Глобалізація і нації. Перша частина.

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК

ГЛАВА І: ВІДПОВІДІ НА ВИКЛИКИ ДОБИ





I. Як держави ламали ціле



Колись світ був влаштований просто й нехитро - людство ділилось на племена та роди. І все було ясним всередині родів і племен: був голова роду, і всі корилися йому - «бо так було завжди». Були серед роду волхви, і всі поважали їх - бо їхньою справою було спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на користь роду. Хоча було ще й молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй бурхливій енергії в нападах на сусідів. Як набіг вдавався, то додому повертались з трофеями. Та на тих трофеях довго не протягнеш і життя не проживеш, що там у них хапнеш? Кілька горшків та тарілок глиняних? Все то була, знай, справа молодеча. То ж кожне покоління обирало собі нового ватажка: він ними верховодив, він їх і на сусідів водив. Звичайно, що на голову роду на той час він навіть і у думках не мітив - відчував, настане тая година, коли, можливо, його теперішня братія й обере старійшиною. Здавалося, що так було завжди і так завжди буде.



Але час минав, знаряддя праці вдосконалювались, кожен робітник все більше й більше додавав до спільної купи, а рід багатів. А що файно - парубоцтво зі своїми ватажками з більшою здобиччю з походів почало повертатись. Сусідні роди теж заможнішали, отож багатшими ставали й трофеї. Хлопці почали зазнаватися - ми стільки добра для роду нанесли, що ви й за місяць не впоралися б змайструвати, тепер ми місяць відпочиватимемо. Минали роки, змінювались покоління, зростав достаток, зростали й претенсії парубоцтва на вільний від виробничої діяльності час, їх все більше й більше приманювали походи та пограбування навколишніх земель. Не всім це подобалося навіть в середовищі самого парубоцтва. Більш лагідні дома зоставались, горшки ліпили, а більш войовничі залишались вірними своїм парубоцьким забавам, - за те одне одного й зневажали. У багатьох народів (насамперед аріїв) виділяється декілька різнорідних прошарків: волхви, трударі та воїни, - які і формують систему роду чи племені. Над усіма ними вивищувався старійшина, що надавало цілісності такій системі.



Та чим далі, тим більших переваг давав грабунок. Ватаги молодців з декількох родів об'єднувались для спільних нападів на сильних сусідів (як, скажімо, германські молодці єдналися, щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність вже під орудою чужого спільного ватажка.



В якомусь із наступних поколінь народжується особливо рішучий ватажок, який відчуває, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, стає невідворотним. Так само як і його наслідок.



Здобувши владу над ближніми племенами, ватажок-переможець, тепер уже князь, починає поширювати свою владу на дальні племена та інші народи.



Сталася дуже цікава й значна подія в історії людства. Частина цілого, вийшовши із цього цілого, з»єдналась з іншими подібними складовими інших цілих - і всі вони разом утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим, стало тепер його часткою. Частини племен, касти воїнів, які вилонились з різних племен, утворили нову цілісність - державу. Колишні «ціле» стали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники - посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, підтримуючи порядок в окремих селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі гуртом вони сформували апарат управління і підтримки порядку в новоствореній країні – себто, державу.



За роди і племена ніхто вже й не згадує. Сучасний світ належить не їм, а поділений між країнами. І ворогують між собою вже не роди, а країни (точніше, ворогують виразники інтересів країн - держави).





II. Як ціле ламає держави



Ми є свідками того, як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. У старіючих держав відпадає охота воювати. Світ поділений. Останні спроби його перекроїти обійшлись надто дорогою ціною. Навряд чи щось подібне повториться.



Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свій народ, що її замешкує. В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну, національну, економічну - фірми, що складають її цілу економіку.



Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить тривалий період. Аж допоки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно заявляти про себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Він вкладається у розширення виробництва. Виробництва зростають, стають сильнішими й витісняють та поглинають слабших конкурентів. Цьому явищу була дана назва - концентрація капіталу й виробництва. Компанії невблаганно зростають і не менш напруженішою стає і їх боротьба між собою. Одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об»єдують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень.



Економічні взаємостосунки країн, що існували завжди у вигляді торгівлі, набувають інших рис. В добу колоніальних завоювань європейські компанії почали вивозити на впідпорядковані собі території не лише товари, а й капітал. Іншими словами, почали вкладати гроші у розбудову виробництва в наново здобутих землях. Цей процес посилювався, і вже на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Така тенденція подальшого економічного розвитку стала прикметою нової епохи. З того часу вона ніколи не зупинялася.



Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн підпадали під контроль поодиноких гігантів, що, як ті спрути, добувались своїми могутніми щупальцями до всіх закутків національного господарства. Скажімо, у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1].[Mason, Edward S. Introduction to «The Corporation in Modern Society», 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959]. Ця молода й завзята сила ще наприкінці 19-го століття стала намагатися накидати державам свої умови. Усвідомивши для себе в цьому небезпеку, держави вдалися до оборончих заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Більше того, якщо якимсь корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави рішуче брались до їх примусового поділу. «Вони зосередили занадто багато сили»- такий суворий вердикт надавав державі всі підстави, щоб убити успішну компанію.



Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли в обхід – за кордон. Саме це і стало причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів на кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає впровадження Антимонопольних Актів у всіх розвинутих країнах. Втративши можливіть зростати вдома, корпорації намагаються зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи могутнішати за межами країни, деякі корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно, це робить їх все менш охочими танцювати, як держава каже. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але зазнавши тиску від сильнішого суперника, намагаються сховатися під пелену держави. Чи не найяскравіший тому приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, заплилі жирком, гіганти-бики почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Куди й ділась їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє вагоме слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видихнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.



Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься назовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори й приносять додому здобич.



Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?



Колишнє ціле – структура племен включала в себе як свою частину – прошарок воїнів. Ці прошарки вилонились із структури племен і утворили нову цілісність – структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.



Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав – компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності – транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить, і яка включить у себе держави як свою частину?





III. Корпорації ламають межі на шляху зростання.



Потреби економічного зростання вже зламали декілька перешкод, що політичний устрій виставляв на його шляху. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Всім цим володів феодал (пан), член князівської дружини. Феод, у той же час відігравав роль адміністративно-політичною одиниці, а феодал виступав головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався саме в таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася за такими напрямками - наділи селян урізалися до «присадибних ділянок», ці ж селяни обробляли великі панські лани, себто одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, потім у різного роду майстерні, мануфактури і пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки, як наслідок концентрації виробництва, потребує все більших масштабів. Зростаюче виробництво вимагає більшої кількості працівників. Ці люди мусили мати достатньо свободи для вільного пересування до тих місць, де потреби успішного виробництва мали потребу в додаткових робочих руках, полишаючи місця, де виробництво занепадало. Потрібно було усунути перешкоди в торгівлі з віддаленими землями для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва.. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили навіть у випадку, коли їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал стягував податки за ввіз і вивіз продукції: щоб проїхати, скажімо, від Леону до Марселю, купець, минаючи з десяток феодів, мусив заплатити з десяток мит. Капітал, що зростав, заходився здійснювати експансію в нові землі, скуповуючи тамтешні підприємства та організовуючи нові. Та феодали не збиралися безперешкодно сприяти скуповуванню виробництва у своїх феодах чужим підданим (або ставай моїм підданим!)



Виробництво рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Одночасно стара еліта висуває ідеологію консервації існуючого ладу – консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило отримати перемогу чи поразку виробництво. Як відомо, переможцем стало виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була розчавлена. Лібералізм тріумфував.



Минув час, і ми пересвідчились, як новий лад, опанувавши майже всією Землею, дав волю концентрації виробництва, і та за своїми масштабами зуміла досягти нечуваних розмірів. Кілька сотень різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але корпорації відчувають потребу в подальшому зростанні. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинених центрах. У держав, що відстають, часто спостерігається велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших процвіта безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не зовсім охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенційно). Інші, в свою чергу, хоча й раді додатковим робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо адаптація великої їх може виявитись державам не під силу, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі потоки імігрантів однієї національності не воліють розчинятися в національному морі господарів: зберігають свою мову, не переймають звичок і традицій, залишаючись чужорідним тілом, що в любий несприятливий момент може повернутись не на користь державній безпеці в цілому, тобто цей факт містить потенційну загрозу національній політиці цієї держави. І держави пильнують цього.



У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розбігаються. І чим далі, тим помітніше. Чим більшими стають корпорації, тим менш вони воліють виструнчуватись за кожною примхою держави. Чим далі вони розростаються, тим некомфортніше їм почувається у володіннях власної держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, у простір всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, у простір всього світу. Тому й зовсім не дивує, що нової популярності знову набув затертий було лібералізм. Він повертається під злегка підновленим ім'ям - неолібералізму.



Державний лад планети виявляється перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більше виступає для сьогодення безприбутковим спадком минулих епох.



Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання – є головною властивістю виробництва. Будь-які межи рано чи пізно стають затісними за для нього.



Властивість виробництва зростати – зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.





IV. Якісно інший випадок.



Щоправда і самим державам не є вперше відстоювати свою цілісність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.



Держави, що були утворені в результаті вибуху завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. І спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов»язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом, добре окублившись у своїх феодах, феодали почали розглядати владу короля як зайву. Вони замикаються в своїх феодах, воліючи обмежити владу короля, і бажають залишити його лише як об»єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддають йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.



У боротьбі з власними феодалами королям доводилося маневрувати: використовувати боротьбу феодалів між собою. Бувало, що вони ставали на бік буржуазно-ремісничого населення міст, яке боролося проти влади феодалів. Не гребували й вони виступати в ролі прибічників полегшення долі кріпаків.



Королі уособлювали держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. На той час держави перемогли, бо економічні одиниці-феоди, ломаючи цілісність держав, просто кришили їх на дрібніші державки. Феоди не ламали цілісність держав, утворюючи нові позадержавні цілісності.



Тепер перед державами виникла якісно нова загроза. Адже їхніми економічними одиницями в першу чергу виступають вже не сільськогосподарські, а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченного зростання.



Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія: компанії ширшали, нарощували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки додому. Разом з ними міцніли і держави за рахунок зтягування податків зі зростаючих прибутків компаній. Компанії багатіли, і держави раділи тому, як батьки радіють дітям, що пнуться в ріст і міцніють в силі. Але для змужнілих компаній державна опіка поступово перетворюється на надлишковий тягар. Почуваючи себе зручно і безпечно, вони починають розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковують їхні рухи. Держава в якості верховного нейтрального арбітра ставала на перешкоді переросткам-здорованям, що бажали й надалі поїдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам і шукає захисту в держави, вимагаючи від неї державного втручання, вітаючи регулюючу функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який призначена держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всім цим трьом пунктам зіткнення корпорацій-гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес, держави вимагають більш двайливого відношення до природи, тобто застосування в процесі виробництва запобіжних заходів: фільтрів, очисних споруд, - а значить, нових більш вартісних технологій, які зменшували б забруднення. Крім того держави вимагають від корпорацій забезпечення своїх робітників соціальним захистом: виплатами по безробіттю, пенсіями, вкладанням грошей в охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій і драматично зменшувало їхній прибуток. Це був удар по першому пункту.



Але на цьому не закінчилось, держави починають втручатися в процес ціноутворення, прискіпуючись наскільки обгрунтованими є певні ціни, а почасти просто безцеремонно диктують максимально допустиму ціну. І таким чином зменшують потенційний прибуток корпорацій. Що було ударом по другому пункту.



І врешті решт, стаючи на захист дрібного бізнесу, держави починають урізати апетити корпорацій-гігантів, перешкоджаючи їм на шляху цілковитого захоплення ринку. Що в свою чергу вдарило по третьому пункту.



На додаток до всіх вищезгаданих обмежень держави вдалися обкладати корпорації й найбагатших акціонерів збільшеними податками з метою надання за їх рахунок допомоги біднішим прошаркам населення.



Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираний ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим далі зростала сила корпорацій, тим упертішим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Та потрапивши в загрозливе становище, держави вдалися до вже випробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більша небезпека загрожувала державам, тим більшими союзниками трударів та дрібного бізнесу вони ставали. Перші Антимонопольні Акти були впроваджені як захід, спрямований проти цінової монополії - на захист трудящих, та на захист інших немонопольних фірм - на користь дрібного бізнесу. Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію, і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави – зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги в суспільстві. Більше того, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх завдань у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, які, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.



