Зображення користувача Володимир Федько.
Володимир Федько
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Йозеф Геббельс: Ленін або Гітлер? (Промова в Цвіккау, 1926 р.) – Частина 3

Ми вже не віримо у пролетарську волю до солідарності. Ми вже не віримо ні у світову революцію, ні в порятунок світу. Ми не віримо ні в що інше, окрім нашої власної сили. У неї ми віримо усе палкіше з цілковитим фанатизмом, з усією волею до майбутнього, яка горить в нас. Ніхто не врятує нас, окрім нас самих. Якщо хтось вважає, що зможе це зробити, ми не захочемо, бо ми гордо віримо, що можемо зробити це самі. Ми соціалісти, германські соціалісти. Ми не хочемо бути показними. Ми не задоволені переконанням. Ми хочемо зміцнити і поглибити переконання працею і невтомним прагненням.

Частина 2. 

Продовження промови Йозефа Геббельса:

Кого більше усіх ненавидять у Німеччині сьогодні?

Адольф Гітлер не виходець ні з інтелігенції, ні з вищих десяти тисяч. Ця людина випробувала всю соціальну вбогість свого часу, вона вивчала соціальні проблеми не по книжках, а через своє власне тіло. Голод і холод, злидні безробіття – він надто рано випробував це у своєму житті. Це просто дивно, що він дуже рано почав міркувати над тим, чому усе так відбувається, і почав шукати причини цих страждань.

Він добровольцем брав участь у Першій світовій війні, був простим солдатом у Баварській армії. І війна цілком розкрила йому очі. Він сам дошукувався першопричин. І те, що він побачив, глибоко вразило його.

Зрада марксизмом робітничого люду Німеччини у листопаді 1918 року, нікчемність і боягузтво національної буржуазії, величезна прірва між людьми – усе це привело Гітлера до рішення присвятити себе політичній роботі в майбутньому.

Гітлер розуміє, що тільки нова ідея, тільки ідея національної свободи і соціалістичної справедливості спроможна побудувати Німеччину майбутнього. Він розуміє, що буржуазні партії не зможуть створити нову державу, оскільки вони навіть не можуть захистити стару, бо у 1918 році вони уповзли рачки, як боягузи, і цим зрадили Німеччину, їхню батьківщину, у важку для неї годину.

Він розуміє, що марксистські партії не зробили з 9 листопада 1918 року революцію задля їхньої свободи, а зробили революцію для фондової біржі, що вони зруйнували Німеччину задля того, щоб подати її на блюдечку західному капіталізмові.

Марксизму зовсім не потрібен соціалізм, бо за ним ховаються люди, котрі, як і раніше. сповідують релігію свободи, миру і хліба і тим не менш котрим зовсім не потрібне соціальне звільнення, а лише використання робітників як готових рабів для своїх власних цілей!

З причини буржуазного зрадництва національного принципу і зрадництва марксизмом соціального принципу утворилося те, що ми називаємо націонал-соціалізмом.

Колись він був таким же в Пруссії, як зараз в Німеччині; колись Прусія була гнобленою, але прийшла людина, носій могутньої нової концепції звільнення, яка звільнила свій народ за допомогою здійснення своїх ідей.

Коли Наполеон, корсиканець, увірвався в 1806 році в Пруссію, народ впав у сон і були всезнаючі політики-угодовці, які тоді говорили: «Ми повинні прийняти мир, ми повинні здатися, інакше нас повністю знищать, зруйнують дощенту». І перемир'я було підписано, і Пруссія здалася. А народ Пруссії став рабом.

Тоді почав битися один чоловік, який височів над усіма, який уособлював волю до повної свободи – барон фон Штейн.

У той час селянин не мав зв'язків з нацією, оскільки він вже не був власником в нації. Він був кріпаком. Але потім прийшов фон Штейн і в своїх пошуках майбутніх шляхів відродження Німеччини зрозумів, що звільнення народу можливе лише тоді, коли він знову возз'єднається в одну націю, коли пригноблені люди знову інтегруються в братство нації, коли їм повернуть свідомість того, що вони члени загального, пов'язані з цим загальним і в горі, і в радості. Свобода і приватна власність – це було для фон Штейна єдиним виходом з важких випробувань для його батьківщини. Він звільнив німецького селянина, наділив його власністю, тобто управлінням національним матеріальним багатством, а отже, і теоретичними цінностями. Але результатом дій барона було повстання в 1813 році.

Ми глибоко переконані в тому, що германський трудящий відштовхує себе від нації, бо у нього нема своєї частки в нації. Ми усвідомили глибокий причинний зв’язок між соціальним звільненням робітника і національним звільненням Німеччини.

Ми більше не віримо в Інтернаціонал. Ми бачили, як він розпався під нищівними ударами 9 листопада 1918. Ми бачили, як він розсипався завдяки катастрофі Рурської кампанії. Ми усвідомили ворога, спільного ворога – міжнародне єврейство, анонімний міжнародний спекулятивний капітал. Ми більше не дозволимо універсальному ворогові всучити нам пропуск до нашої власної волі, оскільки ми знаємо, що цей пропуск фальшивий і брехливий.

Ми хочемо почати боротьбу проти цього всесвітнього ворога. Ми хочемо створити з Німеччини державу, а з германського народу – націю. Наші люди повинні бути готові поглибше застромити кинджал у серце ворогові.

Усе ще чиняться спроби нейтралізувати робітничий рух під міжнародними гаслами і повести його по фальшивому шляху. Хоч би де режим ставав прогнилим і корумпованим, він ставав усе більш інтернаціональним – природним шляхом і силою. Чим більше корумпована система, тим більш інтернаціональними є її зобов’язання.

Інтернаціонал – це ворог. Він намагається переконати нас в ідеї інтернаціоналізму, оскільки він знає, що тоді він буде непереможним на століття. Інтернаціональне можливо знищити лише національним. Хоч би де поставали народи проти міжнародного ворога, вони тісніше спаювалися на національній основі.

Якщо ми хочемо звільнити німецького робітника, тоді ми повинні звільнити Німеччину від світової чуми – спекулятивного капіталу. Він таїть в собі ворога. Ми вперше зважилися назвати його відкрито.

Але якщо ми хочемо роз’яснити германському робітникові моральний обов’язок його боротьби проти цього світового прокляття, ми повинні показати йому, за що він бореться. Ми повинні повернути йому втрачене – те, що заздрі, безвідповідальні елементи забрали у нього.

Сьогодні цей пролетар стоїть перед нами з грубим обвинуваченням: «У мене нема батьківщини, яка називається Німеччина». Ми розуміємо це. Ми більше не віримо буржуазним невігласам і базікам, які твердять, що Батьківщина – це річ у собі. Ми більше не віримо, що Німеччину можна звільнити тріумфуючим і підпилим патріотизмом. Коли пролетар стоїть перед нами з обвинуваченням: «У мене нема батьківщини», ми знаємо, що це обвинувачення є глибоко виправданим.

Що дає йому така батьківщина? Життя, повне тяжкої праці, нудної роботи з раннього ранку до пізньої ночі. Усе це, тим не менш, можна винести. Але інше запитання – «За що, на кого я працюю?» – вимагає відповіді. А якщо такої відповіді нема, тоді запитання загрожує розчаруванням і обвинуваченням. Я не можу вимагати від людини того, чого вона не поважає; поважати те, чого вона не знає. Німецький пролетар не любить свою Батьківщину, бо він не має частки в цій Батьківщині.

Ми хочемо дати йому його частку. Ми хочемо частки у власності, частки в керуванні цією власністю, частки в керуванні державою і заради тебе, німецький пролетарю, ми вигукуємо: «Ти ненавидиш не Німеччину, ти ненавидиш форму цієї Німеччини – демократію і капіталізм». Ти маєш право ненавидіти це. Якщо ти борешся проти цього, то ми на твоєму боці. Коли ти кажеш: «У мене нема батьківщини», ми розуміємо тебе.

Але неправильно казати – «У мене нема батьківщини, і я не хочу батьківщини», – у той час як гасло, що може привести тебе до свободи, каже: «У мене нема батьківщини, вона вкрадена у мене людьми, у яких нема на неї права. Вони украли батьківщину у мене не через те, що можуть похвалитися правом найсильнішого. Вони були не сильнішими, а розумнішими, злішими, хитромудрішими за мене. У мене нема Батьківщини, але я хочу знову одержати цю Батьківщину за допомогою кулаків!» Саме цей бойовий клич може привести Німеччину до свободи.

Соціальна проблема полягає в тому, щоб знову зробити стабільним міжнародний пролетаріат у містах. Германський пролетаріат є інтернаціоналістом не через любов до інтернаціоналу, а через те, що йому ніде пустити коріння. Стабільність підвищує почуття до батьківщини. Почуття до батьківщини – це ембріон національної свідомості. Ось візьмімо простий приклад, – коли ви приїжджаєте в незнайоме місто, ви чужий у цьому незнайомому місті. Ви ходитимете по вулицях цього міста, не відчуваючи ніякої прихильності до нього. Ви з нетерпінням чекатимете того дня, коли зможете струсити порох цих вулиць зі своїх ніг. Коли ви на відстані бачите вежі вашого рідного міста, ваше серце починає битися швидше. Чому? Бо ви прив’язані до цього міста через якусь річ, що належить вам, хай би то була земля, будинок, родина, мати. Це зв’язує вас; тут ви можете пустити коріння; тут ви прив’язані до свого будинку і в радості, і в журбі. Германський пролетар не любить свою рідну землю, позаяк у нього немає рідної землі.

Із цієї причини ми хочемо дати йому місце, де б він міг пустити своє коріння; ми хочемо дати йому частку в тому, до чого він прагне; ми хочемо знову інтегрувати його в націю; ми хочемо зв’язати його відповідальністю з горем і радістю його батьківщини; ми хочемо зробити його членом цієї батьківщини, членом цієї нації. Ми зрозуміли, що без нього це не працюватиме. Ми знаємо, що з ним пов’язана майбутня доля Німеччини. Ми не звертаємося до нього з буржуазною тужливістю і соціальною жалістю, але ми звертаємося до нього з глибоким усвідомленням того, що він є частиною Німеччини, можливо, навіть самою Німеччиною. На карту поставлена Німеччина, і завжди Німеччина!

Соціальне питання – це не питання буржуазної жалості, а питання  соціалістичної, політичної необхідності. Ми знаємо, що повинні боротися за принципи проти твердої більшості в Німеччині. Ми знаємо, що шлях, яким ми хочемо рухатися, це не шлях голосування, а шлях послідовного руйнування, шлях революції. Ми хочемо цієї соціальної революції для того, щоб звільнити Німеччину на національній основі, щоб назавжди запровадити соціальну революцію. Для нас керівною волею є висловлення Лагарда: той, у кого нема ні мужності, ані волі для зовнішньої революції, не зможе зробити внутрішню революцію в собі. Ми вимагаємо цієї внутрішньої революції від сьогоднішнього німця, цієї перебудови і руйнування в самому собі, цього переходу від старого до юного громадянина нового Райху.

Те, що ми хочемо, набагато перевершує буржуазію, набагато перевершує реакцію. Ми хочемо підкорити буржуазію торжеством пролетарського принципу. Нічого не зв’язує нас із цим демократичним Райхом. Нічого не зв’язує нас із державою 1914 року. Ми навчені досвідом. Ми бачили створений Райх, який протримався тисячі років, і ми бачили розвал цього Райху через те, що він став дряхлим і прогнилим, розвалився під злом, заздрістю і невіглаством германських принців.

Структура розпалася, принцип залишився! Ми були свідками тяжкого періоду переходу від Першого Райху до Другого. Ми були свідками, як цей Другий Райх створювався під гарматним вогнем у Парижі. Ми були свідками катастрофи цього Райху під нищівними ударами 9 листопада 1918 року: він розпався, бо став дряхлим, завалився, бо його прихильники не змогли виявити мужність або силу для захисту. Ми живемо на руїнах цього Другого Райху. Навколо нас відбувається процес розпаду цієї держави. Розпалася структура, принцип залишився!

Ми хочемо викарбувати германський принцип у новій формі – у формі Третього Райху. Ми хочемо цього Третього Райху із запалом наших сердець. Третього Райху великої Німеччини, Третього Райху соціалістично розділеної долі. Це набагато перевершує ідеї братерства, набагато перевершує примітивну доктрину заздрості. Ми звертаємося до народу Німеччини з кінцевим, найжорстокішим звинуваченням. Але це кінцеве, аж надто жорстоке звинувачення причаює в собі кінцеве велике примирення. Ми обвинувачуємо правих і приваблюємо до себе лівих. Обидві сторони винні в германській катастрофі. Але основною винною стороною є представник правої партії, а отже, він повинен покаятися і принести жертву. Якщо він хоче, щоб ліві забули про своє пролетарське мислення, він сам перший повинен мати досить мужності, щоб забути про своє буржуазне мислення.

Ми не хочемо буржуазної держави. Ми не хочемо пролетарської держави. Ми хочемо Німеччини! Нація є остаточною і найбільшою річчю; поза неї індивідуум нічого не вартий. Але ця нація не буде цілком єдиною, доки кожен індивідуум не буде мати в ній місця. Доля не буде цілком єдиною, доки кожен індивідуум не буде мати в ній місця. Доля не буде розділеною, доки 30 мільйонів лівих не будуть також належати їй як стабільне германське працююче співтовариство.

Ми націоналісти тому, що ми усвідомили, що кожна концепція великої держави бере свій початок на рідній землі. Ми націоналісти з глибокого прагнення коренів. Ми націоналісти не через атавізми минулого, а через мету на майбутнє. Ми хочемо звільнити світ через Німеччину, а не звільнити Німеччину через світ. Ми націоналісти через те, що ми знаємо, що ніхто не допоможе нам у біді, жоден одиничний фактор не має обов’язку звільняти Німеччину – тільки ми самі!

Ми соціалісти через те, що ми не хочемо боротися за права наших поневолених співвітчизників як за добровільно або навіть неохоче віддані дари. Ми соціалісти через те, що ми хочемо, щоб вони одержали ці права як політичну необхідність і з народної справедливості.

Ми іменуємо себе «Партією робітників» не через те, що живимося ілюзією, ніби тільки ручна праця може врятувати Німеччину. Ми називаємо себе «Партією робітників» тому, що робітник належатиме нам, хоч би яким він – або руками, або серцем – германським робітником був. Обидва належать один одному. Одному ми кажемо: «Ти стоїш між молотом і ковадлом своєї долі; ти нічим не відрізняєшся від іншої людини, що сидить у своєму кабінеті і складає плани про гігантське майбутнє Німеччини». Іншому ми кажемо: «Ти сидиш у своєму кабінеті і складаєш плани і схеми; ти нічим не відрізняєшся від іншої людини, яка стоїть біля ковадла і виковує з твоїх думок залізну долю». Укупі ви все; поодинці ви обидва загинете.

Бій розпочався – не лише у Німеччині, а й у всьому світі. На Далекому Сході виступили сотні мільйонів. Вони борються за свою волю не під закликом «Хай живе Третій Інтернаціонал!» [13], а під гаслом «Китай для китайців!» Такий самий бій розпочався в Індії. Вогонь свободи мерехтить у колоніях. Лише Німеччина мислить по-інтернаціональному. Лише ми віримо в право людства; віримо в право любові до миру, який не існує на землі.

Адольф Гітлер якось промовив фразу: «Право – це влада!» Поки у вас нема влади, ви не одержите прав! Якщо у вас немає влади, ви можете бути правим двадцять разів, але все одно залишитеся неправим!

30 мільйонів лівих і 30 мільйонів правих протистоять одні іншим. Лише один одержить перевагу від цього – міжнародний бич миру. 30 мільйонів лівих і 30 мільйонів правих піднімаються один проти іншого. Якщо праві бажають свободи для Німеччини, тоді ліві ладні застромити правим у спину ніж, і навпаки. Лише коли усі постануть знову разом, коли з обох сформується знову народ чисельністю в 60 мільйонів, – лише тоді цей народ зможе завоювати свою свободу. Основною умовою германської свободи є воля до свободи. Завданням нашого руху є підготувати цю волю. Поки 60-мільйонний народ не захоче стати вільним із найглибшим запалом у своїх серцях, доля світу, Бог історії не дадуть свого благословення на це. Свобода – це найголовніша і найвеличніша річ, яка нам потрібна.

Запитайте у нас про нашу мету. Свобода – наша мета! Запитайте у нас про наш шлях. Соціалізм – це шлях до нашої свободи. Нехай усезнайки скаржаться і кличуть на допомогу: дарма. Ми не втратимо надії на свободу, аж поки бодай одна людина, як і раніше, жадає цієї свободи усім своїм серцем.

Соціалізм, який нам потрібен, нічого не має спільного з міжнародною марксистсько-єврейською зрівнялівкою. Ми хочемо соціалізму як доктрини суспільства. Ми хочемо соціалізму як давньогерманської ідеї про долю. Ми хочемо зробити з Німеччини народ, об’єднаний у соціалістичний спосіб не тільки в радощах, а й у лихах. Ми хочемо зробити з Німеччини народ, що розділяє її страждання, її хліб і її долю. Є роздуми, які беруть свої корені не з книг, а з глибокого розуміння суті речей, що їх нам дав політичний інстинкт на майбутнє.

Ми програли війну. Народові не треба помирати через це. Ми програли революцію. Ця втрачена революція повинна була бути зроблена добре. Таким чином, ми вже не бачимо кінцевого поділу людей на десятки партій і десятки організацій, а лише на дві частини – робітники і злодії, голодні і ситі. Треба докладніше засудити їх.

Ті, хто нажерся понад усяку міру, – це ті, котрі перед війною вважали Німеччину жменькою рабів, котрі саму війну перетворили на прибуткову справу, котрі після війни зручно відпочивали на фундаменті подій.

Голодні – це ті, котрі до війни були виключені з нації, котрі під час війни пожертвували на олтар Батьківщини в окопах своє здоров’я і своє життя і котрих тепер запихають у систему, жорстокішу і безвідповідальнішу від усіх відомих в історії.

Вони, як і раніше, проскакують один повз іншого; пересичені, як і раніше, добре розуміють, як скерувати волю голодних до свободи на хибний шлях. Але рано чи пізно настане день розплати, коли кожний стоятиме перед лицем фактів, той день, в який ворог виявить себе у всій його жорстокій наготі, коли голодний уб’є ситого, бо цього вимагатиме ідея Життя, Держави, Нації, Німеччини.

Нехай вони ображають нас і знущаються з нас. Ми знаємо одне: сьогодні не підуть на користь роздуми про роботу на свободу. Нехай вони глузують з нас, як над нібито зникаючою меншістю, яка, коли настане найстрашніша катастрофа, розгорне прапор свободи на землі, керованій більшістю.

Історія завжди робиться меншістю, яка усвідомила свою мету і яка скеровується на шлях до свободи і відродження радикальною волею. Нехай вони глузують з молодих, які постають проти старого. Ми пишаємося, що в наших лавах можна знайти молодих. Для нас юність – це не помилка в собі, так само як вік не є надбанням самим по собі. Ми прагнемо заохочувати юнацький ентузіазм і знаємо, що ця сама молодь має велике завдання завершити роботу заради свободи. Ми не проклинаємо досвід і ясну мудрість похилого віку. Те, через що ми проходимо, нічого не має спільного з досвідом або мудрістю. Катастрофа великого народу є такою страхітливою і такою жахливою, що вона вражає кожного – молодого чи літнього – з однаковою жорстокістю. Того, у чому ми сьогодні беремо участь, ніколи не випробувала жодна жива людина. Але молодість завжди була в центрі подій. У жахливі роки нашого минулого вона виросла так рано в чоловіків [юнаки рано змужніли, перетворилися на зрілих мужчин. – В.Ф.]. Оскільки у своїй юності наші молоді люди бачили більше і випробували більше, ніж будь-яке інше покоління. Хто наважиться кинути перший камінь у нас?

Ми змінили свої прапори раніше, і ми змінимо наші прапори пізніше. Ми знаємо, що боротьба коштуватиме крові, але ми знаємо і те, що жодна крапля крові не буде пролита даремно, а впаде на германські поля туги. Ми – це та сама юність, спонукувана місіонерським запалом, спонукувана необхідністю діяти, сформована завданням, покладеним на нас світовою історією. Ця юність будує Німеччину майбутнього. Вона глузує з мудрого досвіду і зарозумілої переваги мудрих і старих. Очікуване нами вище, аніж досвід і знання.

Ось вона іде, молода націонал-соціалістична Німеччина, люди, що бажають тільки допомогти, розпізнати, розтлумачити і працювати. Прихильники нової ідеї, які нададуть форми майбутньому. Обережні бійці за дух майбутньої націоналістичної держави в його найбільш ясній соціалістичній формі і зразку. Вони злучені з цією старою державою нічим іншим, як безмежною ненавистю до її духу і її прихильників. Вони будуть в авангарді боротьби проти демократично-ліберальної системи. Рух до свободи не бере свого початку з жодної холодної сили інтелекту, а є суб’єктом волі, емоції; тієї волі, що раптово б’є людей подібно до вулканічного виверження і несе у своєму кільватері усе, що раніше було легкодухим і боягузливим. Ми так жахливо поневолені, що ні інтелект, ані статистика не можуть звільнити нас. Лише воля до свободи може принести нам звільнення, лише остаточне рішення підкорити всі наші думки, і почуття, і дії цій єдиній меті.

Отже, ми не боремося проти Інтернаціоналу, бо не хочемо придушити волю рабів до свободи. Інтернаціонал не визнає ніякої волі до свободи; але ми розпізнали облудність Інтернаціоналу. Пригноблений клас, пригноблений народ ніколи не звільнить себе за допомогою міжнародних протестів, а лише через національну мету на майбутнє. Французи кінця вісімнадцятого століття не чекали солідарності від німецьких і британських громадян. Вони скинули свої цепи без допомоги, своїми власними силами, саме в той момент, коли цепи стали нестерпними для них. Потуга старої системи спробувала зломити їхній дух, але вони захистили себе і реалізували свій принцип звільнення переможно в усьому світі. Сьогодні відбувається те ж саме. Германський робітник не стане вільним, поки не звільнить самого себе своїми зусиллями, і він зробить це, коли більше не зможе носити цепи рабства.

Він, як і раніше, з піднесенням ставиться до Інтернаціоналу, оскільки не утямив усієї глибини його значення. Наш найлютіший ворог – демократія, гроші – вони інтернаціональні. А гроші не здолати ні демократією, ані грошима, а тільки кровопролиттям.

Шлях до свободи пролягає через націю. Чим більше об’єднана така нація, тим сильнішою і шаленішою є її воля до свободи. Завданням націонал-соціалізму є віддавати цій жагучій волі до свободи бойові накази на націоналістичній і соціалістичній основах. Ми бажаємо свободи так само, як і ви, германські робітники лівих переконань, тільки іншими засобами, – засобами, що приведуть нас до мети. Вашою програмою є інтернаціональна  солідарність. Солідарність нації, співтовариства людей – це наша програма. Вони повірять нам, що наше співтовариство людей – це не пацифістські помиї, як припускає середній клас. Сьогодні співтовариство людей – це не що інше, як боротьба за права народу заради порятунку нації. Ми хочемо цієї боротьби, бо лише вона одна може принести нам свободу.

Повинна бути боротьба за майбутнє. Ви, ліві, і ми боремося одні проти других, не будучи справжніми ворогами. У цьому процесі сили роздрібнюються, і ми ніколи не досягнемо своєї мети. Можливо, смертельна небезпека приведе вас до нас. Можливо! Не хитайте головами: у цьому питанні ми дбаємо про майбутнє Німеччини, ба навіть більше того – про майбутнє Центральної Європи. Нова держава або ж руїни і хаос –  усе в наших руках.

Ми – молодість Німеччини, ми – носії долі поколінь. Ніколи не забуваймо про це! Коли нужда стане найбільшою, до нас знайдуть шлях і ліві, і праві. Шляху від нас до вас не існує. Чому ми не можемо об’єднатися з буржуазними партіями? Бо ми прийшли з двох різних світів. Ви живете в краху. Ми живемо у пророчій концепції майбутньої Держави. Ви – перешкода на нашому шляху. Буржуазні умовлячі, ви проповідуєте за нашими спинами і хочете підірвати нашу волю до свободи, і хочете, щоб ми діяли помірковано в ім’я Націоналізму і Соціалізму. Але за роки катастрофи ми зрозуміли: революції ніколи не робляться в парламенті, навіть якщо щодня висувати нові пропозиції і резолюції.

Серед людей функціонує сила, яка побудує нову державу, така сила, якої буржуазія у своєму політичному задумі не зможе набути, оскільки вона не хоче серйозно набути її. Організація такої сили – ось завдання «Партії Робітників», яку так часто ображають буржуазні партії.

Хоч би якою жахливою і нерозв’язною була германська нужда, ми віримо, що настане день. Цей день настане, бо він повинен прийти. Молодь Німеччини страждала не даремно. Історія не зможе проігнорувати того, що ціле покоління борців спливло кров’ю на бойовищах за ідею, можливо, несвідомо, але вона жила в них усіх, ця ідея; у далекоглядному – як віра, у віруючому – як туманне передчуття. Молода Німеччина довідалася, що ми живемо на землі, щоб принести себе в жертву нації. І її думки і дії обертаються навколо Німеччини, навколо однієї Німеччини.

Ми зрозуміли це завдяки заваленню Інтернаціонала: з убогості і лицемірства неприродного, смердючого пацифізму, перебільшено розрекламованої класової солідарності у завалюваних системах Європи підносить свої переможні прапори національний інстинкт. Майже непомітно починає формуватися характер націоналістичної держави соціалізму.

Соціалізм не може і не врятує світ. Світ ніколи не буде врятований. Він [націонал-соціалізм. – В.Ф.] порятує людей, можливо, народи: це політична доктрина майбутнього нації.

Ми вже не віримо у пролетарську волю до солідарності. Ми вже не віримо ні у світову революцію, ні в порятунок світу. Ми не віримо ні в що інше, окрім нашої власної сили. У неї ми віримо усе палкіше з цілковитим фанатизмом, з усією волею до майбутнього, яка горить в нас. Ніхто не врятує нас, окрім нас самих. Якщо хтось вважає, що зможе це зробити, ми не захочемо, бо ми гордо віримо, що можемо зробити це самі. Ми соціалісти, германські соціалісти. Ми не хочемо бути показними. Ми не задоволені переконанням. Ми хочемо зміцнити і поглибити переконання працею і невтомним прагненням. Ми вимагаємо ясності, ясності!

Вони нас ще не знають! Покірні, мляві і боягузливі вжахнуться від радикалізму наших вимог, від невблаганної логіки того, що повинне бути, і того, що ми маємо намір зробити просто з тієї причини, що це повинне бути зроблено. Сьогодні вони знають у Німеччині, що ми нікому не дозволимо перевершити нас у нашому націоналістичному фанатизмі волі. Вони незабаром також зрозуміють, що ми впевнено стоїмо попереду всіх у нашій волі до соціалізму. Одна річ, як і раніше, додає нам упевненосіт в боротьбі, одна річ, як і раніше, зберігає нашу надію на майбутнє і нашу палку відданість народові, волі і батьківщині: віра в германського робітника, в його розум і його руки. У це ми віримо. Ми віримо у волю [германського робітника] до самопожертви, у божевільний порив до свободи, який дрімає у ньому, і ця воля колись прокинеться. Ми віримо в соціалізм у робітнику, ми віримо в масовий ритм. Ми віримо в майбутнє історії. Це наша остання розрада, наша остання надія.

Якщо ж колись ми змушені будемо сказати, що ми більше не віримо в це, тоді розпач буде нашим останнім притулком. Але цього не трапиться, не повинне трапитися. Ми боремось за душу германського робітника. Ось вона. Під розпачем, злиднями і голодом вона дрімає і чекає того, хто врятує її від смерті. Поверне до життя! На цю роль доля підготувала нас! Ми обрані для величніших справ, аніж проста влада. Ми повинні створити нову державу, а в ній – нових людей. Це не пишномовне твердження, а ясна, твереза правда. Ця нова людина вже підносить свою важку віді сну голову і вимовляє слова загального значення. Наближається час такої жорстокості, якої ми ще не бачили, по суті, ми вже усередині неї. Перед лицем цих подій усі дискусії перетворюються на пустопорожню балаканину. Поверх усієї плутанини порожніх слів, які безцільно виснажують нас, поверх крамарів, усезнайок і слабаків заклик до дії потече в нову Європу стрімкою припливною хвилею із криваво-червоним хрестом. Позаяк світ не терпить боягуза, а кориться мечу. Ще не всі безстрашні лежать похованими під руїнами, що поглинули Німеччину.

Таким буде здійснення. Але до такого завершення веде нескінченний шлях. Усі ми шукаємо її хворобливими непевними діями. Попереду усіх нас іде першопрохідник – Адольф Гітлер.

Знову, уперше в часи безмежного боягузтва, у часи найдикішого терору він розгорнув прапор свободи. Він боровся за цей прапор із гранично пристрасною вірою у свободу. Він проніс цей прапор над нашими головами у бурхливі дні листопада 1923. Як лідер ідеї він ішов попереду своїх прихильників під градом куль реакції. Нехай марксисти обзивають нас буржуазними і капіталістичними. Не марксист і не робітник стріляв у нас 9 листопада 1923-го, а реакція. Вона стріляла в нас, бо ми не хотіли посідати боягузливу і зручну позицію на площині фактів, бо ми дали хід жагучій волі до свободи, бо ми сповідували як нашу кінцеву мету не ось це: «Підтримка миру є найпершим громадянським обов’язком», – а, в якості умови свободи, пристрасну потребу в цій свободі.

Отже, ми йдемо нашим шляхом як люди, котрі, як і досі, вірять у майбутнє Німеччини. Отже, ми вивільнюємо на землі вулканічне виверження нової волі до свободи і знаємо, що колись цей вулкан зіграє на користь барикадам революції.

Ось чого ми вимагаємо, ось такі ми. Ми не обіцяємо нічого, окрім однієї речі: що ми чесні бійці за те, чого ми бажаємо.

Отже, ми закликаємо до боротьби. Над нами майоріє прапор германської революції: червоне тло з білим колом і чорною свастикою в ньому. Під цим прапором у боротьбі ми доб’ємося того, що сьогодні є лише пустопорожніми розмовами та ілюзіями: миру між розумом і кулаком.Єдності народу!

Посилання:

13. Комінтерн, від самого початку його заснування та діяльності, був тісно пов'язаний ідейно-політично та організаційно із Радянською Росією, із російською компартією і матеріально залежав від них. І хоча за Статутом Комінтерну Російська компартія, – РКП(б), потім ВКП(б), – була його секцією, тобто лише складовою частиною, насправді їй належало особливе місце – місце особливо впливової та вирішальної сили, що визначала напрямок і методи діяльності Комінтерну. Таке положення, за якого керівній верхівці російської компартії належав вирішальний голос при вирішенні комінтернівських питань, склалося внаслідок впливу багатьох факторів. Головним було те, що саме існування Комінтерну та його керівництва, успіх їх діяльності залежали від долі Радянської Росії, її становища. РКП(б)—ВКП(б), як партія, що була при владі і мала у своєму розпорядженні ресурси великої країни, мала вирішальне значення для світового комуністичного руху.

Від самого початку усі відповідальні працівники Комінтерну обиралися чи призначалися лише за обов'язкової згоди російської компартії.

Керівництво Комінтерну, повністю залежне своїм фізичним існування від влади у Росії, ніколи не займало позицій, що суперечили б інтересам РКП(б)—ВКП(б) та керованої нею країни. Із плином часу Комінтерн все більшою мірою виступав як знаряддя російської компартії та зовнішньої політики керованої нею держави.

Разом із тим Комінтерн являв собою не лише апарат, що знаходився у Москві. Він був також об'єднанням організацій та людей, що сповідували певну ідеологію, організуючим та керівним центром комуністичного руху у багатьох країнах світу. Компартії деяких країн відігравали помітну роль у соціально-політичному житті своїх країн, що було об'єктивно обумовлено радикальною тенденцією у робітничому русі. Саме цим було обумовлене існування, вплив та певна самостійність деяких компартій, що входили до Комінтерну, особливо у 20-ті роки.

На початку 1919 року В. Ульянов (Ленін) виступив із обґрунтуванням необхідності створення Третього, Комуністичного інтернаціоналу і вже на початку березня до Москви прибули представники 19-ти комуністичних партій та лівих соціалістичних організацій. Це зібрання було оголошено I конгресом комуністичних партій на якому був створений Третій, Комуністичний Інтернаціонал.

Джерела:

  • Йозеф Геббельс. Ленин или Гитлер? / Пер. с нем. и ред. А.А. Иванов, В.Ф. Федько // Адольф Гитлер глазами разведки (WEB-сборник в 3-х частях). Часть I. – Киев, 1999. (Серия «Мир специальных служб» – Internet–Библиотека).
  • Йозеф Геббельс. Ленин или Гитлер? // Вальтер Лангер. Мышление Адольфа Гитлера: секретный доклад американской разведки / Сост. А.А. Иванов, Т.А. Яхнюк; / Предисл. Уильяма Лангера, послесл. Роберта Уейна; Пер. с англ. А.А. Иванов, А.В. Полищук, Е.А. Ткач, Т.А. Яхнюк. – К.: Издательский дом «Румб», 2006. – (Серия «Библиотека офицера разведки»).
Наші інтереси: 

Досліджуємо, що ж там насправді відбувалося. 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

«Євангеліє Ісуса Хреста» (Львів, «ПІРАМІДА», 2017 - 596 с. Зладив Ігор Каганець)

Яскравий подарунок для тих, кого любимо – «Євангеліє Ісуса Хреста» (Ігор Каганець, 2017)

Даруючи книги, ми розширюємо коло однодумців. Для придбання цієї книги насамперед треба визначитися з варіантом палітурки книжки (тверда чи м’яка) і кількістю примірників, порахувати загальну...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Миро Продум.
0
Ще не підтримано

Судячи з тексту промови, вона була орієнтована на прихильників комуністичної партії. Геббельс прагнув перетягнути їх на свій бік, тому в попередній частині повторив вигадки комуністів про пролетарське походження Леніна.

Я розумію, що він звертався до людей, хворих "на всю голову" комунізмом. Проте повторювати вигадки комуністичної пропаганди... Це вже перебор, Йозефе.

Освячуйся! Озброюйся! Плодися!

Коментарі

Зображення користувача Миро Продум.
0
Ще не підтримано

Судячи з тексту промови, вона була орієнтована на прихильників комуністичної партії. Геббельс прагнув перетягнути їх на свій бік, тому в попередній частині повторив вигадки комуністів про пролетарське походження Леніна.

Я розумію, що він звертався до людей, хворих "на всю голову" комунізмом. Проте повторювати вигадки комуністичної пропаганди... Це вже перебор, Йозефе.

Освячуйся! Озброюйся! Плодися!