Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 9
  • Переглядів: 9

Інформаційна диверсія

або чим загрожує насаджування синдрому хохла?

Американці кажуть: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”. Спостерігаючи за явищами, які відбуваються сьогодні в інформаційному просторі України, все більше переконуєшся, що іде цілеспрямована інформаційна війна, яка має на меті перетворити людей на слухняних, передбачуваних і керованих зомбі, примітивних в інтелектуальному плані, не здатних мислити самостійно, а тому дуже зручних у використанні для всіляких “волевиявлень” та “опитувань громадської думки”.

Тут ніяких перебільшень немає. Спостереження за масованим “оброблянням” людей мас-медіа напередодні виборів, небезпечних моментів (наприклад, виступів опозиції 16 вересня чи 9 березня), масова лотерейна істерія, коли виробляється чіткий стереотип мислення, що ти ніколи не зможеш заробити сам, але гроші можуть впасти з неба, тотальна заповненість ефіру телесеріалами, шоу, іграми на фоні повного зубожіння мас, а також спрямованість програм, де переважає насилля, бруд, інтриги, скандали, наштовхує на висновок, що іде інформаційна обробка глядача і слухача для виховання (чи програмування) особистості з певними стереотипами мислення. І найзручнішим у цьому випадку є так званий синдром “хохла” – негативний self-image нації.

Якщо звернутися до міфології, архетипів, казок, то, аналізуючи особливості українського, як тепер модно казати менталітету, приходиш до висновку, що ми маємо справу з двома абсолютно різними архетипами. З одного боку – лицарський ідеал козацтва, глибокі родинні традиції, працьовитість, творчий дух, з іншого – “Моя хата скраю”, “За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”, “Чоловіче добрий, у твого сусіда лише одна корова, а ти уже третій раз просиш, щоб вона здохла” і тому подібне. Ці стереотипи настільки протилежні, що стає очевидним, що один з них – істиний, а інший – нав’язаний. Мимоволі спадає на думку поширений казковий сюжет про лицаря, який здобув усі перемоги і з їхніми доказами прийшов до рідного міста, але за крок до воріт він засинає, і його побратими чи брати забирають свідчення перемог і з ними приходять в це місто і все приписують собі. Правда, в нашій ситуації це схоже більше не на сон, а на глибокий параліч, коли розумом ми все розуміємо, а ось хоч пальцем поворушити ми абсолютно не в змозі.

Нещодавно відбулося нагородження лауреатів премії “Смолоскип” і серед інших була відзначена і робота Дмитра Сепетого із Запоріжжя “Український світогляд”. Серед інших тез у цій роботі дається пояснення існуванню комплексу жертви, який асоціюється саме із психотипом “хохла”. Порівнюючи цей комплекс із образом “чайки-небоги, що вивела чаєняток при битій дорозі”, Сепетий пише:

“Якщо образ сильної української жінки пов’язаний з лицарською традицією, то образ “чайки-небоги” відповідає її занепаду. Цей міф про Україну-жінку з його негативними ознаками, як-то - погвалтована, принижена або вбита жінка-українка, мати, сестра, кохана - утверджується в добу української історії, що в часі збігається з періодом Руїни. Саме тоді в народних думах, неписаній історії України, стають панівними теми загибелі козацтва та руйнації неньки-України, яка втратила своїх синів - захист і опору.”

Разом з тим образ “чайки-небоги” відповідає переконанню тогочасної української еліти про неможливість цілком самостійного існування України, без протекції іншої держави. Авторство образу легенда приписує гетьману Івану Мазепі, пояснюючи таким способом мотиви його рішення про перехід під протекцію Карла ХІІ.

Після ліквідації козацької автономії цей образ продовжував розвиватись і прищеплюватись українцям.

Чому ця система образів так міцно прищепилася до українства, була ним засвоєна, перетворилася на плекання сентименталізму (“сердечності”) та “комплексу жертви”? Сучасний дослідник Микола Рябчук в статті “Від «Малоросії» до «Індоєвропи»: українські автостереотипи” пояснює це так:

“Україна, як і кожна колонія, зазнавала всебічного впливу з боку метрополії, одним із наслідків (і метою) якого було нав'язування «аборигенам» негативного self-image, негативного уявлення про самих себе. Фактично відбувалася своєрідна інверсія стереотипів: колонізований етнос під тиском колонізаторів змушений приймати - й засвоювати як свою власну - чужу систему стереотипів, і то не просто чужу, а відверто ворожу й принизливу. Уявлення колонізаторів про колонізованих як про «варварів», «недолюдей», носіїв «хаосу» різними методами нав'язується колонізованим і поступово стає їхнім власним уявленням про себе, стає вкрай негативним і руйнівним автостереотипом. «Космос» колонізованих таким чином руйнується, і вони справді стають носіями нав'язаного їм «хаосу», з якого мають лише один вихід - асиміляцію й інтеграцію в «космос» колонізаторів, у чужу і, по суті, ворожу, неприхильну до них цивілізацію, або ж - мусять і далі сповняти накинуту їм «хтонічну», «деструктивну», «недолюдську» роль…

І під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема - комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної). Найпоширенішою проекцією з російського боку стали образи «поющей и пляшущей провинциальной Малороссии», «хитрого малороса» (простакуватого, неосвіченого, але меткого, шахраюватого і зрадливого) та «хохлацької галушки» (щось на зразок прізвиська «нігер» у США). Тим часом із польського боку сформувався (й утвердився у численних писаннях - від Кристини Перацької до Герхарда й Валаха) стереотип українців як бандитів, насильників, анархістів, тупих, неотесаних варварів, яких не торкнулась цивілізація. Відчуття власної неповноцінності й аморальності (зокрема підступності), проектоване колонізаторами впродовж тривалого часу на українців, є сьогодні чи не найболючішою частиною колоніальної спадщини цього краю…

Фактично, в сьогоднішній постколоніальній Україні ми маємо два діаметрально протилежні автостереотипи: гіпертрофовано негативний і - на противагу йому - гіпертрофовано позитивний. Перший стереотип, як уже зазначалося, є прямим результатом інтерналізації «колективної тіні», накиненої колонізаторами. В літературі він досить докладно описаний як «комплекс малоросійства»: визнання значною частиною населення своєї вторинності і підлеглості (генетичної, історично-культурної, політичної, економічної, інтелектуальної) щодо «старшого брата», щодо «великого російського народу»…

Цей стереотип формувався російськими колонізаторами впродовж багатьох століть і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькими ідеологами. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги» (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, «великим народом» («богоносцем» у царські часи, «оплотом світового революційного руху» в часи совєтські), тобто народом зі спеціальною історичною місією - об'єднати довкола себе усіх слов'ян («слов'янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція»). Зрозуміло, що в контексті такої ідеологеми українці автоматично зараховуються до народів «неісторичних», «безперспективних» і, взагалі, трактуються як така собі гілка єдиного руського (російського) древа, відчахнута від нього лихими історичними силами, а проте в усі часи сповнена іманентного прагнення знову з тим древом зростися і, врешті, злитися - в процесі задекларованого комуністами «зближення і злиття націй».

У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше - російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з'ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе «братерство») й окреслювалось майбутнє (точніше - відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, «злиття» як верховне благо для химерної «недонації»).”


Власне, нічого нового, здається, в цій розлогій цитаті ми для себе не відкрили. Про це говорилося давно, говориться і нині, це всі знають – і не більше. А небезпека криється в тому, що ці процеси тривають і зараз, і щодалі, то з більшою інтенсивністю. І в передусім – завдяки засобам масової інформації, які давно уже зосереджені в руках людей, далеких не лише від української ідеї, а й від України загалом. Придивіться, хто стоїть за провідними українськими телеканалами, газетами, які переважно є російськомовними – і все стане зрозумілими. І американська приказка, про яку ми згадували на початку, набуває іншого, загрозливого звучання. Хто володіє інформацією, той володіє світом, хто володіє світом, той керує світом. А керувати найлегше тими, хто не здатен мислити самостійно, хто є просто споживачами інформації і хто, за відсутності альтернативи, сприймає все на віру, а значить – готовий виконувати закладену в нього програму дій. І для нашої ситуації примітивний “хохол” – просто ідеальний образ.

Зверніть увагу, сьогодні на всіх рівнях іде просто-таки плекання синдрому “хохла”. Вєрка Сердючка в Росії сприймається на “ура”, тому що вона цілком відповідає їхнім уявленням про українців. А тепер полічіть, скільки таких образів існує в нашому інформаційному просторі? Два куми, сержант Петренко і ще низка образів Віктора Андрієнка і його компанії. У Мойсеєнка і Данильця теж переважна більшість смішних недалеких героїв говорить суржиком. І невипадковим є поява в нашому ефірі музичного фільму “Вечори на хуторі близь Диканьки”, де “кузнець” Вакула (до речі, людина, яка грає справді українську за духом музику Олег Скрипка) іде на поклон до цариці, щоб дістати черевички (перший варіант second hand) для Оксани – ще один прояв комплексу меншовартості.

Над цим, може, можна було б і посміятися, якби на противагу цьому явищу існував справжній український гумор. Але ж цього немає, і тому ці пародії сприймаються як єдино правильна реакція на наше життя. І цей негативний self-image, справді, культивується з якоюсь особливою мазохістською любов’ю. І, коли чесно, не варто в усіх бідах звинувачувати росіян: вони просто адекватно реагують на ситуацію. І біда не в тому, що вони це роблять, а в тому, що ми дозволяємо це робити. Та й не тільки в росіянах справа.

Якщо проаналізувати весь спектр розважальних програм (а інших у нас просто не існує, як немає і справжньої нормальної публіцистики), єдиний образ українця, який ми зустрінемо – це придуркуватий сільський дядечко в шароварах і смушевій шапці. Апофеозом цього процесу стала поява кліпу “Я хохол між клятих москалів”, знята російським комедійним колективом “О.С.П.”. Ще раз повторюю – вони нас бачать саме такими. Але хто ми такі, якщо цей кліп з’являється в нашому ефірі?

Цей синдром “хохла” активно експлуатується і в рекламі. Лише кілька прикладів:
- реклама селітри: два кума переставляють дороговказ, щоб інші не знайшли дорогу до селітри.
- реклама торгового дому “Гетьман Розумовський”: “Гетьман Сагайдачний – розгромив турків, гетьман Хмельницький – приєднав Україну до Росії, гетьман Розумовський – найкращі страви.


Особливий блок – це двомовна реклама, яка вважається ідіотською, але на підсвідомому рівні спрацьовує.

“Наша ряба”: жінка, готуючи курку, уявляє, як вона збиткується над чоловіком; чоловік потирає руки, чекаючи смачної вечері. У фіналі він запитує українською: “Чогось сьогодні вечеря смачна”, на що чує відповідь: “Ты кушай, кушай”.

Або реклама мінеральної води: російськомовний внучок запитує бабцю: “Бабушка, а когда ты умрешь”, на що та бадьоро відповідає: “Не знаю, внучку”.

Цей список можна продовжувати на кілька сторінок. Але беззаперечним лишається одне: Україна зникла з інформаційного простору, від радіо і телебачення (про FM і особливо “Радіо “Шансон” взагалі мовчимо). Іде активне насаджування образу “Хохляндії”. Іде відверте програмування. І якщо в часи Шевченка чи Лесі Українки це було не настільки загрозливо, тому що зросійщення торкалося переважно великих міст, а на селі таки знали, що “в своїй хаті – своя правда і сила і воля”, то зараз телевізор є в кожній хаті навіть у найвіддаленішому селі, більше того – він стає чи не єдиним джерелом інформації. Уже зараз люди розгублені, тому що підсвідомість відкидає нав’язувані стереотипи, а свідомість щодня отримує чергову порцію психотропної терапії.

Як цьому протистояти – сказати важко. Але треба, якщо ми не хочемо втратити Україну в українцях. Зараз усі засоби масової інформації аж ніяк не зацікавлені в просування української ідеї – хто від фінансової, хто від політичної залежності. І навіть ті, хто проповідують українську ідею, іноді озираються, щоб не дай Бог їх не звинуватили в екстремізмі. І все ж. треба діяти, і то негайно. Українські ЗМІ сьогодні абсолютно не вписуються в контекст, але саме через те вони й повинні виникнути, як факт звільнення від цього контексту. Це можливо – і “Громадське радіо” довело це. Правда, воно трималося на парадоксальності мислення Кривенка, і невідомо, чи втримає воно й далі ці позиції. Але воно показало шлях. І треба ним іти.

Основне завдання цього ЗМІ – формування позитивного іміджу. Люди готові відчути себе сильними і вільними. Чому така ностальгія за радянським часом? Тому що тоді їм казали, що вони найкращі, найпередовіші, найпрогресивніші, народ-переможець. Так, тоді теж існувало роздвоєння між офіційною пропагандою і реальністю, і люди це відчували, але їм хотілося вірити в краще. Це взагалі притаманно здоровій людській психіці – вірити в свої сили. В можливість неможливого.

Тому зараз варто розпочати формування свого інформаційного простору, позитивного і сильного, який зможе витіснити із нашої свідомості комплекс жертви. І варто подумати, що кожен може для цього зробити. Тут не варто сподіватися на отримання якихось вигод, можливо, перший етап вимагатиме абсолютної жертовності, але це треба робити. Це повинна бути довгострокова програма, яка була б спрямована на майбутнє. Єдине застереження: це повинен бути не віртуальний проект, а практична програма, яка торкалася б кожного. Люди вже не вірять обіцянкам, але вони іще на щось сподіваються, вони хочуть вірити.

Можливо це буде абсолютно парадоксальний проект, але саме ця парадоксальність і захистить його від “інформаційних технологій”, на які поступово перетворюється наше життя – від виборів до якихось рекламних акцій. Треба бути непрогнозованими, непередбачуваними, і в першу чергу – вільними творчими особистостями. І тоді й інші люди навколо нас теж захочуть стати вільними.
 


В тему:

Книга Петра Масляка «День Незалежності» – кращий подарунок родичам і друзям

Арійці відзначили 400-річчя народження Івана Сірка (фоторепортаж)

Держава-гвинтокрил. Інформаційна стратегія Третього Гетьманату

Відновлення порядку. Українська ідея третього тисячоліття.

Інформаційна зброя існує тільки в атакуючому варіанті (відео)

Паралельне суспільство: Косівський урок для України

Відбувся Другий збір засновників Третього Гетьманату

Випуск 5 «Народного Оглядача» – для засновників Третього Гетьманату

Що робити? Програма «Три О»: Оздоровлюйся! Організовуйся! Озброюйся!

Арійський фестиваль «Козацькі забави» (фоторепортаж)

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи