Україна

Після напруженої праці кращий відпочинок на природі! У мого давнього друга є ранчо в Жукині, і до нього я часто їжджу відпочивати... Під час одного з наїздів надибав я на старі хатини... А оскільки зі мною завжди фотоапарат, то і сфотографував на згадку.

На самому початку хрущовської «відлиги» побачила світ збірка віршів Дмитра Павличка "Правда кличе" (1958). Однак незабаром вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів.

Бойовий авангард Комуністичної партії – КГБ – від імені покоління шістдесятників – мертвих і живих – звинувачує ВАСИЛЬ СТУС…

«Островський, нарешті, є носієм величезних моральних цінностей більшовизму. Я не знаю, чи багато творів в художній літературі, які були б дійсно носіями цієї скарбниці моральних цінностей більшовизму. Тому не випадково, що за кордоном його книга завдає колосальної шкоди у ворожому таборі, тому що наші вороги готові визнати за нами все: і силу, і все, що хочете, але вони хочуть нам відмовити в одному. Вони кажуть, що ми грубі матеріалісти, що у нас немає ніяких ідеалів, і Островський, своєю творчістю показуючи, які ідеали несе з собою робітничий клас і як на цих ідеалах ушляхетнюється робоче юнацтво, як зріє нова людська особистість, тим самим пропагує більшовизм як величезну моральну силу для перемоги людства». Марк Колосов, перший редактор роману «Как закалялась сталь»: [1] «Книга Островського написана з загострених позицій більшовиків. Вона стала ідеологічним патроном, зброєю ведення вогню по будь-якому їх противнику. Дух Павла Корчагіна, його фанатизм, що сконцентрував у собі ненависть до ворога, нехай навіть уявного, – його бойовим зарядом, вибухівкою. Як виявилося – цілком придатною і для сучасного «пояси шахідів». Фанатизм в усі часи залишається найнебезпечнішим знаряддям. Тільки фанатик здатний підірвати себе заради виконання навіяної йому мети, заради «визволення людства», не думаючи про життя окремих його представників, часто ні в чому не винних і не знаючих, що їх від чогось звільняють, крім самого життя...» Станіслав Козлов, російський журналіст [2].

7 листопада (20 – за новим стилем) 1917 року – проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію Україні (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення ухвалити I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому"). Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

Започаткувати тему україно-єврейських відносин, маємо намір саме у медично-військовій площині як канву для більш аналітичних досліджень у цій та інших сферах суспільно-політичного життя двох народів на українській землі. Один із складових національної ідеї є націоналізм який має два крила Ідею і Чин. Націоналізм кожного народу, який в процесі життя і боротьби оформився у націю – фазу свого найвищого буття, завжди солідарний з усіма іншими націоналізмами, незалежно від їхнього європейського, азійського, американського, чи африканського походження. У цьому контексті можна і треба говорити про український і єврейський націоналізм, що у багатьох випадках є, як ідеології солідарний, і готовий до тісніших стосунків у площині чину.

XX століття, що вже увійшло в історію, це – важлива історична віха зі своїми злетами і падіннями, що викликають захоплення успіхами як окремих людей так і цілих народів і нещастями, рівних яким не було до цього в історії людства. У зв’язку з тим, що для цього історичного періоду характерні суттєві шлейфи, XX ст. ще не швидко увійде в ту сиву старовину, до якої відносяться відсторонено і холодно. Для України початок XX ст. характерний ще й тим, що впродовж 1917 – 1920 рр. наша державність розвивалася надзвичайно стрімко й суперечливо: Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Українська Держава, Українська Радянська Соціалістична Республіка... У відповідності зі зміною форми державного управління змінювалася як форма військової організації, так і система медичного забезпечення українських національних військових формувань.

"Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з під московської окупації". Відчайдушний чин бандерівської ОУН викликає дискусії вже 75 років. Чи мало сенс проголошення незалежності в окупованому нацистами Львові? Чи не були жертви національного руху зайвими? Чи не було це політичною авантюрою? Наводимо три точки зору на цю тему…

Легендарну водойму, що вважалася назавжди втраченою, вдалося повернути киянам всупереч варварським планам столичної влади і забудовників. Але бій не закінчено...

Найгірше – це добре робити те, чого взагалі не треба робити. Колеса українських реформ остаточно забуксували. Природно, що люди дедалі частіше запитують, куди йде Україна? Яка в неї мета? В чому сенс її існування? Може ми взагалі щось не те робимо?

Український козаче! Памятай, що що ти є син Українського Народу і оборонець Самостійної Української Народньої Республіки. Пишайся і за честь май, козаче, що ти служиш Українській Армії: добра слава та чисте імя Рідної Армії повинні для тебе бути найвищі над усе.

"Історія свідчить, що найоптимальніші умови для повної реалізації народу – його розвиток у незалежній, національній державі."

У лютому 1940 року в результаті інспірованого Москвою розколу утворився «Революційний Провід ОУН» під керівництвом Степана Бандери. Щоб «відрізнятись від попередників» ОУН (Б) затверджує своїм прапором синьо-жовте знамено. Цікаво, що в описі бандерівської символіки є така згадка: «згідно з правилами геральдики наш прапор мав би бути жовто-блакитним. Але історичною традицією освячений прапор з відворотним порядком барв. Має бути зверху блакитна, а внизу жовта».

Деякі «історики» наполегливо продовжують стверджувати, що «перевертати прапор України – це провокація або неуцтво». Чому ж тоді нарід звик до формулювання «жовто-блакитний», а державним прапором в Україні було затверджено синьо-жовтий стяг? Перевертати, чи можливо все ж «повертати»? Чи є історичні підстави для використання жовто-блакитного прапора?