Важливість: 
1
Сталінська епоха і геноцид українців

«Раніше ми жили при комунізмі, тільки ми цього не знали». – Не раз в дев’яності я чув ці слова від літніх жінок сільського вигляду. У двохтисячні роки такі голоси вже майже затихли. Час взяв своє.

scan-190128-0008.jpg

Мясковський Василь Юхимович

Навіть ті, хто в молодості нищив ближніх своїх, виживаючи за їх рахунок, в більшості відійшли в інший світ. Але осінь приходить до всіх. Прийшла вона і до мене. Захотілося розібратись у своєму житті, згадати всіх своїх рідних, з’ясувати історію свого роду і зібране передати далі, своїм прямим і непрямим нащадкам. Так я потрапив в Одеський обласний архів. Як з’ясувалось, всі мої родичі з давніх давен проживали в одному селі на півночі Одеської області. Я зміг прослідкувати свій родовід до п’ятого покоління і по лінії батька, і по лінії матері десь до 1800 року. Далі пошук слід було продовжити вже в архіві колишньої Подільської губернії, що зберігається за межами Одеси. З приємністю спостеріг, що всі мої предки, без виключення, належали до селянського стану. Саме селяни були будівельним матеріалом потужних держав і імперій всіх часів. Римська імперія існувала доти, доки провідною верствою суспільства були дрібні вільні землевласники. Коли їх витіснили раби, імперія впала. В ті далекі часи селяни були аналогом нинішнього середнього класу. Володіння землею лежало в основі їх світогляду. Любов до землі, патріотизм, готовність загинути в бою за рідну землю мали для них буквальне значення. Проте в ряду інших держав Радянський Союз був унікальним явищем-виключенням. Більшовизм не був кроком вперед на шляху поступу людства. Це був крок назад у темні часи навіть не середньовіччя, а рабовласництва. Він споживав селянську кров у шаленому темпі. Він забрав у селян землю, а разом з нею і свободу, а у українських селян він забирав, по можливості, і життя. Їм нічого не платили за їх працю, вони працювали без вихідних і не можна було від праці ухилитись. Мати мого батька занедужала, не могла працювати в полі, і за кілька років померла. Та от, їй дозволили не виходити на роботу лише за умови, що її норму виконуватиме дочка. Так закінчились шкільні роки у дванадцятирічної дівчинки і все своє подальше життя вона вже не полишала цю роботу. Навіть юридично колгоспники, а вони в сталінські часи становили більшість населення країни,  не були повноправними громадянами країни. До

Хрущовської відлиги у них не було паспортів і вони не мали права без дозволу влади відлучатись з села. Раби на землі і найдешевші у світі робітники у містах, безвідмовне гарматне м’ясо на війні – це була доля селян у радянські часи аж до смерті Сталіна. Люмпенізоване селянство було пізніше, одночасно і кадровим джерелом для самої правлячої партії. Партії були потрібні не здібні, а слухняні і серед сільського люмпену таких було чимало. Цілеспрямовано споживаючи селянські життя влада не розуміла, що разом з селянами вона споживає свій, фактично, єдиний ресурс для існування. Починаючи з шістдесятих провідною верствою радянського суспільства ставала інтелігенція, але вона вже не належала цілком, як ресурс,  партійно-державній бюрократії. Катастрофа для більшовизму сталася тоді, коли селянський ресурс був практично вичерпаний, а інтелігенція стала масовою.

Як псевдотеорія, марксизм визрів частково в середовищі іудаїзму, частково в середовищі іудохристиянства. Самі марксисти були здебільше атеїстами, але відкидаючи ідею бога, вона наскрізь були просякнуті всіма найгіршими забобонами того середовища, можливо навіть не усвідомлюючи цього. В марксизм селяни не вписувались. Хоча вони становили у дев’ятнадцятому і навіть у першій половині двадцятого сторіччя більшість населення всіх європейських країн (80% в Російській імперії у 1913 році), їм не було місця в прокрустовому ложі марксизму з його зпримітивленим поділом світу на два класи буржуазії і пролетаріату. Основою особистої свободи завжди є якійсь вартісний ресурс. В найпростішому варіанті це матеріальний ресурс, наприклад, земля, або рахунок в банку. Тепер ми розуміємо, що найвартіснішим насправді є духовний ресурс. Його найвищий прояв - це те, що ми називаємо талантом. Але селяни володіли землею. Їх особиста свобода підкріплювалась вагомим унікальним природним ресурсом і це викликало ненависть до них марксистів. Взагалі, вони ненавиділи все, що тхнуло особистою свободою і незалежністю. Разом з тим, багатих селян було мало. Більшість селян відстоювали свій статус вільних і незалежних людей важкою фізичною працею протягом всього життя. А це вже викликало презирство в середовищі марксистів. Чого ніколи не було в цьому середовищі стосовно селян – це поваги і доброзичливості.

Я виявився нащадком чотирьох численних родів: Швеців, Мясковських, Кузенків і Чепелюків. В прізвищах мої предків відбилась географія всієї України від Сяну до Дону. На межі вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторіч кожний рід був представленим однією родиною. Це означає, що засновник кожного роду мав народитись десь у середині вісімнадцятого сторіччя. А що було перед тим? Думаю просто не було поіменного письмового згадування мешканців села в офіційних документах. Доленосною подією для села вважаю заснування в селі моїх батьків – Мошнягах греко-католицької церкви святого мученика Олександра у 1750 році. З цього моменту, мабуть, і почалась для більшості мешканців села письмова фіксація їх прізвищ. Цікавою є етимологія слова Мошняги. Молдавською слово «мошняг» означає мудру людину. Отже, Мошняги – це село мудрих людей. Переглядаючи метричні книги дев’ятнадцятого сторіччя, я практично не зустрів на їх сторінках молдавських прізвищ. Звідки ж така назва села? За даними Вікіпедії село засноване у 1176 році. Між дванадцятим і вісімнадцятим сторіччями багато чого могло статись, не зафіксованого на папері.

У 1794 році греко-католицька церква була перетворена у православну церкву святого Іоана Богослова. Це означає, що в тих роках Російська імперія на теренах Одещини почувала себе вже цілком впевнено. На ці землі прийшла Новоросія через шістсот років після заснування села! Всі записи в метричних книгах кінця дев’ятнадцятого початку двадцятого сторіччя виглядають дуже охайними. Гарний каліграфічний почерк настоятеля церкви, що їх вів, викликає естетичне задоволення і легко читається, незважаючи на суттєву відмінність орфографії тих років від сучасної. Вражає і наявність метричних книг за всі роки від 1890 до 1920 – до моменту утвердження радянської влади на цих землях. Але у 1918 році священика вбили, про що свідчить запис у метричній книзі. Революція докотилась вже і до Мошняг. Записи почала вести інша людину, хоча і духовного сану, але з нижчих щаблів духовної ієрархії. Корявий, неохайний почерк малоосвіченої людини, велика кількість граматичних помилок. Схоже, навіть серед священників високоосвічених людей було небагато. Про те, що щось недобре діялось в Російській імперії після 1914 року можна зрозуміти з того, що з’явились нові причини смерті людей, як то тиф і іспанка – незмінні супутники війни. Про те, що у 1920 році нова влада таки утвердилась в Мошнягах, красномовно свідчить запис в метричній книзі про смерть чотирьох молодих людей в один день з зазначенням причини смерті – убитий. Можна лише здогадуватись про те, як це відбувалось. Після 1920 року функцію реєстратора громадського стану людей взяла на себе держава. Лаконічні і дуже інформативні записи в церковних метричних книгах були замінені на двосторінкові анкети, де потрібно було лише заповнити відповідні пробіли тексту. Інколи записи велись українською мовою, інколи російською, проте вкрай неохайно і безграмотно. Тепер церква вже була повністю виключена з громадського життя і стала непотрібною. Її проповіді про високі людські ідеали увійшли в протиріччя з класовою мораллю нової влади, з її приматом класової (бюрократично-партійної) доцільності над будь-якими загальнолюдськими цінностями. Тому ще в роки дитинства моїх батьків церкву зруйнували.

Як тільки держава взяла відповідальність за реєстрацію громадського стану людей на себе, так відразу у дослідника зникла можливість систематичного аналізу цих даних. За деякі роки метричні книги були просто знищені (1927 – 1933), це інформація від працівників архіву. Це для того, щоб не лише не можна було точно з’ясувати кількість жертв геноциду, але неможливо було б, на думку відповідальних державних осіб, і оцінити їх на основі аналізу даних за попередні роки. За деякі інші роки книги зникли через недбале зберігання. Так що матеріалів для аналізу за роки радянської влади небагато. Тому зрозуміла та розбіжність оцінок в кількості жертв геноциду, що ми її знаходимо у відповідних публікаціях по голодомору-геноциду, а саме: від 4 до 10 мільйонів жертв. За моїми оцінками на основі аналізу стандартної математичної моделі розвитку біологічних популяцій виходить число, ближче до верхньої межі цього діапазону. Брехня у всьому і приховування – це головна суть радянської влади і її спадкоємця – влади сучасної Московії.

Чи можна щось сказати про якість життя у селі Мошняги в різні періоди його існування? Або хоча б чи є характерні параметри, безпосередньо пов’язані з цією якістю? Думаю, що першим таким параметром є середня тривалість життя. Другим параметром є перевищення народжуваності над смертністю. Цей останній параметр свідчить про подальші перспективи нації. Наступна таблиця дає певне уявлення про життя села Мошняги у часи Російської імперії.

Рік

Народилось

Взяло шлюб

Померло

Середня тривалість життя

1907

48

5

34

18

1908

72

7

19

11

1909

29

16

30

23

1910

30

5

21

18

1911

60

10

24

21

1912

42

5

23

18

1913

34

7

24

17

1914

46

12

40

23

1915

41

3

30

20

1916

30

6

14

36

1917

13

24

26

31

1918

57

17

34

36

1919

-

-

-

42

 

У цій таблиці звертає на себе увагу низька тривалість життя селян на початку двадцятого сторіччя. Ці числа є значно меншими статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню, як основний засіб свого існування. Очевидно, що за таких умов життя не могло бути медом.  Наведена тривалість життя – це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли Європейський континент 30-40 тисяч років тому. Але таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у двадцятому сторіччі (якби не радянська влада). З  таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшого значення тривалість життя досягла у 1919 році (42 роки) перед приходом у село московитської влади. Перша світова війна розпочалась у 1914 році. Величезна кількість чоловіків була мобілізована до війська. Здавалось би, народжуваність мала б суттєво скоротитись. Проте зменшення хоча і є, але мало помітне. За п’ять довоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39 осіб. За п’ять років війни вона склала 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності, кількість смертей дещо збільшилась. Тут якраз і спрацювали хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років вона в середньому склала 24 особи. За п’ять воєнних років – 29 осіб. Цікавим є той факт, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять довоєнних років вона в середньому становила 19 років. За п’ять воєнних років – 29 років. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглись із згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватись, а отже довше жити. При цьому хвороби війни знищували переважно слабких людей, для яких хвороби є не причиною смерті, а приводом для неї. На мою думку, доброю ілюстрацією цієї тези є різке зростання тривалості життя саме у 1919 році, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Село жило без зовнішнього управління і нікому не сплачувало податки. Мабуть селяни всієї України відчули цей подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армії Махна, Зеленого і десятків інших селянських ватажків. Десь в тих загонах воював і мій дід Петро – батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних» - слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, що взялись за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилось у них в останні роки занепаду старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, що належить гнобленій нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації. Я вибірково подивися і дані, що стосувались інших сіл Балтщини. Мій висновок той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

Аналізувати дані радянських часів надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970 року така інформація подається вже щорічно. Між 1943 роком і 1970 роком інформація подається епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника. Дещо прояснюють ситуацію архівні дані. Їх я і наводжу в наступній таблиці.

Село (км. до Балти)

1919

1920

1921

1924

1925

1926

1934

1936

Бензарі (0)

 

 

 

 

 

 

12

5

Андріяшівка (3)

 

 

 

 

 

 

14

 

Мошняги (10)

42

31

30

18

17

23

22

19

Оленівка (10)

 

 

 

22

17

20

 

 

 

З таблиці видно, що всі довоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалась, досягши перед війною рівня початку двадцятого сторіччя, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті роки все відбувалось навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ і якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.  Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим грунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936 році тут середня тривалість життя склала 5 років. А 12 років, двома роками раніше, це набагато краще? А що було у 1932-1933 роках, з яким ми пов’язуємо офіційно визнаний світом голодомор-геноцид українського народу? Але я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу - найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання. Про трійку таких жінок – активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932-1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній України. Ходили по хатах з обшуком, коли їм заманеться, або коли скінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горщі клунок з квасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з біглянок. Подальша доля тих жінок склалась по- різному. Одну з них невдовзі розбив параліч. і вона швидко померла. Мабуть, трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре влаштували у житті своїх дітей. Можна уявити, за кого вони і їх діти голосували на виборах всіх рівнів, і як вони згадували зірковий час свого життя..

Аж ось прийшов 1941 рік. В село Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, воно потрапило в зону румунської окупації. Село зустріло німецький підрозділ, який першим заїхав у село на мотоциклах, хлібом і сіллю. Що тут коментувати? У 1943 році до села зайшла радянська армія, але хліба і солі не було. У дитинстві я вважав своїх дідів наймудрішими і найрозумнішими людьми серед всіх, кого я знав. Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їх життя я задати не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Про те знаю певний красномовний факт. У 1943 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, що наближався до села, в городі мого діда Василя – батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд в село з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів, але годував і обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Причому робив це з власної ініціативи, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь вперше покликав німця обідати, німець неправильно зрозумівши наміри діда, зустрів його пострілами в повітря, але згодом вони порозумілись. Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з нею і потрапив в полон, з якого його відразу відпустили додому.

А як же з запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо вони були знищені, можливо погано зберігались. Стосовно Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувались декількох колгоспів зі старими комуністичними назвами без зазначення відповідних населених пунктів і лише за 1943 рік. За цими даними середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також чудом вцілілі дані стосовно села Волове. Тут середня тривалість життя склала аж 43 роки. Що ж, схоже румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян. Виглядає, що найгіршою окупацією була окупація Московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам? Так, думаю, що всі ключові посади належали виключно московитам. Мої особисті спогади стосовно Балтської влади починаються  з другої половини п’ятдесятих років. Тоді на рівні району не було жодної посаду, яку б обіймав українець. Перший і другий секретарі районного комітету партії, директори підприємств, командири військових частин і вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції і пожежної охорони, пошти. Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвище, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміни партійної влади. В Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий – неблагонадійні. Деякі зміни в кадровій політиці партії відбулись лише в кінці шістдесятих років. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. З 25 завідувачів кафедрами, українців було троє чи четверо. Так що радянську владу цілком справедливо можна було називати московитською владою і в додаток найгіршим варіантом окупаційної влади в України за всі часи після монголо-татарської навали. Більшовизм, з моєї точки зору, це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але і в практичному плані, роль запалу, з моєї точки зору, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті і жорстокості, який дрімав в московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917 року. Це виверження ще не закінчилось. Ми присутні на одному з його етапів під назвою чергова російсько-українська війна. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євроазії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису буде весь час збільшуватись.

Моє найбільше відкриття, після десятків годин архівної роботи, полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не 1932-1933 роки, як вважається тепер. Він тривав всі роки перед другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після її завершення. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним гвинтиком страхітливої машини фізичного знищення української нації. Емоційні основи цього геноциду пов’язані з найтемнішими закутками душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав його демонстраційний характер у 1932-1933 роках, все- таки пов’язаний з індустріалізацією. І справа була не в зерні. Ті півтора мільйона тонн зерна на рік, що вивозили з України на експорт, в ті роки не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на міжнародній арені. Блокування правди про геноцид, реклама «колосальних» позитивних досягнень Країни Рад коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації. Цей тотальний контроль не розповсюджувався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх підприємств, побудованих за передвоєнне десятиліття, не могли споруджуватись коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий і владний ресурс. Безумовно – це не одна людина і не уряд тої країни.

А що мої любі Мошняги? Нема вже хати діда Петра, нема хати і діда Василя. Нема більшості хат навколо, що я пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З  тисячі мешканців, за сто років, в ньому залишилось може 200 осіб переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння? 

Наші інтереси: 

Розуміючи минуле, ми знаємо, як чинити сьогодні і що очікувати від майбутнього.

Гравець: 
Валерій Швець
 
Форум Підтримати сайт Довідка