Роздум

Це було минулого року. Навесні померла моя подруга. Дивно, але вона справді була мені подругою, незважаючи на вік. Бабусі Люді  - моїй сусідці   тоді  було 83 роки...

Відійшла вона дуже гарно – ввечері дивилась телевізор, дуже переживала, чи виграє Кличко у чергового суперника, хотіла дочекатись трансляції поєдинку, але заснула, вночі прокинулась, щоб переконатись, що таки наш боксер був сильніший -  і .... заснула вічним сном.

Дивно було бачити її у труні – вона ніскілечки не змінилась, а здається риси обличчя стали ще гарнішими, дрібненькі зморщечки розгладились… Мені було страшенно сумно усвідомлювати, що тепер не буде до кого зайти після роботи на хвилинку просто поговорити,  від неї завжди віяло мудрістю і спокоєм, який так необхідний у нашому шаленому житті. Разом з тим я розуміла, що кінець життєвого шляху невідворотний. Проте, погодьтесь,  прожити 83 роки, мати троє дітей, четверо онуків і троє правнуків, не мати  якихось хронічних хвороб, але мати  здоровий меткий розум та почуття гумору – це здобуток, якого прагне кожен…

Час ішов, життя продовжувалось…                                                                              

Вибух свідомості відбувся у грудні . Помирає моя добра знайома, колега по роботі. Від того часу не можу заспокоїтись і до сьогодні. Варто сказати що це була дуже добра, позитивна, «правильна»  людина. Могла завжди дати пораду і можна було впевнено довірити їй таємницю. Що сталось, звідки взялась у неї страшна хвороба? Їй було 47 років, вона ніколи не скаржилась на якісь негаразди, тому ніхто на роботі і не знав про її проблему. Дізнались тільки коли її не стало…

Це все тільки початок. Весь жах я усвідомила, коли побачила її у домовині – це була інша людина – хвороба настільки вимучила, виснажила Світлану, що впізнати її було неможливо. Трагедію посилювало відчуття незавершеності справи життя. Син вже дорослий, але не одружений, донечці тільки 10 років – до кінця ще повинно бути так далеко!

Всі розуміють, що кінець життя невідворотний, але який він буде?

Якщо є досвід інших людей та можливість доступу до будь-якої інформації про способи покращення якості життя , чому би цим не скористатись? Якщо є шанс один з мільйона, що відмова від вживання алкоголю та тютюну  врятує серце від інфаркту – то чому так багато тих , хто палять та вживають горілку? Якщо відмова від вживання дріжджового хлібу збільшує мої шанси уникнути онкозахворювання – то чому би цим шансом не скористатись? Якщо сироїдіння справді виліковує всі хронічні та приховані хвороби і дрібні недуги та  піднімає енергетику на вищий рівень, то чому б  не спробувати? Що заважає?

Вірите, тепер, коли готую обід – виникає таке відчуття, ніби я свідомо чиню шкоду рідним. Чоловік  з усмішкою дивиться на мене, коли розповідаю про силу живої їжі. Опір великий, «блюдоманія» заполонила розум. В цій ситуації  позитивним є хіба що те, що приготуванням  їжі  в нашій сім’ї займаюсь тільки я, і закупівлю продуктів теж я роблю, отже з часом, сподіваюсь, зможу все змінити, адже , наприклад, хліб на дріжджах я вже не печу  півтора місяця – всі звикли.

Дивно, але я мало коли замислювалась над сенсом життя. Здавалось все і так зрозумілим…

Тепер знаю, чого хочу – хочу жити і померти так як бабуся Людя – у власній хаті, в родинному колі, при здоровому глузді та здоровому тілі з почуттям виконаного обов’язку.

Усвідомлення мети – ось що важливо. Дивує інше – чому інші не замислюються  над тим як ми живемо навіть після втрат рідних та близьких? І це при теперішньому рівні  поінформованості…

Січень, 2013 рік