Поет Валерій Грошко: «Ми вступили у нову фазу національно-визвольної боротьби»

Ми живемо на найкращій у світі території. Ніхто не дає таке багатство задурно. Нам дісталася така спадщина тому, що наші історичні попередники були дуже войовничими і мужніми. Вони нікому нічого не роздавали, як це робиться зараз. Надуману проблему довкола острова Зміїний князь Святослав або козаки вирішили би у свій звичний спосіб.

В небі – сонце ясне,
а у серця – крила.
Світ такий прекрасний,
а Поділля – миле!

У зелених вербах,
у струмках веселих,
у плодах і зернах,
в мальовничих селах,

в кожнім щирім слові
благодать і сила…
Світ такий чудовий,
а Поділля – миле!

– Ці рядки належать поету, Валерію ГРОШКУ, який вважає, що йому пощастило, бо він народився на Поділлі. Він любить свій край і його людей. Із задоволенням пише для них і про них. Сьогодні Валерій ГРОШКО у нас в гостях.

– До кожного поета натхнення приходить по-своєму, як це стається у Вас?

– Дуже просто, після гарних вражень або тривалих роздумів, або після спілкування з людиною. А іноді само по собі, від надміру сил і гарного настрою.

Так з’явились айсберги і крила…
Йдеш у дуже звичній колії,
і помалу набираєш силу,
і уже не стримати її.

Ти уже, як вихор, як химера…
Ти, мов камінь з пращі, мов гепард, –
акведук із берега на берег, –
як один, – в якому міліард!

Все у тобі сяє і іскриться,
а внизу – століття, як трава…
І незримі звуки, мов із криці,
назавжди складаються в слова.

Незалежний більше ні від кого,
ти не знаєш опору і меж…
Ти сьогодні дух і плоть від Бога,
ти творець, – і значить ти живеш!

– Розкажіть, будь ласка, про початок Вашої творчої діяльності? Що спонукало і надихало Вас до поезії?

– Древні говорили:“ Будь яка закономірність починається з несподіванки”. Так воно сталося і у мене. Складати вірші я почав раніше, ніж читати і писати. Десь у 6 років. У моїй родині і мати і батько дуже поважали поезію. Вони читали мені казки, більшість яких були написані у віршованій формі. Було це у радянські часи, де дитяча література мала дуже пристойний рівень. Самуїл Маршак, Агнія Барто, Корній Чуковський, з українських авторів – Іван Нехода. Мені подарували його книжку “Веселі каруселі”. З огляду на форму і зміст – це була класика. Зараз так не пишуть. Чітко, розумно і образно. Зараз дітей шреки і покемони повчають, як їм жити. Потвори, які можуть виховати тільки бандитів і наркоманів. А тоді були чіткі естетичні критерії. Кожен, себе поважаючий поет, вважав справою честі написати щось хороше для дітей.

Знав я напам’ять і поезії Тараса Григоровича Шевченка. Зокрема, “Заповіт”, “Мені тринадцятий минало”, “ Реве та стогне Дніпр широкий”, “ У всякого своя доля”...

Особливо подобався Степан Руданський. Його своєрідний подільський гумор і діалект були близькими моїй душі. Я залюбки вчив напам’ять його поезії.

Друкуватися почав у дев’ять років. Про природу, про дитячі настрої.

Весела, сонячна зима...
І майже завірюх нема,
А так, стоїть ясна погода,
і не мороз – а прохолода.

Сніг схожий на малих зайчат,
і дні не тягнуться, а мчать, мов переписуються наспіх,
по білих сторінках, пухнастих.

– Ви завжди підкреслюєте, що вдячні долі за те, що народилися на Поділлі?

– Саме так. Мені пощастило народитись на благословенній подільській землі. І цим багато що сказано. Бо наш край є не тільки мальовничим та історичним, але і священним. Над цим ми мало задумуємося. Ви, коли-небудь звертали увагу на те, що стихійні лиха, як правило, оминають наш край. А енергетика? А цілющі джерела? А краєвиди та історичні місця, яких у нас безліч?

Моя мала батьківщина – село Миньківці. Тепер воно знамените завдяки графові Мархоцькому, який тут у минулому столітті проголосив власну державу. Якщо ще не були у моєму селі, то раджу приїхати туди неодмінно. Запаморочливі краєвиди, річка Ушиця в долині, величаві, урвисті гори, вкриті сосновими лісами, запам’ятаються вам на на все життя. Усе це закарбувалося у моїй дитячій пам’яті, і надихає мене при першій згадці.

Б’є крильми у небо щире літо,
сонце появляється з-за хмар...
Це – немов кудись униз летіти –
опускатись в Суржинецький яр.

Незабутнє відчуття на згадку,
тому, хто закоханий в красу:
чепурні і невеликі хатки,
і маленькі люди унизу.

Це – як люлька дідова зі скрині,
чудернацький дух старовини,
річка і заплави у долині,
недосяжної згори до глибини.

Пахне вітром, пахне верболозом,
мрії, як земля перед дощем.
Радість не вкладається у розум,
тільки в серці залишає щем.

