Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач

Як умовити суспільство полюбити олігархів?

Українські олігархи, як стверджують автори статті, — нещасні люди. З іншого боку — вони дуже багаті люди, однак їхні капітали не працюють на Україну, оскільки, за великим рахунком, нажиті в епоху так званої кримінальної приватизації, а отже — нелегальні. Амністія капіталу, за проведення якої протягом останніх років ратують різні політичні сили, ситуації не врятує. Необхідна ще легалізація цього капіталу в очах народу. Як цього добитися — про це у своєму матеріалі розмірковують керівник групи аналітики та прогнозування Центру стратегічних ініціатив Володимир СТУС і його колега Ірина КОНСТАНТИНОВА.

На перший погляд, інтереси провідних представників українського великого бізнесу або, кажучи іншими словами, ватажків фінансово-кримінальних кланів, які «прихватизували» народне надбання в більшості виборців, настільки протилежні, або, як казали класики, антагоністичні, що розглядати їх із нейтральної, неупередженої позиції практично неможливо. Постійно ризикуєш скотитися в крайності: або до лозунгів Майдану про бандитів і кровопивців, або до безглуздих пропагандистських штампів PR-структур, що «підіймають» імідж як самих «господарів», так і підконтрольних їм структур. Навіть нейтральних термінів, загалом-то, немає: або представники великого вітчизняного бізнесу, як вони самі себе називають, або кримінальні прихватизатори епохи кучмізму. Тому називатимемо їх просто олігархами.

За останні роки різні політичні сили кілька разів ініціювали проведення амністії капіталів. Iз тим, щоб і капітал у країну з офшорів повернути, і бюджет наповнити. Однак, на мій погляд, ця ідея не може бути реалізована з двох причин. По-перше, навіть за сучасних здібностей фінансової розвідки й інших служб із боротьби з відмиванням і незаконним обігом капіталу завести кошти з офшорних зон в Україну не становить великих труднощів, і трансакційні витрати цього будуть менші, аніж податок на амністію капіталу, що буде запропонований у разі введення амністії.

По-друге, і це головне, амністія капіталу не легалізовує його в очах народу. Носії великого капіталу в очах більшості народу не перестануть бути нуворишами, які заволоділи незчисленними багатствами злочинним шляхом. I йдеться не про елементарну неповагу до приватної власності. Наприклад, приватна власність перукаря, який своєю працею за десять років відкрив десь у регіоні свій бізнес — кілька перукарень, і приватна власність олігарха, який володіє кількома десятками заводиків, — це в очах виборця абсолютно різні речі. Таким чином, питання легалізації капіталу лежить у площині його реабілітації в очах громадськості. Не є таємницею, що рівень довіри народу до власників великих капіталів украй низький, та й їхні морально-етичні якості також цінуються невисоко. В очах народу вони є в кращому випадку олігархами та «прихватизаторами», а в гіршому — ватажками кримінально-фінансових кланів. Але якщо проблема завезення в Україну раніше вивезених капіталів iз офшорів, наприклад, не є серйозною, то навіщо олігархам взагалі потрібна реабілітація або виправдання в очах народу?

Iз двох причин. По-перше, під час помаранчевої революції народ показав, що в тактичному сенсі за певних умов він здатен стати справді єдиним носієм влади. А в стратегічному сенсі стало очевидним поступове та довгострокове посилення впливу безпосередньо виборця на діяльність усіх гілок влади. У цих умовах лише легітимізація великого капіталу в очах народу усуне загрозу подальшої конфіскації капіталу внаслідок його первинної кримінальної приватизації. Пригадайте часи помаранчевої революції: адже гасло про те, що треба відібрати несправедливо приватизовані підприємства, стосувалося не тільки і не стільки «Криворіжсталі» та кількох інших великих підприємств. У своєму гасловому, «майдановому» розумінні реприватизація малася на увазі як масове явище. Пригадайте неофіційні та напівофіційні списки для реприватизації, у яких спершу були тисячі підприємств, потім сотні — це лише підтверджує масовий, а не поодинокий характер очікуваної реприватизації. Тоді бізнесу — і західному, і нашому — багато в чому вдалося через тиск на Президента заблокувати масову реприватизацію. Але де гарантії, що ситуація не може повторитися? Адже однією з причин падіння рейтингу популярності Президента є його відмова від обіцяного проведення масової реприватизації. Як і однією з причин того, що політична структура, яка асоціюється з Президентом і на яку він спирається, швидше за все, набере на майбутніх парламентських виборах у кілька разів менше голосів, аніж кандидат Ющенко під час першого туру попередніх президентських виборів.

Тобто в умовах дедалі серйозніших процесів демократизації суспільства під легалізацією великого капіталу треба мати на увазі надання йому офіційного законного статусу в очах виборців, а не державних чиновників різних гілок влади. В іншому випадку велика ймовірність того, що до влади прийдуть радикали, які знову вимагатимуть усе відібрати та розділити або щонайбільше запропонують доплатити абсолютно нереальні суми. Це було б не просто поверненням активів під контроль держави, а звичайний «дерибан» — перерозподіл власності від одних олігархічних кланів до інших. I народ мало що від цього б виграв, адже держава як власник за минулий рік стала не набагато ефективнішою, хоча певний прогрес очевидний.

Iншу причину необхідності легітимізації великого капіталу безпосередньо в очах народу можна назвати психологічною. Хоч як би олігархи відгороджувалися від народу височенними огорожами своїх вілл, за куленепробивними вікнами своїх авто, вони однаково живуть у суспільстві. I в умовах різко негативного ставлення до них вони вимушені існувати в психологічно дуже несприятливій обстановці, коли олігарха оточують або люди, які йому заздрять, або люди, які хочуть у нього щось украсти, або люди, які його просто тихо ненавидять, до певного часу випліскуючи свою ненависть лише в себе на кухні. Наші олігархи у більшості своїй є, хоч це і дивно, соціально дезорієнтованими та дезадаптованими людьми. Вони вміють — і найкраще пристосовані, — розштовхуючи конкурентів ліктями, йдучи по трупах, красти та прихватизовувати державне майно, або, кажучи науковою мовою, використовувати політичну й адміністративну ренту. А об’єктивні можливості для цього зменшуються — красти тепер дедалі складніше. Водночас ефективно реалізувати себе в будь- якій іншій сфері для більшості з них вельми проблематично. Не випадково серед наших нуворишів багато випадків повних банкрутств, самогубств, наркотичної або алкогольної залежності.

Ця проблема не нова, олігархи з нею зіткнулися порівняно давно, але особливої гостроти вона набула після «помаранчевих подій». I вирішувати її вони намагаються по-різному.

Одні витрачають серйозні гроші на PR-кампанії своїх структур, підкреслюючи їхні соціальні, інноваційні функції, рекламуючи себе як хороших роботодавців і згуртовану команду однодумців. Розчулюють віртуальні «потьомкінські села», де задоволені плавильники, токарі та прикажчики, перепрошую, менеджери, усміхаючись, розповідають, як добре їм живеться в доброго господаря та як вони засуджують плани реприватизації.

Iнші олігархи наводять серйозні логічні й етичні доводи та звертаються просто до народу, але їхня версія легітимності походження їхніх грошей не витримує критики. У якусь мить вони першими змогли замкнути на свої структури матеріальні та фінансові потоки з урахуванням бартерних і вексельних схем та інших. Наприклад, вугілля — кокс — метал — валюта. Так, вони змогли запобігти повному розвалу виробництва — честь їм і хвала. Але, наприклад, заслуга медсестри, яка пропрацювала всі ці роки в якійсь районній лікарні, отримуючи мізерну зарплату в жахливих умовах праці, або заслуга вчительки, яка весь цей час навчала переповнені класи дітей, не набагато менші, аніж заслуга олігарха, котрий реалізував схему: вугілля — кокс — чавун — труба. У тому, що нинішні олігархи свого часу змогли швидко перекваліфікуватися, безумовно, є їхня заслуга, і її треба оцінити, але не в мільйони разів більше, аніж заслугу тих самих учительки або медсестри.

Адже це ще порівняно чесні способи первинного накопичення. В Україні повсюди зустрічаються випадки, коли олігархами ставали колишні «червоні директори», які налагодили поставки випущеної продукції за заниженими цінами своїм фірмам в офшорах, а потім приватизували свої ж, заздалегідь доведені до банкрутства підприємства за смішними цінами, і не тільки свої. У цілковитій відповідності до чинної тоді нормативної бази про приватизацію.

Або інші приклади. Ні для кого не є таємницею, що в Україні існує ціла група осіб, які отримали свої капітали на незаконному відшкодуванні ПДВ або на контролі імпорту енергоносіїв. У зв’язку з цим говорити про якусь заслугу олігархів, або як вони люблять себе називати — представників великого бізнесу, — в Україні взагалі не доводиться. Як не доводиться всерйоз сприймати заяви про можливості відокремлення капіталу кримінального походження від некримінального.

Крім того, слід враховувати, що розвиток України за олігархічним шляхом (приблизно як це відбувалося в 2002—2003 рр.) неминуче призвів би до виникнення в Україні станового суспільства, тож нинішні олігархи — це українські аристократи-невдахи.

Однак якби не було цього набору олігархів, був би інший, що відрізнявся би від наявного лише прізвищами. З одного боку, ці люди володіють певними знаннями та психологічними схильностями, а з іншого — вони опинилися в потрібний час і в потрібному місці в ході об’єктивних процесів розвитку України.

Тому нинішня тактика легітимізації та формування громадської думки з метою підвищення рівня довіри в народу до олігархів і формування їхнього іміджу як представників великого національного капіталу, на наш погляд, малоефективні.

У тому числі й проведена найінтелектуальнішими олігархами та їхніми командами тактика копіювання західного, насамперед американського досвіду взаємодії між демократичним державними інститутами та найбільшим бізнесом.

У цих умовах ми бачимо два варіанти легітимізації вітчизняного великого бізнесу. Один варіант ідеальний, другий — реальний, історичний. Різниця між ними лише психологічна.

Почнімо з ідеального варіанта. По-перше, представники великого бізнесу повинні покаятися перед народом і визнати аж ніяк не етичне походження своїх статків. Наголошуємо — не незаконне з правового погляду, а неетичне із погляду народу. Ще класик говорив про те, що всі первинні капітали замішані на крові. Особливо допитливі можуть перевірити, скільки «старих» європейських i американських спадкових капіталів беруть свій початок із работоргівлі, використання рабської праці або піратства. Так що наші олігархи в цьому сенсі мають набагато кращий вигляд.

Другим етапом легітимізації має стати показова публічна відмова від неекономічних методів ведення бізнесу. Мовляв, що було, те було, але тепер я зобов’язуюся політичної ренти не використовувати, а займатися бізнесом економічним шляхом, використовуючи інновації. Тим паче, що можливості для цього підвищуються. I численні підприємства з іноземним капіталом це тільки підтверджують.

Наступним етапом легітимізації олігархів у суспільній свідомості та перетворенні олігархів на представників великого вітчизняного капіталу є публічне та демонстративне зобов’язання платити податки, в тому числі й податки з реального прибутку та реальної зарплати найманого персоналу, і не застосовувати методи, хай навіть легальні, навмисного заниження податкових зобов’язань. Коли людина, яка володіє мільярдами, продовжує економити на дрібницях, наприклад, масово виплачуючи зарплату в конвертах, то про її імідж уже говорити не доводиться. I всі її розмови про те, що вона займається соціально орієнтованим чесним бізнесом, поширені вустами її піарників у ЗМI, не сприйматимуть серйозно. Шила ж у мішку не сховаєш. Та й народ уже має досить високий рівень імунітету до подібних технологій.

Ще одним чинником легітимізації має стати зобов’язання великого бізнесу різко та довгостроково збільшити свої витрати на доброчинність. Причому йдеться про справжню доброчинність, а не про банальне перекачування грошей з однієї кишені в іншу через свої ж підконтрольні доброчинні фонди. Для цього вистачить якомусь представнику великого бізнесу, чиє прізвище добре знане, заявити, що він спрямовує на доброчинність ту ж частину свого доходу, яку віддає, наприклад, Білл Гейтс. Це підвищить рівень його популярності та довіри до нього набагато швидше, аніж вищезазначені PR-кампанії.

I нарешті останнє — для легітимізації великого капіталу представники великого національного бізнесу повинні відмовитися від демонстративно-статусного споживання. Часто вони поводяться як нувориші, арабські шейхи, які з верблюдів пересіли в лімузини із золотими ручками та перемикачами всередині. Якщо вже говорити про європейські традиції, то це коли власник підприємства приходить на роботу в такому ж костюмі, що й його співробітники, та приїжджає на автомобілі такого ж класу. А їздити на дорогих довгих чорних лімузинах або величезних позашляховиках вважається ознакою поганого тону. Виставляння рівня свого високого достатку напоказ для сучасної Західної Європи нехарактерне. Деякі в Україні поступово відмовляються від подібної демонстрації. I нас не цікавить, скільки в кого вілл та як вони обставлені. Хай розважаються, як можуть, ніхто не проти золотих унітазів, але за високими огорожами приватних володінь!

Коли олігарх пройде таку процедуру легітимізації капіталу, він сам матиме повне право вимагати від держави встановлення таких правил гри, щоб усі діяли в економічному полі, попри розміри їхнього капіталу. I сам буде зацікавлений у їхньому контролі. Це дозволить порівняно швидко значно знизити рівень корупції в державі.

А який шлях розвитку залишиться у великого бізнесу після відмови (добровільної або примусової з боку інших олігархів і держави) від використання політичної ренти? Тільки один — інноваційний! Добре, що в цьому сенсі Україна є неораною цілиною. Можна довго та детально на всіх рівнях обґрунтовувати необхідність інноваційного шляху розвитку економіки, але реально перехід на цей шлях станеться тільки після вичерпання провідними олігархами країни можливостей ефективного використання політичної ренти, з урахуванням можливих ризиків реприватизації.

Крім того, великий бізнес отримає незаперечні підстави вимагати підтримки держави, насамперед на зовнішніх ринках. Це ми всередині країни дивимося на нього як на олігарха, а коли на зовнішніх ринках пригноблюють цю структуру, то вже пригноблюють не олігарха, а представника нашого українського бізнесу, і держава зобов’язана компенсувати хоч би частково втрату їхнього впливу всередині країни за рахунок посилення протекціонізму на зовнішніх ринках.

Отже, це був ідеальний варіант легітимізації.

Тепер розгляньмо історичний варіант легітимізації, що ґрунтується на досвіді інших країн. У цьому випадку вона станеться приблизно через два покоління. Повторимося, що нинішнє покоління олігархів у більшості своїй соціально дезорієнтоване, з порушеною мотивацією поведінки та вельми проблемною етикою. Частково цей же комплекс успадкують їхні діти, які зростають за огорожами та навчаються в закритих спецшколах, куди їх привозять особисті водії батьків на броньованих авто, відвідують закриті клуби, елітні курорти тощо. Але в будь-якому випадку вони не зможуть завжди бути в закритому середовищі осіб свого рівня. Особливо в умовах дедалі сильнішої демократизації. Таким чином, стати нормальними представниками великого капіталу зможуть лише внуки нинішніх олігархів. Та й то гіпотетично, дуже багато «якщо».

I насамкінець хотілося б дати прогноз розвитку ситуації. Iдеальний варіант за визначенням не може бути масово реалізований. Для реалізації історичного варіанта немає часу — більшість макропроцесів в Україні відбуваються під впливом найпотужніших зовнішніх чинників. I результуючий напрям цих чинників, на наш погляд, призведе до того, що в середньостроковій перспективі реалізовуватиметься сценарій, середній між ідеальним й історичним. Крім усього іншого це приведе до активізації вже наявних процесів продажу активів, придбаних під час приватизації іноземним інвестором, а також їх диверсифікації в галузі, ефективнішої в умовах інноваційної економіки. Крім того, треба чекати поступового відходу засновників найбільших ФПГ від виконання управлінських функцій і посилення командних засад в управлінні.

-------------------------
В тему:

Нова Угода партії снайперів

Нова влада буде результатом насильницького перевороту

Авторитарний лідер і мобілізаційний проект можуть з’явитися миттєво

Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

«Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «ПІРАМІДА», 2017 - 596 с. Зладив Ігор Каганець)

Як придбати книгу «Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «Піраміда», 2017)

Насамперед треба визначитися з варіантом палітурки книжки (тверда чи м’яка) і кількістю примірників, порахувати загальну вартість, надіслати переказ на картку Приватбанку і повідомити ел. поштою своє...

Останні записи