Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Чилі-1973: як країна уникла комуністичної катастрофи

В Україні не дуже поміченою пройшла дата 40 річниці військового перевороту у Чилі. Президент цієї країни Сальвадор Альєнде по суті став жертвою протистояння у «холодній війні» двох тогочасних світових надпотуг: Радянського Союзу і Сполучених Штатів.

Альєнде і надалі залишається у Чилі доволі контроверсійною персоною. Одними  чилійцями він розглядається мало не як герой, інші засуджують його за провокування військового перевороту. За дивним збігом обставин трагічне 11 вересня настало для громадян Чилі майже на 30 років раніше, аніж для жителів Нью-Йорка та решти світу.

Нині, коли від часу цих трагічних подій пройшло вже так багато часу, можливо небагато хто пам’ятає про те, що менше ніж за місяць до військового перевороту чилійська нижня палата проголосувала за резолюцію «AcuerdodelaCamaradeDiputadossobreelgravequebrantamientodelordenconstitucional y legaldelaRepublica» - про усунення Альєнде від влади. За неї прогодував 81 депутат, і лише 47 проти. Таким чином народ, через своїх демократично обраних представників, вимагав припинити над ним комуністичні експерименти.

Зокрема у цій резолюції говорилося про порушення Альєнде чилійської Конституції: «Нинішній уряд республіки, з моменту свого створення, прагне отримати абсолютну владу з явною метою підпорядкування всіх громадян найсуворішому політичному і економічному контролю з боку держави. Ставлячи собі за мету  створення тоталітарної системи, яка є абсолютною протилежністю представницькій демократії встановленій Конституцією.

Для досягнення цієї мети уряд вдається не лише до окремих порушень Конституції і законів країни, він  зробив їх постійною системою поведінки. Дійшовши до такої крайності, що він систематично ігнорує і зневажає повноваження інших гілок влади, регулярно порушуючи гарантії, котрі Конституція надає всім громадянам республіки. А також дозволивши і підтримуючи створення незаконних повноважень, які являють собою серйозну небезпеку для країни, оскільки вони руйнують основні елементи інституційної легітимності і верховенства закону».

 Резолюцію було прийнято 23 серпня 1973 року. Після чого президент Альєнде закликав поліцію і збройні сили підтримати його.

Власне, якби Сальвадор Альєнде був обраний на президентку посаду в 1970 році більш демократично, а не 36 відсотками голосів виборців, він би, скоріше за все, не демонстрував свою неповагу до основних демократичних принципів.

Драматична політична ситуація полягала  в тому, що більшість чилійського народу не була згодна з перетворенням Чилі на соціалістичну марксистську кубинську модель держави. Іншими словами, від самого початку майже 2/3 чилійських виборців не хотіли бачити Альєнде на президентській посаді. І тому, коли 11 вересня 1973 року президентський палац зазнав нападу, Альєнде не мав підтримки чилійського народу.

Таким чином порушення прав людини, котрі були скоєні військовою диктатурою пізніше, повинні бути відокремлені від безпосередньо військового перевороту, який був широко підтриманий переважною більшістю чилійського суспільства.

Президент Сальвадор Альєнде, який довільно трактував закони і права людини, за роки свого правління привів економіку Чилі до неминучого краху. І коли багато спроб вирішити питання його президенства мирним шляхом (через політичні канали) не спрацювали, то військові були змушені втрутитися і діяти так, як того вимагав чилійський народ. Якщо б цього не сталося, то у Чилі все сьогодні було б так само, як на Кубі чи у Венесуелі.

Смерть Альєнде у Радянському Союзі видавали за вбивство від рук військової хунти. Абсолютно інші факти наводить американський дослідник Віктор Вольський, користуючись матеріалами, які оприлюднив у своїй книзі «Cubanostra : Lessecretsd'EtatdeFidelCastro» («Куба Ностра: державні таємниці Фіделя Кастро») відомий фахівець з Латинської Америки, французький журналіст Ален Аммар.

Він зокрема пише: «Повстала армія бере в облогу президентський палац «Монеда». Наближені Альєнде і він сам охоплені панікою. Альєнде просить у командира підрозділу, який готується до штурму палацу, серію короткочасних перемир'їв, отримує їх і зрештою приймає рішення припинити опір. Він мчить по коридору другого поверху з криком «Будемо здаватися». Сповістивши підлеглих про свій намір, Альєнде повертається до свого кабінету, де його очікує начальник його особистої охорони, співробітник служби безпеки Куби Патрісіо де лаГардія ...

Кубинська розвідка створила в Чилі широку агентурну мережу. У числі інших був завербований голова президентської прес-служби АугустоОліве (агент «Перро»), завдяки якому всі думки і настрої президента Чилі практично миттєво ставали відомі Гавані. Оліве дав знати своєму кубинському патрону, що Альєнде має намір просити притулку в посольстві Швеції і доручив йому домовитися зі шведами.

Такої ганебного втечі з поля бою свого союзника Кастро не міг допустити в жодному разі і віддав відповідний наказ. Коли президент Чилі увійшов до кабінету, начальник його особистої охорони схопив Альєнде, силою посадив його за письмовий стіл і з криком «Президент вмирає на своєму посту» прошив йому голову автоматною чергою (ось і розгадка досі незрозумілою деталі легенди про самогубство Альєнде - ніби він покінчив з собою з автомата)».

Москві і Гавані потрібен був Сальвадор Альєнде як легендарний борець-президент, а не людина, яку вибила із президентського крісла її власна некомпетентність.

Можна сказати, що своїми рішучими, хоча і неоднозначними діями,  Піночет перекрив відкриття шлюзів до комунізму. Адже все йшло на те, що Чилі могла стати другою у Латинській Америці комуністичною країною.

Затятий противник лівих поглядів, Піночет брав активну участь у боротьбі з Комуністичною партією, котра набирала популярність у Чилі. Але, як сумлінний військовий, проти думки влади намагався не йти.

Мабуть саме тому в 70-х, коли влада в Чилі знаходилась в руках лівого уряду Сальвадора Альєнде, Піночет став генералом. У 1973 році він обійняв посаду головнокомандуючого і, як відзначають, не в останню чергу тому, що Альєнде вважав: Піночету можна довіряти. Проте вже через декілька місяців Августо Піночет очолив збройний переворот.

Великою мірою олії у вогонь підлив і візит кубинського лідера Фіделя Кастро до Чилі. Це трапилося у найбільш напружений для Альєнде час, коли президент намагався заспокоїти політичні пристрасті, що розгорілися в країні. Цілих три тижні Кастро тріумфально роз’їжджав по Чилі, ігноруючи заклики чилійських міністрів повернутися додому.

Фідель Кастро на всі лади розхвалював радикальні кроки свого режиму, нападав на парламентську демократію та агітував за марксистську революцію. Його чилійські послідовники голосно обговорювали проекти повної експропріації капіталістичної власності, встановлення так званого «народного правосуддя» і формування «демократичної армії».

Перспектива перетворення Чилі на другу Кубу на очах ставала реальністю. У правих опонентів уряду Альєнде та чилійських військових таке лавиноподібне наростання подій викликало гостру тривогу. І вони вирішили діяти.

Протягом всього терміну свого правління Августо Піночет не переставав називати себе патріотом. Людиною, котра врятувала країну від хаосу і від комуністичної загрози.

У 70-х роках багато чилійців дотримувалися такої ж точки зору. Саме тоді почалося відродження економіки країни, а в життя людей повернулася, здавалося, стабільність. Однак опозиція режиму Піночета існувала завжди. До середини 80-х ліві партії знову почали набирати популярність. До протестів проти дій влади приєднувалися тисячі чилійців. У 1986 році Піночет чудом уник загибелі – тоді група військових організувала замах на життя диктатора.

Судячи з усього, Піночет переоцінив міру своєї популярності в народі. У 1980 році його уряд оголосив про прийняття Конституції країни. У ній вказувався термін проведення президентських виборів. Передбачалося провести референдум про те, чи має бути Піночет єдиним кандидатом на цю посаду. На подив самого генерала, народ висловився за альтернативні вибори. Піночету довелося погодитись з поверненням до влади людей, на плечах яких ніколи не було погон. У 1990 році Піночет пішов з посади президента Чилі.

Однак, він зберіг за собою посаду головнокомандуючого. Армія підкорялася йому і тільки йому – і колишній диктатор не міг не скористатися цим. Він не тільки домігся практично повного припинення переслідувань своїх прихильників, котрих як і самого Піночета, звинувачували у злочинах проти людяності, але й зміг заблокувати ряд радикальних політичних ініціатив нової влади.

Повноваження головнокомандуючого Піночет склав тільки у 1998 році. Хоча вже через день він став довічним членом Сенату країни.

Між тим, чи існували в Чилі об’єктивні передумови для побудови соціалізму з «чилійською специфікою»? Чи успіх Альєнде на виборах був наслідком «моди» на лівизну, що охопила тоді Латинську Америку? Якщо так, то наскільки «мода» на політичні ідеї здатна співіснувати з реальним життям без збитку для останнього?

Адже Чилі до 1970 року була аж ніяк не найбіднішою країною, на відміну, наприклад, від Нікарагуа, і не конфронтуючою з наддержавою США, як це робила їхня сусідка по регіону Куба.

То чи спростовує чилійський досвід ліберальну аксіому про те, що для оздоровлення економіки і її успішного розвитку необхідна наявність тандема «вільний ринок – демократія»? І наскільки модель економічного розвитку, обрану при Піночеті, можна взагалі вважати ліберальною?

Незважаючи на всю відкритість і приватизованість чилійської економіки, створення привабливих умов для іноземного капіталу та визначення стратегічних цілей розвитку завжди залишалося там прерогативою держави. Більш того, військовою хунтою був створений спеціальний механізм контролю за інвестиціями, котрі надходять до країни, що дозволило Чилі благополучно проминути кризові для Латинської Америки 80-і роки.

І дотепер ці питання залишаються без відповіді. Можливо заважають емоції, адже режим Піночета прославився масовим порушенням прав людини. З іншого боку, не можна не запитати: а чи могло бути інакше в умовах жорстокої і безкомпромісної війни ідеологій, у якій були винні не Чилі, а наддержави в особі СРСР та США?

Після смерті Августо Піночета в грудні 2006 року, звісно, можна багато чого негативного говорити про нього. Але зараз саме Чилі є єдиною країною на американському континенті на південь від Сполучених Штатів, яка не належить до третього світу. І це відбулося саме завдяки генералу Піночету.

Очевидно, що Піночет був диктатором, але завдяки саме йому чилійцям вдалося уникнути трагічної долі кубинців і північнокорейців, які ще й досі страждають від безжалісних експериментів марксизму. І головна заслуга генерала Августо Піночета у тому, що він зміг упередити комуністичну катастрофу.

Можливо, що його намагання змінити Чилі на краще не завжди відповідали стандартам прийнятих світових демократичних норм, але він також є відповідальним за створення цивілізованої нації. По суті мало чим відрізняючись від Олівера Кромвеля, англійського лорда-протектора, чия статуя нині  прикрашає британський парламент.

За радянських часів увесь інформаційний потік стосовно подій у Чилі мав однозначне спрямування й потрактування, в результаті чого вимальовувалася вповні однозначна картина. Законно обраний народом президент герой-мученик Альєнде з одного боку та кровожерливий диктатор генерал Піночет з протилежного, чесні та прогресивні устремління чилійського народу та на противагу їм ница зажерливість світового капіталізму. Що нехитрим чином мало підводити пересічну радянську людину до такої ж нехитрої думки: «любімо ж свою «соціалістічєскую родіну» та КПСС»…

З точки зору історичної правди та історичної справедливості варто було б задатися питанням – чому саме такі непересічні політичні постаті як Альєнде та Піночет, котрі обидва опікувалися національними та державницькими інтересами, ввергли дорогу їм батьківщину в прірву лівих та правих політичних надмірностей.

Головна частка відповіді на це питання полягає, на мій погляд, в спробі, як першого так і другого чилійського політика, послуговуватись спрощеними політичними цілями та засобами їх досягнень, в пастці ілюзорності «швидкого успіху».

 Виглядає так, що вони обидва прирекли Чилі на ситуацію диявольської альтернативи – диктатури «лівих» або диктатури «правих», відрізавши свою країну від нормального шляху розвитку. До диявольської альтернативи їх підвели відомі з біблійних часів «благі наміри» та бажання досягти їх здійснення без надмірних зусиль.

Друга частина відповіді на питання стосовно причин дій Альєнде та Піночета лежить в площині зовнішніх чинників. Данайські дари допомоги двох тогочасних наддержав виявилися фатальними не з тієї причини, що саме такого результату бажали ці світові надпотуги.

Просто сторонні сили завжди зацікавлені лише у здійсненні власних цілей, а тому розглядають інші країни та народи лише інструментально – тобто спрощено.

Саме ця стороння спрощеність в підходах, котра накралась на спрощеність у підходах чилійських політиків, і дала фатальну простоту згаданого диявольського вибору…

 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи