Влада більше не діє через право – вона пише сценарій реальності. Вето Зеленського на закон №11387 – це не «правка до процедур», це – символ нового типу влади. Влада, що боїться пояснень. Влада боїться не ворога, а запитань. Бо там, де починаються запитання, закінчується культ.
Закон був простим: якщо міністр не з’являється до Верховної Ради – платить штраф. Нічого революційного, просто механізм відповідальності, пише у своєму дописі на Фейсбук Владислав Смірнов і зауважує, що Банкова наклала на цей закон вето, бо навіть символічна підзвітність виглядає для неї загрозою.
Коли президент вбиває закон, який дозволяє парламенту контролювати уряд, він не просто зневажає депутатів. Він демонструє, що більше не визнає межі між державою і собою.
Ми живемо в країні, де замість «влада підзвітна народу» запанувала формула «уряд підзвітний Офісу, а парламент підзвітний мовчанню».
Конституція – не декорація. Усі знають, але майже ніхто не згадує, що Україна – парламентсько-президентська республіка. Це означає, що виконавча влада існує не завдяки волі президента, а з дозволу парламенту.
Це не лише політична зневага – це антиконституційна спроба монополізувати відповідальність без відповідальності. Конституція – це не прикраса держави. Це – її хребет.
І якщо хребет ламають під приводом «ефективності у війні», країна перетворюється на тіло без волі.
Коли війна стає виправданням
Це – найнебезпечніший аргумент, який сьогодні лунає з Банкової: «Йде війна, тому контроль – недоречний». Але саме у війні контроль – питання виживання. Бо коли немає парламентського нагляду, рішення приймаються кулуарно: закупівлі без пояснень, контракти без перевірки, “реформи” без публічного обговорення.
У Британії 1940 року Черчилль звітував перед парламентом навіть після поразок. В Ізраїлі прем’єри під час воєнних криз приходять у Кнесет пояснювати, сперечатися, переконувати. Там розуміють просту річ: звітність не послаблює армію – вона зміцнює довіру.
Натомість в Україні слово “звіт” стало лайливим. Замість відкритих пояснень – “брифінги”, замість комітетів – “координаційні наради”. Так війна перетворюється на алібі диктатури: усе, що робиться, нібито робиться “в ім’я перемоги”, але без суспільного контролю.
Народ і парламент: розірваний зв’язок
Рух ЧЕСНО нарахував 21 випадок викликів міністрів до Ради у 2024–2025 роках. Половина – просто не прийшла. Серед них – міністр оборони Умєров, енергетики Галущенко, інфраструктури Кубраков, МЗС Кулеба. Жодного покарання, жодної політичної відповідальності.
Вето на закон №11387 закріплює цю практику юридично: тепер неявка – не порушення, а стиль управління. Тобто президент легалізував право уряду ігнорувати парламент. І це момент, коли парламент втрачає не повноваження, а сенс. Він залишається будівлею, але перестає бути інституцією.
Офісно-президентська держава
Те, що відбувається, – не випадковість і не “технічна помилка”. Це свідома трансформація держави у форму, яку можна назвати офісно-президентською диктатурою.
Це – не радянська тиранія і не путінський тоталітаризм. Це – корпоративна модель влади, де держава – це офіс, президент – генеральний директор, уряд – менеджери середньої ланки, парламент – відділ піару, а громадяни – фрилансери, яким можна “подякувати за довіру”.
Ця система не потребує насильства. Їй достатньо лояльності. Міністри не бояться парламенту, бо знають: їхня кар’єра залежить не від голосів у Раді, а від настрою Єрмака. Депутати не ризикують сперечатися, бо доступ до ефіру і бюджету розподіляє Офіс. І кожен, хто намагається нагадати про Конституцію, автоматично стає “токсичним” або “розхитувачем”. Це не хаос – це система централізованої зручності, у якій закон підмінює Excel, а політика – інструкція від PR-відділу.
Суть узурпації
Вето – це не просто юридичний інструмент, це – лакмус влади. Коли президент блокує не вигідний йому закон, він демонструє, що не визнає рівних.
Коли ж він блокує закон про парламентський контроль, він демонструє, що не визнає нікого взагалі. Це вже не президент, це – адміністратор режиму. І режим цей побудований на страху втратити образ, а не владу.
Звідси – тотальний контроль над медіа, над комунікаціями, над тональністю суспільної розмови.Влада більше не діє через право – вона пише сценарій реальності.
І поки суспільство мовчить, сценарій набуває ознак конституційної зради.
Владислав Смірнов зауважує: той, хто не пояснює, завжди бреше.
Психологія тиші
Найнебезпечніше у цій системі – не влада, а вихолощене суспільство. Тиша виглядає як стабільність, але вона є формою втечі від відповідальності. Мовчання стає нормою, байдужість – валютою, цинізм – етичним стандартом.
Коли громадяни втомилися питати, влада перестає відповідати. Коли парламент перестає контролювати, Офіс починає керувати. А коли керує Офіс, країною починає керувати інстинкт утримання влади, не розум держави.
Юридично вето легітимне. Але по суті – антиконституційне. Воно позбавляє парламент реалізації контрольної функції, що прямо порушує ст. 6 і 85 Конституції. У праві ЄС існує принцип: “Accountability is not optional.” Підзвітність – не опція, а обов’язок. Парламент має право вимагати пояснень незалежно від обставин. Коли держава виключає цей механізм, вона втрачає статус демократії. А влада, яка цього не розуміє, уже стоїть не на боці свободи, а на боці історичної закономірності – влади, що завжди падає.
Пілсудський – “тимчасове” обмеження парламенту у 1926.
Кучма – “координована вертикаль влади” у 1999.
Янукович – “стабільність і порядок” у 2011.
Кожен із них прикривався тією ж логікою: “держава потребує єдності, а не суперечок”. У підсумку всі вони втратили державу. Тому що там, де немає діалогу, завжди приходить насильство.
Зеленський зараз повторює ту саму траєкторію – тільки з новими словами, технологіями й гаслами. Він замінює авторитаризм радянський на авторитаризм діджитальний – коли контроль здійснюється не через заборону, а через алгоритм, інформаційний шум і втому суспільства.
Висновок: республіка або тінь
Це не просто вето на закон. Це вето на саму ідею республіки. На принцип підзвітності. На право народу знати й питати. Ми або збережемо систему стримувань і противаг, або прокинемось у державі, де влада говорить сама з собою. Ми або змусимо парламент повернути собі гідність, або втратимо право називатися громадянами.
Держава без парламенту – це офіс. Держава без підзвітності – це корпорація. А корпорація, яка воює, завжди стає диктатурою. Україна або стане республікою відповідальних і мислячих або залишиться тінню себе, з вічним гербом і тимчасовою совістю.
Наші інтереси:
Розмірковуємо над політичною ситуацією, що склалася в Україні.
Це не просто соціальна фантастика. Це продовження саги про фріменів – вільних людей, які формують новий світ. Згідно з історичною логікою, їхнім наступним і неминучим кроком стане творення вільної...
Вето на республіку. Або як Україна сповзає в офісну диктатуру
Світ:
Влада більше не діє через право – вона пише сценарій реальності. Вето Зеленського на закон №11387 – це не «правка до процедур», це – символ нового типу влади. Влада, що боїться пояснень. Влада боїться не ворога, а запитань. Бо там, де починаються запитання, закінчується культ.
25100802.jpg
Закон був простим: якщо міністр не з’являється до Верховної Ради – платить штраф. Нічого революційного, просто механізм відповідальності, пише у своєму дописі на Фейсбук Владислав Смірнов і зауважує, що Банкова наклала на цей закон вето, бо навіть символічна підзвітність виглядає для неї загрозою.
Коли президент вбиває закон, який дозволяє парламенту контролювати уряд, він не просто зневажає депутатів. Він демонструє, що більше не визнає межі між державою і собою.
Ми живемо в країні, де замість «влада підзвітна народу» запанувала формула «уряд підзвітний Офісу, а парламент підзвітний мовчанню».
Конституція – не декорація. Усі знають, але майже ніхто не згадує, що Україна – парламентсько-президентська республіка. Це означає, що виконавча влада існує не завдяки волі президента, а з дозволу парламенту.
Це не лише політична зневага – це антиконституційна спроба монополізувати відповідальність без відповідальності. Конституція – це не прикраса держави. Це – її хребет.
І якщо хребет ламають під приводом «ефективності у війні», країна перетворюється на тіло без волі.
Коли війна стає виправданням
Це – найнебезпечніший аргумент, який сьогодні лунає з Банкової: «Йде війна, тому контроль – недоречний». Але саме у війні контроль – питання виживання. Бо коли немає парламентського нагляду, рішення приймаються кулуарно: закупівлі без пояснень, контракти без перевірки, “реформи” без публічного обговорення.
У Британії 1940 року Черчилль звітував перед парламентом навіть після поразок. В Ізраїлі прем’єри під час воєнних криз приходять у Кнесет пояснювати, сперечатися, переконувати. Там розуміють просту річ: звітність не послаблює армію – вона зміцнює довіру.
Натомість в Україні слово “звіт” стало лайливим. Замість відкритих пояснень – “брифінги”, замість комітетів – “координаційні наради”. Так війна перетворюється на алібі диктатури: усе, що робиться, нібито робиться “в ім’я перемоги”, але без суспільного контролю.
Народ і парламент: розірваний зв’язок
Рух ЧЕСНО нарахував 21 випадок викликів міністрів до Ради у 2024–2025 роках. Половина – просто не прийшла. Серед них – міністр оборони Умєров, енергетики Галущенко, інфраструктури Кубраков, МЗС Кулеба. Жодного покарання, жодної політичної відповідальності.
Вето на закон №11387 закріплює цю практику юридично: тепер неявка – не порушення, а стиль управління. Тобто президент легалізував право уряду ігнорувати парламент. І це момент, коли парламент втрачає не повноваження, а сенс. Він залишається будівлею, але перестає бути інституцією.
Офісно-президентська держава
Те, що відбувається, – не випадковість і не “технічна помилка”. Це свідома трансформація держави у форму, яку можна назвати офісно-президентською диктатурою.
Це – не радянська тиранія і не путінський тоталітаризм. Це – корпоративна модель влади, де держава – це офіс, президент – генеральний директор, уряд – менеджери середньої ланки, парламент – відділ піару, а громадяни – фрилансери, яким можна “подякувати за довіру”.
Ця система не потребує насильства. Їй достатньо лояльності. Міністри не бояться парламенту, бо знають: їхня кар’єра залежить не від голосів у Раді, а від настрою Єрмака. Депутати не ризикують сперечатися, бо доступ до ефіру і бюджету розподіляє Офіс. І кожен, хто намагається нагадати про Конституцію, автоматично стає “токсичним” або “розхитувачем”. Це не хаос – це система централізованої зручності, у якій закон підмінює Excel, а політика – інструкція від PR-відділу.
Суть узурпації
Вето – це не просто юридичний інструмент, це – лакмус влади. Коли президент блокує не вигідний йому закон, він демонструє, що не визнає рівних.
Коли ж він блокує закон про парламентський контроль, він демонструє, що не визнає нікого взагалі. Це вже не президент, це – адміністратор режиму. І режим цей побудований на страху втратити образ, а не владу.
Звідси – тотальний контроль над медіа, над комунікаціями, над тональністю суспільної розмови. Влада більше не діє через право – вона пише сценарій реальності.
І поки суспільство мовчить, сценарій набуває ознак конституційної зради.
Владислав Смірнов зауважує: той, хто не пояснює, завжди бреше.
Психологія тиші
Найнебезпечніше у цій системі – не влада, а вихолощене суспільство. Тиша виглядає як стабільність, але вона є формою втечі від відповідальності. Мовчання стає нормою, байдужість – валютою, цинізм – етичним стандартом.
Коли громадяни втомилися питати, влада перестає відповідати. Коли парламент перестає контролювати, Офіс починає керувати. А коли керує Офіс, країною починає керувати інстинкт утримання влади, не розум держави.
Юридично вето легітимне. Але по суті – антиконституційне. Воно позбавляє парламент реалізації контрольної функції, що прямо порушує ст. 6 і 85 Конституції. У праві ЄС існує принцип: “Accountability is not optional.” Підзвітність – не опція, а обов’язок. Парламент має право вимагати пояснень незалежно від обставин. Коли держава виключає цей механізм, вона втрачає статус демократії. А влада, яка цього не розуміє, уже стоїть не на боці свободи, а на боці історичної закономірності – влади, що завжди падає.
Пілсудський – “тимчасове” обмеження парламенту у 1926.
Кучма – “координована вертикаль влади” у 1999.
Янукович – “стабільність і порядок” у 2011.
Кожен із них прикривався тією ж логікою: “держава потребує єдності, а не суперечок”. У підсумку всі вони втратили державу. Тому що там, де немає діалогу, завжди приходить насильство.
Зеленський зараз повторює ту саму траєкторію – тільки з новими словами, технологіями й гаслами. Він замінює авторитаризм радянський на авторитаризм діджитальний – коли контроль здійснюється не через заборону, а через алгоритм, інформаційний шум і втому суспільства.
Висновок: республіка або тінь
Це не просто вето на закон. Це вето на саму ідею республіки. На принцип підзвітності. На право народу знати й питати. Ми або збережемо систему стримувань і противаг, або прокинемось у державі, де влада говорить сама з собою. Ми або змусимо парламент повернути собі гідність, або втратимо право називатися громадянами.
Держава без парламенту – це офіс. Держава без підзвітності – це корпорація. А корпорація, яка воює, завжди стає диктатурою. Україна або стане республікою відповідальних і мислячих або залишиться тінню себе, з вічним гербом і тимчасовою совістю.
Розмірковуємо над політичною ситуацією, що склалася в Україні.
Зверніть увагу
«Великий Вулик» Френка Герберта – етномережа вільних людей у фантастичному романі «Вулик Геллстрома»