Апокаліптична тональність священних напівів

Священна музика — чи не найпромовистіший звук апокаліптичної тональності Часу. «Співаюче богословіє» — це не система богословских поглядів, це живий досвід Богопізнання, завдяки індивідуальній аскетичній практиці, це триєдиність мелодії, життя і молитви. Ікона небесного Ангельського співу, що несе сакральний ритм календаря, принцип розспіву створює в просторово-часовому каркасі цього світу інший простір та інший час. Молитовний рух людини і рух Ангела, який співає, перебувають у певній симетричній взаємодії. Богослужбовий спів як певна мелодична форма не може існувати там, де є дисгармонія внутрішнього життя Церкви. Де не існує послуху, не зможе виникнути тонема (тонема — це не конкретний звук, а процес, рух, перехід від одного звуковисотного рівня на інший, або постійне перебування на одному рівні); там є волевиявлення приватних естетичних пристрастей чи емоцій. Вольовий імпульс породжує тон, звук, що протилежне тонемі. Людина, подаючи себе, свій вольовий імпульс, має вже змінене мелодичне мислення, богослужбовий спів вона перероджує у музику.

Літургійний спів — це процес проголошення світу Божественного порядку, водночас і система зцілення: втихомирює емоції, ушляхетнює, впорядковує хроматизми думок, налаштовує людське єство на лад натурально-гармонійний, яко інструмент гідного Виконавця. Естетичний спів впроваджує радість, стає мелодією душі і величчю Храму. Церковні розспіви будовані згідно з Божою мудрістю, тому так легко вони кладуться на діяпазон кожної душі. Однак, настроєність на «легкий лад» збайдужілій людині є сприйнятливіше, аніж вслуховуватися в тиху Божу присутність. Як розстроєний інструмент, на струнах якого розівчились бігати вироблені пальці, лише тростина смичка вдаряє по струнах: «Знаю Твої діла, що ні зимий ні гарячий» (Од 3,15).

Ознакою ж бо живого є чуйність, не перечуленість. Заклик «чувайте», «будьмо уважні» — переходить немов лейтмотив животворящого Слова.

«От стою при дверях і стукаю: як хто почує мій голос і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним, і він зі мною» (Од 3, 0)

Будучи чуйними самі, стаємо камертоном для тих, хто поруч, стаємо витонченим нервом = антеною, здатною слухати, відчувати понад усім видимим, реальним життям надчутливі обертони душі. Почути себе можливо лише в тиші. Крик не вміє розмовляти з тишею. Особливо у храмах необхідно зберігати спокій, де легко пробуджується акустика і кожний звук помножений. Тиша не є порожнечею, лиш повнотою змісту дійсности. Вона нічого не накидає, до нічого не примушує, однак дозволяє кожному видобути із себе запаси доброї енергії, допомагає більше побачити і творчо діяти.

Літургійне слово, падаючи на тло тиші, стає лише виразнішим, не обтяженим зайвим балансом, легко сприймається та запам'ятовується. Внутрішня мелодія Слова здавна інспірувала до співу. В багатьох мовах спів і поезія мають спільне слово (напр.: сербською песма = пісня і поетичний твір, песништво = поезія).

Мелодична лінія, поєднана зі словом, значно глибинніше та виразніше передає зміст, аніж звичайна інформація. У церковних розспівах домінантним фактором є текст. Якщо він губиться через складну композицію, таку музику чи розспіви не можна вважати літургійними. Те, що часто звучить у наших храмах, не є літургійний чи сакральний спів, а лише збайдужіле голосіння розгубленої душі, або ж концертова музика, пристосована до потреб Богослужіння, що замінює богослужебне, ангельське пініє.

Люди, котрі не розуміють різниці між літургійним співом і музикою, вважають, що виконання великого розмаїття авторських творів під час Літургії чи зростання до необмежености літургійного матеріялу, сприятиме зростанню і розбитку музичних форм, або буде показником професійности диригента та хору. На жаль, так думають також і люди, котрі співають на крилосі і є відповідальними за стан співу в Церкві.

Стан церковного співу відображає нашу недбалість щодо Нареченої Христа, її краси, величі, премудрости.... Одягнувши її у шати несмаку, галасуємо їй пристрасно.

Здається, відбулося цілковите зміщення основних акцентів і підміна основних цінностей:

вибрані погорджують покликаними;

запрошені на трапезу ігнорують дарами;

захопленість блудним сином перевершила Славу Отця;

права рука дає при тремтінні лівої;

позиція блазня звучить дуетом з покірністю;

фарисейство стало якістю дипломатичного проповідництва;

«користаймо з нагоди» стало лейтмотивом християнських спільнот;

економічна спроможність є запорукою «богословствованія»;

і, нарешті, засади «ангелоподобного пінія» перетворилися на жанр opera-seria (жанр італійської опери, де зовнішня віртуозна майстерність заступала зміст опери), де егоїстично демонструється голос, або лине пристрасний звук необлагородженої матерії.

Скривдивши Наречену, знеславлюємо Нареченого. Звучить Одкровення.... Апокаліптична тональність та Знак Часу:

«Хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам» (Од 3, 22).