Ми – в точці біфуркації. Опції, що наразі на столі, – це про погане, ще гірше й катастрофу – Геннадій Друзенко

А інші, хто мислить в масштабах власного та своєї родини життя, а не "вищої справедливості" та "одвічної війни з ордою", не хоче помирати на фронті за те, аби Міндіч&Co насолоджувались життям за вкрадені у нас гроші.  Добре це чи зле, не знаю. Але це факт", – пише у своєму Фейсбук Геннадій Друзенко.

"Лякалка, що росіяни прийдуть – примусово мобілізують і перетворять на гарматне мʼясо, вже мало кого лякає. Українська держава мобілізує так само примусово і часто-густо свавільно. А стиль війни Сирського мало чим відрізняється від стилю ведення війни Герасимова", – зазначає Друзенко і продовжує:

"Бо якщо ми починали цю війну як два по сутнісно різні всесвіти: свобода проти рабства; гідність проти приниження; мотивація, самоорганізація, низова ініціатива, горизонтальні звʼязки та креатив проти забюрократизованої неповороткої та відверто тупої воєнної машини рф – то тепер воюють дві дуже схожі армії, хіба що одягнуті в різну форму і під різними прапорами...

Тому перед нами рівно три опції:

1. Погоджуватися на поганий мир, який пропонує Трамп, міняти у легітимний спосіб владу і потрохи оговтуватись від 7 років правління Зеленського. Це точно не панацея, але це шанс. Наступник може бути не кращим і навіть гіршим. Але шанс полягає в тому, що нам можливо нарешті посміхнеться доля – і у керма країни стане архітектор та державник, який любитиме Україну більше за власних друзів, власну родину, власну кишеню і навіть самого себе. Це звичайно, якщо українці хоч щось засвоїли з тої страшної трагедії, якими стали 35 років незалежності, коли ми втратили 40% населення і 20% територій...

2.  Нічого не змінювати в надії, що трапиться диво і росія колапсне раніше за нас. Саме за таким сценарієм наразі грає Зеленський. Боюсь, вже в першому кварталі 2026 йому прийдеться зіграти вже не Наполеона чи Черчилля, а Миколу ІІ...

3. Військовий переворот. Не найгірший сценарій. Але проблема в тому, що в Україні наразі є кілька успішних, відчайдушних та харизматичних військових лідерів, амбіції яких явно мають політичний вимір. І боюсь їм не вдасться домовитись, як не вдалося 100 років тому Петлюрі, Коновальцю та Мельнику. Надто вони молоді та амбітні. А Україні для виходу з кризи потрібний мудрий Маннергейм чи Вашингтон, а не молодий та запальний "фюрер української нації"...

28 лютого 1940 року Маннергейма в ставці відвідав премʼєр міністр Фінляндії та ще чотири члени уряду. На порядку денному було лише одне питання: шукати миру з СРСР чи й далі чинити героїчний опір. Ось як описує цей десь батько та рятівник Фінської держави:

"...на півночі від Ладозького озера і в Кугмо було досягнуто великих успіхів, а ось становище на Карельському перешийку загострилося. Я звелів присутнім генералам викласти міністрам свою оцінку становища. Вислухавши їхні повідомлення, я трохи здивовано виявив: усі вони, крім одного, вважають, що ми таки встоїмо, можна і треба воювати далі. Коли міністри відійшли вбік, щоб переговорити між собою, я скористався нагодою та обґрунтував свою думку, що тепер треба намагатися укласти мир – думку, яка в мене переросла в переконання. Я вважав, що ми не маємо давати прикрості, викликаній суворістю висунутих умов, затуманювати нашу розсудливість. Те, що армію не розбито, наразі дає нам змогу розмовляти про мир. Якщо станеться військова катастрофа, наші шанси на це буде змарновано, а сили в нас напружено до краю".

Але українського Маннергейма наразі не видно. Тому титанік продовжить упевнений рух до катастрофи. Чомусь я вірю, що Україна в ній виживе. Але напевно вона потрібна, аби ми таки схаменулися, прокинулися і почали змінюватися, а не тільки звинувачувати в усьому москалів, перейменовувати вулиці та перефарбовувати паркани..."