Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
361

Путін явно прорахувався з Україною

На жаль, у Росії поняття самоповаги і самоствердження нерозривно пов’язане з приниженням іншого. Росія ніколи не була самодостатня, їй завжди був потрібен ворог, або раб для самоствердження. А це – не що інше, як комплекс неповноцінності. Україна – це приклад для Росії, якщо, звісно, Росія ще здатна чогось вчитися.

Прес-конференція Володимира Путіна «порадувала». Головні її тези: українська влада не легітимна (крім Верховної Ради, у неї часткова легітимність ), опозиція не виконала умови договору від 21 лютого, ніякої демократії в Україні немає – розгін Конституційного суду цьому прямий і очевидний доказ, ні про які вибори в Україні в даний момент мови немає, своєчасне посилення охорони військових об’єктів Російської Федерації різко знизило напруженість ситуації в Криму, можливість ввести війська є, але немає необхідності. А головне, що Росія з цією державою документів не підписувала, і що тепер усі попередні домовленості з Україною – перестали діяти.

Але, якщо виходити із путінської логіки, що Росія із «цією» державою ніяких документів не підписувала, то, у такому разі: Чорноморський Флот РФ перебуває на «цій» території незаконно, кредитів «ця» держава не брала, а за газ вже точно нічого не винна.

Та якщо продовжити «логічні» висновки Путіна далі, то такі висновки можуть працювати в обох напрямках: Калінінград, у свій час, відійшов до зовсім іншої країни, Сибір був завойований зовсім іншої державою, а землі, на яких стоїть Петербург, мають відійти до Швеції чи Фінляндії.

Настільки ж «правдоподібно» звучать твердження Путіна, що кримська «самооборона» десь прикупила і форму, і повне оснащення російського спецназу, включно з новою модифікацією автомата Калашнікова, роз’їжджає на БТРах і роздає російські паспорти.

Вона ж, тобто «самооборона», блокує військові частини, захоплює будівлі парламенту і кабміну, аеродроми, штаби і прикордонні пункти, літає на бойових літаках і вертольотах, весь час використовує російські армійські автомобільні номери і не боїться у відповідь удару з боку українських військ.

Очевидно, що все це було б смішно, якби не було так сумно. Людина у віці, невеликого зросту, з тремтячими від хвилювання руками і бігаючими очима, одягнена в пристойний костюм, сидить в не менш пристойному кріслі, і з серйозним виглядом віщає усе це.

Ні – це не Чемберлен, і, навіть, не Ллойд Джордж. Це людина, повз яку справжнє життя пролетіло, радісно сурмлячи і виблискуючи лаковими крилами. Цю людину не можна боятися. Він не готовий відповідати за свої помилки. Король виявися голим. Він смішний.

Між рядків його висловів прямо читається – поряд знаходиться слов’янський народ, якого ми в узді тримали сотні років. Він настільки знахабнів, що хоче сам по собі жити і сам визначати свою долю.

Звідси ненависть і до країн Балтії, Польщі, Чехії, Грузії та й взагалі до всіх. Як це вони без нас можуть ? Хто ми тоді такі, що без нас, без нашої керівної руки хтось може прожити ?

На жаль, у Росії поняття самоповаги і самоствердження нерозривно пов’язане з приниженням іншого. Росія ніколи не була самодостатня, їй завжди був потрібен ворог, або раб для самоствердження. А це – не що інше, як комплекс неповноцінності.

Але, якщо прийняти визначення «злочинного типу», яке розробив італійський лікар-психіатр Чезаре Ломброзо, то воно майже ідеально підходить до Володимира Путіна.

За Ломброзо, перша особливість «злочинного типу» – це здатність увійти «з парадного ходу», природним чином підіграти домінуючому настрою будь-якої групи.

І це також: підступність, підозрілість, мстивість, злопам’ятність, повна відсутність великодушності, позамежний егоїзм, владолюбство і низьке марнославство, жорстокість, педантизм (щоб усе було, як він хоче), брехливість, домінування матеріально-владних інтересів у найбільш грубій формі, заздрісність, обвальні перепади настрою від жвавого «співчуття» до повної дисфорії і злісної мстивості, гіперсексуальність, котра не угасає навіть при переході до старечого віку, брутальність, що наростає з віком.

Друга особливість «злочинного типу» за Ломброзо – це відсутність співпереживання – можливості подумки й емоційно поставити себе на місце іншого, здатності до співчуття, байдужість до чужих почуттів.

Третя особливість «злочинного типу» – це психологічний атавізм (прояви найгірших рис первісних предків) і, у випадку конкретно із Путіним, атавізм мислення, вузько-чекістського, опричного, тоталітарного, просталінського, шпигуноманського і ксенофобського.

До того ж, значно погіршує ситуацію те, що Путін підібрав собі оточення з подібних собі осіб. Безсумнівно, що частина депутатів уся така. Проведена селекція серед журналістів, і «вижили» тільки ті, хто погодився оспівувати діяння «Верховного Лідера». Створене ним телебачення розбестило ціле покоління молоді.

Під час правління Путіна були злочинно упущені ті величезні можливості, які Росія могла б реалізувати і зробити величезний крок вперед у всіх сферах.

Весь час його правління буде відзначений в історії, як роки «ганьби Росії», як роки провалу Росії на всіх напрямках.

Усі роки його правління – це роки ганьби народу, ганебного мовчання, ганьби інтелігенції, яка запобігала (у своїй більшості), перед цим нікчемою.

І на цьому важкому тлі тим більше героїчним буде завжди сприйматися вчинок українського народу, який спромігся скинути зі своєї шиї путінського ставленика.

Україна – це приклад для Росії, якщо, звісно, Росія ще здатна чогось вчитися.

Втім, можна сказати, що професія кожної людини впливає на її менталітет. Цю суть відображає приказка: погано коли пироги пече швець, а чоботи шиє пекар.

Справа не в тому, що швець не може пекти пироги, а в тому, що коли людина щось робить, то дуже часто це назавжди закріплюється у підсвідомості в неї з молодості.

І коли людина з молодості була або військовим, або чекістом, то підсвідомість у неї продовжує діяти у тому ж напрямку. Тому в політику таким людям йти не потрібно.

Звісно, що бувають приклади успішного президенства колишніх генералів. Таких, як Шарль де Голль і Дуайт Ейзенхауер. Але це швидше винятки.

Як правило, силовики схильні до різких дій, не здатні абстрагуватися від конкретної ситуації, прораховувати свої кроки хоча б на два ходи вперед.

Саме тому, коли у 1999 році Путін на чолі команди силовиків прийшов до влади, відтіснивши політиків з колишнього партійно-господарського активу СССР, не всі розуміли, яку небезпеку для країни являє це пришестя КГБ.

Адже професійні силовики, контррозвідники, службовці політичного розшуку, за своєю психологією є руйнівниками, а не творцями.

Оскільки у них у підсвідомості закладено – зруйнувати плани противника, а не зробити що-небудь корисне для реального життя.

А політика дещо інше. Це мистецтво можливого. Тут треба вміти лавірувати, говорити, наступати-відступати, керувати людьми не дуже здатними, щоб ними керували.

У спецслужбах все дещо інше. Тут не прийнято щось близько приймати до серця. До цих структур відбирають людей, які готові відмовитися від свого «я» на користь цілям, які висуває їхнє керівництво.

У цих структурах платять набагато більше, ніж іншим, але тому й вимагають від них підпорядкування такого, якого неможливо вимагати від пересічних людей.

Тут немає політики лавірування, наступу-відступу. Такі настанови виробляють відповідний менталітет, який хороший для того, щоб виконувати роботу спецслужб, але зовсім непридатний для політиків. Тому спецслужбовці просто професійно непридатні для керівництва країною.

Адже політика – це завжди пошук компромісу та балансу інтересів і тенденцій, які суперечать одні одним. Та ще й з оглядкою не тільки на коротко-і середньострокову, але і на довгострокову перспективу, та здатність до ефективного системного мислення.

Спецслужбіст повинен бути тверезим аналітиком і не ставити собі та іншим нездійсненних завдань. А політик повинен шукати позитивні компроміси між різними інтересами різних людей.

Спецслужбіст Путін працює «від супротивника», весь час грає у «гру з нульовою сумою» (якщо я виграв, то противник програв) .

Хоча політик повинен працювати «від себе» і креативно створювати нове, грати «у гру з ненульовою сумою» (коли усі сторони щось виграють, якщо спільно знаходять розумний баланс інтересів).

Наразі політика – це робота з усім населенням, а спецслужби – це робота з обмеженим колом осіб, і тому спецслужби не можуть працювати з усім населенням.

І якщо спецслужбісти захоплюють владу, як це трапилося в Росії у 1999 році (а це був по суті підкилимовий державний переворот), то країна скочується по похилій вниз.

Проте, усе що робить Володимир Путін в Україні і на міжнародній арені – це не політика, це авантюра, яка для нього може закінчитися досить плачевно. Жаль, що його нічого так і не навчив досвід лівійського диктатора Муаммара Каддафі.

Хоча незрозуміло одне. Припустимо, що сам Путін, його найближче оточення, або ті, хто приймають рішення від його імені, збожеволіли і повністю втратили здатність адекватно сприймати реалії навколишнього світу.

Але ж у російській правлячій верхівці є і цілком врівноважені й досить відповідальні люди. Невже вони не відчувають свою відповідальність за порятунок Росії від прийдешньої моторошної катастрофи?

Невже неможливо змінити ситуацію шляхом перевороту у верхівці влади, як це було колись давно, коли кілька ворогуючих кланів у ЦК КПСС об’єдналися, щоб прибрати Берію?

Найголовніша вина тих, хто не пручався путінізму усі 15 років правління цього режиму, полягає у тому, що було дозволено зомбувати мізки молодим людям.

Зараз у Росії виросло покоління цілком щирих ідеологічних путіністів. І, на жаль, вони не тільки сьогодення, а й майбутнє цієї країни. Як їх можна переробити?

Адже вони, слідуючи путінському призиву розширення кордонів «русского мира», цілком готові, задля підкорення «бунтівної» України, поставити світ під загрозу початку Третьої світової війни.

Хто може зупинити сьогодні Путіна в Росії? Якщо говорити без зайвого пафосу, то в Москві і Петербурзі є групи людей, які мріють скинути Путіна. Заради цього вони готові зрідка підставлятися під кийки силовиків і навіть провести 5-10 чи 15 діб у СІЗО. Але помирати не готові точно.

Почасти у них репутація міських божевільних, почасти людей, які роблять свій маленький бізнес в політиці.

Їх в цілому, невелика кількість. Більшість із них має якусь власність, положення, сім’ї , захоплення і т.д. І класти голову за неадекватних співгромадян ніяк не хоче.

Чим заважає нині Путін середньостатистичному москвичеві? Чому він для нього диктатор? Може він заважає йому на дачу їздити? До Туреччини у відпустку? У країни Балтії на травневі свята? Може він Інтернет відключив? Або ціни на м’ясо підняв до неможливих меж?

Тому до кризи – великої кризи, серйозної (не таких, як у 2008-2009 чи 1990-1991 роках) опозиція в Росії зробити нічого не буде здатна.

Але, коли Путін і надалі буде заїдатися зі світовою спільнотою, і думатиме, що міжнародні санкції йому нестрашні, то велика економічна криза в Росії здатна сколихнути народ. І викинути Путіна з президентського крісла, як це вже трапилося в Україні з Януковичем.

Звісно, що зараз уже про це пізно говорити, але проведи Борис Єльцин свого часу люстрацію в Росії, то точив би усі ці роки колишній підполковник КГБ Путін у Петербурзі на ОАО «Кировский завод» деталі простим токарем (сім’ю ж потрібно годувати).

Не доведи Руцькой справу в протистоянні з Чечнею до крайності, не було б у Росії свого «фюрера російського народу», який виплив на цій кривавій авантюрі.

Але якщо росіяни усвідомлять те, до якої катастрофи веде їх Путін, то вони мають якнайшвидше діяти.

Бо якщо на антивоєнний мітинг вийде 2 тисячі громадян, то їх просто розгонять. Коли вийдуть 20 тисяч, то силовики будуть шанобливо стояти вздовж кордонів протестуючих. Коли вийдуть 200 тисяч, то диктатора почне тіпати.

Але коли вийде по всіх містах і селах Росії хоча б 5 % населення – піде запит до Північної Кореї – чи погодяться вони прийняти людину з великим досвідом роботи фюрером.

Враховуючи усі ці «особливості» Володимира Путіна, можна зробити висновки, йому не потрібна була програма мінімум. Але із-за свого кегебістського менталітету він не прорахував усі наслідки Кримської кампанії. І з чим він у підсумку залишився:

1. Крим і Україну так і не відхопив, а з усім світом розсварився так, що відновити відносини йому вже не вдасться ніколи.

2. Агресією проти України налякав усіх тих, хто досі був навколо нього. Тепер ніякого Євразійського Союзу вже не буде. А існування СНД поставлене під дуже велике питання. Казахстан, Білорусь та ніші країни тепер відсахнуться від нього з переляку, як від чумного.

3. Україну і Грузію можуть не відтягуючи прийняти до лав НАТО.

4. Перед Україною відкривається реальна можливість вступу до Європейського союзу.

5. Росія почне розвалюватися, тому що ні Якутії, ні Татарстану, ні Башкирії та іншим не захочеться ризикувати спільно проживати з неадекватним президентом.

6. З Кавказом Путін може попрощатися вже зараз.

7. Однією цієї витівкою з Україною Путін знищив позитивну громадську думку і довіру до Росії на десятиліття вперед.

Таким чином можна зробити закономірний висновок: оточенню Путіна, щоб не повторити помилок челяді Януковича, легше від нього позбавитися. І це єдиний для них спосіб зберегти свої візи до розвинених країн та капітали і нерухомість за кордоном.

Підписуюсь на новини

Коментарі

Зображення користувача Олег Подорожній.

Путін хоче Україну, це його мета. Крим для нього як лакмусовий папірець реакції України та інших країн. Тому він зараз проводить розрахунки яким чином йому загарбати Україну з урахуванням досвіду в Криму. Він справедливо вважає що Україна це великий скарб, чи навіть порятунок для московії. Один з шляхів протидії - це прийняття закону про продаж цивільному патріотичному населенню стрілкової зброї, і створення з нього народної армії і проведення відповідних навчань. Інший шлях - негайний вступ в НАТО.

Братайтеся, єднайтеся зі світлими - це сила!

Зображення користувача Василь Глод.

Наша відповідь путіну- активне читання УФ24. Може статися так, що російські військові наберуться Українського Духу і понесуть ідеї Майдану в Росію, це загроза путіну. Населення Криму також може українізуватися, а це провал спецоперації, тому вони спішать з референдумом.

Радіймо!

Зображення користувача Анатолій Висота.

Гарний і чіткий аналіз. Путін не зупиниться сам. Його зупинить його ж оточення.