Альтернативна історія від Василя Кожелянка не догодить ані затятим українофілам, ані матьорим українофобам, лише читачам зі справно працюючим органом мислення.
Сам письменник стверджує, що любить спокійне, тихе життя, а бушує тільки на сторінках книг. Покінчивши із жанром альтернативної історії, Василь Кожелянко реконструював атмосферу Чернівців 1939 року в ретро-детективі “Срібний павук”.
Нещодавно у видавництві “Кальварія” вийшла друком книга “Дефіляда”, в яку увійшли три твори з альтернативної історії Василя Кожелянка, – "Дефіляда в Москві", “Конотоп”, “Людинець пана Бога” та перша збірка реалістичної прози Кожелянка – “Логіка речей”.
- Чи була суспільна група в Україні, яка не мала до Вас претензій з приводу дефілядного циклу?
- Багато хто не міг зрозуміти, що це є іронічний погляд. Постмодерний стьоб, скажемо так. Твір має бути цікавий для читання. “Дефіляда” вважається романом-анекдотом, але ж це не означає, що я писав її легковажно. Я серйозно до всього ставлюся. Той жанр вимагав саме так написати.
- Ви серйозний письменник?
- Я ставлюсь серйозно до всього, що пишу. Я не писатиму халтурно, тому що легковажна тема. Я завжди коли пишу, то весь свій потенціал, великий чи маленький - невідомо, який в мене є, намагаюсь там реалізувати. Просто на різних етапах по-різному реалізовується.
- Поза стьобом над примхами української ментальності, яким насичені книжки циклу альтернативної історії, у що може вірити Ваш читач? Є для Вас щось “святе” у суспільній царині?
- Є, звичайно. Але в жанрі “альтернативна історія” дефілядного циклу воно сховане, доводить від зворотнього, щоб показати погане, висміяти отой фальш. Це повинно спонукати до роздумів і самостійного пошуку, щоб протиставити їх фальшу. Звичайно, в мене є ідеали суспільного устрою, але ж вони утопічні в даній ситуації!
Я не прихильник такої літератури, що може дуже легко скотитись в агітпроп. Вважаю, що про це треба менше говорити - національні цінності, суспільні вартості. Якщо багато говорити, то воно нівелюється, стирається. От наші політики про це говорять безкінечно...
- Враження від Вашої нової книжки, наче написана теж від супротивного. Реалістична, але герой усіх новел - міський одинак, тоді як Ви одружений і мешкаєте поза містом.
- Це просто людські переживання. Значить, відчуття в мене були такі, що передались моєму герою частково. Я живу практично під містом, виріс в місті. Це не означає, що я такий “ідеологічно сільський”. А щодо стану одруження - ну можна бути одруженим і відчувати себе самотнім, буває таке. Сімейне життя з часом змінюється, тому я абсолютно не фальшивив, те, що я писав, те і відчував. І самотність, і розчарування, неприкаяність якусь. А далі, твір залишився, а я міг змінитися.
Хіба що вифантазував деякі атрибути зовнішні. Наприклад, я не живу в міській квартирі, живу в будинку. Або один мій персонаж там старий, він має вісімдесят років, а я маю лише п’ятдесят. Але основні стиржневі мотиви я шукав в собі, а не вигадував.
- Чим Вам так допік вірш Поля Елюара, що Ви його кумедно переробили в “Логіці речей”?
- Нічим він не допік. Я може трохи зробив так по-святотатськи. Вірш це серйозний. Його написав Поль Елюар, коли Франція була окупована нацистами, його навіть на листівках видруковували і скидали з англійських літаків. Він серйозну справу зробив.
Але це сучасна література, вона має елемент постмодернізму.
Постмодернізм це що? Береш з того багажу культури, яка вже є в світовому обігу, і по-своєму перекручуєш. Класики можуть ображатися чи не ображатися, але така тепер пішла тенденція. Повинен з’являтися ефект згадування, коли ви читаєте і бачите, знайоме, якийсь такий натяк. І ви з автором ніби одне одного розумієте. Мені як читачу таке подобається. Наприклад, колись читав одну річ Бориса Акуніна, вони на кораблі і мають заплисти в місто Нагасакі і там цитата з Висоцького про дівчину із Нагасакі: “У ней такая маленькая грудь, И губы, губы алые как маки”. Ця пісня була дуже популярна. Акунін теж із того покоління, то ми вже знаємо, про що йдеться, а хто не знає, той просто прочитає... Я цим не зловживаю, звичайно, бо можна весь твір на цитатах побудувати. Але коли хід розповіді сам якось підводить до того, це маленька приємність для себе і для читача.
- Чим, на Вашу думку, загрожує українцям тоталітарна влада речей?
- Українцям вона загрожує не більше ніж американцям, японцям, бангладешцям, французам і всій людській цивілізації в широкому розумінні. Підводиться до того, щоб cпоживати-заробляти-споживати-заробляти. Як писав Пєлєвін, вау-фактор. Цей процес об’єктивний, зупинити його неможливо. Цивілізацію споживання на одному прикладі мобільних телефонів можна побачити. Хто продвинутий, через кілька місяців мусить купувати новий, щоб не здаватися відсталим.
- Запитання до Вас як до політичного аналітика. Як Ви розцінюєте очікувану цього року публікацію перекладеної “Дефіляди” в Росії?
- Я з російським видавництвом "Vostok-Zapad", яке купило права на майже всі мої книжки, крім “Логіки речей”, не спілкувався безпосередньо, це робили “Кальварія” та Галина Родіна. Я читав інтерв’ю з одним із редакторів цього видавництва, до нього було те ж саме питання. Чи це для того, щоб переосмислити стосунки російсько-українські, історичні кривди, реванши. А він сказав що ні, це абсолютно комерційний проект. Тим більше, там купили права на видання ще кількох українських авторів, тому що, кажуть, українську літературу ніхто в Росії не знає.
Що таке комерційний проект? Видати книжки, заробити. Це не було рішення видати “Дефіляду”, щоб пограти на чиїхось нервах, дражнити. Якщо я роблю політичний прогноз, то завжди даю три варіанти розвитку - ситуація може розвиватись в кращий бік, може в гірший, а може залишатись на тому самому місці. Тому, може, книжка непомітно пройде в Росії. Може зробить якийсь негативний резонанс. А може зрозуміють ті, хто читають, що це художній твір. Один з цих варіантів повинен бути реальністю.
Ця книжка мала вийти минулого року. Бо договір був підписаний наприкінці 2005 року. Вже передавали по e-mail переклад “Тероріуму” російською.
- А Ви самі не думали перекласти російською?
- Взагалі, є таке правило, що перекладати на мову має лиш носій тої мови. Так, щоб писати художній твір, я не володію. Статтю журнальну ще можу написати, а розмовляю з помітним акцентом. Я багато читаю російською, написати можу, але то буде... В Україні російська має вже свій варіант, це відомо. А в мене ще свій варіант. Щоб російською я спілкувався постійно і довгий час, це було тридцять років тому в армії. Служив я в Закавказзі, в Тбілісі і в Азербайджані. В армії всі спілкувались російською.
Перекладач зрозумів так, значить, хай це буде в його версії. Наприклад, в Фінляндії вийшла книжка. Я ще російською чи англійською мовою можу зробити авторизовані правки, а фінською чи іншими мовами - ні.
- До речі, чому Ваша книжка “Срібний павук” про передвоєнні Чернівці вийшла саме у Фінляндії? Звідки в них особлива любов до цього міста?
- Є в мене одна така зачіпка, як можна тлумачити той особливий інтерес Фінляндії. Там події відбуваються у 40-й рік в Чернівцях, які були в складі Румунії. Якщо ви пам'ятаєте з історії, в 1940-му році була радянсько-фінська війна. І тоді вся Європа підтримала Фінляндію. І чернівецькі газети, там була по суті одна україномовна газета “Час”, вона давала постійно зведення з тих бойових дій. Як Фінляндія героїчно відбиває напад радянського агресора, як їм допомагає світ, як добровольці з інших скандинавських країн записуються і йдуть воювати.
Для того, щоб створити антураж передвоєнних Чернівців, я давав виписки з тих газет. І таких цитат було трошки розсипано по всій книжці.
Може їх зацікавило, що там про радянсько-фінську війну згадано з абсолютно несподіваного боку. Це не чистий детектив, а ретро-роман, там два мої персонажі - детективи кримінальної поліції. Багато я читав таких докорів, що вона трошки поверхова, схематична. Але ідея була в тому, щоб передати дух тих Чернівців. Вони формувались як абсолютно європейське місто.
- Питання, які Вам занадто часто задають журналісти?
- В основному це стосується історії. В мене ж альтернативна, по суті перекручена, історія. Тому запитують, як ви ставитесь до тієї історії, до цієї історії. Я ж пережив і радянський варіант її інтерпретації, і новітню. Ніяк не ставлюсь! Тому що я людина свого часу. Я виховувався і знав ту перекручену історію, не знав інших. До якогось часу вірив в ту версію радянської історії, потім з’явилися сумніви, інші джерела інформації, перебудова. Ясно, що якби я некритично сприймав новітню історію, то просто б поміняв знаки. Не кажу, що це погано, просто в мене свій погляд. Я намагався піддати іронічному осмисленню і радянський, і цей варіант історії.
Мені дуже подобається вислів, здається, Наталії Яковенко. Якщо помиляюсь, нехай вибачить. Про те, що є два види історії. Одна - це наукова. Вона постійно в розвитку, в чомусь сумнівається, шукає істину, знаходить нові артефакти. Інший варіант історії - та, яка покликана служити патріотичному вихованню, це така спрощена історія, яку викладають в школах усіх країн: звитяжна, переможна, героїчна з плюсом.
Про історію я говорити можу багато, тому що в основному все, що я написав, окрім “Логіки речей”, створено на історичному матеріалі. Але я не кажу, що це історичні твори. Це художні твори на матеріалі історії.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Письменник доби “постмодерн”. Інтерв’ю з Василем Кожелянком
Світ:
Альтернативна історія від Василя Кожелянка не догодить ані затятим українофілам, ані матьорим українофобам, лише читачам зі справно працюючим органом мислення.
07031501r.jpg
Сам письменник стверджує, що любить спокійне, тихе життя, а бушує тільки на сторінках книг. Покінчивши із жанром альтернативної історії, Василь Кожелянко реконструював атмосферу Чернівців 1939 року в ретро-детективі “Срібний павук”.
Нещодавно у видавництві “Кальварія” вийшла друком книга “Дефіляда”, в яку увійшли три твори з альтернативної історії Василя Кожелянка, – "Дефіляда в Москві", “Конотоп”, “Людинець пана Бога” та перша збірка реалістичної прози Кожелянка – “Логіка речей”.
- Чи була суспільна група в Україні, яка не мала до Вас претензій з приводу дефілядного циклу?
- Багато хто не міг зрозуміти, що це є іронічний погляд. Постмодерний стьоб, скажемо так. Твір має бути цікавий для читання. “Дефіляда” вважається романом-анекдотом, але ж це не означає, що я писав її легковажно. Я серйозно до всього ставлюся. Той жанр вимагав саме так написати.
- Ви серйозний письменник?
- Я ставлюсь серйозно до всього, що пишу. Я не писатиму халтурно, тому що легковажна тема. Я завжди коли пишу, то весь свій потенціал, великий чи маленький - невідомо, який в мене є, намагаюсь там реалізувати. Просто на різних етапах по-різному реалізовується.
- Поза стьобом над примхами української ментальності, яким насичені книжки циклу альтернативної історії, у що може вірити Ваш читач? Є для Вас щось “святе” у суспільній царині?
- Є, звичайно. Але в жанрі “альтернативна історія” дефілядного циклу воно сховане, доводить від зворотнього, щоб показати погане, висміяти отой фальш. Це повинно спонукати до роздумів і самостійного пошуку, щоб протиставити їх фальшу. Звичайно, в мене є ідеали суспільного устрою, але ж вони утопічні в даній ситуації!
Я не прихильник такої літератури, що може дуже легко скотитись в агітпроп. Вважаю, що про це треба менше говорити - національні цінності, суспільні вартості. Якщо багато говорити, то воно нівелюється, стирається. От наші політики про це говорять безкінечно...
- Враження від Вашої нової книжки, наче написана теж від супротивного. Реалістична, але герой усіх новел - міський одинак, тоді як Ви одружений і мешкаєте поза містом.
- Це просто людські переживання. Значить, відчуття в мене були такі, що передались моєму герою частково. Я живу практично під містом, виріс в місті. Це не означає, що я такий “ідеологічно сільський”. А щодо стану одруження - ну можна бути одруженим і відчувати себе самотнім, буває таке. Сімейне життя з часом змінюється, тому я абсолютно не фальшивив, те, що я писав, те і відчував. І самотність, і розчарування, неприкаяність якусь. А далі, твір залишився, а я міг змінитися.
Хіба що вифантазував деякі атрибути зовнішні. Наприклад, я не живу в міській квартирі, живу в будинку. Або один мій персонаж там старий, він має вісімдесят років, а я маю лише п’ятдесят. Але основні стиржневі мотиви я шукав в собі, а не вигадував.
- Чим Вам так допік вірш Поля Елюара, що Ви його кумедно переробили в “Логіці речей”?
- Нічим він не допік. Я може трохи зробив так по-святотатськи. Вірш це серйозний. Його написав Поль Елюар, коли Франція була окупована нацистами, його навіть на листівках видруковували і скидали з англійських літаків. Він серйозну справу зробив.
Але це сучасна література, вона має елемент постмодернізму.
Постмодернізм це що? Береш з того багажу культури, яка вже є в світовому обігу, і по-своєму перекручуєш. Класики можуть ображатися чи не ображатися, але така тепер пішла тенденція. Повинен з’являтися ефект згадування, коли ви читаєте і бачите, знайоме, якийсь такий натяк. І ви з автором ніби одне одного розумієте. Мені як читачу таке подобається. Наприклад, колись читав одну річ Бориса Акуніна, вони на кораблі і мають заплисти в місто Нагасакі і там цитата з Висоцького про дівчину із Нагасакі: “У ней такая маленькая грудь, И губы, губы алые как маки”. Ця пісня була дуже популярна. Акунін теж із того покоління, то ми вже знаємо, про що йдеться, а хто не знає, той просто прочитає... Я цим не зловживаю, звичайно, бо можна весь твір на цитатах побудувати. Але коли хід розповіді сам якось підводить до того, це маленька приємність для себе і для читача.
- Чим, на Вашу думку, загрожує українцям тоталітарна влада речей?
- Українцям вона загрожує не більше ніж американцям, японцям, бангладешцям, французам і всій людській цивілізації в широкому розумінні. Підводиться до того, щоб cпоживати-заробляти-споживати-заробляти. Як писав Пєлєвін, вау-фактор. Цей процес об’єктивний, зупинити його неможливо. Цивілізацію споживання на одному прикладі мобільних телефонів можна побачити. Хто продвинутий, через кілька місяців мусить купувати новий, щоб не здаватися відсталим.
- Запитання до Вас як до політичного аналітика. Як Ви розцінюєте очікувану цього року публікацію перекладеної “Дефіляди” в Росії?
- Я з російським видавництвом "Vostok-Zapad", яке купило права на майже всі мої книжки, крім “Логіки речей”, не спілкувався безпосередньо, це робили “Кальварія” та Галина Родіна. Я читав інтерв’ю з одним із редакторів цього видавництва, до нього було те ж саме питання. Чи це для того, щоб переосмислити стосунки російсько-українські, історичні кривди, реванши. А він сказав що ні, це абсолютно комерційний проект. Тим більше, там купили права на видання ще кількох українських авторів, тому що, кажуть, українську літературу ніхто в Росії не знає.
Що таке комерційний проект? Видати книжки, заробити. Це не було рішення видати “Дефіляду”, щоб пограти на чиїхось нервах, дражнити. Якщо я роблю політичний прогноз, то завжди даю три варіанти розвитку - ситуація може розвиватись в кращий бік, може в гірший, а може залишатись на тому самому місці. Тому, може, книжка непомітно пройде в Росії. Може зробить якийсь негативний резонанс. А може зрозуміють ті, хто читають, що це художній твір. Один з цих варіантів повинен бути реальністю.
Ця книжка мала вийти минулого року. Бо договір був підписаний наприкінці 2005 року. Вже передавали по e-mail переклад “Тероріуму” російською.
- А Ви самі не думали перекласти російською?
- Взагалі, є таке правило, що перекладати на мову має лиш носій тої мови. Так, щоб писати художній твір, я не володію. Статтю журнальну ще можу написати, а розмовляю з помітним акцентом. Я багато читаю російською, написати можу, але то буде... В Україні російська має вже свій варіант, це відомо. А в мене ще свій варіант. Щоб російською я спілкувався постійно і довгий час, це було тридцять років тому в армії. Служив я в Закавказзі, в Тбілісі і в Азербайджані. В армії всі спілкувались російською.
Перекладач зрозумів так, значить, хай це буде в його версії. Наприклад, в Фінляндії вийшла книжка. Я ще російською чи англійською мовою можу зробити авторизовані правки, а фінською чи іншими мовами - ні.
- До речі, чому Ваша книжка “Срібний павук” про передвоєнні Чернівці вийшла саме у Фінляндії? Звідки в них особлива любов до цього міста?
- Є в мене одна така зачіпка, як можна тлумачити той особливий інтерес Фінляндії. Там події відбуваються у 40-й рік в Чернівцях, які були в складі Румунії. Якщо ви пам'ятаєте з історії, в 1940-му році була радянсько-фінська війна. І тоді вся Європа підтримала Фінляндію. І чернівецькі газети, там була по суті одна україномовна газета “Час”, вона давала постійно зведення з тих бойових дій. Як Фінляндія героїчно відбиває напад радянського агресора, як їм допомагає світ, як добровольці з інших скандинавських країн записуються і йдуть воювати.
Для того, щоб створити антураж передвоєнних Чернівців, я давав виписки з тих газет. І таких цитат було трошки розсипано по всій книжці.
Може їх зацікавило, що там про радянсько-фінську війну згадано з абсолютно несподіваного боку. Це не чистий детектив, а ретро-роман, там два мої персонажі - детективи кримінальної поліції. Багато я читав таких докорів, що вона трошки поверхова, схематична. Але ідея була в тому, щоб передати дух тих Чернівців. Вони формувались як абсолютно європейське місто.
- Питання, які Вам занадто часто задають журналісти?
- В основному це стосується історії. В мене ж альтернативна, по суті перекручена, історія. Тому запитують, як ви ставитесь до тієї історії, до цієї історії. Я ж пережив і радянський варіант її інтерпретації, і новітню. Ніяк не ставлюсь! Тому що я людина свого часу. Я виховувався і знав ту перекручену історію, не знав інших. До якогось часу вірив в ту версію радянської історії, потім з’явилися сумніви, інші джерела інформації, перебудова. Ясно, що якби я некритично сприймав новітню історію, то просто б поміняв знаки. Не кажу, що це погано, просто в мене свій погляд. Я намагався піддати іронічному осмисленню і радянський, і цей варіант історії.
Мені дуже подобається вислів, здається, Наталії Яковенко. Якщо помиляюсь, нехай вибачить. Про те, що є два види історії. Одна - це наукова. Вона постійно в розвитку, в чомусь сумнівається, шукає істину, знаходить нові артефакти. Інший варіант історії - та, яка покликана служити патріотичному вихованню, це така спрощена історія, яку викладають в школах усіх країн: звитяжна, переможна, героїчна з плюсом.
Про історію я говорити можу багато, тому що в основному все, що я написав, окрім “Логіки речей”, створено на історичному матеріалі. Але я не кажу, що це історичні твори. Це художні твори на матеріалі історії.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта