Не відхід від світу, а практична боротьба зі злом за торжество у світі хрестиянських ідеалів було основним змістом морального вчення антиохійців. Саме ця теологічна школа дала хрестиянському світові найбільше активних діячів і моралістів. Антиохійці відкидали іудохристиянську ідею про те, що своєю смертю Ісус відкупив людські гріхи.

12071201e.jpg

Святий Іван Золотоустий (мозаїка у Софійському соборі, Константинополь-Стамбул)
Святий Іван Золотоустий (мозаїка у Софійському соборі, Константинополь-Стамбул)

Ми вже говорили, що слово «аріянство» (англ. Arianism, гелл. αρειανισμόσ – «аріянізмос») походить від слова «арії» (англ. Aryan, гелл. αρειανος – «аріянос»), а не імені Арій (англ. Arius, гелл. Άρειος – «аріос»). Слово «арії» (на санскриті – ар’я) означає «шляхетні, благородні, сонячні, ярі». Відповідно, аріянство (арійство) – це світогляд і спосіб життя шляхетних людей – аріїв.

На певному етапі розвитку руху за Царство боже слово «яріяни» почало використовуватися поряд зі словом «хрестияни» у формі «хрестияни аріянського толку» (тобто аріянського спрямування, розуміння), або просто «аріяни». Таке уточнення самоназви було цілком природним, адже слова «хрестияни» і «аріани» є синонімами і означають те ж саме: благі, шляхетні, досконалі, сильні.

Сонячний світогляд і шляхетне життя – це і є та ідея, яка дала назву аріянству (арійству). А тепер саме час дослідити причини такого уточнення самоназви. Очевидно, що ця причина мала бути дуже серйозною.

Для початку потрібно зрозуміти сутність конфлікту між аріянською та іудохристиянською партіями, дослідити метафізичні підстави цього протистояння. Воно вилилося у непримириму боротьбу двох головних богословських шкіл – Антиохійської (Сирія) і Александрійської (Єгипет).

Йдеться передусім про два головні богословські напрямки, які діяли як у формі навчальних закладів, так і без них. Більше того, «суперництво між александрійським і антиохійським богословськими напрямами підтримувалося давньою економічною конкуренцією між двома багатими та розвинутими районами імперії. Ремісники й купці Єгипту та Сирії постійно боролися між собою за пріоритет на ринках імперії» (Мещерская Е. Апокрифические деяния апостолов). Тобто обидві школи спонсорувалися місцевим бізнесом.

АНТИОХІЯ ТА ЇЇ ЦЕРКВА

Антиохія Сирійська належала до трьох найбільших міст Римської імперії – разом з Римом та Александрією. «На початку проповіді апостольської, коли вона вперше торкнулася язичників, Антиохія, ця столиця Сирії (на сході Римської імперії), перше після Риму місто, зробилася осередком хрестиян з язичників» (Мансуров Сергий. Очерки из истории Церкви.

Це було перше велике місто на шляху переходу галілеян з Галілеї до Скіфії (див.: Модель «Галілея»: програма-інсталятор Золотої доби), тому воно стало першим «мегаполісом» організованого хрестиянства.

Згідно з церковним переказом, місцеву громаду заснував святий апостол Петро, який тут був першим єпископом. Апостол Іван пішов ще далі на північ і зупинився в місті Ефес.

Саме в Антиохії приблизно у 43 році вперше зафіксована назва «хрестияни», що означає «шляхетні, благі, щасливі» (Діяння 11.26). Це слово вказує на рух до боголюдського стану, який позначається гелленським словом «хрестос», що значить «благий, досконалий». Таке спрямування було виконанням прямої настанови Ісуса: «ваш наставник – хрестос» (Матвій 23.10). Тобто «хрестияни» – це ті, що рухаються до досконалості, до боголюдської самореалізації (див. також: Хрестос чи Христос?). Швидкій хрестиянізації Сирії і Малої Азії сприяло те, що місцеве населення було етнічно і культурно споріднене з галілеянами.

Другим єпископом Антиохії був святий Ігнатій Богоносець (~35 – ~ 117), учень святого апостола Івана, друг і співучень святого Полікарпа Смирнського. За словами Івана Золотоустого, «Ігнатій був близький з апостолами, і руки апостолів лежали на його чесній главі... З ними виховувався і скрізь при них перебував, маючи спілкування з ними і в промовах, і в невимовному». На цій підставі роблять припущення, що Ігнатій був рукоположений апостолом Петром. Про цю спадкоємність також свідчить єпископ Феодорит Кирський.

Діти диявола доклали великих зусиль для переконання хрестиян, що святий Ігнатій начебто був закатований у Римі (його «з’їли леви»). Для цього у 4–5 ст. були сфабриковані його «послання» і зроблені вставки в різні тексти. Всі три версії його мучеництва заперечують одна одну, до того ж зовсім не зрозуміло, навіщо римському імператору треба було вбивати старця, якому вже пішов дев’ятий десяток.

Дослідники змушені констатувати, що «подробиці мученицької смерті Ігнатія Богоносця історично дуже темні» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. – Т. 2. С.-Петергбург, 1910. – С.75.).

Згідно з «посланнями», Ігнатій сам не хотів жити і тільки й мріяв про те, щоб його з’їли дикі звірі. Ця примітивна маячня дітей диявола була написана поганою гелленською мовою. Тому вона нагадує фальшиву передсмертну записку, похапцем нашкрябану вбивцею на місці злочину, і аж ніяк не подібна на послання святого і високо вченого єпископа.

Скоріше всього, святий Ігнатій спокійно дожив до старості (більше 82 років), так само як святий апостол Іван (понад 100 років) і святий Полікарп (понад 86 років). Останнього, до речі, пізніше також намагалися представити мучеником, і також дуже непереконливо (Лебедев А.П. Новейшая литература о мученической кончине св. Поликарпа Смирнского // Эпоха гонений на христиан. СПб.: «Изд-во Олега Абышко», 2006. – 352 с.).

А все тому, що святість і мучеництво несумісні (див.: Святі, герої, мученики). Для того, щоб стати мучеником, святому треба опуститися у Простір боротьби, оскільки у Просторі волі (Царстві божому) насильства і страждань просто не існує.

З Антиохії походить багато інших хрестиянських святих, в тому числі євангеліст Лука, тобто людей, які власним життям – чистим і гармонійним – засвідчили свої переконання. Тож Антиохійська богословська школа опиралася на потужну апостольську традицію і оснований на ній спосіб життя, тому й стала головним інтелектуальним центром арійського хрестиянства.

ЯСНІСТЬ, ЗРОЗУМІЛІСТЬ, РЕАЛІЗМ

«Характерною особливістю філософської і богословської думки представників антиохійської школи були реалізм і раціоналізм, звісно, в богословському контексті. Антиохійці прагнули до ясності і чіткості своїх висловів, за допомогою діалектики і логіки Аристотеля вони прагнули наблизити до людського пізнання всі уявлення й поняття, навіть про речі надприродні.

Прагнення антиохійців до ясності і висока оцінка ними можливостей людського пізнання приводили їх до того, що вони стирали грань між релігією і наукою, між вірою і знаннями, ототожнювали релігійне почуття з розумом. У їхній школі для розуму відкривався широкий і вільний простір. В області релігійного світогляду і церковних догм антиохійці за допомогою розуму прагнули досягти такої ж ясності, як і у вивченні матеріального світу.

Якщо александрійці своїми висновками намагалися, як правило, привести слухачів у здивування і змусити їх замовкнути, прийнявши на віру їхні твердження, то антиохійці намагалися все проаналізувати і прояснити для точного розуміння. Антиохійці вважали, що правильне формулювання і правильне розуміння сутності християнських істин дається не сліпою вірою, а «знаннями і випробуванням віри розумом». Очевидно, що вони не заперечували присутність у хрестиянському вченні таємничого і незбагненного, але навіть при цьому антиохийці прагнули висвітлити ці області «розумним пізнанням» (Дулуман Е.К. Александрийская и Антиохийская богословские школы).

При дослідженні священного писання антиохійці покладалися на раціональне осмислення тексту, не вдаючись у крайнощі буквалізму. З їхньої точки зору, зокрема блаженного Феодорита, алегоричний метод тлумачення слова Божого є порожнім фантазерством, позбавленим всякого сенсу. «Цей метод тлумачення, розвинутий до nec plus ultra (що далі нікуди – І.К.) Александрійськими вченими, які успадкували його від іудеїв, не мав жодного авторитету в Антиохії. Всі традиції минулого були там проти нього, так само й історичні умови не могли створити для нього хоч якогось сприятливого грунту». Всі алегоричні міркування, які нібито виходять з тексту священного писання – це, заявляє Феодорит, «міфи», «маячня п’яних бабусь», «байки нерозумних», «вигадки», «безглузді марення балакунів» (Глубоковский Н. Блаженный Феодорит, епископ Кирский. Том 2. Москва, 1900, стр. 34-35).

«Для розкриття істинного сенсу священного писання антиохійці застосовували історико-граматичний метод дослідження. При цьому вони звертали увагу на контекст, привід до висловлення автора священного тексту, розглядали синтаксис побудови мови, логічну послідовність, усували сумнівність і двозначність значень слів; визначали сенс писання з дидактичних, граматичних, лексичних, етимологічних, риторичних і логічних елементів. Ось зразок тлумачення антиохійцями священного писання: “Не сказано в слові божому те-то і те-то, але так-то і так-то, а тому ...”. Такі зразки тлумачення священного писання часто-густо використовують авторитетні й донині антиохийці: Євстафій Антиохійський, Феодор Мопсуетський, Іван Золотоустий та інші» (Дулуман Е.К., там же).

СОНЯЧНИЙ АРІЙСЬКИЙ ОПТИМІЗМ

Для антиохійської школи властивий світлий, сонячний, оптимістичний погляд на світ. Він відбився, зокрема, й на трактуванні сутності людини. Тіло й душа, згідно з їхнім вченням, є рівноцінними складовими частинами людини. Саме в єднанні душі (духовного початку) і тіла (матеріального початку) знаходиться гідність і велич людини: «Образ Божий полягає не в духовності людини, бо й ангели – духи, але про них не сказано, що вони створені за образом Божим. Образ Божий полягає, перш за все, в переважанні людини над природою, над усіма тваринами... Людина є вінцем світу; в людині існує гармонійне поєднання духу й матерії, і вона як мікрокосмос підноситься над усією природою» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. – Т. 4. Петроград, 1918. – С.150.).

Для антиохійців було неприйнятно вчення про тіло як гріховний початок, і вони відкрито засуджували таке вчення александрійців. Блаженний Феодорит, наприклад, з особливим завзяттям викривав Орігена за його презирство до плоті. Тіло людини, вчили антиохійці, смертне не тому, що дане людині внаслідок гріхопадіння, є результатом прокляття Божого і саме по собі – гріх, а тому, що воно таким створено самим Богом. Бог дав людині смертне тіло, щоб вона гідним чином цінувала дароване їй у майбутньому житті безсмертя (Цветков Н. Апологетический труд Феодорита Кирского. «Чтение в обществе любителей духовного просвещения». Ч. 1. – 1875, с. 317-349).

«Багато уваги приділяли антиохійці проблемам реалізації в життя морального хрестиянського вчення. Не відхід від світу, чого вчили александрійські богослови, а практична боротьба зі злом за торжество у світі хрестиянських ідеалів було основним змістом морального вчення антиохійців. Саме ця школа дала хрестиянському світові найбільше активних діячів і моралістів. Результатом цього з’явилися такі високоморальні та діяльні особистості, як Діодор Тарсійській, Феодор Мопсуетській, Блаженний Феодорит, Іван Золотоустий» (Дулуман Е.К., там же ).

На переконання антиохійців, між духом, Богом і світом надприродного, з одного боку, і матерією, дійсним світом, з іншого, існує тісний і органічний зв’язок. Світ матеріальний своїм буттям, устроєм і гармонією свідчить про те, що він є створенням Творця і відображенням його Премудрості. Отже, ніякого протиріччя між духом і матерією немає і бути не може. Між ними є тільки відмінності, але немає діаметрально протилежної несумісності. Матерія, в свою чергу, не є сама по собі злом або причиною зла, як вважає іудаїзм та іудохристиянство. Та й те, що люди називають злом, якщо його приймати розсудливо, зазвичай служить благу – як антитеза, що допомагає повніше розкритися божественній тезі. Світ ангельський також є відображенням Творця і знаходиться в тісному контакті зі світом матеріальним.

Антиохійці відкидали іудохристиянську ідею про те, що своєю смертю Ісус відкупив людські гріхи. Вони вважали і вчили, що для спасіння людині треба пізнавати істину і твердо слідувати певним правилам життя. Феодор Мопсуетський говорив, що правильне пізнання і точна реалізація вчення Ісуса Хреста так само гарантує людині Царство боже, як правильне використання знань фізики гарантує передбачувані наслідки.

Ось такий світогляд розвивала і просувала Антиохійська школа. Очевидно, що усі наведені вище положення її вчення повністю відповідають духу і букві Євангелія, а також Арійській традиції в цілому (див.: Світоглядні принципи арійства).

На діаметрально протилежних позиціях стояла Александрійська богословська школа, яка знаходилась в Александрії Єгипетській, – можна сказати, на протилежному березі Середземного моря.

Продовження: Єгипетський іудохристиянський центр 


В тему:

Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля

Арійські обряди та настанови

Іудохристиянська антитеза

Світоглядні принципи арійства

Світоглядна антитеза, лівий шлях

Сварга і дракон – символи арійства

Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами

Аріанство – релігія знань

Аріанство у слов’ян

Скуфія брахманів і Русь кшатріїв

Русь – земля Тура

Русь аріанська

Хрещення варнових богів Русі

Аріанські храми в Україні

Свята Русь – держава Золотої доби

Куди подівся Ісус Хрестос?

Святі, герої, мученики

Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства

 

Гравець: 
Ігор Каганець
702

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка