В наш час немає багато тих славних меценатів, які хотіли б на громадські цілі жертвувати частку своїх доходів. Але зате маємо помітне число могутніх олігархів так у Верховній Раді, як і в уряді України, які здобули свої маєтки в більшості незаконним шляхом і живуть y великиx достатках в роскошах і становлять вони т. зв. новітню буржуазію, яка наживається на трудовому народові. Ця космополітична «братія» свої капітали і коштовності в основному зберігає в зарубіжжі. Для неї чужі інтереси суто українські і те, що в страшних злиднях в Україні животіють численні незахищені осиротілі діти і опущені старці.

Я вже не згадую, що ця група заможних багатіїв не включається в інвестиційний потік неприбуткових інвестицій, які мають національно-духовну значимість. А такі потреби в Україні існують, як рівно й поза її межами, де негайних коштів на збереження пам’яток української культури. У цьому році, мені пощастило з дружиною відвідати цікаві місця в Західній Україні і на підставі побаченого, зродилися в мене спонтанно вище наведені думки. Понадто, проїжджаючи в Польщі, ми мали змогу в тому році, що добігає до завершення, побувати на Українському фестивалі в Кошаліні і на Лемківській „Ватрі”, яка традиційно відбувається в Ждині, білля Горлиць.

Але найголовніше, ми відвідали українські етнічні землі Закерзоння, які після Другої світової війни Сталін подарував Польщі. Переїжджаючи Хомщину, Лемківщину і Надсяння, ми на власні очі побачили численні зруйновані церкви і цвинтарі, ми також відвідали численні могили в яких спочивають українські жертви закатовані реакційним польським підпіллям в 40-х рр. минулого століття. З тривогою ми відвідали місця в яких стояли в минулому наші церкви і де існували села, цвинтарі та історичні пам’ятники, а тепер ці святі місця у великій мірі поросли дикими хащами, деревами і бур’янами.

Серед побаченого на нас велике враження справило село Радруж на Любачівщині, в якому дивом збереглася доволі оригінальна старовинна дерев’яна церква св. Параскевії, яка заслуговує на детальніше обговорення. А скільки таких святинь наших загинуло безслідно. До речі, про церкву в Радружі є декілька польськомовних та україномовних статей в часописах та в інтернеті. В цій церкві є щось неповторне і нею цікавляться не лише релігійні достойники, мистецтвознавці, але з нею знайомляться туристи і люди, які просто цікавляться історією цієї землі.

Ця земля в наш час стає джерелом роздумів, вона зворушує й надихає до творчості. Стояти на такій прицерковній площі - це неоцінений привілей, адже роздуми про цю святиню зворушують не лише кожного українця християнина, але скріплюють набожністі всіх тих, кому пощастило побувати у тому місці. Саме справжня історія починається тоді, коли ми самоусвідомлюємо себе з такими цінностями, а головне коли напишемо про них і познайомимо інших. Цю історію ми обов’язково повинні не лише доносити собі, але її конче треба передавати світові. Це дісно приголомшуючі скарби нашого духу. Саме тому мій скромний задум є ознайомити ширші кола з цією темою.

Читати повністю ТУТ