Уперше за останні сто років українське суспільство опинилося в ідеологічному вакуумі, який можна сміливо назвати «кінцем історії» у тому значенні, яке в 1989 році як політологічне поняття ввів у науковий обіг американський суспільствознавець Френсіс Фукуяма.
Нагадаю, що у статті «Кінець історії?», опублікованій в The National Interest, і в своїй наступній книзі «Кінець історії й остання людина» Ф. Фукуяма проголосив, що розпад Радянського Союзу і тріумф демократії приводять історію до логічного фіналу.
Історія, відповідно до твердження американського вченого, постійно рухається вперед. У ній бувають відступи, випадкові ривки і повороти, але в цілому кожна нова ера прагне продовжити досягнення попередньої, покращити якість життя. Однак встановлення ліберальної демократії ставить крапку в політичному розвитку держави як феномена, оскільки задовольняє головну потребу людини — визнання її самоцінності з боку суспільства, що демобілізує бажання суспільства і людини боротися за нові форми політичної самоорганізації. Досягнення ліберальної демократії, на думку Ф. Фукуями, роблять її «завершенням ідеологічної еволюції людства» та «остаточною формою самоврядування». Це підтверджує й остаточний відхід з історичної арени основних опонентів ліберальної демократії — фашизму і комунізму.
Таким чином, доля сучасної людини — підтримка існуючих форм політичного буття, оскільки вони не мають розумної та реальної альтернативи. Це припускає різке звуження дискурсу політичної дискусії і перенесення теми боротьби політичних ідей винятково у сферу минулого. Людина повинна змиритися з незворотністю сучасних соціальних змін й адаптуватися до них — іншого не дано. Місце людини в суспільстві знайдено. Вона звільняється від обговорення «проклятих питань» і пошуків сенсу. Її задача — просто жити.
Не приховуватиму, що погляди Ф. Фукуями у мене, як і в багатьох мислячих людей, викликали моральне неприйняття й інтелектуальний протест. Здавалося, неможливо вихолостити з людської натури мріяння, нехай навіть й утопічні, та дух експериментаторства. Однак після 15 «пострадянських» років мої уявлення про пророцтва американця разюче змінилися. Сьогодні доводиться визнати, що багато в чому він аж занадто мав рацію. І, швидше, не в тому, що знайдено остаточний рецепт благополуччя людства, але в тому, що інтелектуальна політична творчість на величезних просторах завмерла, виродилася, деградувала й стала контрпродуктивною.
ГЕРОЇ ІНШИХ ЧАСІВ
Однак для констатації або спростування цього нам необхідно згадати основні віхи становлення сучасного українського соціуму. Короткий історичний екскурс у не настільки далеке минуле нашої країни демонструє, що на початку ХХ сторіччя українське суспільство марило ідеями національного відродження й величі «самостійної України» Миколи Міхновського; Українська революція 1917— 1920 рр. проголосила на своїх прапорах гасла соціалізму обгорнутого в національний одяг; трагічні двадцяті й тридцяті, незважаючи на страшні жертви, були сповнені пафосу індустріального ривка і масової освіти; сорокові, фатальні, продемонстрували світові зразок небувалої мобілізації суспільства на боротьбу за виживання у битві цивілізаційних гігантів; п’ятдесяті символізують наївну віру у швидку побудову комуністичного суспільства; шістдесяті — віру в прогрес, науку і гуманізм; сімдесяті позначені боязкими дисидентськими очікуваннями конвергенції двох світових соціальних систем; вісімдесяті — свято ідеології відновлення, повернення до «соціалізму з людським обличчям» і загальнолюдськими цінностями; дев’яності — уроки ліберальної демократії і ринкової економіки.
Кожен період висував на передній план нові завдання і нових виконавців. «Героями нашого часу» встигли побувати революціонери-бомбісти і комісари в запорошених шоломах, стаханівці й челюскінці, вчителі й лікарі, архітектори й інженери, вчені й поети, космонавти і спортсмени, партійні функціонери і неформальні лідери. Висока соціальна горизонтальна мобільність, і особливо — вертикальна, давала шанс практично кожній людині робити дивовижні траєкторії переміщення в суспільстві, доторкатися до влади і починати життя заново, відчувати себе учасником та суб’єктом історичних подій. Існувало безліч ліфтів, по яких обиватель міг підніматися на більш високий рівень суспільної ієрархії. Найпоширеніші з них — освіта, наука, армія, комсомол, партія, профспілки, громадські організації, мистецтво, література, журналістика, спорт, професіоналізм та багато іншого. Практично будь-який громадянин, користуючись цими ліфтами, міг вирватися за межі того соціального простору, у якому він народився і виріс, досягти нових обріїв самореалізації та самоствердження.
Однак із середини 90-х років українське суспільство почало відчувати зниження градуса громадського життя. Місце героя нашого часу міцно зайняв тип ділової людини з напівпрозорим минулим (таємницею першого мільйона), але впевненим майбутнім. Цей тип людини, що уособлює гібрид бізнесмена, чиновника, політика, кримінального авторитета і представника спецслужби, заявив про повну й остаточну перемогу нового суспільно-економічного ладу — неолібералізму (більше нагадує неофеодалізм), у якому він є одноосібним хазяїном усіх ресурсів, у тому числі й трудових, котрі представлені рештою населення країни.
Ця людина, або, точніше, «надлюдина», використовуючи залежні від неї інформаційні ресурси, послідовно дискредитувала всі існуючі політичні ідеології, що ставили б під сумнів легітимність її влади. Якийсь час «надлюдська» еліта підживлювала суспільство ілюзіями торжества ліберальної (соціальної, правової) демократії, однак катастрофа помаранчевої революції зруйнувала і ці міфи, позбавивши розгромлений народ віри в європейський інтернаціонал, так само, як і в будь-яку іншу форму соціальної солідарності.
Сьогодні перехідний період завершено. Економічна і політична піраміда влади в державі вибудована. Тонке загравання з масами втрачає первісний сенс. Соціальна структура суспільства оголена і канонізована.
Сукупність «надлюдей» не просто знайшла спільну мову між собою — вона остаточно і, схоже, безповоротно оформилася в окрему касту, яка контролює основні ресурси країни, виступає від імені країни, представляє в країні інтереси глобальних політичних та економічних інститутів і є відділеною від всіх інших співвітчизників системою нездоланних переборок, фільтрів і перешкод.
САМОВІДНОВЛЮВАНІ ЕЛІТИ ТА «СОЦІАЛЬНЕ ДНО»
Нещодавно досить однорідне (у соціально-економічному відношенні) суспільство виявилося добротно розділеним на два практично не сполучені соціальні організми — самовідновлювальні еліти та «соціальне дно», в основі диференціації яких закріплений навіть не класовий принцип, а, швидше, з огляду на вітчизняну аграрну ментальність, — станово-класовий.
Можна констатувати, що представники правлячих еліт утворили нову «номенклатуру», яка досить стійко відтворюється. У її середовищі склалися традиції визначених відносин, у тому числі й між поколіннями, коли діти вищих чиновників, політиків, менеджерів і бізнесменів автоматично стають студентами привілейованих вітчизняних і закордонних вузів, а далі стартують відразу з високих, престижних керівних посад. Потім, подібно до номенклатури радянського часу, вони можуть переміщатися з державного апарату керування в офіси комерційних структур і назад.
Вперше за останні сто, а можливо, і більше років, ні філософія буття індивіда, ні його реальна діяльність не впливають на його соціальну вертикальну мобільність. Представники соціально-станових еліт практично ні за яких обставин не випадуть із привілейованої обойми, у той же час представники соціальних низів позбавлені реальних легітимних механізмів входження у вищі прошарки суспільства. Доля останніх — виконання рядових або епізодичних соціальних ролей із сильним перекосом у бік повинності й дефіцитом реальних прав.
У наших містах динамічно розвивається тільки інфраструктура, що обслуговує еліти (казино, ресторани, оздоровчі центри, автосалони і т.ін.), і стрімко руйнується інфраструктура підтримки соціальних низів (жеки, лікарні, школи). У міському ландшафті співіснують відгороджені елітні неонові «мегаполіси», що надійно охороняються, і погано освітлені квартали «соціального гетто», населення якого, до того ж, постійно відчуває страх з приводу можливої втрати і цього притулку через несплату комунальних платежів.
Громадянин України, що живе в демократичній, правовій і соціальній державі, якщо він не належить до привілейованого стану, ніколи не зможе на рідній землі переступити поріг багатьох громадських закладів (наприклад, клубів, салонів-магазинів), розрахованих тільки на людей вищого сорту. Його доля — скромна вертикальна і горизонтальна міграція в рамках своєї соціальної резервації. А, по суті, — імітація життєвих перспектив, безглузда праця, сурогат життєвих стандартів.
За даними офіційних джерел, сучасний стан 358 найбільш багатих мільярдерів дорівнює загальному багатству 2,3 мільярда жебраків, які складають 45 відсотків населення планети. Отже, сучасній економіці зручніше обслужити усього кілька сотень або тисяч представників олігархічних кланів — прибуток буде більшим, ніж при орієнтації на мільярди незаможних соціальних споживачів.
«Принцип задоволення» для одних повинний окупатися нелюдяно жорстоким «принципом реальності» для інших, котрі не належать до обраних. Як зазначив російський філософ Олександр Панарін, «безмежна воля ліберальної меншості повинна бути забезпечена безмежним поневолюванням «неліберальної» більшості».
Однак найдраматичніше — не вищевказана соціальна диференціація суспільства, а той факт, що нова соціальна структура, яка зміцнилася в Україні, майже цілком блокує як сьогодні, так і в доступній для огляду перспективі скільки-небудь значимі соціальні зміни, оскільки вона сама є результатом глобалізаційних процесів у світовій економіці та політиці.
Таке становище не є виключно українською або «есенговською» проблемою. Це — загальна, глобальна тенденція, яка лише знайшла на пост радянському просторі свій, можливо, найразючіший прояв внаслідок різкого зниження інерційного опору колись традиційного суспільства.
Крім того, у країнах «молодої демократії», до яких зараховують й Україну, глобальна метрополія реалізує не імітаційну, а дискримінаційну модель суспільних відносин: на світовій периферії освоюють експеримент капіталізму, звільненого від усіх домішок соціальної відповідальності, що поки ще відкидається в країнах «цивілізованого центру».
Україна як геополітичне явище так і не змогла стати самостійним суб’єктом встановлення світового порядку. Межа мріянь наших еліт полягала в інтегруванні тільки їх, а не всього українського суспільства, у систему євроатлантичних відносин на правах представників метропольної влади на тубільних територіях. Мріяння, схоже, виправдалися, і ми стали свідками, як народжені у період перебудови національні еліти трансформувалися в інтернаціональні, споживацькі стосовно земляків, але корисні для підтримуючого їх глобального Заходу.
Як результат, базисом країни стала тіньова (кримінальна, напівкримінальна, «сіра») економіка з елементами псевдоринку, деіндустріалізації та рабської праці, що дозволяє правлячим династіям одержувати надприбутки, а решті населення самостійно вирішувати проблеми виживання. Отже, надбудовою сучасної України стала настільки ж тіньова демократія, яка передбачає використання зовнішньої форми демократичного процесу для приховування глибоко недемократичної й навіть антидемократичної суті цього процесу. У результаті єдиною формою політичної участі для представників соціального дна залишилося голосування на виборах, що в Україні, по суті, нагадує «Юр’єв день» (коли кріпак раз у рік міг добровільно переходити від одного поміщика (читай: хазяїна) до іншого, не одержуючи при цьому прав самому зайняти домінуюче становище).
Життя «на дні» позбавлене позитивних стимулів і мотивів. Учителю другої категорії немає сенсу удосконалюватися й атестуватися на вчителя першої категорії, а слюсарю нема чого підвищувати свою розрядність, оскільки матеріальний виграш від цього має символічний і навіть образливий характер. Підвищення зарплати на 50 або на 150 гривень практично нічого не вирішує для людини і не створює їй перспективи. Як висловився один мій знайомий, йому однаково, скільки одержувати — 100 або 400 доларів, оскільки вижити як-небудь він зможе і на 100, а от жити по-справжньому не зможе і на 400.
У той же час, достаток на прилавках магазинів дратує простих, а особливо — літніх людей, оскільки вони розуміють, що ніколи (ні за яких законних обставин) цього не зможуть купити. Провінційну молодь більше гнітить думка про принципову неможливість придбати міське житло, що позбавляє її навіть надії на підтримку міфу про соціальні перспективи, успіх та затребуваність.
Сформованa соціальнa безвихідь відчувається особливо гостро на тлі картинок з минулого життя. Радянська влада навіть у період глибокої системної кризи розуміла, що значить створювати перспективи для молоді. Вона відкривала нові будівництва і сфери нових можливостей, надаючи пріоритет наукомістким та соціально важливим проектам, що сприяло модернізації країни, суспільства і людини, привносило в життя відчуття руху вперед, до нових рубежів соціального і науково-технічного прогресу.
Сьогодні ж, після більш ніж півтора десятка років, люди свідомо або підсвідомо розуміють, що в сучасному житті утраченo відчуття життєвої та соціальної перспективи, зруйновані «соціальні сходи». Їм не треба пояснювати, що якщо навіть ти здобув вищу освіту, захистив дисертацію або одержав офіцерське звання, то це ще не означає, що ти станеш багатим або хоча б проживеш життя гідно. Як наслідок — немає ніякого сенсу ростити дітей, облаштовувати побут, організовувати життя навколо себе. Єдине, що залишається, — це обгородитися і побудувати для себе віртуальний світ філософського або міщанського благополуччя.
ЗМІНИ У МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ Й КОЛЕКТИВНІЙ ПОВЕДІНЦІ, АБО «ВТРАТА НАРОДУ»
Наведені соціальні трансформації до невпізнанності змінили звичні картини життя у сфері масової свідомості й колективної поведінки. Переважна частина населення переживає найсильнішу фрустрацію, задаючи нові параметри маргінального способу буття. У середовищі соціологів прийнято відзначати такі соціокультурні установки сучасної масової людини:
1. Орієнтування на матеріальне споживання, нехай навіть найнижчого рівня.
2. Постійне звуження поля соціального інтересу аж до повної одномірності, однофункціональності; перетворення людей у «площинні фігури», позбавлені глибинних вимірів.
3. Надзвичайна пластичність, здатність адаптуватися до будь-яких соціальних змін. Населення практично може витримати все. Воно, в принципі, готове спускатися усе глибше вниз сходами архаїзації та примітивізації, але виживати у будь-якому варіанті. (Причому технологічний розвиток в одній сфері, скажімо, iнтернет і домашня електроніка прекрасно поєднуються з рабською і вкрай непродуктивною працею на присадибних ділянках та хижацькими заготівлями «дарунків природи» у лісах у дусі доісторичної людини.)
3. Віртуалізація, тобто найчастіше неусвідомлене входження у світ усякого роду «симулякрів», штучних міфологем, що не мають прямих зв’язків з реальністю об’єктивною; як зовнішній прояв цього — підпорядкованість засобам масової інформації.
4. Зняття будь-яких моральних питань, загальна відсутність регулюючих функцій моральної свідомості; аномія.
5. Преклоніння перед будь- якою владою, навіть у ситуаціях відносної волі вибору.
6. Культурна невимогливість і готовність спожити будь-який культурний ерзац.
Підхльостує трансформацію свідомості й дивовижна за масштабами підміна функцій основних державних та соціальних інститутів, що свідчить про глобальну антисистемність сформованих в Україні правил суспільного буття.
Вектор інтересів маргіналізованих громадян практично діаметрально протилежний задекларованим функціям усіх державних структур. Все частіше можна зустріти представників правоохоронних структур, що йдуть в органи не для того, щоб відстояти закон, а для того, щоб одержати можливість надавати тіньовому сектору платні послуги. Все частіше чиновники використовують службове становище для просування інтересів династичного бізнесу. Все частіше можна зустріти лікарів, що бажають лікувати здорових «нових українців», але не захочуть надати медичну допомогу хворим, що страждають на так звані соціальні хвороби. Нікого не дивує, що вузи торгують дипломами, учені — дисертаціями, департаменти — ліцензіями, військові — зброєю, а судді — вироками. Це — аксіоматика нашого життя, яку діти засвоюють вже в молодших класах.
У суспільстві відбувся радикальний перегляд оцінок ролі злочинності. Фактично переборено протиставлення злочинності й моральності, оскільки злочинний світ залишається одним із небагатьох діючих соціальних ліфтів, які дозволяють молоді у своїх фантазіях прорватися до еталонної якості життя. Злочинність стала нормою життя сучасного суспільства, відхилення від неї — рідкісний виняток. Суспільство вже безсиле боротися зі злочинністю. У ньому все відбувається під знаком злочинів. Навіть незлочинні дії людей відбуваються за законами злочинності. Крім того, злочинність як телегенічне видовище активно використовується політтехнологами для відволікання людей від соціальних проблем.
Остаточно зруйновано такий важливий соціальний інститут, як родина. Нуклеарна родина, яка характерна для традиційного суспільства, вмерла через економічні та соціокультурні фактори. У той час, коли представники еліт розглядають шлюби як ділові, внутрішньостанові угоди, що збільшують прибутковість своїх проектів, соціальні низи, будучи неплатоспроможними, всіляко ухиляються від непосильного тягаря з утримання родини і «квітів любові». Міжстанові шлюби стають екзотичною рідкістю і не впливають на загальну катастрофічну ситуацію.
Крім того, у ситуації непомірно роздутого егоцентризму, властивого молоді, вихованої в дусі суспільства споживання, сфера людських відносин переорієнтується на короткочасні контакти, що не припускають установлення стабільних, взаємозобов’язуючих відносин. Середня тривалість життя молодих родин (у тому числі й незареєстрованих шлюбів) становить один-три роки, після чого сімейний проект, як правило, розпадається у результаті своєї внутрішньої беззмістовності.
Нуклеарна родина поступається місцем новим міжособистісним відносинам у сексуальній сфері, які можна назвати «мережними». Усе більш поширеними стають такі відносини між чоловіками і жінками, коли вони розглядають однe одного як партнерів-попутників на визначений період без установлення взаємних зобов’язань. При таких відносинах і чоловіки, і жінки можуть одночасно мати паралельно декількох партнерів для проведення дозвілля, одержання матеріальної та психологічної допомоги, реалізації сексуальних потреб. Однак подібні «мережні родини» не в змозі вирішити демографічну проблему, що закладає в основу сучасного українського суспільства демографічну бомбу, рівну за руйнівною силою декільком голодоморам 1932 — 1933 років.
Остаточно і безповоротно розгромленo такий найважливіший соціальний інститут, як школа. Злидарюючі вчителі, допотопні педагогічні технології у сукупності з втратою освітою функції соціального ліфта і надпотужним впливом на підлітків телебачення перетворили школу в механічний нагромаджувач тих, кому від 6 до 17 років. Єдина мета подібної конструкції — утримання дітей та підлітків від інтеграції в антигромадські структури шляхом «зв’язування» їхнього вільного часу уроками і домашнім завданням. Як результат — сьогодні в школах верховодять лідери асоціальних настроїв, що «практикуються» на однолітках не на вулицях, а прямо в навчальних аудиторіях.
Подібна школа завдає тільки травматичного впливу на тих учнів, які сприймають навчання всерйоз. «Виняткові» діти, що із задоволенням читають, добре вчаться у школі, виявляють високу креативну активність, як правило, соціально абсолютно безпомічні: вони можуть існувати тільки в штучному середовищі, створеному батьками. Зрозуміло, що рано чи пізно це середовище руйнується — звичайно, із катастрофічними для особистості дитини наслідками.
Соціолог Сергій Переслегін стверджує: «Нинішній відмінник взагалі не буває в реальному світі й не здатний там вижити. Він знає і (теоретично) вміє більше за своїх однолітків, але справляє враження менш розвиненого, менш дорослого, значно більш залежного».
Список зруйнованих або перекручених новими реаліями соціальних та державних інститутів, покликаних апріорі захищати і розвивати суспільство, можна продовжувати до безкінечності. Це армія і наука, спорт і профспілки, охорона здоров’я і захист дитинства, проектування майбутнього і багато-багато чого іншого. Колись ефективна імунна система українського суспільства сама перетворилася на загрозу для його фізичного виживання.
Сьогодні в Україні відбувається те, що політолог Ріфат Шайхутдінов називає «втратою народу». Загальна культурна деградація торкається як представників соціальних низів, так і еліт. Місцеві еліти демонструють байдужість до проблем свого населення, котре незабаром почне через голови своїх «легітимних» лідерів апелювати до світової громадськості з проханням узяти на себе відповідальність за народ, який залишився живим. Дуже скоро для багатьох політиків стане зрозуміло, що власна влада, самостійність країні не потрібні, а народ цілком влаштовує зовнішнє керування. При збереженні зовнішніх ознак державності правлячі еліти будуть виконувати лише функції місцевої влади, а реальні владні функції остаточно перемістяться у Брюссель, Вашингтон або, гіпотетично, у Москву.
Схоже, саме ця ідея стане останнім українським ідеологічним міфом, здатним на годину об’єднати суспільство перед неминучим сходженням з історичної орбіти, після якого «кінець історії» по-українськи остаточно вступить у свої права.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
«Кінець історії» по-українськи
Світ:
Уперше за останні сто років українське суспільство опинилося в ідеологічному вакуумі, який можна сміливо назвати «кінцем історії» у тому значенні, яке в 1989 році як політологічне поняття ввів у науковий обіг американський суспільствознавець Френсіс Фукуяма.
07072501e.jpg
Нагадаю, що у статті «Кінець історії?», опублікованій в The National Interest, і в своїй наступній книзі «Кінець історії й остання людина» Ф. Фукуяма проголосив, що розпад Радянського Союзу і тріумф демократії приводять історію до логічного фіналу.
Історія, відповідно до твердження американського вченого, постійно рухається вперед. У ній бувають відступи, випадкові ривки і повороти, але в цілому кожна нова ера прагне продовжити досягнення попередньої, покращити якість життя. Однак встановлення ліберальної демократії ставить крапку в політичному розвитку держави як феномена, оскільки задовольняє головну потребу людини — визнання її самоцінності з боку суспільства, що демобілізує бажання суспільства і людини боротися за нові форми політичної самоорганізації. Досягнення ліберальної демократії, на думку Ф. Фукуями, роблять її «завершенням ідеологічної еволюції людства» та «остаточною формою самоврядування». Це підтверджує й остаточний відхід з історичної арени основних опонентів ліберальної демократії — фашизму і комунізму.
Таким чином, доля сучасної людини — підтримка існуючих форм політичного буття, оскільки вони не мають розумної та реальної альтернативи. Це припускає різке звуження дискурсу політичної дискусії і перенесення теми боротьби політичних ідей винятково у сферу минулого. Людина повинна змиритися з незворотністю сучасних соціальних змін й адаптуватися до них — іншого не дано. Місце людини в суспільстві знайдено. Вона звільняється від обговорення «проклятих питань» і пошуків сенсу. Її задача — просто жити.
Не приховуватиму, що погляди Ф. Фукуями у мене, як і в багатьох мислячих людей, викликали моральне неприйняття й інтелектуальний протест. Здавалося, неможливо вихолостити з людської натури мріяння, нехай навіть й утопічні, та дух експериментаторства. Однак після 15 «пострадянських» років мої уявлення про пророцтва американця разюче змінилися. Сьогодні доводиться визнати, що багато в чому він аж занадто мав рацію. І, швидше, не в тому, що знайдено остаточний рецепт благополуччя людства, але в тому, що інтелектуальна політична творчість на величезних просторах завмерла, виродилася, деградувала й стала контрпродуктивною.
ГЕРОЇ ІНШИХ ЧАСІВ
Однак для констатації або спростування цього нам необхідно згадати основні віхи становлення сучасного українського соціуму. Короткий історичний екскурс у не настільки далеке минуле нашої країни демонструє, що на початку ХХ сторіччя українське суспільство марило ідеями національного відродження й величі «самостійної України» Миколи Міхновського; Українська революція 1917— 1920 рр. проголосила на своїх прапорах гасла соціалізму обгорнутого в національний одяг; трагічні двадцяті й тридцяті, незважаючи на страшні жертви, були сповнені пафосу індустріального ривка і масової освіти; сорокові, фатальні, продемонстрували світові зразок небувалої мобілізації суспільства на боротьбу за виживання у битві цивілізаційних гігантів; п’ятдесяті символізують наївну віру у швидку побудову комуністичного суспільства; шістдесяті — віру в прогрес, науку і гуманізм; сімдесяті позначені боязкими дисидентськими очікуваннями конвергенції двох світових соціальних систем; вісімдесяті — свято ідеології відновлення, повернення до «соціалізму з людським обличчям» і загальнолюдськими цінностями; дев’яності — уроки ліберальної демократії і ринкової економіки.
Кожен період висував на передній план нові завдання і нових виконавців. «Героями нашого часу» встигли побувати революціонери-бомбісти і комісари в запорошених шоломах, стаханівці й челюскінці, вчителі й лікарі, архітектори й інженери, вчені й поети, космонавти і спортсмени, партійні функціонери і неформальні лідери. Висока соціальна горизонтальна мобільність, і особливо — вертикальна, давала шанс практично кожній людині робити дивовижні траєкторії переміщення в суспільстві, доторкатися до влади і починати життя заново, відчувати себе учасником та суб’єктом історичних подій. Існувало безліч ліфтів, по яких обиватель міг підніматися на більш високий рівень суспільної ієрархії. Найпоширеніші з них — освіта, наука, армія, комсомол, партія, профспілки, громадські організації, мистецтво, література, журналістика, спорт, професіоналізм та багато іншого. Практично будь-який громадянин, користуючись цими ліфтами, міг вирватися за межі того соціального простору, у якому він народився і виріс, досягти нових обріїв самореалізації та самоствердження.
Однак із середини 90-х років українське суспільство почало відчувати зниження градуса громадського життя. Місце героя нашого часу міцно зайняв тип ділової людини з напівпрозорим минулим (таємницею першого мільйона), але впевненим майбутнім. Цей тип людини, що уособлює гібрид бізнесмена, чиновника, політика, кримінального авторитета і представника спецслужби, заявив про повну й остаточну перемогу нового суспільно-економічного ладу — неолібералізму (більше нагадує неофеодалізм), у якому він є одноосібним хазяїном усіх ресурсів, у тому числі й трудових, котрі представлені рештою населення країни.
Ця людина, або, точніше, «надлюдина», використовуючи залежні від неї інформаційні ресурси, послідовно дискредитувала всі існуючі політичні ідеології, що ставили б під сумнів легітимність її влади. Якийсь час «надлюдська» еліта підживлювала суспільство ілюзіями торжества ліберальної (соціальної, правової) демократії, однак катастрофа помаранчевої революції зруйнувала і ці міфи, позбавивши розгромлений народ віри в європейський інтернаціонал, так само, як і в будь-яку іншу форму соціальної солідарності.
Сьогодні перехідний період завершено. Економічна і політична піраміда влади в державі вибудована. Тонке загравання з масами втрачає первісний сенс. Соціальна структура суспільства оголена і канонізована.
Сукупність «надлюдей» не просто знайшла спільну мову між собою — вона остаточно і, схоже, безповоротно оформилася в окрему касту, яка контролює основні ресурси країни, виступає від імені країни, представляє в країні інтереси глобальних політичних та економічних інститутів і є відділеною від всіх інших співвітчизників системою нездоланних переборок, фільтрів і перешкод.
САМОВІДНОВЛЮВАНІ ЕЛІТИ ТА «СОЦІАЛЬНЕ ДНО»
Нещодавно досить однорідне (у соціально-економічному відношенні) суспільство виявилося добротно розділеним на два практично не сполучені соціальні організми — самовідновлювальні еліти та «соціальне дно», в основі диференціації яких закріплений навіть не класовий принцип, а, швидше, з огляду на вітчизняну аграрну ментальність, — станово-класовий.
Можна констатувати, що представники правлячих еліт утворили нову «номенклатуру», яка досить стійко відтворюється. У її середовищі склалися традиції визначених відносин, у тому числі й між поколіннями, коли діти вищих чиновників, політиків, менеджерів і бізнесменів автоматично стають студентами привілейованих вітчизняних і закордонних вузів, а далі стартують відразу з високих, престижних керівних посад. Потім, подібно до номенклатури радянського часу, вони можуть переміщатися з державного апарату керування в офіси комерційних структур і назад.
Вперше за останні сто, а можливо, і більше років, ні філософія буття індивіда, ні його реальна діяльність не впливають на його соціальну вертикальну мобільність. Представники соціально-станових еліт практично ні за яких обставин не випадуть із привілейованої обойми, у той же час представники соціальних низів позбавлені реальних легітимних механізмів входження у вищі прошарки суспільства. Доля останніх — виконання рядових або епізодичних соціальних ролей із сильним перекосом у бік повинності й дефіцитом реальних прав.
У наших містах динамічно розвивається тільки інфраструктура, що обслуговує еліти (казино, ресторани, оздоровчі центри, автосалони і т.ін.), і стрімко руйнується інфраструктура підтримки соціальних низів (жеки, лікарні, школи). У міському ландшафті співіснують відгороджені елітні неонові «мегаполіси», що надійно охороняються, і погано освітлені квартали «соціального гетто», населення якого, до того ж, постійно відчуває страх з приводу можливої втрати і цього притулку через несплату комунальних платежів.
Громадянин України, що живе в демократичній, правовій і соціальній державі, якщо він не належить до привілейованого стану, ніколи не зможе на рідній землі переступити поріг багатьох громадських закладів (наприклад, клубів, салонів-магазинів), розрахованих тільки на людей вищого сорту. Його доля — скромна вертикальна і горизонтальна міграція в рамках своєї соціальної резервації. А, по суті, — імітація життєвих перспектив, безглузда праця, сурогат життєвих стандартів.
За даними офіційних джерел, сучасний стан 358 найбільш багатих мільярдерів дорівнює загальному багатству 2,3 мільярда жебраків, які складають 45 відсотків населення планети. Отже, сучасній економіці зручніше обслужити усього кілька сотень або тисяч представників олігархічних кланів — прибуток буде більшим, ніж при орієнтації на мільярди незаможних соціальних споживачів.
«Принцип задоволення» для одних повинний окупатися нелюдяно жорстоким «принципом реальності» для інших, котрі не належать до обраних. Як зазначив російський філософ Олександр Панарін, «безмежна воля ліберальної меншості повинна бути забезпечена безмежним поневолюванням «неліберальної» більшості».
Однак найдраматичніше — не вищевказана соціальна диференціація суспільства, а той факт, що нова соціальна структура, яка зміцнилася в Україні, майже цілком блокує як сьогодні, так і в доступній для огляду перспективі скільки-небудь значимі соціальні зміни, оскільки вона сама є результатом глобалізаційних процесів у світовій економіці та політиці.
Таке становище не є виключно українською або «есенговською» проблемою. Це — загальна, глобальна тенденція, яка лише знайшла на пост радянському просторі свій, можливо, найразючіший прояв внаслідок різкого зниження інерційного опору колись традиційного суспільства.
Крім того, у країнах «молодої демократії», до яких зараховують й Україну, глобальна метрополія реалізує не імітаційну, а дискримінаційну модель суспільних відносин: на світовій периферії освоюють експеримент капіталізму, звільненого від усіх домішок соціальної відповідальності, що поки ще відкидається в країнах «цивілізованого центру».
Україна як геополітичне явище так і не змогла стати самостійним суб’єктом встановлення світового порядку. Межа мріянь наших еліт полягала в інтегруванні тільки їх, а не всього українського суспільства, у систему євроатлантичних відносин на правах представників метропольної влади на тубільних територіях. Мріяння, схоже, виправдалися, і ми стали свідками, як народжені у період перебудови національні еліти трансформувалися в інтернаціональні, споживацькі стосовно земляків, але корисні для підтримуючого їх глобального Заходу.
Як результат, базисом країни стала тіньова (кримінальна, напівкримінальна, «сіра») економіка з елементами псевдоринку, деіндустріалізації та рабської праці, що дозволяє правлячим династіям одержувати надприбутки, а решті населення самостійно вирішувати проблеми виживання. Отже, надбудовою сучасної України стала настільки ж тіньова демократія, яка передбачає використання зовнішньої форми демократичного процесу для приховування глибоко недемократичної й навіть антидемократичної суті цього процесу. У результаті єдиною формою політичної участі для представників соціального дна залишилося голосування на виборах, що в Україні, по суті, нагадує «Юр’єв день» (коли кріпак раз у рік міг добровільно переходити від одного поміщика (читай: хазяїна) до іншого, не одержуючи при цьому прав самому зайняти домінуюче становище).
Життя «на дні» позбавлене позитивних стимулів і мотивів. Учителю другої категорії немає сенсу удосконалюватися й атестуватися на вчителя першої категорії, а слюсарю нема чого підвищувати свою розрядність, оскільки матеріальний виграш від цього має символічний і навіть образливий характер. Підвищення зарплати на 50 або на 150 гривень практично нічого не вирішує для людини і не створює їй перспективи. Як висловився один мій знайомий, йому однаково, скільки одержувати — 100 або 400 доларів, оскільки вижити як-небудь він зможе і на 100, а от жити по-справжньому не зможе і на 400.
У той же час, достаток на прилавках магазинів дратує простих, а особливо — літніх людей, оскільки вони розуміють, що ніколи (ні за яких законних обставин) цього не зможуть купити. Провінційну молодь більше гнітить думка про принципову неможливість придбати міське житло, що позбавляє її навіть надії на підтримку міфу про соціальні перспективи, успіх та затребуваність.
Сформованa соціальнa безвихідь відчувається особливо гостро на тлі картинок з минулого життя. Радянська влада навіть у період глибокої системної кризи розуміла, що значить створювати перспективи для молоді. Вона відкривала нові будівництва і сфери нових можливостей, надаючи пріоритет наукомістким та соціально важливим проектам, що сприяло модернізації країни, суспільства і людини, привносило в життя відчуття руху вперед, до нових рубежів соціального і науково-технічного прогресу.
Сьогодні ж, після більш ніж півтора десятка років, люди свідомо або підсвідомо розуміють, що в сучасному житті утраченo відчуття життєвої та соціальної перспективи, зруйновані «соціальні сходи». Їм не треба пояснювати, що якщо навіть ти здобув вищу освіту, захистив дисертацію або одержав офіцерське звання, то це ще не означає, що ти станеш багатим або хоча б проживеш життя гідно. Як наслідок — немає ніякого сенсу ростити дітей, облаштовувати побут, організовувати життя навколо себе. Єдине, що залишається, — це обгородитися і побудувати для себе віртуальний світ філософського або міщанського благополуччя.
ЗМІНИ У МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ Й КОЛЕКТИВНІЙ ПОВЕДІНЦІ, АБО «ВТРАТА НАРОДУ»
Наведені соціальні трансформації до невпізнанності змінили звичні картини життя у сфері масової свідомості й колективної поведінки. Переважна частина населення переживає найсильнішу фрустрацію, задаючи нові параметри маргінального способу буття. У середовищі соціологів прийнято відзначати такі соціокультурні установки сучасної масової людини:
1. Орієнтування на матеріальне споживання, нехай навіть найнижчого рівня.
2. Постійне звуження поля соціального інтересу аж до повної одномірності, однофункціональності; перетворення людей у «площинні фігури», позбавлені глибинних вимірів.
3. Надзвичайна пластичність, здатність адаптуватися до будь-яких соціальних змін. Населення практично може витримати все. Воно, в принципі, готове спускатися усе глибше вниз сходами архаїзації та примітивізації, але виживати у будь-якому варіанті. (Причому технологічний розвиток в одній сфері, скажімо, iнтернет і домашня електроніка прекрасно поєднуються з рабською і вкрай непродуктивною працею на присадибних ділянках та хижацькими заготівлями «дарунків природи» у лісах у дусі доісторичної людини.)
3. Віртуалізація, тобто найчастіше неусвідомлене входження у світ усякого роду «симулякрів», штучних міфологем, що не мають прямих зв’язків з реальністю об’єктивною; як зовнішній прояв цього — підпорядкованість засобам масової інформації.
4. Зняття будь-яких моральних питань, загальна відсутність регулюючих функцій моральної свідомості; аномія.
5. Преклоніння перед будь- якою владою, навіть у ситуаціях відносної волі вибору.
6. Культурна невимогливість і готовність спожити будь-який культурний ерзац.
Підхльостує трансформацію свідомості й дивовижна за масштабами підміна функцій основних державних та соціальних інститутів, що свідчить про глобальну антисистемність сформованих в Україні правил суспільного буття.
Вектор інтересів маргіналізованих громадян практично діаметрально протилежний задекларованим функціям усіх державних структур. Все частіше можна зустріти представників правоохоронних структур, що йдуть в органи не для того, щоб відстояти закон, а для того, щоб одержати можливість надавати тіньовому сектору платні послуги. Все частіше чиновники використовують службове становище для просування інтересів династичного бізнесу. Все частіше можна зустріти лікарів, що бажають лікувати здорових «нових українців», але не захочуть надати медичну допомогу хворим, що страждають на так звані соціальні хвороби. Нікого не дивує, що вузи торгують дипломами, учені — дисертаціями, департаменти — ліцензіями, військові — зброєю, а судді — вироками. Це — аксіоматика нашого життя, яку діти засвоюють вже в молодших класах.
У суспільстві відбувся радикальний перегляд оцінок ролі злочинності. Фактично переборено протиставлення злочинності й моральності, оскільки злочинний світ залишається одним із небагатьох діючих соціальних ліфтів, які дозволяють молоді у своїх фантазіях прорватися до еталонної якості життя. Злочинність стала нормою життя сучасного суспільства, відхилення від неї — рідкісний виняток. Суспільство вже безсиле боротися зі злочинністю. У ньому все відбувається під знаком злочинів. Навіть незлочинні дії людей відбуваються за законами злочинності. Крім того, злочинність як телегенічне видовище активно використовується політтехнологами для відволікання людей від соціальних проблем.
Остаточно зруйновано такий важливий соціальний інститут, як родина. Нуклеарна родина, яка характерна для традиційного суспільства, вмерла через економічні та соціокультурні фактори. У той час, коли представники еліт розглядають шлюби як ділові, внутрішньостанові угоди, що збільшують прибутковість своїх проектів, соціальні низи, будучи неплатоспроможними, всіляко ухиляються від непосильного тягаря з утримання родини і «квітів любові». Міжстанові шлюби стають екзотичною рідкістю і не впливають на загальну катастрофічну ситуацію.
Крім того, у ситуації непомірно роздутого егоцентризму, властивого молоді, вихованої в дусі суспільства споживання, сфера людських відносин переорієнтується на короткочасні контакти, що не припускають установлення стабільних, взаємозобов’язуючих відносин. Середня тривалість життя молодих родин (у тому числі й незареєстрованих шлюбів) становить один-три роки, після чого сімейний проект, як правило, розпадається у результаті своєї внутрішньої беззмістовності.
Нуклеарна родина поступається місцем новим міжособистісним відносинам у сексуальній сфері, які можна назвати «мережними». Усе більш поширеними стають такі відносини між чоловіками і жінками, коли вони розглядають однe одного як партнерів-попутників на визначений період без установлення взаємних зобов’язань. При таких відносинах і чоловіки, і жінки можуть одночасно мати паралельно декількох партнерів для проведення дозвілля, одержання матеріальної та психологічної допомоги, реалізації сексуальних потреб. Однак подібні «мережні родини» не в змозі вирішити демографічну проблему, що закладає в основу сучасного українського суспільства демографічну бомбу, рівну за руйнівною силою декільком голодоморам 1932 — 1933 років.
Остаточно і безповоротно розгромленo такий найважливіший соціальний інститут, як школа. Злидарюючі вчителі, допотопні педагогічні технології у сукупності з втратою освітою функції соціального ліфта і надпотужним впливом на підлітків телебачення перетворили школу в механічний нагромаджувач тих, кому від 6 до 17 років. Єдина мета подібної конструкції — утримання дітей та підлітків від інтеграції в антигромадські структури шляхом «зв’язування» їхнього вільного часу уроками і домашнім завданням. Як результат — сьогодні в школах верховодять лідери асоціальних настроїв, що «практикуються» на однолітках не на вулицях, а прямо в навчальних аудиторіях.
Подібна школа завдає тільки травматичного впливу на тих учнів, які сприймають навчання всерйоз. «Виняткові» діти, що із задоволенням читають, добре вчаться у школі, виявляють високу креативну активність, як правило, соціально абсолютно безпомічні: вони можуть існувати тільки в штучному середовищі, створеному батьками. Зрозуміло, що рано чи пізно це середовище руйнується — звичайно, із катастрофічними для особистості дитини наслідками.
Соціолог Сергій Переслегін стверджує: «Нинішній відмінник взагалі не буває в реальному світі й не здатний там вижити. Він знає і (теоретично) вміє більше за своїх однолітків, але справляє враження менш розвиненого, менш дорослого, значно більш залежного».
Список зруйнованих або перекручених новими реаліями соціальних та державних інститутів, покликаних апріорі захищати і розвивати суспільство, можна продовжувати до безкінечності. Це армія і наука, спорт і профспілки, охорона здоров’я і захист дитинства, проектування майбутнього і багато-багато чого іншого. Колись ефективна імунна система українського суспільства сама перетворилася на загрозу для його фізичного виживання.
Сьогодні в Україні відбувається те, що політолог Ріфат Шайхутдінов називає «втратою народу». Загальна культурна деградація торкається як представників соціальних низів, так і еліт. Місцеві еліти демонструють байдужість до проблем свого населення, котре незабаром почне через голови своїх «легітимних» лідерів апелювати до світової громадськості з проханням узяти на себе відповідальність за народ, який залишився живим. Дуже скоро для багатьох політиків стане зрозуміло, що власна влада, самостійність країні не потрібні, а народ цілком влаштовує зовнішнє керування. При збереженні зовнішніх ознак державності правлячі еліти будуть виконувати лише функції місцевої влади, а реальні владні функції остаточно перемістяться у Брюссель, Вашингтон або, гіпотетично, у Москву.
Схоже, саме ця ідея стане останнім українським ідеологічним міфом, здатним на годину об’єднати суспільство перед неминучим сходженням з історичної орбіти, після якого «кінець історії» по-українськи остаточно вступить у свої права.
Газета "День", №121, середа, 25 липня 2007
-------------------------------------
В тему:
Нова Угода партії снайперів
Мораль – засіб виживання і розвитку суспільств
Президент повинен збагачуватися лише разом з українським народом
Головною загрозою національній безпеці України є її владна верхівка
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта