Утримуюча місія

За усієї етнічної й культурної різноманітності Російської імперії та її геополітичного спадкоємця — Радянського Союзу, будь-які масштабні проекти в них здійснювалися на основі альянсу великоруського (термін «великоруський» є усталеним у російській етнології і позначає етнос «русскіє») і українського народів. Попри усі претензії до Російської імперії, вона була спільним великорусько-українським політичним феноменом. Коли гармонія цих стосунків через ті чи інші причини порушувалася, потерпала не стільки окремо Росія або окремо Україна, скільки увесь східноєвропейський цивілізаційний проект, який був (в явному або завуальованому вигляді) продовженням проекту візантійського.

Саме Україна стала тією «критичною масою», котра перетворила у XVIII столітті Московське царство на Російську імперію, у 1922 році дозволила утворити СРСР (і, власне, в якості союзної держави, а не унітарної з автономіями), а в 1991-му ліквідувати цю державу. Саме Україна перетворила СНД на порожню формальність, сконсолідувавши на пострадянському просторі антимосковськи налаштовані режими у неформальний блок ГУУАМ.

Примітно, що лише після приєднання частини України до Московського царства в середині XVII століття державна ідеологія останнього збагатилася «київським» сюжетом (багато в чому завдяки «Синопсису» Інокентія Гизеля) — чітко усвідомленим уявленням про історичну наступність між Київською та Московською Руссю, а також уявленням про «триєдиний руський народ» і про самодержця «Великої, Малої та Білої Русі»; першим ідеологом імперії став український барокковий письменник Феофан Прокопович. У певному сенсі Російська імперія утворилася шляхом синтезу московської системи влади та київської освіченості.

У наступний період російський імперський дискурс своїм розвитком і поглибленням багато в чому зобов’язаний мислителям, письменникам, державним і церковним діячам українського походження — св. Димитрію Ростовському (Тупталу-Савичу), братам Розумовським, Гоголю, Михайлу Максимовичу, св. Іоанну Шанхайському (Максимовичу), св. Лаврентію Чернігівському. Майже всі батьки-засновники євразійства були етнічними українцями — саме вони найбільше (хоча і явно недостатньо) усвідомили роль українського начала в розбудові Великого Континентального Простору.

Державність, оформлена в царювання Петра I, значною мірою перекручувала ідеал сакральної цивілізації. Окрім усього іншого, це виявилося також і в придушенні власне українського начала. Усупереч поширеній думці, русифікація України, уніфікація культурної і політичної сфери за «петербурзьким стандартом» вели саме до послаблення, а не до посилення імперського начала, свідчили про відхід від принципів священної Імперії у бік західницьких ліберальних або абсолютистських моделей. У Російській імперії виявилося неможливим реалізувати ні іманентно великоруські, ані іманентно українські етичні і метафізичні ідеали, — нова напівсекулярна поліцейсько-бюрократична держава перемолола і Московське царство (у XVII столітті), і Запорізьку Січ (у XVIII столітті) з їхньою есхатологічною спрямованістю та системою сакральних ідеалів.

Російська імперія, а потім і СРСР були б у всіх відношеннях більш стійкими структурами, якби від самого початку позиціонували себе на рівні офіційної ідеології насамперед як великорусько-українські проекти та якби українську шляхту було легалізовано в політико-правовому просторі Російської імперії саме як українську. Якби, зрештою, обидва ці народи, а не один лише великоруський, вважалися рівноправними носіями державотворчого начала.

Проте самі українці поки що історично реалізувалися не як активний формотворчий — імперобудівничий — етнос, але скоріше як пасивний — імперонаповнюючий та імпероутримуючий. Роль української діаспори для Росії виходить за межі звичайної національно-культурної меншості, — українська діаспора в Росії має системоутворюючий характер. Так, якщо великоруси, потрапивши до України, нерідко відчували себе тут носіями певної історичної місії (наприклад, встановлення радянської влади у Східній Україні, а у передвоєнний період — і в Галичині; боротьба з «бандерівцями» після війни; державне і промислове будівництво), то українці, які потрапляли до Росії і, як правило, не убачали ніякого провіденціалізму (тобто вищої місії. — Ред.) у своїй міграції, службі або будь-якій іншій діяльності на новій батьківщині, фактично і були тією силою, котра «збирала» Великий Євразійський Простір, «вибудовувала» багато російських регіонів.

З огляду на сказане зовсім не випадковою є популярність погляду на етногенез великорусів як на процес постійної міграції представників давньоруських племен з території сучасної України до Північно-Східної Русі й культурної асиміляції ними місцевих угро-фінських і туранських племен. Згідно з цим поглядом, у XVII—XX століттях цей процес трансформувався у безперервну міграцію українців до Росії та їх «розчинення» у великоруському середовищі.

Відчуваючи тяжіння до степового і лісостепового ландшафту, українці більш-менш рівномірно розселялися по Великому Євразійському Степу в широтному діапазоні України, тобто на півдні європейської частини Росії, у Казахстані, на Далекому Сході (схожі ландшафти українські емігранти заселяли по всьому світу — у США, Канаді, Латинській Америці, Австралії).

Великий Євразійський Простір (і особливо Північний Кавказ, Кубань, Нижнє Поволжя, Башкирія, Казахстан, Західний Сибір, Далекий Схід — «Зелений Клин») із XVII століття і дотепер утримується значною мірою саме етнічними українцями та їхніми асимільованими нащадками: духівництвом і чиновниками, селянами-переселенцями й козаками, військовиками та інженерами оборонних підприємств, нафтовиками й газовиками, вигнаними з України під час колективізації «куркулями» й вигнанцями-«бандерівцями». Українці складали істотну (іноді домінуючу) частину і в початковій колонізації азіатської частини Великого Євразійського простору, і в «столипінському» переселенні, і на численних «будовах комунізму», і в міграціях радянського часу (освоєння Сибіру, Крайня Північ, казахстанська Цілина).

У 1639 році сподвижники Єрмака із символічними іменами — вісімдесятилітній козак Іван Черкас Александров («черкасами», як відомо, в московських документах XVI—XVII століть називали українців) та Іван Московитін дійшли до Охотського моря і заснували на узбережжі майбутнє місто Охотськ, що означало вихід слов’янської євразійської держави до Тихого океану. Заснування ж самої Москви пов’язується з діяльністю київського великого князя Юрія Долгорукого, а її містичне піднесення починається з митрополита Київського та всія Русі св. Петра (волинянина за походженням). Саме йому належить пророцтво про Москву; він також благословив московського князя Івана Калиту побудувати церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці (нині Успенський собор Кремля), де відбувалася коронація царів та настолування патріархів.

Можливо, для розуміння «утримуючої» місії українського начала в Росії символічними є й прізвища губернаторів граничних російських регіонів (за станом на літо 2000 року): на західному напрямку — Леонід Горбенко та Михайло Прусак (Калінінградська й Новгородська області), на східному — Євген Наздратенко (Приморський край), на північному — Олександр та Олексій Лебеді, Леонід Рокецький (Красноярський край, Хакасія, Тюменська область), на південному — Микола Кондратенко та Євген Савченко (Краснодарський край і Білгородська область). Красномовним є й ряд імен українців — піонерів космонавтики та ключових постатей радянського ракетобудування, чиєю працею було забезпечено захист Великого Євразійського Простору: Микола Кібальчич, Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей), Сергій Корольов, Володимир Челомей, Михайло Янгель, Валентин Глушко…

На освоєні землі Російської імперії українці принесли із собою свої методи господарювання, свої стереотипи поведінки, свою кухню, своє ставлення до землі, сільськогосподарські традиції і ширше — свій спосіб облаштування навколишнього світу. А елементи народної матеріальної культури, як відомо, набагато стабільніші від національної свідомості, яка розмивається уже у другому-третьому поколінні переселенців. У сучасній Росії небагато людей, у яких не було б родичів в Україні або українських предків; український етнічний вплив змінив антропологічний вигляд великоруського народу — недаремно ж останнім часом виділяється окремий етнічний великоруський підтип — український (поряд із поморами, сибіряками, донськими, уральськими й іншими козаками, старообрядцями деяких согласій, центральноросійським підтипом та ін.). Безсумнівно також, що відтік пасіонарних мігрантів з України до Росії й інших республік колишнього СРСР — на утримання Великого Євразійського Простору — значно послабляв власне український соціальний, технологічний і культурний потенціал.

Теперішня прозахідна орієнтація значної частини української еліти може розглядатися, окрім усього іншого, як контрреакція на домінуюче в офіційній дореволюційній та радянській ідеології уявлення про національне покликання Росії й України: Росія мислилася цілком есхатологічно — як «збирачка земель», «оборонниця православних народів», «надія світу», «оплот комунізму», а Україна — як «житниця», «кадровий резерв», «всесоюзна здравниця» (та «окраїна» — Ред.).

Усередині самої Росії існує декілька цивілізаційних «швів», по яких при крайньому загостренні тих чи інших несприятливих обставин державний простір може розпастися. До таких можна віднести кордон слов’янських / неслов’янських регіонів, «синього» / «червоного» електоральних поясів, південновеликоруських / північновеликоруських / сибірських субетносів, кордони домінуючого впливу різних угруповань регіональної еліти і т. д. Особливість реетнізації — етнокультурного відродження — української діаспори полягає в тому, що цей процес не несе загрози національній безпеці Росії. Через різні історичні та культурні обставини українсько-російські відносини грунтуються на принципі позиціонування російського начала як активного, українського — як пасивного. Тому саме грамотна й розумна політика російської влади стосовно української діаспори Росії може мати не лише вузьколокальне (культурне й освітнє), але й стратегічне значення, — украй важливе для правильної конфігурації сил на пострадянській, загальноєвропейській та навіть загальносвітовій політичній арені.

Для самої ж України східна (передусім російська) українська діаспора може стати великою силою в різноманітних соціально-політичних і економічних процесах. Проблема сучасної української політичної еліти полягає у здрібненні масштабу її мислення та дії, у розмитості пріоритетів, у закритій системі елітного рекрутування, у відсутності вертикально зорієнтованих владних структур та яскравих харизматичних лідерів, у слабкості молодої генерації еліти з позитивною програмою та адекватною системою політичних цінностей і геополітичних уявлень. Усе це ставить під загрозу саме існування Української держави.

Останнім часом в Україну для співробітництва запрошується чимало російських фахівців з економіки, політології, політичних технологій, журналістики та інших галузей. Але більшість з подібних «спецов» розглядають «эту страну» лише як місце вигідного заробітку (оскільки претендують на значно вищу оплату, ніж місцеві колеги; у самій же Росії має місце порівняно висока конкуренція). Звідси й хижацьке ставлення (нерідко навіть неприховане) до української економіки та суспільства. Безсумнівно перспективнішими є кадри, пов’язані з Україною своїм генетичним походженням.

Як правило, російським українцям невластиве почуття ущербності та комплекс «молодшого брата», їм зрозуміліший глобальний і стратегічний масштаб мислення, для них є природним євроазійський досвід (як чисто практичний — скажімо, спільне проживання з неслов’янськими народами, — так і екзистенційний), їм у цілому непритаманні «невизначеність» особистості та «безхребетність», які є чи не найяскравішими рисами сучасного українського антропологічного типу.

Потенційно вони поєднують у собі кращі стереотипи поведінки, украй потрібні зараз їхній історичній батьківщині. Пошук, запрошення та залучення вихідців зі східної діаспори до певних українських проектів, зорієнтованих на державне будівництво та розвиток системи стратегічної й інформаційної безпеки України, а також у галузі високих технологій, може мати серйозні перспективи. В контексті сучасних українських проблем та негараздів місцеві українці та українці Росії у процесі синергетичного співробітництва здатні продемонструвати цікаві приклади інноваційного розвитку в багатьох галузях, що сприятиме переходу України до нового типу цивілізаційної організації.

Отже, українська діаспора Росії має колосальне значення і для Української держави, і для українського суспільства, — без східної діаспори не може бути Соборної України.