Мої батьки, журналісти, завжди були патріотами рідного краю. Мати, Валентина Костянтинівна шанувальниця подільського фольклору. Постійно вживає у розмові народні слова і вирази. Вони тішать її серце.

Батько, Михайло Львович, об’їздив усю область. Мабуть у ній немає такого куточка, де б він не побував. Він часто розповідав мені про побачене, а іноді і спеціально возив у ці-каві і визначні місця, такі, як Кам’янеь Подільський, Сатанів, Смотрич, Зіньків. Батько дуже любив рідний край і його людей. Коли він пішов із життя, залишилися сотні фотографій. І на кожній з них він серед людей. Як реліквія в мене є лист жителів одного села до редакції. Люди в ньому просили:” Пришліть до нас журналіста Грошка, аби він нам допоміг, бо він справедлива і мужня людина.”

Під впливом тих настанов, які мені давав батько я написав поезію.

Хто є з народу, – той завжди з народом,
той не шукає слави і хвали,
і він з тих рук не прийме нагороду,
які народ до прірви довели!

Він не вклякне, перед бридким кумиром,
сховавши в словеса своє лице,
він візьме в руки стяг або сокиру,
і підніме народ перед кінцем.

Він крадучись вночі до аналою,
не буде класти свічку на олтар,
він в світ піде безумний, наче Гойя,
або напише немічним “ Кобзар”!

Немає зверхніх, є святі і грішні,
і ті, які зламались, як раби,
які ридали сп’яну безутішно,
і набивали гулі на лоби.

Народ все бачить всевидющим оком,
він має розум, силу і терпець.
А той, хто уявив себе пророком,
нехай вважає, що народ сліпець!

– У Вашій поезії чільне місце посідає громадянська лірика, чим це пояснити?

– Як на мене, громадянська позиція має бути головною в українського поета. Це – наша літературна і суспільна традиція. Тому, що ми багато століть ведемо боротьбу. Колись від колоніальної, а тепер від неоколоніальної залежності.

Усі наші класики писали громадянську лірику і займалися громадською діяльністю. Ті поети, які не писали таких поезій, залишилися явищами літератури, а не карбами народної пам’яті. Тому я теж пишу на цю тему. Іноді виступаю і зі статтями, але поезій у мене більше. Вони дають мені можливість висловити своє ставлення емоційніше. Хочеться, щоб вони піднімали у людей дух, змушували працювати їх душі.

Коли чуєш наближення бурі,
віковічних дерев не рубай...
Відречешся своєї культури,–
і опинишся в ролі раба!

Хто чужинцям продав свою хату,
зрікся мови і рідних батьків,
піде долю у приймах шукати,
і не стане таким, як хотів.

Хочеш стати? Тоді не лякайся,
і ніколи свого не паскудь.
Перша заповідь: не відрікайся,
не ставай у когорти іуд!

В історії деякі сюжети повторюються достатньо багато разів, аби ми могли зробити для себе остаточні висновки. Наприклад, такий: спочатку несподівано приходять добре підготовлені і сучасно озброєні колонізатори, які завойовують країну.

Потім з’являються балакучі місіонери, які закликають поневолених до покори. Вони говорять, що не потрібно йти в армію і захищати Батьківщину, не потрібно виконувати свої громадянські обов’язки, закликають обкрадених і обдурених до толерантності. Вони стараються розчленувати тіло народу на різні етнічні групи, конфесії, конфліктні ідеології та погляди. Із численних самореклам різного штибу іноземних проповідників і тієї веремії, що відбувається у державі можна зрозуміти у якій ситуації, і на якому етапі ми знаходимося.

Поневолені повинні вчасно прокинутися, бо на третьому етапі проти зломленого фізично і духовно народу, обов’язково починаються геноцид і терор. Це така ж елементарна політична арифметика, як двічі два – чотири.

Скільки ворог нас і брив, і стриг,
на коні і у колонах піших,
скільки проти нас наплів інтриг
аби збити нас із вірних рішень.

Аби нас кудись відволікти,
і пустити думку манівцями,
аби ми у пошуку мети
загубили власний глузд і тяму.

Скільки нам подарував брехні,
хибних правил, тверджень і теорій,
аби ми дрімали на війні,
плутали підручники історій.

Ми були для нього, як гарем
євнухів, глупців і одалісок,
Він чекав, що ми самі помрем,
заблукавши в плюралізмі мізок.

Навіть з мухи роблячи слона,
ворог знав, що сильні духом люди,
розуміють: істина одна…
Але часто гинуть від облуди.

В історії важливі знакові постаті, які ми повинні наслідувати, аби не стати жертвою майстерних і умисних містифікацій.

Може палку я тут перегну,
але ти мене вибачиш, друже,
не приймай в своє серце брехню,
що породжує страх і байдужість.

Не приймай в своє серце мазеп,
ні сьогодні, ні вчора, ні прісно...
Наша пам’ять, не з каменю склеп,
у якому живому затісно.

Наша пам’ять не з глека єлей,
аби гоїти душі і рани,
не гробниця і не мавзолей,
у яких додихають тирани.

Наша пам’ять, як батьківський дім,
як ватага, готова до бою.
І, коли вдарить зопалу грім,
пам’ять буде в цю мить із тобою!

У нас склалася ще одна традиція: в дилемі з ким бути: з владою, чи з народом, українські поети завжди стають на сторону останнього. Це тому, що у нас історично не було придворних поетів, а влада здебільшого окупаційною і колаборативною.

Їхня воля, нестримна, як піна,
не здавалась безжальним мечем.
Найстрашніша у світі руїна
настає після влади нікчем.

Влада ця, як сповільнена міна,
як прокляття живим – із могил:
коли люди стоять на колінах,
і не мають для спротиву сил.

Зараз у державі досить напружена ситуація. Ми вступили у нову фазу національно-визвольної боротьби. Люди прокинулися, але ще не знають, що їм потрібно робити.

Біль принижень вирвався на волю,
і під серцем більше не пече,
він рубає тих, які вже молять
і у порятунок вірять ще.

Біль уже не у Ваалі міднім,
де його повільна ждала смерть,
він тепер, як помста Немезиди:
хочеш жити – думай наперед!

Не збиткуйся, не лютуй, не грайся,
не спіши до когось в холуї...
Хто до влади рвався і допався,
а не може стримати її.

Біль звільнився вже від переляку,
і назад не знає вороття,
він, як колії і гайдамаки,
сам своїм мучителям суддя!

Не бреши, не вір у силу грошей,
у фантоми і у глузду звих,
будь завжди розумним і хорошим,–
і тоді залишишся в живих!

Останнім часом не вщухають балачки навколо продажу української землі. Це – останнє, що у нас залишилося відібрати, аби ми опинилися у довічному рабстві. З цього приводу я написав ряд статтей і поезію.

Може б хтось і хотів за валюту її продавати,
і на неї захланне давно позирає здаля.
А для нас вона є годувальниця наша і мати,
споконвічна і рідна,
свята українська земля.

В цій землі наша правда,
достаток, надія і сила,
спадок наших нащадків і наше родинне кубло.
В цій землі наших предків славетних
високі могили
і без неї би нас в цьому світі давно б не було.

– Я знаю, що свого часу Ви активно займалися громадсько-політичною діяльністю. Розкажіть, будь ласка, про цей період Вашого життя?

– Я очолював таку відому в Україні “Просвіту”, як “Південна громада” у Одесі. Тоді я жив у цьому місті і працював у редакціях. Був співголовою обласної організації “Руху”, організовував мітинги, пікети, демонстрації, брав участь у дискусіях. Був делегатом Установчої конференції Товариства української мови у Києві, а також делегатом двох перших рухівських з’їздів, відвідував і зібрання Міжпартійної асамблеї, яка стояла на радикальніших позиціях, ніж Рух.

Потім відійшов від громадсько-політичної діяльності, бо відчув, як у цьому процесі занепадає дух. Більшість організацій, товариств і партій забюрократизувалась і обуржуазнилась. Очільники виступали по телебаченню, їздили за кордони, суєтилися на виборах, брали участь у політичних шоу, але перестали боротися за те, щоб народу жилося краще.

Україна здобула незалежність, але український народ втратив усі соціальні завоювання: заощадження, гарантовану працю, восьмигодинний робочий день, право на відпочинок і все інше. В боротьбі за незалежність забули в ім’я чого і для кого вона робилася. Я написав тоді статтю “Політичне шоу для злидарів”. Вона у атмосфері загальної ейфорії не знайшла того відгуку, який би вона мала зараз. Видно всьому приходить свій час.

Але ми не повинні забувати, що Україна – це земля героїв. І у скрутний для народу час вони прокидаються, або з’являються. Котигорошки і Кожум’яки. Реальні, як Князь Святослав, Байда Вишневецький, Іван Гонта, Максим Залізняк, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко.

До осмислення багатьох постатей я ще не дійшов, а ось двом останнім із них, оскільки їх діяльність була тісно пов’язана із Поділлям, я присвятив поезії.

Що здійснити сила безпорадна,
мудрий задум і тактичний хист,
те зруйнує друзів підла зрада,
що колись у вірності клялись.

За спиною нишком і без лайки,
іноді ідучи на поклон…
Як із Северином Наливайком,
що з їх рук потрапив у полон.

І, коли його вели на площу,
прямо у гадючине кубло,
чи вдавався він в думках до прощень,
ницість вибачаючи і зло.

Ну, а їхні віроломні душі
може смерть замислили собі?
Поки славлять хитрість і байдужість,
ще не виграно останній бій.

Ще із трун не піднялися мертві,
і не стала сажею зола,
ще душа, яка ішла на жертви,
не очистилась від остраху і зла.

х х х

І не кожному Господом дано,
скільки б ми не плекали надій,
стати розумом поряд з Богданом,
опинившись у вирі подій.

Коли падають мури і брами,
і злітаються полчища мух,
він стоїть, як олтар серед храму,
виражаючи волю і дух.

Коли топчуть нас кінські копита,
в очі дивиться смерть наяву,
він назад не дає відступити,
бо тримає в руках булаву.

Він є символ епохи і віри
в чорториях колишніх пожеж,
скільки б хто його постать не міряв
ради нових ідей і одеж.

– Ви патріот України, і це відчувається в усьому...

– Ми живемо на найкращій у світі території. Я маю на увазі географічне розташування, наявність кристалічного щита і корисних копалин, вихід до моря і, само собою, землю. Ніхто не дає таке багатство задурно. Нам діста-лася така спадщина тому, що наші історичні попередники були дуже войов-ничими і мужніми. Вони нікому нічого не роздавали, як це робиться зараз. Я, гадаю, ви згодитеся зі мною, що надуману проблему довкола острова Змії-ний, князь Святослав, або козаки вирішили би у свій звичний спосіб. А про нинішніх очільників я можу сказати тільки ось що.

Гірша чорної зради і звіра,
і страшніша, ніж морок і тать,
від чужинців принесена віра,
у яку навернулася знать.

Бо тоді лихварям на догоду
у країні йде все шкереберть,
і осліплюють очі народу,
перед тим, як віддати на смерть.

Наша історія сповнена колізій тому, що за межами України є багато ласих на ту спадщину, яка нам дісталася. Наші недруги ліпше знають характер українців, ніж ми самі. Вони давно зрозуміли, що нас не підкорити силою, і силою у нас нічого не відібрати. Тому діють за допомогою підкупу і хитрощів. Одягають маски наших доброзичливців. Радять, пропонують і позичають.

Подивіться куди їздять з приводу кожної проблеми наші очільники: Вашингтон, Москва, Єрусалим, Брюссель, Варшава, Лондон. Майбутнє України має вирішуватися у її столиці Києві, а не за її межами. Хай ті, кому щось треба, їздять до нас, а не ми до них.

У нас все є. Досить балачок про євроінтеграцію. Це неможливо в принципі. Передусім із соціокультурних міркувань. Європа сама ніяк не може себе ідентифікувати. У неї купа проблем історичного характеру. Згадайте столітню війну Білої і Червоної троянд, Тридцятирічну війну, збройну боротьбу гвельфів та гіббелінів і інші братовбивчі конфлікти. Варфоломіївська ніч.. Хіба у нашій історії були подібні явища?

А геноцид у Англії, яку нам рекламують як зразок. Колоніальна імперія, де селян зганяли із земель, а потім у містах вішали як бездомних? Європа продала свою душу. Вона вела, веде і планує вести колоніальну політику, яка несумісна з людськими цінностями. У неї зараз постійні внутрішні суперечки із слов’янськими країнами, які не хочуть асимілюватися і перетворюватися на периферію.

Європейські владці давно і не раз заявили, що вони нас не будуть інтегрувати у свою спільноту. Це тільки наші очільники продовжують балакати про євроінтеграцію. Бо у них немає іншої національної ідеї.

У нас інша, ніж у Європи, парадигма. На Україні ніколи не було рабства. Наша культура самобутніша і давніша. Коли Париж і Берлін були глухими селами, наша подільська Бакота була містом, де жили десятки тисяч жителів.

До речі саме слово культура має слов’янське, а не іноземне походження. У ньому два корені: культ і ра. Тобто наслідування, уподібнення первісному світлу.

Нам розповідають, що є культури грибків, є культура вживання алкогольних напоїв, є масова культура – усе це нісенітниці і провокації тих, хто під вивісками цивілізації несе рабство і поневолення іншим народам.

Хочеш бути культурним – будь світлим і чистим! Радість означає достаток ра. Європа знаходиться не у стані культури, вона знаходиться у стані цивілізації. Коли за матеріальні блага доводиться розплачуватися духовними цінностями.

Свої міркування на ці теми я теж виразив у поетичній формі. Може комусь легше висловлюватися поняттями, а мені зручніше – образами, паралелями і метафорами.

Дух торгівлі пронизує нерви і розум,
тимчасове прозріння, неначе Везувій трясе,
і гіпноз, що дорівнює дозі наркозу:
світ іде шкереберть,
бо у ньому загублено сенс.

Це – Європа, руїни прадавньої Трої,
міфотворчість і сумнів,
химерний і каверзний стиль,
і надгробки, як пам’ять про мужніх і грізних героїв,
тих, яких замінила орава безсилих святих.

Стоси книг, що чекають нових автодафе,
вікна наскрізь глухі,
а у них – хрест на хрест краєвид.
Велетенська потвора, що була колись Голіафом,
але в неї із пращі поцілив підступний Давид.

Ви, напевне, звернули увагу на фразу “ руїни прадавньої Трої”? З деяких пір загальноприйнято вважати, що Європа є спадкоємницею давньогрецької культури, але це не зовсім так. Адже нам, українцям, відомо, що на Апеннінський півострів, де зараз Італія, висадився Еней “парубок моторний”з “ троянцями обсмаленими, наче гиря ланців”. Саме вони принесли культуру туди, де потім з’явилися Рим, Венеція і Флоренція.

Законодавець європейських мод і стилів Париж, названий так на честь троянця Париса. А сама Європа тривалий час називалася “Енея”. Зверніть увагу на те, що від культури Трої і її прямої спадкоємниці – культури етрусків – майже нічого не залишилося. З чого б це так?

Фальсифікації в історії і перейменування стаються тому, що так вигідно тим, хто захопив владу. Хто зараз вивчає “Історію КПРС”? А ще зовсім недавно, це була обов’язкова у всіх вузах дисципліна. До перейменування Енеї в Європу, знищення храмового комплексу Світовита і написання “Історії КПРС”, причетні спадкоємці тих, хто раніше пограбував і підпалив бібліотеки в єгипетській Олександрії, Ци Шихуанді в Китаї, і Ярослава Мудрого у Києві. Надто в них схожі методи.

Мені не подобається ідея євроінтеграції, де нам відводять роль козачків на побігеньках. Так само я не сприймаю реанімацію колишнього СРСР із традиційним “старшим братом” на чолі. Я стою за Балто-Чорноморське спів робітництво. Воно має хороші шанси на успіх, оскільки і в Білорусії і у Литві проживає чимало українців, а ментальність корінних народів дуже близька до нашої.

Я неодноразово бував у Литві, і пересвідчився, що литовці ставляться до українців з величезною симпатією. Теж саме можна сказати і про білорусів, які зараз часто наїжджають у Хмельницький. У нас немає історичних і культурних протиріч. Шлях із варяг у греки теж є об’єднавчим фактором. Ми вже колись жили у такій спільноті.

Правда є тільки там, де є сила,
лиш слабкого втішають слова,
нас затисли Харибда і Сцилла,
але є Білорусь і Литва.

Позбуваймося брехень і страхів,
хай розпрямиться наша душа,
ще не варто ставати на плаху,
в нас іще залишається шанс.

Хто проявить свою непокору,
зрозуміє, чого він хотів,
у спільноті від моря до моря
серед рідних і щирих братів.

До речі, щодо литовських побратимів, то ми, на Поділлі, не маємо права забувати про ту величезну роль, яку тут зіграли у нашій історії князі Коріатовичі. Численні фортеці та інші споруди нагадують нам про це.

– Досить дивно чути від поета міркування на геополітичні теми...

– Усі наші великі поети розмірковували над роллю України і її місцем у світі, над її майбутнім. Так робили Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Але я не просто віддаю данину традиції. Зараз, коли проти України ведеться неоголошена війна, коли у світі здійснюються процеси глобалізації, які передбачають знищення нашої держави і культури, геополітикою необхідно цікавитися усім, хто хоче добра і щастя своєму народу, своїм нащадкам. Бо під акомпанемент демагогічного галасу про світову кризу, міжнародна мафія скуповує цілі держави, в тому числі і нашу.

На відміну від довірливих українців наші геополітичні противники розглядають культуру, як поле для битви. Де культурна експансія є різновидом інтервенції. Усі ті парафрази, попурі і пародії, якими нас підгодовують не можна вважати культурою. Це той же самий наркотик, тільки виготовлений із застосуванням інтелектуальних технологій. Те, що зараз називається культурою обслуговує те, що зараз називається владою. Справжня культура передбачає еталонні зразки, а справжня влада чітке дотримання законів.

– Ви зажди підкреслюєте різницю між віршами і поезією. В чому вона полягає?

– Як на мене, то у літературі є дві категорії: люди, які пишуть вірші, і лю-ди, які пишуть поезії. Перші когось копіюють, або переспівують. Другі, я маю на увазі поетів, намагаються відчути Дух народу і збагнути його Душу. Це і є головним.

Дух народу – це його історія. Душа народу – це його культура. Коли заглиблюєшся в них, то образи і символи з’являються самі собою. Вони, немов ключі до різних дверей у одному будинку. В усьому треба докопуватися до істини, добиратися до першоджерела.

Як і наші духовні попередники, я вірю у існування первісних смислів, або істин. Вони виникли разом із всесвітом. разом із енергією і матерією. Хтось тепер називає їх інформаційним полем. Як на мене, то цей термін є не зовсім коректним, бо первісні смисли мають образний характер. Відомий вислів “спочатку було слово...” правильніше було б читати “спочатку були первісні смисли, і смисли були у Бога, і смислами був Бог”.

Наші мудрі предки міркували не словами і поняттями, у них було образне, тобто поетичне, сприйняття. Вони користувалися рунами, які одночасно були символами, словами, цифрами і магічними знаками.

Сучасні букви – це інструменти, з допомогою яких, створена “галактика Гутенберга”, – мільярди одиниць друкованої продукції. Легше відшукати голку у копиці сіна, ніж у ній істину. Потрібно мати концептуальні підходи, які би допомогли у ній зорієнтуватися. А наші пращури їх мали. Фундаментальних принципів не так багато. Їх може опанувати навіть підліток. І крім того вони закладені у нормальних людях на рівні генетичної програми, того, що зараз називається “здоровий глузд.” Віра цілком з ним узгоджувалася. У ній не було навіювань і байок. Того, що зараз називається “тлумаченнями”.

Наші пращури говорили: “Ми живемо у Яві, а Нави не боїмося”. Слово віра, досить ємке, і складається із двох коренів: відання і первісне світло. Віра – це фундаментальні знання, вона – одна.

Решта – релігії. Їх призначення – поневолювати розум.

– Проілюструйте, будь ласка, свою думку поезією.

Бога дивовижний подарунок,
мудрість для нащадків на віки,–
на твердому вирізьблені руни,
дерева вселенського гілки.

Дідо наш Дажбог і батько Орій,
в істинах народжених з крамол,
відали: усе, що має корінь,
явить знову сутність і глагол.

Вище піднімається ізнизу,
справжня сила йде із глибини…
Підпали гілки сухого хмизу
і не бійся, крізь вогонь стрибни!

– Нам не треба нічого вигадувати, і нічого запозичати. Ми самодостатні.

– Саме так. Потрібно лише копнути на більшу глибину. Дух народу – безсмертний! Душа народу – незнищенна! Вони не піддаються дифузіям і конвергенціям. Народ самовідроджується, як птах Фенікс! Ось оберіг, який сьогодні повинен бути у кожній українській хаті. І ми, по мірі сил і здібностей, повинні щось робити для того, аби це сталося швидше.

Пращури відали: історія має циклічний характер. Вони казали: “Все повертається на кола свої”. Той, хто не робить висновків із її уроків, наступає на ті ж самі граблі. А той, хто вчить її по підручниках, написаних поневолювачами, стає їх рабом.

Історія – найдієвіша зброя, яку тільки могло винайти людство. Ефективніша, ніж ядерна, хімічна і бактеріологічна зброї разом узяті. Бо з її допомогою можна не тільки підкоряти народи, але і загнати у добровільне рабство їх нащадків. Ось чому нам не дають змоги вивчати свою справжню історію. Ту, якою ми могли би пишатися і, нарешті, зрозуміти себе.

В академічних підручниках немає духу нашої давнини. Немає того, що би нас надихало і возвеличувало. Там є дати подій, прізвища діячів і авторів, ідеологічні концепції і політичні оцінки. Там немає алгоритмів нашого розвитку. Підручники виховують комплекси запобігання і меншовартості. Ми повинні позбуватися їх з допомогою поезії.

Нам не пробачає випадковість
у житті найменших помилок...
Приїзди колись до Отрокова,–
там стоїть історії урок.

Він для нас у тому полягає,
аби ми завжди були людьми.
Хто свою історію не знає,
той, живе, немов серед пітьми.

Палац Редукс – не старі руїни,
де живуть щурі і кажани,
він для нас, немов уся країна,
у якій володарі – вони.

Він, як прикрість рідному по крові,
як байдужість, що плекає зло.
Все на світі постає з любові,
з розуміння того, що було!

Нам потрібно шанувати і розвивати своє, бо чуже у нас не приживається. Тепер, коли відомо, що означало у наших пращурів “ра”, і можна здогадатися звідки воно появилося в країні сфінксів, пірамід і фараонів, легше буде зрозу-міти один із смислів наступної поезії. Хоча вона має ще й інші підтексти.

Я в Єгипті віднайду папірус,
а у ньому ієрогліф “Сет”,
і подам його, як свіжий вірус,
через свій комп’ютер в Інтернет.

Хай він там блукає, наче злидар,
з коміксу про древнє божество,
в пошуках незримої Ізиди,
що його в своє прийме єство.

Хай він щось знаходить у програмах
віртуальних мемфісів і фів,
і у файлах поруйнує храми,
ті, що збудувати не зумів.

Парафраз великої культури,
що воскрес для себе на біду.
А папірус здам в макулатуру,
і уже ніколи не знайду.

Наші героїчні діди і прадіди вивчали історію не по підручниках і дисертаціях, вони слухали перекази і думи, і знали про своє минуле, більше, ніж ми. Вони слухали боянів, бандуристів, кобзарів, лірників. Носіїв нашої душі. Мені важко уявити у цій ролі лекторів. Бо викладання історії вимагає колосальної енергетики.

Слава там, де пісня ще не вмерла,–
подвиги оспівують слова...
Де живі праправнуки Гомера,
там душа народу ожива.

І тоді вона, закривши очі,
щоб сприймати все лише на слух,
йде у світ уроча, і пророча,
піднімати у народу дух.

Рветься із грудей, ридає й плаче,
розганяє хтиву каламуть...
Кобзарі і лірники незрячі
душу цю попід руки ведуть.

Ллється пісня, дістає за серце,
вивертає помислів нутро,
не дає вона народу вмерти,
будячи в нім силу і добро.

Йдуть вони, не мов з Аїду тіні,
повертають у минуле нас,
щоб в узлах
і у хитросплетіннях
не урвався доленосний час.

І тому іще живі ми з вами,
що свою не втратили ми суть!
З піднятими вгору головами
кобзарі і лірники ідуть.

З Умані ідуть, ідуть із Гощі,
по дорогах і через поля,
у ворота, у хати, на площі,
в них від втоми ноги не болять.

На ступнях у них не пил, не порох,–
а роса і вікопомний прах.
Бо незрячі знають тільки сором
і не відають, яким буває страх.

– Поезія – це Ваше захоплення чи покликання?

– У своєму житті я займався різними справами. Перемагав у шахових турнірах і змаганнях, добре грав у футбол і навіть хотів стати тренером, закінчив школу із золотою медаллю і на відмінно вчився в університеті, писав наукові роботи, займався громадсько-політичною діяльністю і бізнесом, ставав лауреатом конкурсів молодих поетів, видав книжку поезій, публікував гуморески. І усюди виходило непогано. Бо я люблю працювати.

Але настав момент, коли я розгубився і вже не знав чим мені займатися. Тоді я почав молитися Всевишньому і просити його поради. З тих пір я пишу поезії. Попри їх складну образність, вони з’являються легко і несподівано.

Вони приходять, як озаріння і прозріння. Іноді за дивовижних обставин: у дорозі, на дозвіллі, серед ночі. Якщо я не записую їх вчасно, вони зникають назавжди. Потім неможливо їх згадати. Я життєрадісна і весела людина, люблю піднімати іншим настрій, і поезії пишу від надмірної енергії та ентузіазму. Я хочу, щоб мої поезії додавали людям сил.

Є слова прості і випадкові,
і наївні, як в очах блакить,
як веселий напис на підкові:
“ Хай тобі в житті завжди щастить!”

Їх в душі не висиділа курка,
не носила в собі голова,
і не грався смисл із ними в жмурки,
а з’явився щирий, як слова!

Я часто присвячую поезії друзям і хорошим людям, тоді вони виходять жартівливі. Коли я пишу про жінок і для жінок, то вони, відповідно, стають ліричними.

Жінка для мене не лише романтична таємниця. Трапляються такі, з якими починаєш глибше розуміти всесвіт, життя і поезію. Вони, ніби допомогають піднятися над собою, збагнути первісні смисли. У нас це традиційно називається натхненням. Я переконаний, що при посередництві деяких жінок, чоловік може спілкуватися з вищими силами і навіть Всевишнім. Це приходить, як подарунок, за добре і чуйне ставлення до них.

На землі атлантів і титанів,
де нуртує пристрастей вулкан,
може вперше, – може увостаннє,
народилась дівчина така.

В неї форми, як природа пишні,
як вино весела в неї кров,
в неї очі – дві цікаві вишні,
а у серці – щастя і любов.

Хто вона? Богиня чи наяда?
В щедрім тілі – первородний гріх…
Чарівна і радісна троянда!
Та, якій цей світ впаде до ніг…

У кожній поезії я намагаюся виразити свої почуття і характер тієї представниці прекрасної статі, яка надихнула мене.

Майорять в садах і луках квіти,
з сонцем зустрічається весна,
а такі, як ти на цьому світі
появляються лише в чудових снах.

Світлосяйна, радісна, весела,
дивовижна…Хай тобі щастить!
Як сопілка у долонях Леля,
на якій зіграти він не встиг.

Об’явилась, вразила, майнула,
напоїла краплею роси.
А у мене серце стрепенулось
від твоєї щирої краси.

Жінка – завжди несподівана.

Б’ється серце ритмічно і рівно,
і здригається тільки у мить,
коли входить у двері царівна,
і від неї повітря бринить.

Грає сяйво на стінах і стелі,
оживають поверхні свічад,
у моїй невеликій оселі
появляються радість і лад.

Жінка – завжди дає привід для обожнювання.

Ніжна лілея у світлому, світлому плесі,
благо, всевишній помітив тебе з висоти…
Радощі наші: духовні, мирські і тілесні,
і серед них,– в неймовірному сяєві – ти!

Що наше щастя? Лиш пригоршні сміху і зерен!
В чім наша сила? Відчути в усьому ядро!
Ти, мов прозріння, яке цілий світ переверне,
і після себе залишить у серці добро.

Українські жінки загадкове явище. Жоден народ в світі не явив стільки мистецьких феноменів серед представниць прекрасної статі, як наш. Варто тільки згадати плеяду наших художниць Катерину Білокур, Тетяну Яблонську, Марію Приймаченко. Традиційно розписом крашанок і писанок, вишиванням сорочок і рушників у нас займаються винятково жінки. Вони добре обізнані із кольоровими гамами та символікою, які передають душу народу. Проявляти себе у мистецтві для української жінки більш властива потреба, ніж для чоловіка.

Квіти хилитаються від вітру,
і до сонця тягнеться трава,
натуральна барва із палітри
на картині щиро ожива.

Жінка так малює, як годує,
як дитину пестить на руках,
як порядок всесвіту ладує,
як тримає небо на гілках.

І не на мітлі, не через комин,
а, як святять зілля і плоди.
Може це для когось і феномен,
але так у нас було завжди.

Несуттєва є у тім різниця,
хто спритніший більше на язик,
жінка у мистецтві витівниця,
чоловік у ньому – ремісник.

Там, де маєш царину для чарів,
малювати – особливий дар,
це, як підібрати гарну пару,
чи розкласти всім на заздрість скарб.

Це – як народити ненароком,
або вигадати щось таке,
щоб воно людське втішало око,
радісне було і гомінке.

Більшість із моїх поезій можна зрозуміти тільки через нашу споконвічну рідну віру, через її образи і символи. Підручники і офіційна наукова точка зору прагнуть переконати нас у тому, тисячу років назад на території України жили якісь напівдикі племена, які вірили у чудернацьких ідолів. Це зумисна брехня і наклеп.

Для чого це робиться – це тема більш широкої розмови. Я на це сподіваюся. А зараз можу сказати тільки те, що тисячу і більше років назад на нашій землі була велична і прекрасна культура, висока духовність і справедлива, я би сказав, природня організація суспільства.

Наші пращури були православними. Тобто, вони славили Прав – світ богів, світових законів і закономірностей. Вони у них ніколи нічого не просили, вони славили їх, і тому називалися слав’янами. З тих часів корінь прав залишився у таких словах, як правда, правий, справедливість, правитель, правило.

На території Поділля, як ніде, збереглося чимало капищ і святилищ. Одне з них – священна гора Богит. Вона знаходиться на правому березі Збруча, навпроти села Іванківці. Там колись стояв величний храмовий комплекс Світовита, який уособлював собою культуру не менш значиму, ніж культури інків, майя, ацтеків або шумерів.

Храм Світовита був таким величавим, що його руїни і залишки вражають і сьогодні. Це була одна із найбільших святинь того часу. Тут побували десятки, а можливо, і сотні мільйонів людей. Сюди і зараз приїжджають шанувальники із усієї Східної Європи, і навіть з таких країн, як Німеччина, Австрія, Швеція. Усі ті, кому дорога родова пам’ять і святині пращурів.

– Як вони знаходять це місце?

– У них збереглися карти, де ця святиня позначена. Мені теж пощастило побувати на священній горі Богит. Я бачив на ній залишки дольмена, камені з древніми написами та малюнками. Це дуже вражає уяву і бентежить серце. Там на горі я зрозумів, що афери з Криворіжсталлю, Еліта-центром і банківським вкладами – дрібниці у порівнянні з тим, що нас позбавили справжньої історії і духовності. У нас їх просто нахабно вкрали.

Гора Богит за своєю енергетикою унікальне місце на планеті. Особисто мене там просто потрясало. Такий стан не передати словами. Ми повинні повернутися до своєї правічної духовності.

Очищайся душею, від бруду, обману і хламу,
хай у тобі лиш вічне і суще сьогодні бринить.
І ступай, ніби входиш, нарешті, до світлого храму,
коли хочеш піднятись на гору священну Богит.

Є місця на планеті, де тільки блаженство і тиша,
де прозріння і сила низходять на тебе з небес,
де усе, що чуже, твоє серце назавжди залишить,
аби ти для звитяг і єднання з богами воскрес.

Все, що ти розгубив, чи розтринькав бездумно і всує,
віднайдеш і побачив,
і вийдеш із Яві у Прав.
Ти відчуєш, як твердь під ногами твоїми пульсує
і тримає тебе, аби ти на коліна не впав.

Але наше Поділля славне, не тільки мальовничими краєвидами і визначними історичними пам’ятками. Воно славне і нашими видатними земляками. Такими, наприклад, як Броніслав Антонович Грищук. Я дуже ціную наших подільських поетів і письменників. Багатьох знаю особисто. Для мене вони подвижники, святі люди. Але, коли я говорю про Броніслава Антоновича Грищука, я завжди роблю це, так як зараз, стоячи, і обов’язково додаю означення видатний.

Видатний письменник, видатний публіцист, видатний подвижник, видатний громадський діяч. І дуже хотів би, аби усі подоляни так само ставляться до нього. Тому, що, наш сучасник і земляк, шанований, Броніслав Антонович Грищук є знаковою постаттю нашого краю. Кожен, хто знає його особисто, згодиться зі мною в тому, що він надзвичайно шляхетна, талановита, доброзичлива і мудра людина. Я ніколи не перестану дивуватися звідки він черпає сили на це. Ми ще достатньо не оцінили його роль у духовному життя рідного краю. Бо він своїми творами, виступами, бесідами, зустрічами і статтями сформував наше бачення самих себе, як спільноти. Він не тільки фундатор і організатор сучасної літератури у нашій області, він є видатним духотворцем нашого краю. Ми повинні завжди пам’ятати про це.

Саме до нього, тоді вже відомого письменника, я приніс свої перші вірші. Броніслав Антонович Грищук із доброзичливістю, яка властива тільки людям від Бога, благословив мене писати далі. Він вклав у мене частку своєї душі. Тому саме йому я і присвячую сьогоднішню нашу бесіду і поезію.

Він для нас, наче альфа й омега,
і, торуючи кожен свій шлях,
пам’ятаєм, – усі ми з “Ковчега”,
що його збудував наш земляк.

Де той берег, куди ми пристанем,
і куди він нам плисти велів?
Духотворець майбутніх титанів,
спадкоємець подільських волхвів.

Бесіду вів і записав Микола КУЗЕМСЬКИЙ

 

 


В тему:

Ми – арії, новий український етнос!

Запорозькі козаки – носії традицій арійських воїнів

Мамай на драконі

 

 

Гравець: 
Народний Оглядач
225

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка