Зображення користувача Володимир Федько.
Володимир Федько
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Україно-єврейські відносини в контексті військово-медичної діяльності у боротьбі за УССД

Започаткувати тему україно-єврейських відносин, маємо намір саме у медично-військовій площині як канву для більш аналітичних досліджень у цій та інших сферах суспільно-політичного життя двох народів на українській землі.

Один із складових національної ідеї є націоналізм який має два крила Ідею і Чин. Націоналізм кожного народу, який в процесі життя і боротьби оформився у націю – фазу свого найвищого буття, завжди солідарний з усіма іншими націоналізмами, незалежно від їхнього європейського, азійського, американського, чи африканського походження. У цьому контексті можна і треба говорити про український і єврейський націоналізм, що у багатьох випадках є, як ідеології солідарний, і готовий до тісніших стосунків у площині чину.


Іван Сута, Ростислав Винар

 

У відомому Докладі на 26-й Конференції по українській проблематиці в Іллінойському університеті, Урбана-Шампейн, США, 24-27 червня 2009 року «Єврейська карта в російських спецопераціях проти України» український поет єврейського походження, відомий правозахисник-дисидент Мойсей Фішбейн виголосив:

«Антиєврейські акції УПА» – це провокації, що запускаються з Москви. У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво за допомогою своїх спецслужб намагається зомбувати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і – через підконтрольні ЗМІ та агентів впливу – певну частину населення України.

Дослідник українського повстанського руху 1930-50-х років, кавалер Ордена «За заслуги» III ст. Геннадій Бурнашов із Івано-Франківська в своїй новій книжці «У бій, за волю!» наводить багато цікавих фактів і свідчень, що зайвий раз завдають руйнівного удару по виплеканим совєцькою владою стереотипах і міфах щодо «бандерівщини», але навіть сьогодні, в нібито «незалежній» Україні старанно приховуються від широкого громадського загалу, особливо у Центральній та Східній Україні.

«Одним з таких дурисвітських міфів совєтщини є твердження про «співпрацю» Української Повстанської Армії (бандерівського проводу) з німцями по знищенню єврейського населення Західної України, про убивства та знущання оунівців над євреями під час усієї діяльності повстанських відділів у ті бойові часи» – доводить Бурнашов.

Вся логіка суспільного життя, всі виміри громадського суспільства, здається, також доводять торжество міфів над реальністю. Чи з цього випливає, що нічого зробити неможливо? Аж ніяк. Щось зробити можна. І навіть більше – потрібно. Однак, щоб залишитися реалістом, слід знати місце міфу, що акумулював величезну історію, ввійшов у стереотипи поведінки, у структуру мови, у доґмати реліґій та світобачення і раціональні побудови інтелектуалів, які є набагато крихкішою структурою людської цивілізації.

Отже можливо й інше – виявити, осмислити та подати до відома громадян усі ті проблеми які виникли і які, нам ще й досі, штучно нав’язують різні свої і чужі «доброзичливці». Це треба зробити в усіх зрізах суспільно-політичного життя: політичному, ідеологічному, культурному, духовному, релігійному, економічному, науковому, освітньому, медичному.

Усі насущні проблеми в світі вирішуються в єдиний спосіб – з позиції Національної Ідеї кожного народу, з урахуванням Законів Божих, Права кожного народу на свою державність та особисті Права людини.

Один із складових національної ідеї є націоналізм який має два крила Ідею і Чин. Націоналізм кожного народу, який в процесі життя і боротьби оформився у націю – фазу свого найвищого буття, завжди солідарний з усіма іншими націоналізмами, незалежно від їхнього європейського, азійського, американського, чи африканського походження. У цьому контексті можна і треба говорити про український і єврейський націоналізм, що у багатьох випадках є, як ідеології солідарний, і готовий до тісніших стосунків у площині чину.

Започаткувати тему україно-єврейських відносин, маємо намір саме у медично-військовій площині як канву для більш аналітичних досліджень у цій та інших сферах суспільно-політичного життя двох народів на українській землі.

Євреї лікарі-медики в УГА

Ось як подає цю тему людина, яка вважала себе і єврейським і українським націоналістом (про що він заявив на першій організованій ВО «Тризуб» ім. С. Бандери та Тернопільською обласною радою Всеукраїнській науковій конференції з питань національної ідеї в Тернополі у 1998 році), доктор філологічних наук, професор юдаїки Мартен Феллер:

«Українська Галицька Армія (УГА) була регулярною армією проголошеної 19 жовтня 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки. УГА сформувалася довкола ядра раніше існуючого у складі австро-угорської армії легіону Українських Січових Стрільців (УСС) та інших українських формацій.

Активну участь в УГА брали галицькі євреї. Серед них був, зокрема, сотник січових стрільців В. Розенберг-Чорній. Восени 1918 р. він опікувався навчанням Січових Стрільців у Білій Церкві, очолюючи школу підстаршин (унтер-офіцерів). Був учасником переговорів з німцями наприкінці жовтня 1918 року, у 1920 році, уже у Чехословаччині став членом консультативного органу – Стрілецької Ради. Навіть будучи Секретарем ЦК Компартії Західної України, В. Розенберг-Чорній не поривав зв’язків із першим Головою Стрілецької Ради Романом Дашкевичем.

В УГА було чимало лікарів-євреїв. О. Лазурко згадує про шпиталь у Самборі: «Через місяць по тому, як влада перейшла до нас, хірургічне відділення нашої лікарні очолив сотник медичної служби медпрацівників УГА доктор Глянц (єврей). Чудовим лікарем був четник, медпрацівник УГА доктор Фастман (єврей). Загальне число євреїв у санітарних закладах УГА було значним, чого я не зауважував у наддніпрянській армії. Завдяки їм самборський військовий шпиталь, незважаючи на труднощі, відповідав висоті свого гуманітарно-санітарного звання». Військовим шпиталем у Станіславові керував єврей, лейтенант-медпрацівник УГА, магістр Зелінґер. Згадує О. Лазурко і лікаря дрогобицького шпиталю, лейтенанта-медпрацівника, доктора Кельнера. Той «був другим лікарем у лікарні; і за національними мотивами був у підпорядкуванні у доктора Терлецького, молодшого і за званням, і за віком». Із захватом згадує автор про сеанси гіпнозу, котрі проводив Кельнер.

До перших регулярних єврейських національних формувань нового часу належить Єврейський пробойовий батальйон УГА. Він може бути поставлений в один ряд із Zion Mule Corps, що діяв в 1915-1916 рр. у Галіполі під командуванням Дж. Патерсона і Й. Трумпельдора й створеним наприкінці 1917 р. Єврейським полком Британської армії, котрий воював на Палестинському фронті восени 1918 р.».

Враховуючи заслуги чужинців-побратимів у боротьбі за УССД, Всеукраїнська Організація «Тризуб» ім. С.Бандери виступила з ідеєю встановлення у Тернополі пам’ятника полеглим у 1919 році в боротьбі за державність української нації бійцям «Жидівського пробоєвого куреня» – самостійного оперативного військового підрозділу 1-го корпусу Української Галицької Армії сформованого з жидівської (Jewish) міліції Тернополя.

Вона викликала широкий суспільний резонанс по всій Україні, і не тільки. Попри позитивне сприйняття більшості інтелектуальної частини суспільства, знайшлась таки невелика група «ентузіастів» і розпочала боротьбу проти втілення у життя цієї геополітичної ідеї. Боягузливо прикриваючись ширмою Тернопільської обласної організації УНР, ці новоспечені «антисеміти» виступили проти. До речі голова цієї організації, який персонально входить у склад Оргкомітету, їхню заяву підписати категорично відмовився.

Цей пасквіль антисемітського змісту є політичним замовленням недругів України. Одні роблять це свідомо і провокативно – за завданням ворожих Україні спецслужб, а другі, що підспівують їм, – від неосвіченості чи сліпої ненависті до всього того, що їх оточує. Щодо других, то, ні навчати, ні лікувати їх, ні реагувати на них Оргкомітет по встановленню пам’ятника, разом із створеною ним науково-ідеологічною та мистецькою групою підтримки, не буде. Бо: «Коли зібрався у далеку дорогу – не звертай уваги на кожну шавку, що гавкає з підворітні!».

А от до тих, хто свідомо підливає масло у вогонь, намагається вкотре розпалити між українцями і представниками національних меншин ворожнечу, цілком інше ставлення – як до чергових ворогів України.

Євреї лікарі-медики в УПА

Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.

Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід’ємну рису ідеології українського націоналізму.

Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них – із праці Миколи Сціборського 1930 року «Український націоналізм і жидівство» (етнонім «жид» стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку): «Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: «Обов'язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властивости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості».

Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН «Розбудова нації», оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.

Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року ґарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.

Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк – «Шугай» у 1944 році в ході внутрішньо-організаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: «У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – Ред.] в боротьбі за Українську Державу».