Боротьба “держави-економічні одиниці”, не є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації – лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання “з іншого світу”. Звідси бажання повернути державу назад у “її світ” – підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Та оскільки при функціонуванні нерегульованого вільного ринку годі відвернути соціальні проблеми, то держави не могли залишатися осторонь цих процесів.



Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це і стало причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.





V. Сильні нації втрачають свої корпорації.



Але намальована картина поступово відживає своє. З розпадом комуністичного блоку, що свідомо підбурював відсталі держави до протистояння передовим, до протистояння напливу транснаціональних корпорацій з одного боку, і всіляко підігрівав незадоволення корпораціями у розвинутих країнах з іншого, зв'язка держава - її корпорації, починає остаточно виснажуватись. Тепер вже немає тієї небезпеки, якою виступали соціалістичний табір з її комуністичною ідеологією, підпираною та поширюваною ним.



Остання доба об'єднань гігантів між собою внесла нові нюанси. Тепер, коли перевиваються один з одним давно прославлені гіганти, місце штаб квартири стає проблематичним. Скажімо, коли зливалися Даймер-Бенц та Крайслер, місце штаб-квартири з однаковим успіхом могло бути вибраним і в США і в ФРН. І те, що врешті решт обрали ФРН зовсім не значить, що за певних обставин її не можна буде перенести в США.



Раніше, коли гіганти підминали всіх удома і виривалися на оперативний простір світового ринку, ці гіганти були виразно національним явищем. За кордоном вони відкривали чи скуповували виробництво, що розцінювалося як допоміжне для основної активності, яка продовжувала реалізуватися «вдома». Тепер, коли злучаються компанії, жодну з яких складно назвати філією іншої, то приналежність такої компанії стає непевною, розмитою. Перенести таку штаб-квартиру з Сіетла у Франкфурт-на-Майні не є неуявлюваним (принаймні, це не те ж саме, що перенести її у Браззавіль чи у Київ).



Більш того. Все сильніш помітною тенденцією стає купівля і продаж іноземних акцій. Особливого розкрилля ця тенденція набуває по мірі того, як Інтернет стає звичайною річчю для все більшого кола людей. Надалі більше акцій народних компаній потрапляють у володіння закордонних власників.



Виникає цілковито нова ситуація, якої не існувало раніше. Маючи філії по всьому світу, велика частина з яких нічим не поступається головному виробництву, постійно збільшуючи відсоток закордонних власників, корпорації втрачають колишні дитячі сентименти до прабатьківщин. Приміром зовсім недавно віце-президент Nortel - одного з гігантів Канади, заявив, що його компанія “не винна ніяких вірностей Канаді … Те, що ми були народжені тут, зовсім не значить, що ми будемо залишатися тут. Канадійці не повинні відчувати, що ми належимо їм. Місце повинно залишатися привабливим, щоб ми були зацікавлені зоставатися в ньому» - додав віце-президент Nortel. [Торонто Стар 29 апр-99] Кореспондент зі смутком підсумував: «В практичному світі міжнародної конкуренції, де націоналізм рівнозначний сентименталізму, канадійці мають призвичаїтися до того, що їхні корпорації повертаються до своїх виробничих обов'язків». (Тобто до свого головного обов'язку - давати прибуток інвесторам). Отже злука держава - концерни рветься. Рветься на наших очах.



Таким чином ліберальний підхід до справи призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підгрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до «своєї» держави і нації та до їх інтересів.



Особливо сумною бачиться така зміна сюжетної лінії для націоналістів Східноєвропейських країн. Вони рвалися з комунізму, від його інтернаціоналізму у вільний світ. Лібералізм був їхнім знаменом надії. Від комунізму, що вже давно забув за свою інтернаціоналістську риторику й будував цілком національні країни (Польща, Албанія, Китай...), вони потрапляють у світ консерватизму-лібералізму, у світ безликої конкуренції, національно безликих корпорацій; у світ, що у своєму практицизмі не бачить для себе користі від націй і не розуміє, нащо йому бути корисним націям. Цей світ значно гірший для патріотів будь-яких націй, бо у ньому немає винних, немає проти кого влаштовувати демонстрації чи йти у партизанські загони. Чи ви візьметесь воювати проти поступу вперед?



Нажаль східноєвропейські націоналісти не помічають протиріччя між лібералізмом та націоналізмом, і це може дорого коштувати і їм, і їхнім націям, і всьому звичному ладу планети.



Держава-нація-економіка завжди були триєдиним поняттям, де одну складову не можна було відірвати від іншої. Тепер же великі корпорації (основа економіки), вириваючись з цього триєдиного сполучення, полишають нації і їхні держави. Таким чином нації втрачають основу для свого існування, бо яка національна культура може існувати без національної економіки, що дає цій культурі матеріальне підгрунтя для її життя?





VI. Чи вічно першим бути першими?



Майбутнє глобалізації не виглядає безхмарним. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента з того боку, з якого ще 10 років тому ніхто його не сподівався.



20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже теж саме населення, що і Китай (зараз 1014 млн проти китайських 1261 млн), скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час. І Китай обіцяє подвоїти свій ВНП протягом наступних 10 років.



Як Китаю вдалося досягнути цього дива, котре, як маємо змогу пересвідчитися, набагато перевершує диво японське? Денаціоналізувавши дрібні підприємства (створивши дрібний бізнес), вони надали можливість вибору, утворили сприятливе середовище для народжування майбутніх національних Фордів та Біл Гейтсів. З іншого боку такі дії забезпечили основу для конкуренції всередині країни. Китай почав заохочувати іноземні приватні інвестиції й сміливо зустрівся зі світовою конкуренцією. Словом, він відмовився від всього ідеологічного мотлоху комунізму. Але при цьому держава не випустила зі своїх рук командні висоти економіки. Якщо порівнювати з США (де 500 компаній із загальної кількості в близько 3 млн. дають 2/3 всієї продукції), то можна сказати, що Китай утворив мільйони приватних компаній, залишивши у власності за собою лише найбільші 500. Що з цього випливає? Дві надзвичайно суттєві речі.



Перша - якщо б Китай приватизував би все, він увійшов би в світову конкуренцію як блюдо для бенкету іноземних корпорацій, бо дрібненькі компанії не спромоглися б протистояти іноземним гігантам. Він би безславно впав і перетворився б на безліч філіалів Тойот та Сіменсів. Або він чекав би, коли його дрібний бізнес поступово б розрісся до потрібних гігантських розмірів. Але до цього часу довелося тримати країну в ізоляції від іноземних конкурентів, а отже безнадійно плестися в хвості, бо нема іноземних конкурентів - немає й розвитку. Та й взагалі, навіщо руйнувати готову велику корпорацію, щоб потім чекати, коли природним шляхом виростуть такі самі інші? Чи це не безглуздя? (На жаль саме цей шлях обрала Україна).



(Не забуваймо, що мова тут йдеться не про комуністичну державну економіку, а про комерційну корпорацію, котра бере участь у конкурентній боротьбі, і яка нічим взагалі не відрізняється від жодної іншої корпорації, окрім того, що її засновником і утримувачем контрольного пакету акцій виступає держава.)



Друга – в найрозвиненіших країнах світу відбувається процес втрати націями своїх корпорацій. Саме це є тією проблемою, з якою все невідворотніше зіштовхуватимуться США. Економічна могутність корпорацій - основа могутності цієї держави. Втрачаючи свої корпорації, вони втрачатимуть і свою вагомість.



Китай пропонує іншу модель розвитку. Державна корпорація утримує злуку держава-корпорація, не даючи економіці перейти в іншу позадержавну, позанаціональну площину. Така корпорація матиме підтримку держави (що посилюватиме її), й така держава і така нація не втрачатимуть свого економічного підгрунтя. Тому в довгостроковій перспективі можна не сумніватися, що Китай перевищить за своїм впливом США.



Ті нації мають шанс на майбутнє, чиї держави зберігають певну єдність з економікою. Держави, що втрачають таку злуку, залишаться без надійної підпори й балансуватимуть, немов циркач на дроті, між життям і смертю. Така єдність може бути досягнута лише за рахунок сильних корпорацій, де державі належить контрольний пакет акцій, за рахунок наявності в національній економіці сильного державного сектору.



Єдність держава-корпорації вмирає й разом з нею відмирає звичний нам світ. Тепер, коли сходяться в сутичці американсько-європейсько-японські компанії, загалом компанії багатонаціональні, їхня боротьба виходить з національної площини, й це паралізує здібність держав втручатися в такі конфлікти. Нації втрачають економіки, як свої атрибути, і втрачають національні держави, як знаряддя взаємодії з іншими націями.



Китай є прикладом нації, що спромоглася надибати інший шлях. Цей шлях не лише прискорює економічний прогрес нації. Він ще й виступає запорукою безсмертя нації. Нація житиме, допоки житиме її національна економіка.







VIІ. Західна і Східна Європи - біг у протилежних напрямках.



Сьогодні ми є свідками нового етапу глобалізації - доба мегаоб'єднань. Величезні, гігантські корпорації злучаються чи зкуповують одна одну, утворюючи ще більш велетенські економічні об'єднання. Вони відчувають: сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів. Ця хвиля мегаоб'єднань спростувала висновок для «нової економіки», який передчасно був проголосив:»Стара ідея «чим більше, тим краще» дедалі старішає.» [Alvin and Heidi Toffler. Creating a New Civilization. The Politics of the Third Wave. Turner Publishing, Inc. Atlanta, 1995] Він замінений нині на більш обережний: «Розміри - це ще не все» (втім, звичайно, вони ніколи й не були всим).



Цей процес набув особливих обертів у Західній Європі, що об'єднується. Оскільки державні перешкоди там зняті остаточно, то хвиля мегаоб'єднань гігантських економічних імперій у ще більші набула там особливого розмаху. Дисонансом на всьому цьому тлі виглядає лише Східна Європа, де процес пішов у протилежному напрямку. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезинтегруються на безліч приватних фірмочок. З точки зору глобалізації гігантські економічні імперії західних країн зустрічали в державних економіках соцкраїн подібних собі гігантів, лише дещо детренованих через відсутність конкуренції. Після хвилі приватизації західні економічні імперії у пошуках нових «територій для завоювань» вже знайдуть у східноєвропейських сусідів багато натренованих новоутвореним вільним ринком ліліпутів.



Таким чином, з точки зору глобалізації, Східна Європа, відмовившись від комуністичної самоізоляції, виплюскується на глобальну світову арену не драгліючими, одутими старими касатками, відгодованими в закритому економічному басейні, а у вигляді готових для частування смачних блюд з повненьких соковитих креветок. Лише ось чи цей шлях є кращим для самої Східної Європи?



Набагато привабливішим виглядає шлях, що був обраний Китаєм. Залишитися гігантом, поступово відростити детреновані комуністичною економікою м'язи і в такому вигляді міцно ступити на світову арену. У наслідках такої політики можна переконатися чи не на кожному кроці: майже 2/3 речей, що виставлені на продаж на ринках розвинутих країн, є китайськими.



Темпи зростання ВНП 1991-1999



 

1991-98

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

Японія

1.3

3.8

1.0

0.3

0.6

1.5

5.1

1.4

-2.9

-1.5

Китай

10.8

14.2

9.2

13.5

12.6

10.5

9.6

8.8

7.8

7.5

Південна Корея

5.4

9.1

5.1

5.8

8.6

8.9

7.1

5.5

-5.8

4.5

Чехія

0.5

3.3

6.4

3.9

1.0

-2.7

-1

Угорщина

-0.6

3.1

1.4

1.4

4.5

5.1

3.5

Польща

3.8

5.1

7.1

6.0

6.9

4.8

3.5

Україна

-14.2

-23.0

-12.2

-10.0

-3.0

-1.7

-3

Джерело: Організація Об”єднанних Націй, The World Economy in 1999

В той час, коли економіка найуспішніших східноєвропейців то підстрибувала вгору то падала додолу, економіка Китаю вже 20 років дає в середньому 10% річного приросту. Більше того, щоб продемонструвати свої непевні успіхи, Польща, Угорщина та Чехія нахапалися боргів так, що їх можливо вистачить і на наступні покоління внуків, відповідно 44,0 мільярди доларів, 27 та 24, що складає 15,91; 34 та 20,11% від ВНП. Китайські ж борги є швидше символічними - 3,45%ВНП. Та й навіщо Китаю борги, якщо його експорт у США складав 65,8 млрд $US, а імпорт 12,8? Різниця у 53 млрд вкладається у розвиток науки та у модернізацію застарілого виробництва. Додайте позитивний баланс від торгівлі практично з усіма іншими країнами:



Експорт у Китай Імпорт з Китаю (Млн US$) 1998 р.



Японія .............................21692........................41827



Німеччина ........................6113........................12362



Канада…...........................1710..........................4983



Франція.............................3428…......................6563



Британія…........................1508..........................4090



Італія….............................2541..........................4429



Джерело: CIA, Directorate of Intelligence, Handbook of International Economic Statistics for 1998



Чи може Східна Європа розраховувати на щось подібне на тому шляху, який вона собі обрала? Просте питання, бути сильним чи кволим, викликає дискусії у Східній Європі. Це сліпота чи ознака виродження? Китайська нація є набагато старішою за них. Якщо вона має сили на ривок, то де ж її поділи східноєвропейці? Теоретична та інстинктивна сліпота жене їх у стан навічно відстаючих.



Наче як у насмішку поки Східна Європа «дарує» своїх комп’ютерних спеціалістів, що масово переселяються в країни Заходу, корпорації останнього приносять роботу китайськім програмістам до дому. Hewlett-Packard Co оголосила про бажання створити 1500 програмістських робочих місць в Шанхаї, а Microsoft Corp. збирається відкрити там Глобальний Інженерний Центр.





Шлях сильних - творити власну економіку.



Відомо, що індустріалізація, що відбулася сама по собі з причин внутрішнього характеру, була лише у Західній Європі та (частково як наслідок європейської) у Північній Америці з середини 18-го по кінець 19-го століття. Індустріалізація інших частин світу відбувалась в результаті вивозу капіталів із Європи, а пізніше і з Північної Америки. Ця друга хвиля індустріалізації завжди залишалась частковою, ніколи не утворювала внутрішнього замкненого циклу.



Економіки передових країн, по мірі збільшення світової торгівлі і вивозу капіталу, теж перестали утворювати закінчені внутрішні цикли. Але залишилася системність. Зв'язки виробництв, що колись вирвалися з тісних рамок феодів на оперативний простір країн, переплелися у мережу, що дала з часом систему. Система завжди є чимось більшим ніж проста сума її скаладових. Комп'ютер є чимось більшим ніж набір його частин, викладених поряд. Окремі органи тіла не здатні нести життя. Телевізор являє собою замкнену систему. Але цю замкненість можна розірвати. Якщо з телевізора видалити трансформатор, але залишити його дротяні з'єднання з телевізором, то він не перестане бути системою. З будь-якого телевізора можна випатрошити якийсь конденсатор чи резистор. Але якщо їхні дротяні з'єднання з телевізором не зачіпати, то кожен телевізор залишиться системою. Але якщо ви складете всі ці витягнуті елементи у одну коробку, то ця коробка не дасть вам нічого більше ніж набір елементів, кожен з яких зв»язаний зі своєю власною системою. Марно чекати від них властивостей вищої системи, вони не створять нового ефекту, який дають елементи, що з'єднані в працюючу систему, якою є телевізор. Так виробничі одиниці та зв'язки між ними в країнах, що розвиваються, не складають системи, що перешкоджає появі внутрішніх рушійних сил, які могли б штовхати самостійний розвиток цих економік. Окремі заводи західних фірм на їхній території - це ті самі трансформатори та конденсатори, що витягнуті з систем західних економік.



Економіки Західної Європи та Північної Америки розвивалися природним чином, коли розвиток кожного елементу економічної системи країни підштовхував до розвитку всі інші елементи. В інших частинах світу розвивалися окремі елементи систем передових країн. Ці елементи були включені у системи тих самих передових країн, і ніколи не утворювали внутрішніх систем на території перебування. Таким чином у відсталих країнах ніколи не з'являлося ефекту системності, що породжує внутрішні сили, які могли б підстьобнути внутрішній розвиток економіки. Без цього економіки цих країн були приречені бути завжди «на буксирі» у передових економік, а отже бути завжди у рядах відстаючих.



Але наприкінці 19-го століття і протягом 20-го в деяких інших країнах здійснилися пробої. Ці країни стали наздоганяти передові й навіть кидати їм виклик. Країни, які тяглися «на буксирі» передових економік не були здатні на це. Це свідчило про те, що в цих країнах з'явилися самостійні внутрішні сили, що штовхали їх у перед. А також і про те, що вони самі спромоглися збудували свої внутрішні економічні системності. Як це сталося?



У всіх подібних випадках саме держави цих країн, стежачи за відставанням своїх економік, вирішили активно втрутитися в перебіг подій.



Японська держава засновувала потрібні компанії і розвивала необхідні галузі економіки, вона вливала капітали у благенькі приватні компанії, що народжувалися. Штучно зароджена і підтримана державою індустріалізація дала дивовижні результати. «З 1890 по 1938 роки японський ВНП зростав 3,3 % в рік, на багато швидше ніж Сполучені Штати чи країни Західної Європи на подібному етапі розвитку.» [Encyclopedia Erata]. З ростом приватних корпорацій держава відмовлялася від державних, бо приватні вже були здатні заступити їх. З часом приватний бізнес породив справжніх монстрів, які тепер відомі всьому світові. В результаті вже дванадцятка приватних компаній визначила собою систему японської економіки. Але державний контроль за корпораціями зберігся і по нині і навіть дещо посилився після руйнівної кризи 1997-го року. Вплив держави як раніше, так і тепер спрямований на заохочення компаній завойовувати чужі ринки та на утруднення для просування чужих компаній на японський ринок. Схожі процеси відбувалися у Південній Кореї та в деяких інших країнах. Так чинили нації, які не хотіли плентатися у хвості передових країн, а хотіли бути передовими націями самі і самім вести за собою інших.





Комунізм - шлях сильних?



Щось схоже продемонстрував Радянський Союз та інші держави комуністичного блоку, які штучним шляхом ініціювали індустріалізації у своїх країнах і будували систему з своїх економік. Результати теж були вражаючими. Царська Росія з «самої слабкої ланки капіталізму» перетворилася на країну, що за ВНП поступалася лише США, залишивши плестися далеко позаду всі найсильніші країни Європи. Подібні результати спостерігалися і в інших країнах комуністичного блоку. При цім індустріалізація супроводжувалася різким зростанням рівня життя, запровадженням 100% писемності населення, безкоштовного медичного обслуговування тощо. Шлях, що був пройдений передовими країнами за 150 років, здолався останніми за 2-3 десятиліття.



Але на відміну від, скажімо, Японії, що відмовлялася від державних компаній по мірі зростання приватних, вони навпаки націоналізовували навіть ті приватні компанії, що вже існували. Результатом в більшості випадків, було створення однієї гігантської компанії, що не лише визначала всю економіку, а просто її цілком поглинула. Цей рух в повній мірі узгоджувався з загальним рухом світової економіки - це був рух до концентрації капіталів і виробництва, до більших розмірів, до системності. Але натомість, ні щоб атакувати чужі ринки, як зробила це Японія, той самий Радянський Союз вважав за краще ізолюватися від всього світу. В наслідок чого він досить швидко розгубив свої переваги і опинився позаду тієї ж Японії. Причина ясна - відсутність конкуренції як всередині країни, так і з закордонними фірмами.



З того моменту, як націоналізація охоплює всі економічні одиниці країни, економіка виступає у двох іпостасях: як ціла економічна система країни, та як одна величезна компанія. З точки зору економічної системи країни, комуністична економіка була позбавлена внутрішніх життєвих імпульсів. Якщо раніше в економічній системі передових країн якась частина (галузь чи навіть просто підприємство) просувалася вперед, то це породжувало відцентрові хвилі, що поширювали імпульс розвитку - від суміжних виробництв до суміжних виробництв, аж поки не поглинали всієї економіки в цілому. Конкуренція в кожній галузі породжувала ці імпульси, система переплетених зв'язків розносила їх по економіці назустріч один одному.



Відсутність системності перешкоджає розвитку країн, що розвиваються, перешкоджає злиттю окремих імпульсів, породжених конкуренцією, у єдиний синергетичний вузол, в одну симфонію розвитку. Але в комуністичних країнах розвиткові економіки, зібраної у систему, перешкоджала відсутність конкуренції всередині галузей. В їхній економіці імпульси розвитку подавались вольовими рішеннями керівництва: саме це керівництво вирішувало, яким елементам розвиватися спершу. А розвиток цих елементів не призводив до вільного поширення поштовхів розвитку крізь економічні зв'язки, бо «центр» приймав рішення коли, кому і як розвиватися.



Будь-яка компанія ринкової економіки, якою б величезною вона не була, залишається у стані конкуренції. Економіка комуністичних країн була позбавлена зовнішньої конкуренції. Тобто, розглянута як компанія, вона перебувала у стані цілковитої тривалої монополії. Кожна, будь-якої величини компанія не комуністичної економіки є елементом системи, є елементом економіки феода, країни, світу. Її зв'язки з іншими компаніями складають частину структури загальної економічної системи. Наявність конкурентів примушує компанію бути кращою, бути більшою, бути успішнішою. Комунізм створивши єдину компанію на всю країну, заізолював її від світу. Таким чином економіка комуністичних країн була представлена великою компанією, що була позбавлена життєдайної конкуренції. А звідси не забарився і неминучий безрух – «застой».



Відсутність великих компаній не дає можливості націям країн, що розвиваються, виступити в ролі самостійної одиниці, що завойовує чужі ринки і боронить свої. Нації комуністичних країн, хоч і мали велетенські компанії, але ізолювавшись від світу, вбили у них дух звитяги, здорової конкуренції та професійного ражу, що кличуть сильного до перемог і спонукають його бути ще сильнішим. Вони виростили могутніх Касіусів Клеїв та Майків Тайсонів, але заборонили їм брати участь у двобоях.



Вони нагадували Тайсонів після довгих років лежання на пляжах Багамів, розніжених на теплому пісочку або в м'якому ліжку, після довгих років обжирання та млості.



Таких Тайсонів не варто було пускати на ринг з боксерами-професіоналами західних країн. Спроба вивести одразу ці компанії у світ зазнала б поразки. Не мало б значного успіху і рішення продовжувати подальшу ізоляцію від світу, що невблаганно глобалізується. Зростання компаній цього глобального світу набирає все більше і більше обертів. Компанії ж заперті у клітках своїх країн детренеруються і стають слабішими. Нерівність сил лиш збільшувалася б з часом.



Ринок капіталістичних країн зі своєю конкурентною природою не перестає вилонювати все більш гігантські компанії. Комуністична теорія і практика виростила в свою чергу з інших причин та на інших засадах, гігантські компанії величиною у всю економіку країни. Час постання цих компаній був зоряним часом для комуністичних країн. Тоді вони ще не втратили своєї наступальної відваги. Їм би булоі кинутись тоді у світову атаку на «буржуазних конкурентів», котрі в ті часи ще добряче програвали в розмірах. Але комуністична теорія і практика, що породили ті компанії стали й їхніми трунарями. Перспективних гігантів, спраглих до бою з супротивниками, сховали за безпечними фортечними мурами країн, де їм судилося жиріти, трухлявіти, страждати на синдром корупції, від нетравлення шлунку та закупорки судин.





Зоряний час для цих націй було проґавлено.



Шлях комуністичних націй був важким: він встелений кістками мільойонів безвинних жертв, на його здолання в ім'я безглуздих цілей було викинуто титанічні зусилля цих націй. Комунізм протиставлявся капіталістичному світу, для боротьби з останнім комунізм мусив спиратися на міцні країни, на міцні економіки. І комунізм будував їх. Пізній комунізм, забувши про свій юнацький інтернаціоналізм, об'єднував нації на цю боротьбу. Він пропагував і закладав у свідомість образ поведінки борця як норми. Тобто він хотів штучно надихнути вибух завзяття націй. Якоюсь мірою йому це вдавалося. Вдавалося, поки були успіхи, здобуті в процесі концентрації виробництва та побудови власної економічної системності, що ясно і наочно гарантували незалежність від сильних та скорочували відставання. Комунізм став слабнути з того моменту, як зусилля, об'єднаних ним націй (частково породжені насиллям, частково ентузіазмом), перестали приносити успіхи. Натомість знову почало посилюватися відставання.





Антикомуністичні революції - втеча від сили?



На момент початку руйнації комуністичної системи штучно створені гіганти страждали на хронічний синдром дефіциту та від інших багаточисельних хвороб. На той час їм справді було не до конкуренції. За цих умов вибір подальших дій для націй справді був не з легких: або залишатися в комуністичній ізоляції й невблаганно, але все ж досить щадними темпами економічно відставати від решти світу; або сміливо й самовпевнено вийти на герць з ринковими компаніями і невідверненно їм програти, що спричинило б банкрутство цілої державної компанії з його логічними наслідками: масові звільнення, закриття багатьох підприємств, стихійні народні протести та заворушення, - і все це у масштабах цілої країни. Окрім цих двох шляхів існувало ще два інших, подібних на старті: попаювати свої величезні компанії-конгломерати на безліч окремих приватних підприємств і знову ж таки або ізолюватись або вийти на герць. Останній варіант нагадував собою процес розчленування великої касатки-хижака на безліч безпомічних мальків, опісля викинутих безжалісно на поїд ненажерливим гігантським акулам. Більшість європейських посткомуністичних націй обрали саме цей останній, четвертий варіант, тим самим втративши для себе будь-які шанси вийти коли-небудь в лідери: їхня доля тепер – тягтися у хвості, аж допоки нації існуватимуть.



Країни колишнього Радянського Союзу теж стали цей шлях, але ймовірнішим виглядає те, що більшості з них судилося піти в третьому напрямку, а саме, розпаювати свої гігантські компанії на безліч окремих приватних підприємств та ізолюватися. Причина бачиться в тому, що колишня комуністична еліта, і раніше не взірець, втративши країну, якій служила, втративши ідеали, в які вірила чи вдавала, що вірить, перетворилася на збіговисько цинічних, жадущих лише власної користі, бюрократів. Ця знавісніло егоїстична бюрократія, очоливши приватизацію, перетворила її на великомасштабне привласнення-розкрадання всього майна цих націй. Але незабаром по мірі приватизації усвідомила уразливість своїх ”нахапаних” підприємств перед гігантами ринку, що глобалізується. Усвідомивши це, вона спрямувала свій курс до «м'якої», неофіційної ізоляції. Якщо ці новоспечені олігархи пустять свої залатані на скору руку шаланди-компанії у відкритий океан ринку, що глобалізується, то будуть одразу ж потоплені при прямому зіткненні зі слонуватими та більш загартованими штормами глобального ринку компаніями-ліхтеровозами. А в разі спроби ізолюватися від економічних процесів глобалізації вже ніколи не наздоженуть західних компаній. Нації комуністичних країн після всіх потрясінь, ціною неймовірного падіння рівня життя знову повернулись бумерангом на те саме роздоріжжя - чи вийти на герць і програти, чи ізолюватися і пасти задніх. Те саме роздоріжжя, але опинились на ньому вже зі значно нижчим економічним рівнем, вже зі значно меншими економічними можливостями.



Важка промисловість, збережена в руках держав, зберегла б силу держав, і вони мали б змогу підтримувати малий бізнес, поки він не розів'ється у великий. У цьому випадку їх економікам не загрожувала б руйнація, спричинена розпадом системності їхніх економік. Не мали б спалаху злочинності, викликаного крайнім зубожінням населення та втратою робочих місць. Врешті решт вони не отримали б олігархів. І у них би збереглося верховенство держави. Натомість приватизація надала можливість ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона раніше лише управляла. Приватизація дала засіб ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона лише управляла раніше. Приватизація породила олігархів, які захопили величезні ділянки економіки у свої руки. Приватизація спричинює подальше ослаблення цих держав, які, прямо на очах, переходять під контроль олігархів. Олігархи душать потенційних конкурентів, що вилонюються з малого бізнесу. Кримінальний бізнес, як ті бур'яни, що глушать пророслі юні паростки корисних злаків справжнього вільного підприємництва, що виткнулись на весні до сонця й тепла. Лише сильна держава в руках розумного уряду, спираючись на сильний державний сектор, могла б свідомо й охоче ростити малий бізнес та захищати його як від навали західних гігантів, так і від панських зазіхань внутрішніх олігархів та дикого рекету.





Голодним вовком на волі чи відгодованим собакою у нашийнику.



Віками існували сильні нації, що мали сильні держави, і нації, чиї держави були слабшими. Коли держава сильнішої нації нападала на слабшу, то остання завжди опинялась перед вибором: чи вести надзвичайно виснажливу боротьбу, що призведе до багатьох страждань і втрат і обіцяє мізер шансів на перемогу, чи здатися і користати з переваг, що обіцяли надати переможці. Перед таким вибором, скажімо, опинялись гали, іберійці чи германці античного світу, коли до них приходили римські легіони. Чи не спокусливішим здавалось рішення здатися і скористатися всіма благами більш передової римської культури, аніж вести важку боротьбу проти володарів півсвіту? Ті, хто здавався переймали писемність, прийоми будівництва кам'яних споруд, їхній рівень життя відчутно зростав. Крім того римська влада припиняла місцевий міжплемінний розбрат, а римські прикордонні застави ставали на перешкоді вторгненням сусідів, що залишилися дикунами. Все було наче й нічого для кожного окремого представника підкореної нації. Але це той дивний випадок, коли ціле не користує від задоволення окремих своїх елементів. Навпаки, ціле переставало існувати, бо його елементи ставали елементами іншого цілого. Ніхто вже не згадає ні про лікійців, ні про ілірійців, бо з часу підкорення їх Римом їхні представники працювали і воювали на славу Риму. Тому про Рим ми пам'ятаємо, а про десятки народів, підкорених ним, ні. Вони розчинилися й перестали існувати. Для всіх інших вони ставали «римлянами».



Але візьмемо долю германців, що відмовилися розділити долю інших «дикунів». Вони знали, що багато інших відважних народів чинили опір Риму і програли, але це не зупинило їх спробувати власної удачі. Вони відмовилися від всіх принад передової римської культури, вищого рівня життя, мирного існування. Вони залишалися у своїй «дикості», вони боронилися і нападали. Вони були народом, який не хотів слідувати за чужим лідером, вони хотіли залишатись в лідерах самі. І врешті решт германській світ таки дочекався свого часу і подолав Рим!



Це і є те роздоріжжя, на якому опинились зараз народи, що не мають власних могутніх компаній: здатися і мати вищий рівень життя, але зійти з історичної сцени, втратити свою перспективу як нація, чи ступити на хресну дорогу та прийняти тривалий виснажливий бій, що обіцяє незначний шанс не піти за лідерами нинішнього світу, а самім стати лідерами світу завтрашнього дня .



Це і є вибір представників націй сьогодення: чи прийняти у себе чужі компанії-гіганти, працювати на їхню славу і силу, перейняти мову, якою написана їхня документація, і якою говорять «пани» - керівництво фірми, дивитися їхні добротні фільми і запопадливо наслідувати їхні моди та звички, і стати врешті решт частиною інших націй, чи, натомість, вступити у довготривалу боротьбу, ростити свої рідні компанії-гіганти, боронити свої ринки і атакувати чужі та не згубити свій невеликий, але шанс для власної нації і стати в голові майбутньої епохи.



Та теперішня ситуація країн, що розвиваються, є досить складною. Ростити свої власні корпорації справа не легка, вони не спроможні пустити свої корені та випнутися на поверхню посеред технологічної пустелі в умовах безводдя - відсутності економічної системності. Країни Східної Європи, що входили до комуністичного табору, мали свою перевагу в цьому відношенні перед країнами, що розвиваються: в їх розпорядженні були компанії- гіганти, вони мали економічну системність. Недосконалі, з відсталою технологією, без вміння діяти у ринковому середовищі. Але наскільки попереду вони крокували від країн, що розвиваються, які не мають подібних компаній зовсім!



Започатковані процеси приватизації важкої індустрії, були актом самовбивства для цих націй. Вони власними руками вбивають свій шанс. Чин приватизації пересуває їх у розряд країн, що розвиваються, бо вони втрачають свої великі компанії, втрачають свою внутрішню систему економіки, втрачають свою єдину, такою працею та жертвами вистраждану компанію. Горделива спонука бути лідерами самим (наздогнати й перегнати) ганебно тікає від них. Вони перетворюються на навічно задніх, з невідворотною перспективою втрати самих себе, розчинившись в історичному небутті.





VIII. “Тиранія держави чи воля людини?” Ні – влада суспільства чи влада корпорацій.



Вся історія цивілізованого людства – це боротьба суспільного та приватного інтересів. Суспільний інтерес представлений державою. Але приватний представлений не окремими індивідами, як твердить лібералізм, а тою потугою, що за деякими з них стоїть – потугою приватних господарств. Власне історія цивілізації є історією боротьби держав за незалежність. Незалежність від певних прошарків і кланів суспільства, що контролюють головні центри економічної потуги в країні. Демократична держава не та, де хтось в якійсь момент може щось сказати. Це та, яка виступає від імені загальносуспільного інтересу і захищає цей загальносуспільний інтерес від приватних інтересів окремих прошарків і кланів. Але для цього держава мусить бути сильнішою від всіх цих прошарків і кланів. Вона мусить бути найпотужнішою потугою країни.




Чому західні магнати кінця 19-го століття, чи українські нинішні олігархи мали і мають можливість провадити свій інтерес? Тому що держава безсила перед ними. Олігарх купує всіх державних посадовців, він організує “народну думку” через підконтрольні ЗМІ, він допомогає “потрібним” депутатам зайняти місце в парламенті. Щоб держава була самостійною від магнатів сила магнатів мусить бути обмежена, а сила держави мусить підтримуватися завжди достатньо високою. Вона мусить бути здатна платити своїм службовцям так, щоб тим не потрібно було продаватися. Вона мусить мати свої ЗМІ, щоб протистояти пропаганді ЗМІ кланів. Вона мусить бути достатньо сильною і авторитетною щоб пропагандувати в народі вищість загальносуспільного інтересу над будь яким приватним, і інтересом виробництва зокрема, як лише однім з багатьох інтересів суспільства.




Здавалося б комунізм мусить бути ідеальним рішенням – лад в якому немає альтернативних державі центрів потуги. Але досвід показав, що необмежене всевладдя держави не є сослодшим.
Таким чином життя не дає легких рішень – комунізм веде до узурпації влади державною бюрократією, лібералізм, в кінцевому підсумку, призводить до слабкої держави, яка не може не потрапити під вплив “сильних світу цього”, і не стати інструментом в їхніх руках.




Завдання – мати альтернативні центри потуги в державі, але залишити державу як найсильнішу потугу. Нейтральну потугу, яка не належить нікому, лише нації. А тому пильнує інтерес не приватний, а національний.




Страждання людей від всесилля держави призвело на території України до відновлення популярності ліберальної ідеології, до прагнення “вільної від держави людини”. Звідси пошуки послаблення держави.




Нажаль забувається, що слабка держава обв”язково потрапить під владу магнатів і знову розпочне репресії, лише вже не під гаслом загальносуспільного інетерсу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний.




Отже вибору між владою держави і вільною людиною не існує. Спроби послабити державу, щоб дати волю людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією невільною державою “вільної людини”.




Що ми бачимо в Україні – є поступовий перехід суспільної та економичної сили, а отже влади від держави до магнатів (олігархів). Бачимо і закономірний наслідjк – нове посилення державних репресій. Лише тепер це репресії держави-невільниці, держави, що працює на олігархію.




Україна перебуває на півдорозі від всевладдя держави до влади магнатів. Держава ще сильна, магнати вже сильні. Приватизація перехиляє ваги на бік магнатів. З кожним актом приватизації сила держави тане, сила магнатів зростає.




Ми мусимо зупинитися і спитати себе, що ми хочемо? Чи хочемо ми коритися незалежній державі, що відстоює загальносуспільний інтерес, чи залежній державі, що відстоює приватні інтереси магнатів?




Глобалізація поглиблює це питання так: що нам треба - влада суспільства чи влада корпорацій. Держава це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже коректувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівніцтво.




Вільний ринок породжує величезні економичні потуги (корпорації), які підмінають під себе державу і обмежують демократію. Щоб демократія могла існувати, держава мусить підмінати корпорації під себе, обмежувати вільний ринок. Питання стоїть так – або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія.




І загальносвітова ситуація (глобалізація) і внутрішньоукраїнська ситуація (посилення олігархів за рахунок держави) закликають нас мати сильну державу.




Приватизація прибуткових підприємств мусить бути припинена, бізнес мусить вільно розвиватися під захистом сильної держави – це нова ідеологія. Ідеологія влади нації і захисту вітчизняного виробника (як національного так і приватного).




Останнє слово




У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати "нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції", не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.




Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.




Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати "інтернаціонально безликими". Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.




Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.




Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!




Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, "де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими"[Taras Kuzio, "Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective" p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття загального спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.




Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло "чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших" є гаслом націоналізму сьогодення. "Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою" - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.




Продовження...

Гравець: 
Народний Оглядач

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка