Скажу прямо, мене від самого початку нудить від розмов про федералізацію в Україні. Не лише тому, що підняли цю тему в Партії регіонів, а підхопили з якогось дива (тобто зрозуміло, з якого) в Кремлі, й відтоді європейські чиновники час від часу розповідають про федералізацію мало не як спосіб припинення війни – так, ніби після її впровадження російські танки, БТРи, БМД, «Гради», «Циклони» й «Буки» разом із нечемними зеленими чоловічками автоматично повернуться до своїх беріз під Псков, Кострому, Моздок чи звідки їх там нагнали...
Востаннє сакральне слово промовив віце-канцлер Німеччини й повторила сама фрауканцлерін, щоправда, потім з’ясувалося, що вона не зовсім те мала на увазі. Я не сприймаю розмов про федералізацію передусім тому, що це,по-перше, брехливий евфемізм, по-друге, навіть якщо повернутися до його первинного змісту в найкращих традиціях європейського державного права, воно категорично не відповідає природі нашої країни як на нинішньому етапі її розвитку, так і в найближчій перспективі.
Спершу про брехню. Коли кажуть про федеративний устрій в конкретних українських умовах, то фактично мається на увазі, що владу в регіонах повністю слід віддати місцевим елітам, а центру залишити клопітні загальні функції, без яких так чи так не обійтися: оборона, грошова емісія, зовнішні зносини, якісь там національні програми, якесь там кіно... А вся смакота – бюджети, дозволи/заборони, контроль над власністю й потоками – перейде до... назвімо їх губернаторами з кишеньковими радами, яких обиратимуть так само в регіонах під контролем своїх місцевих органів правопорядку, ну, ви розумієте. За фактом у нас довгий час спостерігалося щось схоже, тільки під жорстким формальним і неформальним контролем згори, особливо останніх чотири роки. Тепер регіональні еліти замріялися позбутися надокучливого, подекуди небезпечного пана, і – все буде Донбас!
Ні, взагалі федерація чи конфедерація в хімічно чистому вигляді – торжество демократії. Ми знаємо, як воно працює в Сполучених Штатах, в Німеччині, в Швейцарії (припускаю, що в Індії чи Ефіопії уявляємо трохи гірше): влада вибудовується не згори вниз, а знизу вгору. До цього моменту ніяких заперечень. Далі починаються ускладнення. Наприклад, за класикою передбачається, що суб’єкти федерації мають власні законодавчі органи – конгреси, ландтаґи, відповідно, власні закони й навіть конституції. Уявляєте Законодавчу палату якоїсь Черкаської області за Тулуба, який простір для менеджерських рішень! Або, скажімо, питання дотацій з центру: що потужніший (і заможніший!) суб’єкт, то легше він маніпулюватиме столицею в гонитві за преференціями й дармовщинкою. В цьому сенсі гаслу «укрупнення областей», яке було колись прозвучало так само з табору регіоналів, – наднадійний інструмент, і ніякого розпаду держави після цього не потрібно, всі при своїх!
То що, може, не потрібна децентралізація влади? Може, справді віддати всі повноваження в міцні руки нашого Ататюрка або Лі Кван Ю, хай подолає спротив олігархів та їхніх підпанків і вибудує світлий храм демократії й добробуту? Ні, цього не буде. Не може залишатися Україна через 23 роки вільного плавання зменшеною копією СРСР, де дозвіл на кожен чих давали у відповідному профільному відділі ЦК КПРС. Міркувань на користь розподілу повноважень достобіса: економічні (бізнес не витримує надцентралізованої заборонної системи), політичні, в тому числі військово-політичні (запорукою міцності держави є відчуття кожним громадянином, що вона належить йому в пропорції одна сорокап’яти-з-половиною-мільйонна, а для цього він має впливати на неї частіше, ніж раз на кілька років), зрештою, моральні (після того, як самовіддано пересічні патріоти скрізь підставили плече владі у важкий для неї час було б огидно робити з них дурників-статистів). Та й зрештою децентралізація офіційно входить в пакет президентського плану з урегулювання конфлікту – гасла гаслами, але щось за ними стоїть.
В якості додаткового аргументу можна звернутися до досвіду постсоціалістичних країн на кшталт Польщі, Чехії, Литви, де роботу з надання влади громадам було проведено досить давно й успішно, щоби можна було робити висновки щодо можливості чи неможливості радикальних реформ в умовах демократії. Та яка різниця, як його назвати, або діяло! Ні, відповідь неправильна: випадкові слова подекуди мають закономірні наслідки, а створення кількох «укрупнених» удільних князівств, домодернихі клептократичних, – єдиний можливий результат «федералізації», хай би який сенс вкладав у це поняття кожен з авторів концепцій.
Українцям не бракує влади регіональних баронів, їм бракує влади громад. А громада – це не якась там абстрактна історична область, а живий (по можливості) організм зі своїми осяжними й досяжними схемами взаємодії. Тому Україні справді потрібне не укрупнення, а, з дозволу сказати, «розукрупнення»: щоби різні за своїми укладами, типом зайнятості, звичками й менталітетом спільноти не опинилися в одному котлі багатомільйонної безликої губернії: якщо ми вже хочемо враховувати різницю між Волинню та Одещиною, то доведеться також визнати, що Сватове – це одне, Лисичанськ – друге, а Краснодон – третє, й керувати ними треба трішечки по-різному, але для якогось Єфремова та його побратимів така констатація – ніж гострий.
До висновків: поряд із федеративною Німеччиною чудово існує дуже різноманітна (значно більш різноманітна!) за мовою, культурою, традицією, навіть природними умовами та господарською структурою Франція, яка, тим не менше, залишається унітарною державою з досконалим самоврядуванням, яке досі регулюється Кодексом Наполеона – збіркою законів, які Бонапарт упорядкував, коли був ще не імператором, а Першим консулом республіки. Нічого, працює.
Україна справді має не затушовувати, а розвивати локальні ідентичності, спираючись на рештки традицій там, де вони збереглися, й активно реконструюючи ті нібито забуті навички співіснування, які були зафіксовані в Руській правді, Литовському статуті, Магдебурзькому праві й за якими покоління за поколінням жили наші не такі вже далекі предки.Є засадничі принципи, зашифровані в культурному коді нації, які за сприятливих умов проростають – навіть якщо здається що вони безнадійно засохли й розвіяні вітром.
Ще раз: не бачу жодної проблеми, якщо в Україні буде не 16 земель, як у 80-мільйонній Німеччині, а 101 департамент, як у 65-мільйонній Франції. Наприклад. Але, звісно, проблема зовсім не в цьому, а в тому, наскільки реально визначатиме сценарій життя не неситий губернатор і навіть не справедливий (припустімо на хвилинку!) президент, а все ж-таки окремий член окремої громади в колись,у недалекому майбутньому,справді вільній і справді незалежній нашій державі. А інакше який сенс?
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
До гасла Сполучених Штатів України
Українцям не бракує влади регіональних баронів, їм бракує влади громад.
makarov_b.jpg
Скажу прямо, мене від самого початку нудить від розмов про федералізацію в Україні. Не лише тому, що підняли цю тему в Партії регіонів, а підхопили з якогось дива (тобто зрозуміло, з якого) в Кремлі, й відтоді європейські чиновники час від часу розповідають про федералізацію мало не як спосіб припинення війни – так, ніби після її впровадження російські танки, БТРи, БМД, «Гради», «Циклони» й «Буки» разом із нечемними зеленими чоловічками автоматично повернуться до своїх беріз під Псков, Кострому, Моздок чи звідки їх там нагнали...
Востаннє сакральне слово промовив віце-канцлер Німеччини й повторила сама фрауканцлерін, щоправда, потім з’ясувалося, що вона не зовсім те мала на увазі. Я не сприймаю розмов про федералізацію передусім тому, що це,по-перше, брехливий евфемізм, по-друге, навіть якщо повернутися до його первинного змісту в найкращих традиціях європейського державного права, воно категорично не відповідає природі нашої країни як на нинішньому етапі її розвитку, так і в найближчій перспективі.
Спершу про брехню. Коли кажуть про федеративний устрій в конкретних українських умовах, то фактично мається на увазі, що владу в регіонах повністю слід віддати місцевим елітам, а центру залишити клопітні загальні функції, без яких так чи так не обійтися: оборона, грошова емісія, зовнішні зносини, якісь там національні програми, якесь там кіно... А вся смакота – бюджети, дозволи/заборони, контроль над власністю й потоками – перейде до... назвімо їх губернаторами з кишеньковими радами, яких обиратимуть так само в регіонах під контролем своїх місцевих органів правопорядку, ну, ви розумієте. За фактом у нас довгий час спостерігалося щось схоже, тільки під жорстким формальним і неформальним контролем згори, особливо останніх чотири роки. Тепер регіональні еліти замріялися позбутися надокучливого, подекуди небезпечного пана, і – все буде Донбас!
Ні, взагалі федерація чи конфедерація в хімічно чистому вигляді – торжество демократії. Ми знаємо, як воно працює в Сполучених Штатах, в Німеччині, в Швейцарії (припускаю, що в Індії чи Ефіопії уявляємо трохи гірше): влада вибудовується не згори вниз, а знизу вгору. До цього моменту ніяких заперечень. Далі починаються ускладнення. Наприклад, за класикою передбачається, що суб’єкти федерації мають власні законодавчі органи – конгреси, ландтаґи, відповідно, власні закони й навіть конституції. Уявляєте Законодавчу палату якоїсь Черкаської області за Тулуба, який простір для менеджерських рішень! Або, скажімо, питання дотацій з центру: що потужніший (і заможніший!) суб’єкт, то легше він маніпулюватиме столицею в гонитві за преференціями й дармовщинкою. В цьому сенсі гаслу «укрупнення областей», яке було колись прозвучало так само з табору регіоналів, – наднадійний інструмент, і ніякого розпаду держави після цього не потрібно, всі при своїх!
То що, може, не потрібна децентралізація влади? Може, справді віддати всі повноваження в міцні руки нашого Ататюрка або Лі Кван Ю, хай подолає спротив олігархів та їхніх підпанків і вибудує світлий храм демократії й добробуту? Ні, цього не буде. Не може залишатися Україна через 23 роки вільного плавання зменшеною копією СРСР, де дозвіл на кожен чих давали у відповідному профільному відділі ЦК КПРС. Міркувань на користь розподілу повноважень достобіса: економічні (бізнес не витримує надцентралізованої заборонної системи), політичні, в тому числі військово-політичні (запорукою міцності держави є відчуття кожним громадянином, що вона належить йому в пропорції одна сорокап’яти-з-половиною-мільйонна, а для цього він має впливати на неї частіше, ніж раз на кілька років), зрештою, моральні (після того, як самовіддано пересічні патріоти скрізь підставили плече владі у важкий для неї час було б огидно робити з них дурників-статистів). Та й зрештою децентралізація офіційно входить в пакет президентського плану з урегулювання конфлікту – гасла гаслами, але щось за ними стоїть.
В якості додаткового аргументу можна звернутися до досвіду постсоціалістичних країн на кшталт Польщі, Чехії, Литви, де роботу з надання влади громадам було проведено досить давно й успішно, щоби можна було робити висновки щодо можливості чи неможливості радикальних реформ в умовах демократії. Та яка різниця, як його назвати, або діяло! Ні, відповідь неправильна: випадкові слова подекуди мають закономірні наслідки, а створення кількох «укрупнених» удільних князівств, домодернихі клептократичних, – єдиний можливий результат «федералізації», хай би який сенс вкладав у це поняття кожен з авторів концепцій.
Українцям не бракує влади регіональних баронів, їм бракує влади громад. А громада – це не якась там абстрактна історична область, а живий (по можливості) організм зі своїми осяжними й досяжними схемами взаємодії. Тому Україні справді потрібне не укрупнення, а, з дозволу сказати, «розукрупнення»: щоби різні за своїми укладами, типом зайнятості, звичками й менталітетом спільноти не опинилися в одному котлі багатомільйонної безликої губернії: якщо ми вже хочемо враховувати різницю між Волинню та Одещиною, то доведеться також визнати, що Сватове – це одне, Лисичанськ – друге, а Краснодон – третє, й керувати ними треба трішечки по-різному, але для якогось Єфремова та його побратимів така констатація – ніж гострий.
До висновків: поряд із федеративною Німеччиною чудово існує дуже різноманітна (значно більш різноманітна!) за мовою, культурою, традицією, навіть природними умовами та господарською структурою Франція, яка, тим не менше, залишається унітарною державою з досконалим самоврядуванням, яке досі регулюється Кодексом Наполеона – збіркою законів, які Бонапарт упорядкував, коли був ще не імператором, а Першим консулом республіки. Нічого, працює.
Україна справді має не затушовувати, а розвивати локальні ідентичності, спираючись на рештки традицій там, де вони збереглися, й активно реконструюючи ті нібито забуті навички співіснування, які були зафіксовані в Руській правді, Литовському статуті, Магдебурзькому праві й за якими покоління за поколінням жили наші не такі вже далекі предки.Є засадничі принципи, зашифровані в культурному коді нації, які за сприятливих умов проростають – навіть якщо здається що вони безнадійно засохли й розвіяні вітром.
Ще раз: не бачу жодної проблеми, якщо в Україні буде не 16 земель, як у 80-мільйонній Німеччині, а 101 департамент, як у 65-мільйонній Франції. Наприклад. Але, звісно, проблема зовсім не в цьому, а в тому, наскільки реально визначатиме сценарій життя не неситий губернатор і навіть не справедливий (припустімо на хвилинку!) президент, а все ж-таки окремий член окремої громади в колись,у недалекому майбутньому,справді вільній і справді незалежній нашій державі. А інакше який сенс?
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта