Важливість: 
2

Категорія:

1941: Акт проголошення Української Держави ОУН(б)

"Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з під московської окупації".  Відчайдушний чин бандерівської ОУН викликає дискусії вже 75 років. Чи мало сенс проголошення незалежності в окупованому нацистами Львові? Чи не були жертви національного руху зайвими? Чи не було це політичною авантюрою? Наводимо три точки зору на цю тему…


Точка зору Руслана Забілого:

Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини вермахту. Дещо випереджаючи їх, цього дня сюди прибув український батальйон «Нахтігаль». Слідом за кілька годин ввійшла Львівська похідна група (15 осіб) на чолі з Ярославом Стецьком.

Група Стецька із труднощами, поміж фронтовими частинами, ледве діставшись міста радянським ЗІСом з водієм червоноармійцем-оточенцем, зупинилася на площі біля собору св. Юра. Тут на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали доручення, що мали бути виконані впродовж найближчих кількох годин.

Слід було терміново закликати зібратися Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста.

В той час Стецько пішов на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким, людиною авторитетною на Західній Україні не тільки в церковних колах. Митрополит благословив проголошення акта, і відрядив на збори свого заступника Йосипав Сліпого.

Заручившись підтримкою у митрополита, Ярослав Стецько пішов до ратуші. Тут все було погромлене – типова ситуація, властива для поспішного, хаотичного відступу радянських чиновників. Саме у львівській ратуші Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови.

Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир «Нахтіґалю». Обидва вважали, що із проголошенням Акта нема чого зволікати – це потрібно робити негайно, хоч німці однозначно поставляться вороже.

Німецькі фронтові частини, вступивши до Львова, займали військові об'єкти: абвер не цікавився політичною ситуацією. Окупаційної адміністрації, гестапо і СД (служби безпеки) ще не було: вони прибули до Львова за кілька днів.

В околицях ішли бої, відлунюючи канонадою артилерії. На схід намагалися пробратися із окупованого міста комуністи, які не встигли того зробити раніше. Активізовувалось польське підпілля. У тривожному очікуванні за подіями спостерігало єврейське населення. Піднімав голову міський люмпен, скочуючись до мародерства.

Під вечір у приміщенні «Просвіти» зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Не витримуючи напруження, деякі члени ОУН почали висловлювати думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але і Ярослав Стецько, і Іван Равлик, і отець Йосип Сліпий та Василь Кук твердо стояли на позиції негайного проголошення Акта.

Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник «Нахтіґалю», капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.

Під час засідання трапився інцидент. Про події у «Просвіті» випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах.

До приміщення «Просвіти» він прийшов, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. Стецько запросив Коха до президії як гостя, особливо акцентуючи перед зборами на слові «гість» і даючи зрозуміти останньому, що він тут не господар.

Німець відповів відмовою, але взяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагав їх розпустити. Заявив, що рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров'ю німецьких вояків, а українці, якщо хочуть німецькій владі допомогти, то мають це робити працею.

Проігнорувавши виступ німця, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкону "Просвіти" перед львів'янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн «Не пора, не пора...»  і на обличчях людей було видно хвилювання та надію...

Ганс Кох ще раз намагався вплинути – він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командування.

До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не тільки представники ОУН (11 осіб – Я. Стецько, Р. Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебедь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Храпливий, решта – безпартійні.

Цікаво, що першим заступником Голови Українського державного правління став Мар'ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. Це засвідчило демократичний підхід ОУН, яка прагнула до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція втілилася в понадпартійній Українській Головній Визвольній Раді [1].