В одній із програмних робіт іншого публіциста підпілля члена проводу ОУН та провідника Закерзонського краю, Лицаря Золотого Хреста Заслуги 1-го кл. Ярослава Старуха – «Стяга» за 1947 рік читаємо наступне: «Нам взагалі, чужа і ненависна всяка національна нетерпимість, всяка нетолєрація, всякий груповий та національний егоїзм, шовінізм, погромництво та інші подібні прояви…».

Отже, такою була теорія українських націоналістів, але чи узгоджувалася вона із їх практикою?

Найпопулярнішим у звинуваченнях була і для деяких дослідників залишається участь оунівців в організованих німцями антиєврейських акціях. Члени ОУН, на їх думку, були чи не головними виконавцями і реалізаторами німецької політики Голокосту. Проте, як свідчить спроба звинувачення бійців «Нахтігаллю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і, як показали найновіші дослідження науковців, не відповідають дійсності. Є свідчення про ставлення оунівців, що за дорученням організації служили в українській поліції, до спроб німців залучити їх до антиєврейських акцій.

Богдан Казанівський, активний діяч ОУН цього часу, наводить у своїх спогадах цікавий епізод. До крайового провідника ОУН Івана Климова – «Легенди» звернувся один із заступників комісара української поліції за порадою, яким має бути їхнє ставлення до німецьких протиєврейських акцій.

«Ми не маємо жодного інтересу в тому – почав Климів, – щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами-старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх небагато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН».

Очевидно, деякі читачі поставляться з упередженням до цього свідчення, як спроби постфактум виправдати позицію ОУН її активним членом. Проте німецькі документи, авторів яких годі звинувачувати в симпатіях до українських націоналістів, наводять навіть цікавішу інформацію – факти допомоги євреям з боку ОУН.

У донесенні від 30 березня 1942 року начальник поліції безпеки і СД повідомляв, що «Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими документами не тільки своїх членів, а й також євреїв». Очевидно, саме така діяльність українських націоналістів стала приводом для німецьких звинувачень, поширених у тисячах листівок, що «ОУН є знаряддям жидівського большевизму».

Є досить багато підтверджень тому, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям.

Український економіст, журналіст, військовий історик-дослідник, член-основоположник УГВР, дійсний член НТШ. Лев Шанковський наводить свідчення ізраїльського журналіста Лева Геймана, про те, що в Ізраїлі жило 52 євреї, які стверджували, що їх врятували українські повстанці. Цікаво, що серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, що протягом 1942-1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберг.

Роман Шухевич знав про це, більше того, він допоміг виробити їй фальшиві документи на ім’я Ірини Рижко. Згодом, коли Наталія була заарештована німцями, дівчинку переховали у монастирському сиротинці в Куликові. Таким чином вона пережила німецьку окупацію.

Захист євреїв членами українського визвольного руху був не поодиноким явищем. Зелік Бройлерман згадує про врятування його та ще п’ятдесяти євреїв повстанцями під командою Романа Поліщука.

Багато євреїв мешкали у лісах, цілими таборами, які існували під охороною УПА. До прикладу на Волині їх організував шеф господарського сектору УПА-Північ, відомий волинський кооператор Василь Мороз – «Зубатий». Згідно з єврейськими джерелами, такі табори існували біля Ратного, біля Порицька, в Криничках, у лісах коло Тучина.

Євреї не просто користалися наданим їм прихистком з боку українських повстанців, але й активно включалися у їхню боротьбу. Багато із них ставали бійцями, санітарами та лікарями в повстанській армії. Прізвища більшості цих людей досі залишаються невідомими, у свідченнях минулого вони залишилися під наданими їм повстанцями бойовими псевдонімами.

Порозуміння між народами власною любов’ю щепив митрополит Андрей Шептицький, який ще в 1913 році виступив проти процесу «справи Бейліса», сфабрикованого у Києві чорносотенними організаціями. У 1939 році він в інтерв’ю сіоністській організації Галичини сказав, що завжди був прихильником відродження єврейського народу і відновлення єврейської держави. Під впливом владики Української греко-католицької церкви в багатьох церквах і монастирях, а також власних садибах галичани рятували від німців тисячі євреїв. Під особистою опікою Шептицького вижили 15 рабинів (Давид Кагане, якого врятував митрополит, у 1970-ті роки був головним рабином Тель-Авіва). У листопаді 1942 року Шептицький виступив із листом «Не вбивай», де звернувся до українців не підтримувати нацистські провокації.

* * *

15 жовтня 2008 року БІ-БІ-СІ розмовляла з Мойсеєм Фішбейном.

Свого часу в інтерв’ю ви сказали, що якби жили у той час і були молодою людиною, то пішли би в УПА, але чому?

Мойсей Фішбейн: Якби я жив у той час і був навіть не молодою людиною, я б усе одно пішов до Української повстанської армії. УПА була єдиною армією, яка воювала за незалежність України. До якої армії ще я, український поет, міг піти!

Навіщо взагалі УПА воювала, адже шанси тоді на створення української незалежної держави були майже нульові?

Мойсей Фішбейн: В такому разі я вас запитаю: навіщо була Українська Гельсінська група? Навіщо були українські політв’язні, які знали, що їх все одно, і Василь Стус знав, й Іван Світличний знав, й інші знали, що їх позаарештовують і вони сидітимуть в буцегарні. Воювали ті, а ці – боролися за незалежну Україну.

Ви знаєте, що УПА інкримінують дуже серйозні речі – етнічне насильство, антипольські, антиєврейські дії. Чи це вас турбує?

Мойсей Фішбейн: Я вам скажу: те, що ви щойно сказали про антиєврейські акції УПА – то є провокації, які запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий з доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку.

Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів». Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями.

Таке враження, що це дуже складно виходить в Української держави. Поляки шанують свою Армію Крайову, яка воювала з нацистами, чому, на вашу думку, Україні так важко дається оцей історичний консенсус щодо ролі УПА. Можливо, тому, що такі епізоди, які ви зараз навели, невідомі?

Мойсей Фішбейн: Насамперед тому, що більша частина Польщі не була ніколи у складі Радянського Союзу. По-друге, Польща набагато далі від Росії, ніж Україна. Дезінформація іде сюди з Москви, люди є дезінформовані, а у нас, на жаль, наша інформаційна політика кульгає. Отак воно і є. А люди не винні, що вони не знають, що таке УПА. Я вам перелічив євреїв, але ж я маю одного з найближчих друзів, який 3 роки був вояком УПА, відомий професор, і не тільки в Канаді, де він мешкає, і не тільки у США і Україні, а навіть в Китаї. Це професор Петро Потічний, 3 роки був молоденьким вояком УПА. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе.

* * *

Українська Повстанська Армія, поза сумнівом, була добре зорганізованою і структурованою, маючи всі ознаки регулярного війська. Тож не дивно, що при штабах військових округів діяли підрозділи медичної опіки створені референтурою ОУН – Українським Червоним Хрестом. Медично-санітарний відділ займався організацією невеличких лікарень, названих «шпитальками», пунктів перев’язки, опікувався пораненими та хворими. Фармацевтичний – заготовляв медичні препарати, харитативний – опікувався родинами членів ОУН та УПА, заарештованих чи засуджених, і дітьми-сиротами. Господарський відділ організовував вишколи медиків.

У свої вісімдесят п’ять Григорій Дмитришин із прикарпатського Дзвиняча про «партизанку» (так західноукраїнці старшого віку дотепер називають УПА) із будь-ким розмовляти не стане. У молодості цей чоловік пройшов серйозний бойовий вишкіл, був особистим ад’ютантом курінного куреня УПА «Сивуля» – Іскри, а коли виникла нагальна потреба, став… практикуючим лікарем. Ази медицини за прискореним курсом освоював у лісовій партизанській школі, а вдосконалював знання і вміння вже рятуючи побратимів у підпільному шпиталі. Набув такого досвіду, що згодом, легалізувавшись, працював у Богородчанській райлікарні.

Увесь цей час Григорій Дмитришин у потаємному місці зберігав партизанську похідну сумку з медінструментами. Звісно, вже не для термінового виклику до поранених вояків. Пан Григорій передав найцінніший свій повстанський спадок Івано–Франківському музею визвольної боротьби. Його хірургічний інструментарій та зразки післявоєнних медпрепаратів стали основою нової експозиції про підпільну повстанську медицину, на жаль, і нині мало відому широкому загалу.

Перед Другою світовою війною на терени Західної України прибуло чимало фахівців із дипломами радянських медучилищ та інститутів. Значна частина з них у роки окупації включилися в національно-визвольну боротьбу під проводом ОУН. Уродженець Полтавщини професор медицини Борис Андрієвський, займаючи високі посади в ієрархії прикарпатської охорони здоров’я, всіляко допомагав повстанцям. Видатний українець, одесит Юрій Липа, медик за освітою, не тільки збагатив вітчизняну літературу та український науковий націоналізм талановитими працями, а й доклав великих зусиль для організації медичної служби УПА. У серпні 1944–го його по-звірячому замордували підручні Берії в селі Бунів, що на Львівщині. До кінця залишався з пораненими лікар Олекса Зеленюк (псевдо Пастор) із Вінниччини та десятки інших відданих національній ідеї наддніпрянців.

Виходець із простої галицької родини, надзвичайно інтелігентний та ерудований Володимир Манюх (псевдо Борис), працюючи в Івано-франківській обласній клінічній лікарні, тривалий час залишався поза підозрою радянських спецслужб. Часто вночі в супроводі партизанських провідників він вирушав у небезпечну дорогу, аби в лісовій криївці чи селянській оселі надати невідкладну допомогу тяжкопораненому воякові УПА чи українському підпільнику. У самому приміщенні обласної лікарні також було обладнано таємну кімнату, де Володимир Манюх із колегами провели понад 150 складних хірургічних операцій. Зрештою, в 1948–му його разом із дружиною Оксаною, членом ОУН, заарештували енкаведисти і засудили до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Іркутської області.

Винятково складні обставини, за яких доводилося оперувати й виходжувати вояків УПА, постійний ризик і жертовність повстанських медиків нині важко уявити. І все ж їм постійно доводилося працювати в умовах окупації: спершу – німецької, потім – радянської. Ті, хто проводив дні і ночі в лісових підземних бункерах, відчували постійний психологічний пресинг: якщо «шпитальку», прочісуючи віддалені масиви, виявляли енкаведисти, розв’язка була лише одна – смерть. Живими пацієнти лісових лікарень та їхні рятівники в білих халатах зазвичай не здавалися, як, приміром, Катерина Лукань (псевдо Галина) із гуцульського села Кобаки, котра підірвала себе гранатою в оточеному «червонопогонниками» схроні.

«Будували підземні лікарні лише вояки УПА, аби звести до мінімуму ризик розконспірації, – розповідає івано-франківський дослідник національно-визвольної боротьби середини ХХ століття Ярослав Коритчук. – На заздалегідь ретельно підібране для лісової лікарні місце в теплу пору року прибувало зо два рої повстанців (20-30 вояків) з іншого регіону. Упродовж місяця вони споруджували об’єкт, не контактуючи з місцевим населенням. Харчі їм доставляла сітка ОУН, не знаючи для кого вони призначені. Лікувальний об’єкт, як правило, складався з кількох невеликих приміщень – операційної, кімнати для медичних працівників, господарського відділення та «палати», в якій вміщалося близько півтора десятка хворих та поранених. Завершивши роботи, вояки маскували бункер і рейдували на попереднє місце дислокації. Лише після цього до «шпитальки» непомітно прибував медперсонал з охороною.

Чекати зовнішньої допомоги повстанцям було нізвідки. На відміну від тогочасних національно-визвольних рухів Європи, медицина УПА та нелегальний Український Червоний Хрест із різних причин не потрапили у сферу уваги міжнародних «червонохрестівців». Розраховувати доводилося лише на власні сили, а ще – на підтримку своїх прихильників, котрі працювали в радянських лікувальних закладах і свідомо йшли на ризик. Повстанська служба безпеки так ретельно відпрацювала систему конспірації, що, за спогадами фармацевта з Івано-Франківська Надії Білобрам, упродовж тривалого часу вона не знала в обличчя людей, через яких передавала ліки. Нерідко озброєні підпільники під покровом ночі викрадали медикаменти з аптек або купували їх на чорних ринках, які набули поширення у післявоєнні роки. Про цю практику, звісно, здогадувалися аналітики НКВС–МДБ і, бувало, підсилали своїх агентів із протермінованими або отруєними ліками.

Більшості медиків–патріотів за співпрацю з УПА та ОУН доводилося розплачуватися життям або свободою. Сотні їхніх імен дотепер залишаються невідомими.

В архівах українського професора Сорбонни (Париж) Володимира Косика є документи про те, як євреї потрапляли в ліси. УПА організувало масу акцій для втечі євреїв-лікарів з нацистських гетто. Але під час повстань частина людей перебувала в тяжкому стані, зброї й провіанту не вистачало, і, за матеріалами Косика, чимало повстанських загонів перебирало втікачів до себе як цивільні табори. Цивільні табори допомагали повстанцям, а повстанці охороняли ці табори. З таборів запрошували до війська лікарів і молодих людей, які погоджувалися воювати.

«Євреї хоробро боролися у лавах УПА, ми не знаємо випадків їх негідної поведінки», – пише відомий історик-сходознавець український історик, археограф, автор понад 1700 наукових та публіцистичних праць Ярослав Дашкевич».

Про значну кількість єврейських лікарів в УПА писали навіть радянські партизани. У радіограмі командування рівненського партизанського з’єднання зазначалося: «У даний час (мова йде про жовтень 1943 року – Ред.) серед націоналістів багато євреїв, особливо лікарів».

По-різному склалася доля цих лікарів, окремі з них, як до прикладу згадувані Абрагам Штерцер, відійшли від підпілля зі зміною окупації і відходом німців. Деякі, як Самуель Нойман-«Максимович» головний лікар старшинської школи «Олені», дислокованої у важкодоступному місці Бескидів, та «Кум», продовжили боротьбу у лавах повстанців до смерті.

Ось як описує участь євреїв в українському Спротиві в.о. Провідника ОУН(б) у 1941-1943 рр. Микола Лебідь – «Максим Рубан» (інші псевдо «Марко», «Євген Скиба»): «Більшість докторів УПА були євреї, яких УПА рятувала від знищення гітлерівцями. Лікарів-євреїв вважали повноправними громадянами України і командирами української армії.

Тут доцільно підкреслити, що всі вони чесно виконували свій обов’язок, допомагали не лише бійцям, а всім жителям окупованих німцями теренів, об’їжджали їх, створювали польові шпиталі і шпиталі по селах та хуторах. Вони не покидали бойових рядів у тяжких обставинах, навіть тоді, коли мали можливість перейти на сторону червоних. Загато з них загинули лицарською смертю у боротьбі за ті ідеали, за які боровся увесь український нарід». (Лебідь М. Українська Повстанська Армія, її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Ч.1. Німецька окупація України. (Репринтне видання) – Дрогобич, 1993, с. 69).

В радіограмі в Центр 30 жовтня 1943 року керівники одного із комуністичних партизанських загонів Бегма и Тімофєєв доповідали: «Націоналісти в Домбровиці мобілізували всіх кравців та шевців для виготовлення теплого одягу і взуття на зиму. За останнім наказом штабу націоналісти сьогодні приймають до себе всіх, окрім поляків. В даний час [серед] націоналістів багато євреїв, особливо лікарів». (Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943-1959. Книга перша: 1943-1945. Літопис УПА. Нова серія. Т. 4. Київ – Торонто: «Літопис УПА», 2002, с. 107).

Одним з кращих лікарів в загоні УПА імені Івана Богуна, який базувався в південній частині Волинської області, був амбулаторний лікар Шая Давидович Варма – «Скрипаль». Виходячи із протоколу допиту після арешту в серпні 1944 року органами НКВД, він народився в Варшаві у 1909 році (Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Т. 1 – Львів: Просвіта, 1993, с. 413-416). Вчився один рік у Франції, у 1937 році закінчив Варшавський медичний інститут, дружину звали Броніслава. До 1939 року працював в єврейському госпіталі в Варшаві. Згодом, під час німецько-польської війни, рятуючись від гітлерівців, виїхав в містечко Володимир-Волинський, де працював лікарем-епідеміологом, а згодом став лікарем сільської амбулаторії, в роки німецької окупації. Був мобілізований в УПА в травні 1943 року, знаходився там до серпня 1944 року, за цей час вилікував, згідно його власних показів на допиті, 200 українських повстанців.

До нас дійшли спогади про Шаю Варму також від колишньої розвідниці УПА Галини Островецької – «Коханської»: «Варма був хорошим доктором, котрий в бункерних умовах робив складні операції, він чудово грав на скрипці, з якою не розлучався ніколи. Йому й псевдо дали «Скрипаль» (інше псевдо «Сокіл»). Коли траплялася нагода, повстанці збиралися на лісовій поляні, запрошували Варму, який віртуозно грав для них єврейські, українські та інші мелодії відомих композиторів. Його всі любили и оберігали». (Берекета Б. Багряними шляхами//Голос України. №119 (369) 26.06.1992. Ст. 13). За свідченнями Галини Островецької, за діяльність в УПА Шая Варма отримав вирок – двадцять років більшовицьких концтаборів.

Із спогадів сотенного УПА В.Ніновського – «Грабенка», що воював з німцями і з червоними в північній лісовій, частині Рівненський області, лікарем у його курені був єврей з міста Рівне під псевдонімом «Чорний». За словами автора, коли було багато поранених, доктор «Чорний», окрім УПА, постійно бував на санітарних пунктах, щоби допомогти хворим селянам, оскільки інших лікарів в цьому районі не було. (Медична опіка в УПА. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 23. – Торонто – Львів: Літопис УПА, 1992, с. 79).

Із спогадів старшини УПА В. Новака – «Крилатого», що діяв у північній лісовій частині Волинської області, на цих теренах було три госпіталі. В них працювали українські та єврейські лікарі. Останніх «вирвали із німецьких кігтів, де вони раніше чи пізніше були приречені на смерть»ю Автор називає також доктора-єврея «Білого», який перебував в УПА разом зі своєю дружиною. За свідченнями В. Новака, він був одним із найкращих лікарів воєнної округи УПА «Турів» (Медична опіка в УПА. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 23. – Торонто – Львів: Літопис УПА, 1992, с. 82).

В повстанських матеріалах знаходимо згадки про лікарів «Грифеля», «Богдана», «Коваля», «Амікуса», «Попера», «Боско», «Гіля».

Лише окремі з них відомі за прізвищами, зокрема згадані вище Самуель Нойман та Шай Варма а також Антін Кольман – «Вугляр», Абрагам Штерцер (псевдо невідоме), Роман Винницький – «Сам».

Однією із найлегендарніших постатей з-поміж лікарів-євреїв вважається повстанський ескулап на псевдо «Кум» (справжнє його прізвище невідоме). Тому дозволимо собі навести ширшу характеристику, яка належить перу підполковника УПА Владимира Фединяка – «Хмеля»:

«Доктор «Кум» – знана фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Доктор «Кум» по національності єврей, до нас був щиро прив’язаний, і хоч Організація дозволила йому по приході большевиків відійти на легальщину. /Після завершення Другої світової війни командування УПА запропонувало представникам усіх інших, окрім української, національностей (їх у лавах повстанської армії нараховувалося близько 20 тисяч осіб) за бажанням легалізуватися. Чимало з них, євреїв зокрема, скористалося цим шансом: одні виїхали за кордон, інші потрапили на територію, контрольовану радянською владою. – Ред./. Та доктор «Кум» волів ділити долю і недолю з нами дальше, а в потребі чесно згинути. Який хрустальний характер!

Я мав нагоду з ним часто стрічатися і говорити. Доктор «Кум» був оптимістом, вірив у нашу перемогу. Одного разу, вже за большевицької дійсності, я з ним стрінувся в Марині, та запитав, чому він не відійшов на легальщину. Він мені так відповів: «Знаєте пане поручнику, що мене заболіла та відомість, що ви мене хочете збутися. Я належу до категорії тих людей, що добре довго пам’ятають. Під час німецької окупації Організація виратувала мене від смерти, то чому я маю бути їй невдячний і не помагати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу не раз стати в пригоді».

Доктор «Кум» дотримав свого слова. 26 січня 1946 року він загинув у бою з НКВД, охороняючи шпиталь пліч-о-пліч із пораненими українськими побратимами.

Заслуги «Кума» належно оцінило керівництво українського визвольного руху – згідно з наказом Головного Військового Штабу УПА, йому присуджено Срібний хрест за заслуги. Таким чином, він став єдиним євреєм, відзначеним такою високою нагородою збройного підпілля.

Серед іноземців лікарську допомогу українським воякам по завершенні війни надавали поляк Тадеуш Крвавіч, німці Гельмут Краузе та Рат, угорець Дордєж, італієць Августо Доніні.

Після розформування в 1949 році УПА система повстанської медичної допомоги – УЧХ почала втрачати цілісний характер, хоча поодинокі лікарі та санітари перебували з підпільниками до середини 50–х років минулого століття, поки не почали згасати останні іскри організованого національно-визвольного руху.

За спогадами українських та балтійських політв’язнів членів Опору московсько-більшовицькій імперії засуджені євреї-лікарі разом з іншими медиками, навіть в концтаборах у нелюдських умовах надавали належну медичну допомогу.

* * *

В українсько-єврейських взаєминах було багато прикладів як співпраці, так і непорозумінь, які закарбувалися в пам’яті народів й по сьогодні присутні у нашому сприйнятті.

Проте нікому не дозволено перекручувати та спотворювати у власних політичних інтересах, чи на замовлення недругів з-за кордону, ті з них, котрі показують приклади співпраці між корінною українською нацією та представниками національних меншин, які лояльно ставляться до права українців на свою власну національну, соборну державу на своїй землі. Приклади спільної боротьби за цю державу. Приклади, що можуть і будуть сприяти подальшому розвиткові приязних стосунків між ними.



Джерело:

УКРАЇНО-ЄВРЕЙСЬКІ ВІДНОСИНИ В КОНТЕКСТІ ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ЗА УССД / Іван СУТА, голова Оргкомітету по спорудженню у м. Тернополі пам’ятника бійцям «Жидівського пробоєвого куреня» УГА, які загинули у боротьбі за державність України, громадсько-політичний діяч, член НСЖУ; Ростислав ВИНАР, лікар-хірург вищої категорії Міської лікарні швидкої медичної допомоги м. Кам’янське (Дніпродзержинськ), громадсько-політичний діяч.// Сайт «Бандерівець», 19.04.2013

Примітка:

З огляду на специфіку теми - медичне забезпечення військових формувань - стаття подана з незначними скороченнями, за рахунок купюр тексту, що не стосуються медичної теми. - В.Ф.


Наші інтереси: 

Знати все про війни і визвольні змагання за незалежність України у XX – XXI століттях.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Вперед, до нової Галілеї!

Дороговказ для Галілеї: наша стратегія у післякризовому світі (+аудіо)

В Україні розгортається потужний духовний спалах, співвимірний зі спалахом у Галілеї часів Ісуса Хреста. Слово «Галілея» означає «Слава». Разом зі славою в Україну повертається шляхетна Галілея –...

Кращий коментар

Зображення користувача Володимир Федько.
0
Ще не підтримано

Література про Голодомор є... І досить джерельна. Є і досить великі збірки документів, наприклад, Києво-Могилянська академія випустила великий збірник документів (він, до речі, є в електронному вигляді також).
Справа в іншому... Наше "патріотичне" українство, заангажоване в "націоналістичних" організаціях, не проводить систематичної роботи по поширенню знань щодо Голодомору та його організаторів.

Ось просте питання... Відомо, що багато людей з зони Голодомору втікали до Києва і тут померли на вулицях. Згідно одного з джерел, щодня на вулицях Києва їздили спеціальні авто і збирали мерців.
А де їх ховали ?

Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!

Коментарі

Зображення користувача Володимир Самотий.
0
Ще не підтримано

Чи не забагато честі для богообраних. Москва повністю їм підконтрольна. Подивіться https://www.youtube.com/watch?v=zLEOlA5O8aw

Зображення користувача Володимир Федько.
0
Ще не підтримано

Друже Володимире, я дослідник військової історії, історії спецслужб світу і історії Третього Рейху. А не замполіт чи політтехнолог якоїсь громадської чи політичної організації. Тому до історичних подій та фактів підхожу неупереджено, згідно з принципами, які я задекларував у 2000 році у своєму Маніфесті про боротьбу за Нову Історію.

В даному випадку розглядається один із маловідомих широкому загалу аспектів національно-визвольної боротьби - медичне забезпечення національних військових формувань...

Я категорично не сприймаю більшовицькі підходи до історії, які виражалися у викреслюванні чи замовчуванні історичних подій чи фактів, які не вкладаються в партійні догми!

Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!

Зображення користувача Володимир Самотий.
0
Ще не підтримано

Друже Володимире, маєш цілковиту рацію. Тільки хто напише правду про Голодомор в Україні. А може мені просто не траплялася така література.

Зображення користувача Володимир Федько.
0
Ще не підтримано

Література про Голодомор є... І досить джерельна. Є і досить великі збірки документів, наприклад, Києво-Могилянська академія випустила великий збірник документів (він, до речі, є в електронному вигляді також).
Справа в іншому... Наше "патріотичне" українство, заангажоване в "націоналістичних" організаціях, не проводить систематичної роботи по поширенню знань щодо Голодомору та його організаторів.

Ось просте питання... Відомо, що багато людей з зони Голодомору втікали до Києва і тут померли на вулицях. Згідно одного з джерел, щодня на вулицях Києва їздили спеціальні авто і збирали мерців.
А де їх ховали ?

Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!

Зображення користувача Володимир Самотий.
0
Ще не підтримано

Якщо задокументувати організаторів Голодомору, а потім прослідкувати за їхніми внуками і правнуками, то виявиться, що це наша українська влада.

Зображення користувача Володимир Федько.
0
Ще не підтримано

Не тільки наша, а й російська...
Головне в духовній спадкоємності!

Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!