Зображення користувача Володимир Щербина.
Володимир Щербина
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Культура брехні

Категорія:

Спецтема:

Владна верхівка не шкодуючи рожевої фарби закликає нас вступити в Європейський Союз. Проте ніхто з них не говорить, що Західна Європа невблаганно рухається до тоталітаризму совєцького штибу, з якого ми з такими труднощами намагаємось виборсатись. Нещодавно “Народний Оглядач” представив цікаве інтерв’ю Володимира Буковського, який попереджає про небезпеку виникнення євросоюзівської диктатури. Сьогодні пропонуємо ще один матеріал - з “Брюссельського журналу”.

Завжди чудовий письменник Теодор Делримпл (Theodore Dalrymple), на сьогодні один з найбільш проникливих оглядачів Британії та, мабуть, і всього Західного світу, зробив оцінку десятиріччя життя під керівництвом колишнього прем’єр-міністра Тоні Блера (Tony Blair). За оцінкою Делримпла “багато хто в Британії вважає, що він був найгіршим прем’єром у сучасній британській історії, морально (а можливо й фінансово) розбещеним, поверховим та самозакоханим”. Однією з причин такого негативного погляду є стрімке зростання небезпеки життя, що за іронією супроводжується ще більш стрімким зростанням системи стеження. “Пересічний британець раптом відкрив для себе, що за день за ним стежать в середньому 300 камер спостереження, але це анітрішки не захищає його від криміналу або антисоціальної поведінки, яка залишається доволі поширеною в Британії. Тож ніхто не почувається в небезпеці від загрози тероризму, незважаючи на небачене зростання державного стеження [за людьми].”

Британські громадяни сплачують непристойно великі податки, але отримують все менше й менше, окрім розростання ворожої держави: “В національній системі охорони здоров’я бюрократія дуже поширена і тісно переплетена своїми інтересами з приватними постачальниками та консультантами, так що вже дуже важко відокремити суспільне від приватного. Витрати на систему охорони здоров’я за останні 10 років зросли в 2,5 рази, але це не привело до будь-яких помітних покращень, окрім зростання стандартів життя тих, хто працює в цій системі”.

Він вважає, що неадекватність держави захована за павутинням брехні та напівправди, а також окозамилюванням з боку продажної офіційної статистики. Рівень безробіття штучно занижується за рахунок віднесення людей до категорії “хворих” (sick) замість “безробітних” (unemployed), “а через лише цю одну брехню розбещуються і суспільство, і лікарська професія, і уряд”.

Делримпл констатує, що “ми прийшли до очікування нечесності – такої, як у щойно наведеному прикладі – на кожному рівні суспільства. Нечесності інтелектуальної, моральної та фінансової, а її коріння - в особистому інтересі в його найвужчому розумінні. В сучасній Британії чесність є нерозсудливістю або, ще гірше, наївністю”. Він вважає, що це роз’їдає всю структуру суспільства: “Коли поважність потребує незаконності, це означає, що в державі щось не так”.

ЗМІ та влада протягом десятиріч брешуть громадськості про мультикультуризм, європейську інтеграцію та справжню ціну мусульманської імміграції. Це культивує культуру брехні, морального та фінансового розбещення. Воно починається нагорі і поширюється на все. Коли держава бреше, обдурює та збирає гроші на те, що не в змозі забезпечити, то чому пересічні громадяни не можуть робити те ж саме?

На думку Делримпла “політкоректність - це комуністична пропаганда в мініатюрі. При дослідженні комуністичних суспільств я дійшов висновку, що метою комуністичної пропаганди було не умовити чи переконати, не інформувати – але принизити, а тому, чим менше вона відповідала реальності, тим краще. Коли люди вимушені мовчати, в той час як їм відверто брешуть, або ще гірше, коли вони вимушені самі повторювати цю брехню – вони раз і назавжди втрачають почуття гідності. Допустити очевидну брехню – це співпрацювати з дияволом, чи навіть в якійсь мірі самому стати дияволом. Здатність до спротиву поступово зменшується і руйнується. Суспільством кастрованих брехунів легко маніпулювати. Я думаю, якщо ви проаналізуєте політкоректність, то побачите, що вона має той самий ефект і мету”.

Польська письменниця Ніна Вітошек (Nina Witoszek) попереджає, що люди, які жили під комуністичним режимом, мають дивне враження дежавю від наявності самоцензури в Західній Європі. “Незабаром ми будемо все писати вихолощеною мовою. Ми будемо покірливо повторювати всі гарні мантри, такі як “діалог”, “плюралізм”, “примирення” та “рівність”... Ми надаємо перевагу безпеці над свободою. А це першій крок до добровільного рабства”.

Вона цитує польського письменника Чеслава Милоша (Czeslaw Milosz), лауреата Нобелівської премії з літератури за такі книги, як “Полонена думка”, коли він пояснює привабливість тоталітарної ідеології. Одне з есе Милоша має назву “Кетман” – це ісламський термін, на якій він звернув увагу завдяки Артуру Ґобіно (Arthur Gobineau), який описував, як дисиденти в Персії розвинули стратегію лицемірства, що передбачала не тримати рота закритим, але активно брехати всюди, де лише можливо. На думку Милоша дуже схожа стратегія використовувалась у комуністичних країнах. Це постійне лицемірство надавало перевагу над тими, хто мав дурість відкрито висловлювати свої погляди.

Якщо запитати людей, які виросли в комуністичному суспільстві, що вони більш за все в ньому ненавиділи, багато з них скажуть: “Брехню”. Практика систематичної брехні кожен день, ігнорування цінності правди, презирства до тих "дурнів", що відкрито висловлювали свою думку – це все ознаки тоталітарних суспільств, і зараз це поширюється на нібито вільному Заході. Це пасує мусульманам, що звикли жити в авторитарному суспільстві, де лише дурні висловлюють свої справжні наміри, - проте це шкідливо для будь-якого вільного суспільства.

Дехто може зауважити, що використання час від часу брехні або напівправди – це природне для політичного процесу, оскільки людина часто більше хоче почути приємну брехню замість неприємної правди. Можливо, проте це стає серйозною проблемою, коли така брехня стає постійною, коли в ній потопає кожний державний документ та кожне повідомлення ЗМІ.

Шведський журналіст Курт Лундґрін (Kurt Lundgren) хотів узнати ціну масової імміграції, оскільки багато оглядачів вважають її доволі значною, потенційно спроможною зруйнувати їх славетну державу загального добробуту (welfare state). Він запитав у властей про це, алее отримав відповідь, що таких підрахунків не здійснюється, хоча складна шведська бюрократія має легко доступну статистику практично про все інше. Лундґрін робить висновок, що це робиться тому, що влада не хоче, щоб люди знали правду.

Він закликає почитати книгу про НДР – колишню комуністичну диктатуру в Східній Європі – і впізнати багато подібностей між брехнею там і брехнею в сучасній Швеції. Всеохоплююча брехня в комуністичних країнах призвела до того, що дуже мало людей вірили тому, що казала влада, і врешті-решт призвела до колапсу держави. Лундґрін побоюється, що щось подібне може статись у мультикультурній Швеції.

Один з читачів його блогу дає коментар, що Швеція все ще відрізняється від Східної Німеччини в деяких аспектах, насамперед в тому, що НДР мала набагато більше поліції на вулицях. Але в чому схожі ці дві держави, це в тому, що власті є ворогами їх громадян. Те, що власті приховують справжню ціну імміграції, є наслідком, а не причиною. Читач також запитує, як громадяни будуть вірити в країну, в якій держава стала ворогом кожної людини, якій вона має служити.

Це чудове питання, і воно стосується не лише Британії чи Швеції. Воно стосується всієї Західної Європи. Якщо ви корінний європеєць, то основна проблема не в тому, що держава безсила. Проблема в тому, що держава активно ворожа вашим інтересам. Це не сталось в одну ніч, це поступово розвивалось протягом багатьох років разом з мультикультуралізмом, масовою імміграцією та Європейським Союзом.

Важко сказати, чому так сталось. Можливо це тому, що постнаціональні еліти хочуть за допомогою масової імміграції зруйнувати існуючі національні держави на користь панєвропейської супердержави, а самим зайняти місце нагорі й правити роз’єднаними націями як авторитарна олігархія. Може це завдяки тому, що в наших ЗМІ, науці та державному апараті переважають ліві та мультикультуралісти, які ненавидять Західну цивілізацію. Може це тому, що ми потерпаємо від кризи довіри як наслідку зменшення нашого впливу в світі. А може це тому, що держава, створена для того, щоб служити нації, - такої як данці, шведи, британці тощо – тепер вирішила, що цих націй вже більше не існує. І тепер держава існує лише для того, щоб зберігати саму себе і служити абстрактним утопічним принципам.

Врешті-решт причина не так важлива як наслідок. Зараз держава є ворогом. Збільшення відрахувань грошей державі не призводить до вирішення жодної проблеми, оскільки держава більше не хоче і не може служити вам. Вона просто зацікавлена отримувати від вас все більше грошей, щоб робити все менше й менше і підтримувати свою бюрократичну машину шляхом створення ілюзії, нібито вона продовжує захищати інтереси своїх громадян. Як ми повинні поводитись з культурою брехні і ворожою державою? Я не знаю. Але західні європейці незабаром будуть вимушені знайти відповідь на це запитання.


A Culture of Lies
Fjordman, “The Brussels Journal”, 26 липня 2007.

Переклав Володимир Щербина


----------------------------------------------------

В тему:

Володимир Буковський: "Європейський Союз - це одруження під дулом рушниці"

У Європу чи в ЄЕПу?

Третина німців зізналися, що почувають себе іноземцями у власній країні

Шведській велфер: виявляється, що краще взагалі не працювати

Європейський роман незадоволення

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

«Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «ПІРАМІДА», 2017 - 596 с. Зладив Ігор Каганець)

Подарунок на Різдво – «Євангеліє Ісуса Хреста» (Ігор Каганець, 2017) для нових прихильників AR25.ORG

Даруючи книги, ми розширюємо коло однодумців. Для придбання цієї книги насамперед треба визначитися з варіантом палітурки книжки (тверда чи м’яка) і кількістю примірників, порахувати загальну...

Коментарі

Зображення користувача Гендельф Білий.

Щоб запобігти цьому, наша Скуфія має панувати у Європі.

Ми не фантазуємо: ми розраховуємо! Але для того, щоб розраховувати, ми спочатку фантазували.