Точка зору доктора богослов'я, отця Гавриіла Костельника:

«Зігнано було людей, мабуть, більше сотні – української інтеллігенції. Кажу «зігнано» тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, – бігме, сором про це говорили тепер, – що всі ми присутні являємо собою «народні збори», які мають проголосити утвердження української держави і затвердити «уряд», сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. «Народними зборами» цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в західній Україні. Тут були присутні і представники німецької влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова «уряду» Ярослав Стецько – миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення «державної соборної самостійної України» і проголосив, так би мовити, декларативну заяву «уряду». З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою «уряду», запам'ятались дві особливості: це – неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору «урядові» «української держави», який, говорив Стецько, «буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера». «Політику ми будемо робити без сантиментів, – намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. Ми винищимо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці – москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і невблаганною..." [2]

Точка зору Юрія Рудницького:

Шведський історик Пер Андерс Рудлінг вважає, що ОУН(б) в даному випадку «надихнулася» прикладом усташів Анте Павеліча, котрі дещо раніше, 10 квітня 1941 року, проголосили незалежність Хорватії від Югославії, на той момент також окупованої вермахтом. Але за плечима Павеліча була армія, яку він почав створювати ще в 1928 році – починаючи, так само, як і Юзеф Пілсудський, з парамілітарних угруповань.

Українські ж націоналісти проголосити відновлення української держави під шум двигунів німецьких танків, не створивши на той момент навіть якоїсь подобизни армії.

Роль батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль» тут, гадається, не варто переоцінювати.

По-перше, вони формувалися поспіхом і занадто пізно – «Нахтігаль» у березні 1941 року, «Роланд» двома місяцями пізніше (по суті, один підрозділ поділили на два). По-друге, були занадто малочисельні – загальна кількість вояків у обох підрозділах не перевищувала 800. Єдиним плюсом було те, що обидва батальйони проходили вишкіл по диверсійно-підривній лінії, що потім виявилося корисним при формуванні УПА. Але (і це – по-третє), їхній бойовий досвід був не те що мінімальний – навіть мікроскопічний.

Так, «Нахтігаль» менш ніж через три місяці після свого сформування брав участь аж у… одному бою проти більшовиків – у складі 17-ї армії вермахту 29 червня 1941 року – якраз за день до проголошення «Акту відновлення Української Держави».

Попередниця ОУН – УВО, на відміну від свого прототипу, «Польської військової організації», так і не стала колискою нової української армії. Хоча, у порівнянні з поляками, мала значно кращі стартові умови – фронтовий досвід її членів, включаючи самого Євгена Коновальця.

Замість проводити підпільні військові вишколи серед добровольців, як то робив Пілсудський (хоча не можна стверджувати, що УВО цим зовсім не займалася), його українські «наслідувачі» спрямували свої дорогоцінний час і зусилля на теракти; цю ж лінію потім продовжила ОУН.

Не можна сказати, що всі замахи були невиправдані бодай з моральної точки зору. Але йдеться про інше: на момент проголошення «Акту відновлення...» підкріпити його українцям виявилося реально нічим, окрім одного малочисельного батальйону, та й то «на підхваті» у вермахту.

Берлін, як і слід було очікувати, не забарився дати зрозуміти: жарти скінчилися. 5 липня, невдовзі після згаданої розмови з Кундтом, Степан Бандера через цілком логічну і принципову відмову відкликати «Акт відновлення…» був посаджений у Кракові під домашній арешт, а в подальшому був в’язнем тюрем у Берліні; звідти потрапив до концтабору «Заксенгаузен».

Почалися масові арешти бандерівців – за даними, що їх наводить польський історик Анджей Еліаш, було заарештовано 80% керівного складу ОУН(б). «Відновлена держава» не проіснувала й тижня.

Це й не дивно. На відміну від Болгарії чи Румунії, або Угорщини, українські націоналісти, не маючи повноцінної держави, не могли представляли реально в очах гітлерівців нікого, крім хіба що самих себе [3].

Посилання:
[1] Руслан Забілий. Акт відновлення державності 30 червня. Як це було (ФОТО) // Сайт: Українська правда / Історична правда. 30.06.2011.
[2] Віталій Масловський. Про «Акт 30 червня 1941-го». // Сайт: naspravdi, 27 вересня 2011.
[3] Юрій Рудницький. Краще ніколи, ніж пізно? Акт 30 червня 1941 року як помилка націоналістів // Сайт: Українська правда / Історична правда. 30.06.2013.

 

Наші інтереси: 

Знати все про національно-визвольні змагання.

Гравець: 
Володимир Федько

Новини від RedTram - для популяризації НО

 
Форум Підтримати сайт Довідка