вірю, що він був непоганим завгаром (чи як та його «керівна робота» за СРСР називалася), але та обставина, що він зараз є президентом моєї країни, – привід цілій країні задуматися над тим, що негаразд не з Януковичем, а з нами всіма.
У Кремля думають, що своєю політикою вони перетворять українців на росіян
Чи відчуваєте, що в Україні проводиться хоч якась гуманітарна політика?
Цікаве запитання… Багато говориться про русифікаторську політику нинішньої влади, але, гадаю, так думати – це насправді переоцінювати її інтелектуальний потенціал. Ця влада насправді дуже далека від розуміння того, що таке гуманітарна політика, у них свідомість чисто монетарна: купив – продав. Навряд чи вони уявляють, що й на «нематеріальних» речах країна теж може заробляти – їхня освіта аж так далеко не сягнула. От чи трубу здати росіянам, чи залишити собі – це зрозуміло, а те, чого не можна помацати й покласти в кишеню зараз і вже, – це за межею їхньої уяви.
Тому не можна навіть сказати, що вони спеціально проводять промосковську політику. Поставити міносвіти Табачника, щоб сподобатися Москві, – це в їхній системі цінностей напевно здається дуже дешевою поступкою і навіть вигідною угодою (як Ленін реготав, коли почув умови українців для підписання союзного договору в 1922 році: «Чого вони хочуть? Мови? Та дайте їм десять мов!»). Натомість для Кремля «рускій мір» – це один із головних пріоритетів. У російській пресі свого часу була «злита» офіційна точка зору, абсолютно божевільна – мовляв, Ющенку вдалося за п’ять років виростити ціле покоління «бандерівців», і це поразка Росії, яку тепер треба «надолужувати». Тобто вони там щиро вважають, що молоде покоління українських громадян не само собою в незалежній Україні виросло, а якимось дивом «вирощене» Ющенком, методом спеціальної селекції, і коли віддати освіту Табачнику, то цей за наступні п’ять років після Ющенка все «відіграє навпаки», і українці «знову стануть росіянами». Таке ось «магічне мислення» в кремлівських головах – на наше щастя. І хай собі й далі так думають.
Нинішня влада – це ті ж Свирид Голохвастий і Проня Прокопівна
Пан Янукович скасував День свободи і приєднав його до Дня Соборності…
А оце вже дуже смішно! Це те, що в політиці називають непристойним жестом – ображений підліток мстить своєму кривдникові. Януковичу невтямки, що він не має такої влади – скасувати дату, що, належить до історії, у якій брали участь мільйони українців. 22 листопада люди все одно вийдуть на Майдан, – тепер, гадаю, більше, ніж будь-коли раніше, бо українці емоційні: вони легко ведуться на солодкі речі, але дуже не люблять, коли їх отак по-хамському нагинають. Тож почекаємо осені.
Якою логікою має керуватися людина, аби підписувати такі накази, на вашу думку?
Ви мене так питаєте, наче я зоолог і йдеться про фасетне бачення якогось екзотичного виду. Певно, що в нього була своя логіка, але з психологічної точки зору це не дуже цікаво. Це просто підліток, який зупинився у своєму особистісному розвитку. Класичний підліток із бідного кварталу.
Я не втомлююсь при кожній нагоді повторювати: українці, читайте Класику, там усе вже сказано! Хто такі, наприклад, Проня Прокоповна і Свирид Петрович Голохвастий? Це те саме перше покоління готових грошей – нувориші-паразити. Нувориші не тільки «по грошах», але й психологічні. Тобто це люди, яких розпирає од власної значущості – вони серйозно вважають, що раз у них є гроші, значить, вони «відбулися», а всі інші, у кого грошей менше, – «мужва немита», або, по-нинішньому, «біомаса». Проня ж щиро вірить, що вона, побувши «чотири місяці в пенційоні», «всі науки превзошла». Не треба далеко йти, просто ввімкніть телевізор, там недавно ця ось… Лєна Бондаренко… Ну, чисто Проня Прокоповна Сєркова в готовому вигляді, одне до одного. Усе насправді дуже просто, і нічого нового, крім костюмів.
Подано зі скороченням
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи