Друга світова війна

Радянський Союз був єдиною державою в світі, який оголосив полон своїх солдатів тяжким злочином. Військова присяга, стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР і інші службові приписи, наприклад, «Статут внутрішньої служби» або «Бойові настанови піхоти Червоної Армії», не залишали сумнівів у тому, що здача в полон в будь-якому випадку карається смертю, як «перехід до ворога», «втеча за кордон», «зрада» і «дезертирство».

Протягом довгих повоєнних років комуністичні пропагандисти спекулювали на темі «жорстокого поводження» німців з радянськими військовополоненими. Однією з основних тез була: «полонених морили голодом»… Дійсно, полонені дуже страждали від голодування, часто голодування було і причиною їх смерті. Але давайте відкинемо пропагандистські мотиви і подивимося на ситуацію з Третього тисячоліття: чи можливо було в ті трагічні часи нагодувати сотні тисяч радянських солдат і командирів, що здалися в полон?

Польовий Молитовник включав в себе заповіді німецького солдата, текст присяги Гітлеру і молитви.

«…Німецькі солдати! Вас чекають запеклі бої, і ваша відповідальність велика. Не забувайте, що доля Європи, майбутнє Німецького рейху і існування нашого народу з цього моменту знаходяться в ваших руках. Хай допоможе вам всім Бог в цій великій битві» ( З відозви Гітлера до солдатів Східного фронту) [1].

Російський охоронний корпус в Сербії (нім. Russisches Schutzkorps Serbien) – корпус, сформований з російських емігрантів і громадян СРСР, що діяв на стороні націонал-соціалістичної Німеччини під час Другої світової війни. Зокрема воював проти партизан в Югославії. Всього через службу в корпусі пройшло 17090 чоловік, з яких близько 11,5 тисячі становили емігранти, а решта були радянськими громадянами. Був найчисленнішим за чисельністю білоемігрантом формуванням, з усієї білої еміграції складалася на службі Вермахту.

Відображення радянськими істориками партизанського руху як «масової патріотичної боротьби українського народу проти німців» є типовою пропагандистською брехнею!

Якщо прибрати цей культ, то між країнами колишнього СРСР залишиться не дуже багато спільного. Національні російські регіони теж позбудуться ідеї, яка їх тримає разом.

У Другій світовій війні українці понесли людські втрати більше, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті. Кількість українських жертв можна порівняти із населенням сучасної Австрії.

Історія комсомолки Зої Космодем’янської, яка стала першою жінкою – Героєм Радянського Союзу під час Великої Вітчизняної війни – ще з воєнної пори стала хрестоматійною. Написано-переписано про неї дуже багато, але оскільки певні обставини її «подвигу» були засекречені-замовчані, то це неминуче призвело до брехні, як самого початку її військової біографії, так і в подальшому культі «подвигу Тані». До недавніх пір в офіційних версіях не було навіть чітко визначено, ким вона була і з яким завданням прибула в Петрищево. Зою називали то московської комсомолкою, що відправилася в тил ворога мстити, то партизанкою-розвідницею, схопленою в Петрищево при виконанні бойового завдання.

Червоній армії було наказано вдаватися до особливо жорстоких і підлих методів тероризування власного населення. Є свідчення людей зі спалених чекістами в німецькій формі сіл, про радянських убивць і паліїв, переодягнених у форму СС. Тактика терору і провокацій широко застосовувалася радянськими спецслужбами і надалі: наприклад, після війни в Україні лютували енкавеесники, переодягнені у форму бійців УПА, про що свідчить велика архівно-документальна база.

«…ганебні факти здачі в полон нашому заклятому ворогові свідчать про те, що в рядах Червоної Армії, яка стійко і самовіддано захищає від підлих загарбників свою Радянську Батьківщину, є нестійкі, малодушні, боягузливі елементи. І ці боягузливі елементи є не тільки серед червоноармійців, а й серед начальницького складу. Як відомо, деякі командири і політпрацівники своєю поведінкою на фронті не тільки не показують червоноармійцям зразок сміливості, стійкості і любові до Батьківщини, а, навпаки, ховаються в щілинах, возяться в канцеляріях, не бачать і не спостерігають поля бою, а при перших серйозних труднощах в бою пасують перед ворогом, зривають з себе знаки відмінності, дезертирують з поля бою…» (З наказу Ставки Верховного головнокомандування РСЧА № 270 від 16.08. 1941 р.)

«Програвши цю війну, втратила шанс свого великого майбутнього не тільки Німеччина, але вся Європа, весь світ. Подивіться, який світ побудували сьогодні переможці… Царство грошей, насильства, змішання, виродження, ницих, нелюдських інстинктів. Все навколо запопадливо, низько і матеріально. Нема вищої Ідеї. Ми боролися за щось Велике. І, ви знаєте, духовно ми не програли. У них немає одного – Віри. Вона є тільки у нас. Ми як справжні європейці боролися за Красу, Гармонію, Духовність, Справедливість. Це була війна ідеалістів і романтиків проти двох типів матеріалізму – капіталістичного і марксистського. Вони можуть відібрати в нас наше життя. Нашої Віри у нас вони не заберуть ...» (Леон Дегрель).

1 листопада 2013 року у Музеї історії Києва відбулася унікальна виставка, присвячена 70-й річниці "визволення Києва від німецько-фашистських загарбників". Унікальність виставки полягала в тому, що вперше за повоєнні роки в експозиції були представлені пропагандистські німецько-українські плакати і листівки періоду окупації. А як ми вже знаємо, під час Другої світової війни на звільнених від більшовизму теренах України була добре поставлена німецько-українська пропаганда.

Під час Другої світової війни на звільнених від більшовизму теренах України була добре поставлена німецько-українська пропаганда у плакатах та листівках...

«…Поліцисти мене поінформували, що гробів з масовими похованнями є у Вінниці багато, але розкопки покищо велися тільки в одному місці. Недалеко двірця мали б бути велетенські гроби з тисячами трупів українських старшин і вояків з часів, коли українці воювали з Москвою. Також говорили мені про масові гроби в Зарваницькому лісі, недалеко Вінниці, де також мали бути погребані українські вояки, що мали нещастя попасти живими в большевицькі руки».