Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
268

Сучасність і солідаризм

Віддавши вільний ринок під регулювання держави, праві здали своє ліберальне вчення про вільного індивіда і "невидиму руку", а ліві, визнавши примат приватної власності, здали свою мету — комуністичне суспільство із загальносуспільним господарством. Тому усі вони хоч-не-хоч опинилися в тій зоні, яку солідаризм від самого початку окреслював як свою. А те, що мислителі солідаризму виводили з моральних та філософських засад, Кейнсі обгрунтував за допомогою математики…

I. ІСТОРІЯ



I.1. "СПРАВЖНІЙ КАПІТАЛІЗМ"



Капіталізм, що постав на руїнах феодальної системи, був справжнім. Він ще не знав, що він капіталізм, і не знав, що справжній. Але він добре знав, що йому заважають стани і державна опіка. Отож, подорослішавши та набравши сили, він якось непомітно (навіть для себе) позбувся перших і відкинув другу.



Справжній капіталізм був самокерованою системою вільного ринку. І його запанування дуже швидко далося взнаки. Породжена ним індустріальна революція спричинила таке карколомне зростання темпів економічного розвитку, що підвищення життєвого рівня уперше в історії людства стало помітним протягом одного покоління. Капіталізм зробив Європу господарем світу. З огляду на його вражаючі успіхи здавалося просто неможливим, щоб хто-небудь був незадоволений новим соціально-економічним устроєм. Країнам, що опинилися за бортом, залишалося лише шкодувати, що їх обминув цей надмогутній індустріальний ривок...



Та, хоч як це дивно, незадоволення все-таки виникло і стало зростати, і то навіть у капіталістичних країнах. І незабаром почало розколювати суспільство і реально загрожувати його цілісності. Це, кажучи словами Володимира Юрія Даниліва, сталося в той час, "коли капіталізм сягнув свого апогею, а становище широких народних мас із дня на день погіршувалось. Малий прошарок суспільства жив у найвищому добробуті, а решта народу, робітничі маси, перебували у великий нужді і гнобленні. Останні, певна річ, спричиняли в суспільстві цілком несприятливі умови, анархію і хаос. Четвертий стан пролетаріату, який дедалі міцнішав, вимагав своїх прав. Протиріччя всередині суспільства дедалі посилювались" (Данилів Володимир Юрій. Солідарність і солідаризм. Київ: KM Academia, 2000. С. 132).



Найбільшу загрозу для цілісності суспільства становили, звісно, революції і повстання, але й у періоди відносного спокою постійне протистояння класів, яке виливалося у взаємну зневагу і навіть ненависть, вносило неослабну напругу і аж ніяк не сприяло ні психологічному комфортові, ні економічному розвиткові націй. Отже, чим далі, то ясніше ставало зрозумілим, що й лібералізм, на якому ідейно обгрунтовувався "справжній капіталізм", і сам цей "справжній капіталізм" не виконують своєї обіцянки — зробити всіх щасливими.



Адам Сміт та його послідовники ліберали твердили, що в чудодійній системі "справжнього капіталізму" людський егоїзм перетворюється на суспільно корисний рушій прогресу. Людей мають обходити не громадські, а виключно особисті інтереси; при цьому "невидима рука" вільного ринку автоматично спрямовує їхню егоцентричну діяльність на користь суспільства. Ба навіть більше того — та ж сама "невидима рука" автоматично робить ціну праці справедливою. Зовнішні втручання (наприклад, з боку держави) можуть тут надто зашкодити, призвівши до диспропорцій у попиті і пропозиції як товарів, так і робочої сили, а звідси — і до громадської несправедливості.



Отже, за Смітом, капіталістична система обіцяла в теорії найвищу ефективність життєтворчих струмів укупі з автоматично випливаючою з неї громадською справедливістю. Однак реальне життя внесло свої корективи. Якщо по першому пункту успіхи цієї системи були безперечними, то по другому явно плачевними. Позаяк:



"Невидима рука" не лише запроваджувала рівновагу попиту і пропозиції, а й енергійно породжувала монополії, які, в свою чергу, нищили будь-яку залежність ціни від цієї рівноваги. З цього випливали:

а) заперечення вільного ринку ним же самим;

б) безперервне поглиблення прірви між доходами небагатьох і доходами більшості, що й призводило до напруги в суспільстві;

в) концентрація капіталів у руках небагатьох, що давало їм таку соціально-економічну силу, яка дозволяла протистояти державі. І не лише протистояти, а й переходити в наступ. В. Ю. Данилів так характеризує це явище у згадуваній вище книжці: "...Крайньо ліберальна економічна система дає можливість багатим капіталістам опосередковано контролювати або впливати на уряд у даній державі, що веде до встановлення плутократії демократичним способом" (с. 60).



Унаслідок усього цього "справжній капіталізм" так і не спромігся піднести на п’єдестал свого кумира — демократію. Стало очевидним, що політична рівність між, приміром, власником копальні та найманим гірником є примарною.



Система "справжнього капіталізму" виявилася такою, що суперечила людській природі.



Протягом усієї своєї історії людина була включена в систему соціальних зв’язків, одним з головних елементів яких був патерналізм. Особа в племені, в селянській громаді, у феоді, в античному полісі або в комуні середньовічного міста завжди відчувала себе частинкою спільноти, яка тою чи іншою мірою дбає про неї. "Справжній капіталізм" брутально зламав цей стан речей. Людину примушували стати атомом — самостійним і одиноким. Як наголошує В. Ю. Данилів, "індивідуалістичний лібералізм зруйнував колишні природні зв’язки... у суспільстві, а нові не встановив" (с. 132). А він і не збирався цього робити, бо, на переконання лібералів, відсутність патерналізму є позитивним явищем, адже позбавлена соціальної опіки людина задля виживання працюватиме з повною віддачею, а не покладатиметься на допомогу суспільства. Цей холодний логічний висновок не лише прирікав слабких на злидні і смерть, а й відбирав у людей комфортне відчуття захищеності. А захищеність та належність до колективу (що й посилює цю захищеність) є так чи інакше однією з фундаментальних фізіологічно-психологічних потреб будь-якої людини і навіть будь-якої високорозвиненої стадної тварини.



Таким чином, вільний ринок виявився неспроможним виконати свої обіцянки щодо збільшення багатства для всіх і забезпечення соціальної рівності. Він призвів до розколу в суспільстві між великими власниками і рештою населення — найманими робітниками і споживачами продукції, а також між великими власниками і державою. Урешті-решт він почав заперечувати сам себе і потребував радикальних змін.



Як наголошує В. Ю. Данилів, навіть Папа Римський засуджував сучасний йому "справжній капіталізм", в якому "дух індивідуалізму зайшов так далеко, що колись квітуче і добре упорядковане в своїй повноті різноманітно розвинуте суспільне життя було знищене, а опісля вбите... Безжалісна конкурентна боротьба засвідчує суттєву ваду. Постійно повторюючись, економічні кризи, безробіття і, як вислід останніх, злидні робітничого класу з усією очевидністю доводять її незадовільність. Найважливіше при цьому те, що вона не веде до мети економіки, загальна ж діяльність економіки простує хибним шляхом" (с. 133). Лібералізм потребував альтернативи, і виконати це соціальне замовлення зголосився марксизм. Обіцяючи усунути всі згадані недоліки "справжнього капіталізму", він запропонував витончений у своїй простоті рецепт: зробіть суспільство гомогенним (соціально однорідним, не структурованим), і в ньому зникнуть внутрішні суперечності. На практиці це уявлялося як повернення до первісного племені, але до такого, яке вже розрослося до розмірів сучасної нації (і навіть усього людства). Нація, як колись плем’я, мала вести одне спільне господарство, яке належало всім. Таким чином, зникали великі власники і суперечності між ними та рештою населення, а оскільки гомогенній нації, як і племені, не потрібна держава, то на додаток зникала і вона також. Слідом за досягненням економічно-власницької рівності "обгрунтованішою", реальнішою ставала й рівність політична. Людина поверталася в плем’я, у колектив і тим самим задовольняла свою соціальну потребу захищеності.



I.2. "СПРАВЖНІЙ СОЦІАЛІЗМ", АБО КОМУНІЗМ

З огляду на все сказане не дивно, що комуністичні ідеї набули великої популярності не лише серед "трударів", а й серед інших прошарків населення. Коли в Росії відбулася комуністична революція, доволі широкі кола на Заході зустріли її з ентузіазмом. Існуючі компартії значно зміцнили свої позиції, а там, де їх не було, вони почали з’являтися як гриби після дощу.



Та червона Росія уже наразилася на перші труднощі. Згідно із марксистською доктриною, держава мала в ній відмерти, але в умовах громадянської війни, вибуху злочинності, масового несприйняття нового ладу тощо ця ідея виглядала якщо не цілком безглуздою, то принаймні аж надто передчасною. Отже, держава в Росії була збережена. І не тільки збережена. Парадокс, але вона якнайліпшим чином придавалася до реалізації на практиці комуністичних теорій. Позаяк перетворювала загадкове "усуспільнення" на зрозуміле одержавлення і цілком перебирала на себе суспільний захист, опікування особою.



Ситуація розвивалася далі. Відмовившись, сказати б так, відмовитися від держави, більшовіки саме за її допомогою заходилися втілювати інший пункт своєї програми — гомогенізацію суспільства. І тут одразу ж з’явилися нові труднощі. Приміром, для прихильників комуністичної ідеї виявилося несподіваним, що чим одноріднішими ставали інтереси різних соціальних прошарків, тим наочніше виопуклювалася наявність цілком певного прошарку — державної бюрократії, тим сильніше окреслювалися її власні інтереси. Таким чином, усуваючи усередині суспільства усілякі соціально-майнові суперечності "справжнього капіталізму", радянсько-комуністична держава разом із тим витворила натомість найголовнішу і всеосяжну суперечність — між собою та усім іншим населенням. Серед наслідків цього назвемо такі:



Усунення із суспільства приватного капіталу означало усунення альтернативних державі соціально-економічних сил. Це призводило до того, що:

а) комунізм заперечував сам себе, бо не тільки не усував державу — "засіб насильства", а й навпаки, робив її єдиною, безальтернативною соціально-економічною потугою, чим унеможливлював будь-які перешкоди перед апетитами держапарату;

б) помітна неозброєним оком "рука держави" заходилася не лише знищувати суперечності між соціальними класами і верствами, а й енергійно дбати про себе, тобто про держапарат;

в) внутрішні суперечності як такі в комуністичному суспільстві не зникали: на зміну соціально-майновій нерівності приходила вельми специфічна нерівність, зумовлена належністю/неналежністю до держапарату.



Проблема демократії була не розв’язана, а лише видозмінена. "Справжній капіталізм" дозволяє собі дбати про цілковиту політичну рівність усіх членів суспільства, бо добре знає, що стабільність системи забезпечується не нею, а економічною нерівністю. Уся суть тут у приватних соціально-економічних потугах, власники і провідники яких мають значно більше можливостей обстоювати свої особисті інтереси, аніж кухарка чи слюсар. Ясна річ, їм такий стан речей подобається, отож вони, тримаючи у руках керівні важелі виробництва, і докладають всіх зусиль до збереження існуючого стану речей і убезпечення його від усіляких дестабілізуючих чинників… А що було зроблено в СРСР? Шляхом знищення згаданих соціально-економічних потуг, які в капіталістичному суспільстві грали стабілізуючу роль, була досягнута економічна рівність, а хто в такому разі мав подбати про стабільність системи? Це завдання покладалося на політичну нерівність. Причому нерівність не так людей, як ідей, — одна ідея мала права на все, інші не мали права навіть на існування… Окрім усього іншого, знищення приватних соціально-економічних потуг знищило і противажель державному апаратові, і той став монополістом у виробленні політичних рішень. Таким чином, обіцяючи через досягнення економічної рівності більшу рівність політичну, комунізм зрештою свого завдання не виконав.



Система "справжнього соціалізму" виявилася такою, що суперечила людській природі. Позаяк обмежувала її ініціативу. Свобода вибору, очевидно, є іншою стороною потреби в захищеності. Обмеження свободи вибору потенційно зумовлює зменшення захищеності. Сюди також примикає потреба лідерства. У вільноринковому суспільстві кожен потенційно може будувати навколо себе свою пірамиду: свою фірму, свою наукову школу, свою партію. За "справжнього соціалізму" усе це неможливе. І свобода вибору, і потреба лідерства могли реалізовуватися лише у суворо заданих рамках і напрямках. Таким чином, свобода вибору спотворювалася в самій своїй основі, а задоволення потреби лідерства могло бути реалізоване лише через цілий ряд плазувань і підкорень на довгому шляху через сходинки кар’єрної драбини.



Нарешті, обіцяного марксизмом кінця історії не вийшло — націоналізм подолати не вдалося. Протистояння між СРСР та Китаєм, а також Югославією, незадоволеність більшості радянських європейських сателітів, а пізніше і китайсько-в’єтнамська війна показали, що замість спільного інтернаціонального фронту трударів проти капіталістів залишаються все ті ж самі міжнаціональні суперечності.



I.3. ГЕНЕЗИС ЛІВИХ

Тим часом поряд із комуністичною (щоправда, пізніше за неї) з’явилася і розвивалася інша альтернатива "справжньому капіталізмові" — солідаризм. Якщо перша ідея наголошувала на боротьбі (передусім класовій) усередині суспільства і обіцяла ліквідувати її після побудови "справжнього соціалізму", то друга — на взаємопотребі, солідарності, дружній взаємодії усіх верств населення. При цьому вона допускала боротьбу в майбутньому суспільстві, щоправда, у напівтліючому стані.



Ясна річ, "справжній соціалізм" упізнав у солідаризмі ще одного свого супротивника. Комунізм підводив усю сукупність людської життєдіяльності під загальний знаменник класової боротьби і прагнув виграти в ній, солідаризм же пропонував класове примирення і шукав способи його запровадження без зміни самої суті капіталізму — приватної власності і конкуренції.



І солідаризм, і комунізм виступали як альтернативи "справжньому капіталізмові", але союзу між ними упопервах бути не могло. Та, власне, комунізмові цей союз і не був потрібен. Усі складні філософсько-діалектичні викладки, гасла і цілі, що випливали з комуністичної доктрини, були зведені до зрозумілих та кровно близьких зневаженим "трударям" гранично простих, ба навіть примітивних формул (наприклад, "забрати у багатих і поділити серед бідних"). Цього і для держави, і для "народних мас" було цілком досить. Навіщо тут іще якісь союзники?..



Солідаризм замість швидкого перерозподілу багатств обіцяв лише "стриману експлуатацію" і "розумно-достатній соціальний захист". Подібні речі були менш здатними надихнути маси на боротьбу. Тому не слід дивуватися, що солідаризм тривалий час животів як периферійне вчення, плід теоретизування і предмет розгляду вузького шару високоосвічених (і достатньо багатих) інтелектуалів, зворушених "долею простолюду". А сам простолюд цими ідеями особливо не переймався...



Комунізм зорганізував широкий, різноликий, потужний рух. Революція в Російській імперії підсилила його ще більше. Наочний приклад утілення в життя комуністичних ідей підтверджував, що "справжній соціалізм" — це не пустопорожні теоретичні побудови, а реальна практика. Особливої вагомості цьому висновку надавала фінансова допомога Радянського Союзу закордонним компартіям. Таким чином, комуністичний рух чимдалі міцнішав (духовно й матеріально) і набув надзвичайного розмаху під час Великої Депресії 1929—1933 років.



Ситуація змінилася після другої світової війни. Практичний досвід уже двох різновидів соціалізму — радянського напівінтернаціоналістичного та німецького націоналістичного — відштовхнув багатьох. І хоч після війни компартії залишалися в Європі досить впливовими (особливо в Італії та Франції), більша частина руху, репрезентована соцпартіями, ініціювала рішучий розрив з комунізмом. Соціалістичні партії і до цього мали розбіжності з комуністичними, але саме у зазначений час вони визнали приватну власність як повноправний елемент суспільства. Відтоді колишні марксисти постійно працювали над удосконаленням своїх доктрин. Вони один за одним здавали постулати "справжнього соціалізму", але залишали головний для них — економічну рівність. Визнавши приватну власність, яка, звісно, неминуче породжує економічну нерівність, вони змушені були поставити перед собою завдання, згідно з яким їм треба було брати державу в свої руки і за її допомогою впливати на перерозподіл виробленого цією приватною власністю продукту. Інакше кажучи, держава повинна була брати у багатих і віддавати бідним.



На середину 80-х років минулого століття соціалістичні партії уже очолювали — постійно або з перервами — мало не всі країни Західної Європи. І хоч частина з них, і навіть правлячі, як і до того, убачали свою мету у знищенні класів та усуспільненні народного господарства (як приклад тут передусім треба згадати французьких соціалістів і лейбористів Великобританії), інша частина почала реалізацію моделі, що визнавала як приватну, так і суспільну власність і прагнула рівноваги між класами. Чи не найліпше така модель була реалізована у Швеції.



I.4. ГЕНЕЗИС ПРАВИХ

Поряд із наступом лівих свої погляди реформували і праві партії. Уже на початку XX століття для всіх стало очевидним, що через нестримне розшаровування людей за доходами "справжній капіталізм" спричинює величезну напругу в суспільстві. З іще більшою силою це засвідчили революції в Росії, Угорщині, Німеччині, які стали якнайкрасномовнішою відповіддю на реалії капіталістичного устрою. Окрім того, капіталізм ставив під загрозу святая святих лібералізму — демократію, позаяк концентрація капіталу невблаганно породжувала все більші корпорації. Те, що держава втрачає контроль над корпораціями та їхнім свавільством стосовно найманих трудящих, було ясно всім знов-таки уже на початку того ж самого XX століття. До чого тут ведеться, зрозуміло: справжня демократія може діяти лише там, де всі суб’єкти суспільства реально підпорядковуються державі, а якщо хтось або щось стає над державою – вона (демократія) стає неможливою. Великі корпорації повільно, але впевнено набирали сили і не тільки звільнялися з-під опіки держави,а й почали навіть впливати на її політику. І для цього вони мали усю необхідну соціально-економічну потугу.



Отже, ліберали нарешті утямили: демократію треба рятувати, а для цього необхідно передусім рятувати державу. Консерватори вийшли з тіні і на весь голос загомоніли про "сильну державу". В Канаді цей період (початок XX століття) відомий як "війна з бізнесом". У США, де комунізм мав найменший успіх, спочатку республіканці, а потім і демократи обрушилися на великі корпорації. "До [рузвельтівського] "Нового курсу" великі корпорації мали практичну монополію на політичну силу. Шляхом регулювання справ бізнесу "Новий курс" створив двох нових потужних гравців за політичним столом: організовану працю і сильний уряд. Бізнес, уряд і праця були зібрані докупи "Новим курсом" ... У цих умовах бізнес зробив певні поступки праці й державі" (Schultz Stanley K. Dr. New Deal or Dr. Win-the-War // American History, 102 // http://us.history.wisc.edu/hist102/lectures/textonly/lecture20.html).



Від 30-х років ХХ століття праві партії залишили Сміта з Рікардо на поталу лівим, вони вже мали нове знамено — Джона Кейнсі. Спираючись на математичні методи, ця третя видатна фігура політекономії знайшла рецепт поліпшення дії вільного ринку, а саме — активне втручання держави у справи приватного капіталу. "У ХХ ст. лібералізм зазнав змін під впливом соціалізму. Концентрація багатства в приватних руках змусила лібералізм реформуватися за допомогою різних соціальних законів на користь робітника і введення системи робітничих профспілок, які захищають робітника від визиску капіталу. Сьогодні ми бачимо зворот від лібералізму до благодійної держави... як суспільного опікуна", — писав В. Ю. Данилів ще у 1950 році (вказ. праця, с. 60). У 60—70-х роках ХХ століття уся американська еліта називала себе кенсіанцями, а провідна партія Канади — ліберальна — навіть запозичила у соціалістів їхню програму.



Усе змішалося в домі людства… Праві стали нагадувати лівих і навпаки. І лише "справжній соціалізм", як і до цього, по-справжньому відрізнявся і від тих і від інших. А тому нічтоже сумняшеся заявляв, що трудящий народ на Заході не здатний побачити відмінності між різними буржуазними партіями (куди, ясна річ, потрапили і соціал-демократи).



I.5. СОЛІДАРИЗМ

Що є найцікавішим у цьому періоді? Те, що і ліберали, рятуючи і "підправляючи" ринок, і соціалісти, потерпаючи за права і умови життя робітничого класу і всіх знедолених, дійшли приблизно до однієї точки. І точка ця аж надто нагадує те, що В. Ю. Данилів називає у своїй праці солідаризмом.



В. Ю. Данилів твердить, що людина "має завдання підкорити собі всю природу. Того, чого їй, як окремій одиниці, не вдається, вона досягає в суспільстві"; "що суспільство — першоістотне і що кожний окремий індивід лише в ньому, тільки як його член, формується на духовно-моральну особистість. Кожна людська діяльність, думка або почуття спричинені або перебувають під впливом суспільства"; що "система солідаризму... визнає суспільство носієм економічних функцій: заступаючи принцип приватної власності, вона залишає, проте, за собою право унормовувати і регулювати взаємини між економічною діяльністю індивіда, суспільства і держави...". Виходячи з таких міркувань, Данилів слідом за Генріхом Пешем доходить висновку, що "держава має право задля добра суспільства втручатися у сферу народного господарства" (с. 115—116, 118, 120).



Отже, віддавши вільний ринок під регулювання держави, праві здали своє ліберальне вчення про вільного індивіда і "невидиму руку", а ліві, визнавши примат приватної власності, здали свою мету — комуністичне суспільство із загальносуспільним господарством. Тому усі вони хоч-не-хоч опинилися в тій зоні, яку солідаризм від самого початку окреслював як свою: "...Солідаризм намагається усунути вади лібералізму і соціалізму, залишаючи, проте, позитивні елементи обох систем. Індивід з його природними правами сприймається, і водночас належна увага приділяється всьому суспільству" (Данилів, с. 118).



Те, що мислителі солідаризму виводили з моральних та філософських засад, Кейнсі обгрунтував, нагадаємо, за допомогою математики — сірого трударя серед наук-аристократів. Він довів, що смітівське і марксистське розуміння капіталізму — це вироджені випадки певних рівнянь, які відбивають дію ринку (тобто вони є двома різними точками економічної рівноваги). Такою була кейнсіанська математика. Але ж на практиці людство зустрічалося лише з ринками, котрі неминуче вели до все більшого розшарування суспільства і до монополізації. Отим-то Кейнсі (тим більше, що він працював над своєю теорією якраз під час Великої Невдачі вільного ринку — Великої Депресії) не залишалося нічого іншого, як запропонувати на поміч "невидимій руці" вільного ринку ще якусь зовнішню "руку", яка б коригувала незграбні порухи своєї "невидимої" коліжанки та підгребала б його, тобто ринок, від марксистського берега до смітівського. Цілком ясно, що до цієї рятівної ролі найбільше лучилася "рука держави". Таким чином Кейнсі негласно дав солідаризмові математичне й економічне обгрунтування.



Отже, в західному світі була знайдена точка згоди, яка задовольняла переважну більшість населення (за винятком периферійних "ультра" лівого і правого спрямування). Ця точка швидше була широкою смугою, у межах якої партії й рухи мали достатній простір для виявлення різниць у своїх поглядах, для незгод і суперечок. Але це були різниці й суперечки усередині згоди.



Не треба дивуватися тому, що ця злагода придалася саме туди, де вже давно була окреслена “територія” солідаризму. В. Ю. Данилів наводить такі думки корифеїв ідеології солідаризму: "...Леон Буржуа ясно накреслює програму своєї партії, а саме — торування шляху між старою ліберальною і соціалістичною партіями". Або: "Як визнає сам Пеш, його система займає проміжне становище між лібералізмом і соціалізмом" (с. 125, 143). Отже, порятунок для вільного ринку відшукали у тій самій смузі, де натрапили на соціальну справедливість. Чого ще потребувало суспільство? Чи не був такий стан речей ідеалом? А звідси — чи не був ідеалом солідаризм?



II. УЧОРАШНЄ СЬОГОДЕННЯ



II.1. ВІДМИРАННЯ "СПРАВЖНЬОГО КАПІТАЛІЗМУ"

На середину ХХ століття "справжній капіталізм" перестав існувати. Ліберальна ідеологія практично загинула. Бал правили два старі вороги лібералізму: праворуч — консерватизм, ліворуч — соціал-демократизм. Ці сили, як уже зазначалося вище, майже зійшлися. Але в утвореній ними смузі політико-економічних систем було досить місця для різноманітності, в якій можна виокремити "правий" і "лівий" варіанти.



"Несправжній капіталізм", або "економічний солідаризм" (державний). Для правих головною вадою вільного ринку було постійне наростання руху корпорацій до монополізму, до усунення ринкових свобод, до непокори і зухвалості стосовно держави. Тому в центрі їхньої системи була проблема рівноваги ринку. Оскільки він самозаперечувався через монополізацію, то праві потребували сили, яка б зберігала ринкову рівновагу шляхом недопущення аж надто великого посилення корпорацій. На роль такої сили найліпше годилася держава, яка забезпечує повсюдний лад і приборкує апетити велетнів-корпорацій. Традиційна віра правих (консерваторів) у Державу і Лад знаходила тут практичне застосування. За однієї умови — для досягнення успіху потуга держави повинна була переважати потуги корпоративні. Для цього з корпорацій збиралися повсякчас збільшувані податки (що, звісно, посилювало державу і відповідно послаблювало об’єкти такого інтенсивного оподаткування). Збиралися вони і з найманих трудящих — аби держава була ще міцнішою і могла давати і цим рядовим громадянам правильний і твердий лад. Окрім усього іншого, отримані від багатіїв кошти перерозподілялися на користь бідніших верств з метою запобігання внутрішньої напруги в суспільстві і надання всім рівних можливостей для життєвого старту (навчання, відкриття свого бізнесу тощо). Одне слово, бачимо тут проведення принципу демократії в економіку: держава правих не дозволяла як окремим особам, так і цілим компаніям ставати над іншими особами та компаніями і використовувати свою силу і багатство задля зосередження у своїх руках якомога більше економічних, а відтак — і політичних прав і можливостей.



З огляду на сказане не дивно, що протистояння корпорацій і держави стало в центрі усієї цієї системи. Передбачалося, що підтримання рівноваги ринку — тобто конкуренції, яку знищує монополізація, — повинне зумовлювати стійке зростання народного господарства (на користь усіх верств суспільства, зокрема й найбідніших). Висновки з теорії Кейнсі вимагали від держави стимулювання попиту для убезпечення від економічних спадів. Під час зниження приватної ділової активності можна було підживлювати економіку шляхом державних вливань у народне господарство: надання пільгових кредитів компаніям, які потрапили у скрутне становище, запровадження державних бізнесових структур (стимулювання виробництва, випуску продукції), повернення державних боргів громадянам, а також зменшення податків, примусового зниження банківського відсотку (стимулювання попиту на продукцію). За економічних же піднесень було доцільно, навпаки, підвищувати податки і банківський відсоток з метою спонукати громадян робити більші заощадження на банківських рахунках, які б стримували попит і слугували резервуаром для позик корпораціям. А з іншого боку, більший відсоток утримував корпорації від надмірних позик, що убезпечувало економіку від "перегріву", тобто не дозволяло їй спочатку стрибнути аж надто високо, а потім аж надто низько упасти. З цією ж метою — для стримування попиту — держава набирала великі позики у народу.



Тут слід наголосити ще на одному такому моменті. Потреба збереження рівноваги ринку (конкуренції) та усунення монополізації нерідко вимагала від держави націоналізації "природних" монополій та інших ключових економічних об’єктів народного господарства. Отож траплялося так, що на цілу провінцію залишався один телеграф, одна залізниця, одна електростанція тощо. Це було не що інше, як державна монополія, котра, звісно, "виходила боком" усьому приватному бізнесу. У таких випадках він, хоч як це парадоксально виглядає, одностайно підтримував згадану націоналізацію. Бо ж усуспільнені підприємства діяли не на приватний інтерес певної фірми, а на інтерес усього народу, а отже, і всіх корпорацій.



Усі описані вище процеси привели зрештою до значного підсилення "праводержавної" потуги. Сумарні податки стали досягати половини ВВП, а державна власність за своїми розмірами знову почала нагадувати добрі старі часи.



"Несправжній соціалізм", або "соціальний солідаризм" (корпоративний). Для лівих головною вадою вільного ринку було постійне зростання корпорацій, яке було засобом і джерелом розшарування суспільства, шляхом до нерівності, несправедливості. Тому в центрі їхньої системи перебували ідея соціальної справедливості і класова боротьба, спричинювана спротивом цій ідеї з боку владущих верств. Аби досягнути жаданої справедливості, але таким чином, щоб класова боротьба не виходила за межі цивілізованих форм, ліві намагалися посадовити класи за стіл переговорів. Будучи представниками "низів", вони, тобто ліві, набули сили в суспільстві через робітничий рух. Їхні політичні партії завжди були природно пов’язані з профспілками. Цей зв’язок був таким міцним, що партії і профспілки здавалися підрозділами одного цілого. Отож вважалося нормальним, що, узявши політичну владу за допомогою профспілок, ліві партії пізніше допоможуть їм у їхніх сутичках з працедавцями. Так воно, власне, на практиці і було. Ба навіть більше того — здобувши перемогу, ці партії на додачу до вже існуючих профспілок повсюдно формували "згори" ще й нові. Під наглядом держави і наймані працівники, і працедавці усіх галузей господарства об’єднувалися у профспілки, соціальні корпорації тощо і вступали в організовані перемови.



Будь-кому зрозуміло, що організований капітал за визначенням є сильнішим від організованої праці, отож держава в цій системі мусила "примушувати" капітал бути справедливим до свого "контрагента", тобто до праці. У свою чергу, у протистоянні з корпораціями така держава могла розраховувати на допомогу організованої праці. Як бачимо, капітал потрапляв у лещата між державою "з гори" і організованою працею "з долини", і державі лівих не треба було бути такою потужною, як державі правих. Зате вона і мала більше клопоту: їй необхідно було запроваджувати засади "громадянського суспільства", організовувати працю (робітників) і капітал (працедавців) і садовити їх за перемовний стіл і т. д. Вона мусила бути неупередженою до всіх, хоч і не забувала ніколи, що тримається передусім на підтримці організованої праці, а не капіталу. Вона не мала права ставати на якийсь один бік, бо ж це було б не тільки несправедливо (а ліві завжди переймалися проблемою справедливості), а й невигідно, позаяк придушений капітал уже не міг би "справедливо" винагороджувати робітників.



Так само як і в описаній вище державі правих, здійснені лівими заходи значно посилили їхню потугу: сумарні податки почали досягати половини ВВП, а "ліводержавна" власність за розмірами знову почала нагадувати добрі старі часи. Виникає запитання: в чому ж тоді полягала різниця між правим і лівим "несправжнім капіталізмом" (або "несправжнім соціалізмом")? Вона причаювалася, з одного боку, у традиційній закоханості правих (консерваторів) у сильній державі, а з іншого — у традиційній нелюбові до неї лівих (соціалістів) як до апарату гноблення в руках магнатів. Тому ліві усіляко зміцнювали свою державу передусім задля упослідження найзаможніших верств. Прагнучи якомога більшої справедливості, вони убачали її у якомога більшій соціально-економічній рівності громадян, а цього можна було досягнути, зокрема, шляхом рівного володіння національним майном. Отож держава лівих збирала з багатіїв і корпорацій великі податки, а потім на них же викупала їх "для народу", тобто націоналізувала.



II.2. СОЛІДАРИЗМ ВОЛОДИМИРА ЮРІЯ ДАНИЛІВА

З огляду на все сказане вище можна твердити, що саме лівий варіант є ближчим до того солідаризму, як його подає В. Ю. Данилів: "Пожадливе панування капіталу веде суспільство до занепаду. Щоб запобігти цьому, [Папа Римський] Пій XI вимагає оновлення суспільного устрою. Індивідуалістичний лібералізм з його партійним пануванням він пропонує замінити професійно-становим устроєм. Це усунуло б противенство між класами і станом боротьби всередині суспільства. Професійно-станові об’єднання мають перебрати функції політичних партій. Їхня користь має полягати в тому, що тоді як система партій базується на протистоянні, становий устрій міг би його подолати і привести до гармонії та взаємного співробітництва в усьому суспільстві. Щодо держави й економіки, то вирішальна сила належить не якійсь одній партії чи навіть коаліції партій, а всім працюючим, які повинні бути захищені в професійних об’єднаннях. Ці об’єднання слід організовувати не за соціальним статусом, а за суспільними функціями, тобто в рівних професійних корпораціях будуть зарепрезентовані побіч працівника також працедавці, так що при виконанні державних функцій професійно-станові об’єднання закономірно усунули б антагонізм "працедавець—працівник". У центрі уваги є не інтерес якогось одного класу, а інтерес професійного стану і над усіма професійними станами — добро всього суспільства і держави" (с. 140—141).



"Станова організація" упроваджувалася саме лівим варіантом західного суспільства. Формуючи галузеві представницькі органи від класів і садовлячи їх за окремий для них (але спільний для цієї галузі) стіл перемов, ліві формували ті самі "професійно-станові об’єднання", про які й казав Папа Римський.



II.3. ВІДМИРАННЯ "СПРАВЖНЬОГО СОЦІАЛІЗМУ"

Таким чином, незважаючи на досить істотні внутрішні ідейні розбіжності, західний світ демонстрував мало не одностайне розуміння важливості соціально-економічної рівноваги у суспільстві. Це був світ "противажелів", де народ, корпорації та держава становили, сказати б так, жорсткі грані рівнобедреного трикутника, який в ідеалі стримів до рівностороннього. Тут ніхто не мав підстав для незадоволення, адже політика робилася від імені і за участі усіх. Можна було бути незадоволеним "дурними рішеннями" "дурної більшості", але всі погоджувалися, що найсправедливішим станом речей є слідування рішенням більшості. Окрім того, рівновага ринку, яка підтримувалася таким устроєм, забезпечувала стійке економічне зростання на користь усього суспільства.



Комунізм було зруйновано саме цим світом — світом солідаризму. Це був світ згоди, а комунізм згоди не шукав — ні всередині себе, ні іззовні. Він одержавив усі корпорації і знищив рівновагу, яка трималася на протидії потуг "держава — корпорації". Громадянам комуністичних країн не було між чим вибирати і балансувати — їхні держави були єдиним працедавцем. Тут держава і працівникі сиділи за столом перемов один на один, без третього фігуранта. Держава у вакуумі, без корпорацій, партій і незалежних профспілок втратила свою функцію арбітра і організатора злагоди. Відсутність противаг робить нестерпними навіть найлагідніших державних службовців — вони втрачають усяку міру і не мають перед своїми забаганками ніяких справедливих стримуючих меж, котрі творяться лише протидією іншої волі. За найкращих бажань ця держава, без зворотного зв’язку на свої дії, не могла визначити оптимального стану і оптимального напрямку подальшого розвитку.



Громадяни комуністичних країн наважилися поміняти цей світ на світ солідаризму, який поєднує в собі гнучкість ринку з державною опікою, дає можливість зреалізуватися вже готовим талантам і можливість зрости новим талантам у всіх верствах суспільства, дозволяє свободу вибору і разом із тим не відкидає надійність життя, до якої ці громадяни звикли за "справжнього соціалізму".



III. СЬОГОДНІШНЄ МАЙБУТНЄ



III.1. ПОРУШЕННЯ РІВНОВАГИ: СВІТ

Світ солідаризму спромігся запровадити рівновагу і злагоду між трьома головними елементами суспільства: корпораціями (працедавцями), народом (працівниками) і державою. І ця система працювала добре. Настільки добре, що "ворогуючі" сторони з однаковою впевненістю називали її своєю. Тільки для одних вона була капіталізмом, а для інших — соціалізмом.



Здавалося, що, урівноважуючи внутрішні елементи якоїсь певної країни, солідаризм цілком виконує своє завдання, і так триватиме довго. Але в цю ідилію втрутилися процеси зростання взаємозалежності господарств різних країн — передусім через велику рухливість приватного капіталу, через ту легкість, з якою він почав перетинати кордони, а також через поширення іноземних філій. Усе це спричинювали корпорації, котрі у процесі розвитку повсякчас зміцнювали свої позиції і нагромаджували щодалі більші капітали. З одного боку, такі корпорації у відповідь на тиск своїх держав відкрили для себе новий спосіб нарощування ринкових м’язів, а саме за кордоном. Пересічно 40% дослідницьких лабораторій великих корпорацій у найрозвиненіших країнах світу є власністю іноземних транснаціональних корпорацій — ТНК (Австралія — 76%, Італія, Канада — 62%, Нідерланди — 55%) (Роциос З. Л., Сикора В. Д. Глобализация технологии и национальные системы инноваций. Киев: Випол, 1995. С. 18). А з іншого боку, зростання корпорацій усе більше концентрувало фінанси в одних руках. Ясна річ, це дозволяло одній фінансовій потузі легко пересувати величезні об’єми капіталу за один прийом, унаслідок одного рішення. 80% світової торгівлі здійснюється ТНК, третина цієї торгівлі — це просто внутрішньокорпоративні пересування продукції і фінансів (між різними іноземними філіями одних і тих самих корпорацій).



Отже, утворюючи закордонні філії, скуповуючи акції іноземних компаній тощо, великі корпорації багатократно збільшили перетік капіталів із країни в країну і перетворили вивезення коштів із своїх країн (в обхід вітчизняного законодавства) на повсюдний цілеспрямований процес. Тепер держава і профспілки повинні були вже протистояти величезним монстрам, котрі, дозвольте так висловитися, тримали в якійсь певній країні саму лише голову або лапу, а решту тіла — десь на інших обширах світу... Потуга такого страховиська почала випинатися за рамки звичайної розстановки сил у трикутнику корпорації—народ—держава. Подекуди — у невеликих і менш розвинених країнах — корпорації навіть ставали могутнішими за свої держави. У деяких випадках доходи монстра-ТНК переважали доходи місцевої держави у десятки разів!



У відповідь на всі ці процеси з небуття вигулькнула і зажила новим яскравим життям ідеологія чистого лібералізму, що її тепер стали називати неолібералізмом. Він силкується поновити рівновагу внутрішньосуспільних елементів, повсякчас порушувану підступами зростаючих корпорацій. А до методики цих підступів входять не лише традиційні, апробовані (вплив на ЗМІ, підкупи, "гра" на залежності від працедавців добробуту тисяч людей і цілих районів тощо), а й нові прийоми, породжені уже нинішньою добою глобалізації. Найголовнішим серед них став шантаж. Корпорації тепер постійно шантажують свої держави і профспілки, погрожуючи закрити своє виробництво в даній країні і пересунути його в іншу країну, де профспілки згодні на менші зарплатні, а держава стягає менші податкі.



Отже, кожна держава і профспілка мають зараз перед собою не просто рівного собі суперника, а філію, підрозділ, загін інтернаціональної сили. Відповіддю на це могла б стати відповідна інтернаціоналізація профспілок та держав. Цікаво, що наступ на корпорації починався колись якраз з інтернаціоналів комуністичних і соціалістичних партій та з інтернаціоналів профспілок! Але корпорації все-таки мають тут перевагу. Бо корпорація — це цілком реальна згуртована, здисциплінована єдиною волею життєдіяльна економічна (а часом і політична) сила, яка віддає накази своїм розкиданим повсюди філіям-загонам. А інтернаціонал профспілок — це лише дорадчий орган для самостійних національних утворень, які нічим, окрім боротьби з ТНК, не пов’язані між собою. Чим більше тих утворень, тим важче дати їм спільну раду, тим примарниішм є провідництво центру. Сказане стосується і інтернаціоналів правлячих соціал-демократичних партій, і "інтернаціоналів" держав.



Виступити єдиним фронтом державам заважає різниця в рівнях економічного розвитку. А транснаціональним корпораціям ця різниця не лише не заважає, а й навпаки, є для них дуже корисною. ТНК виробляють прості товари там, де робоча сила дешева, і продають їх там, де зарплатня висока; вони виробляють ідеї і високотехнологічну продукцію там, де є достатньо університетів і дослідницьких організацій, і продають їх там, де таку продукцію виробити не можна; вони оголошують про свої прибутки там, де стягаються менші податки, і беруть кредити там, де найменші позичкові відсотки. Усе це полегшується нинішньою глобалізацією, котра в сполученні з економічною різнорівневістю країн дає ТНК змогу іще ширше застосовувати вищезгаданий шантаж (приміром, погрожувати перевести свої капітали за кордон). Отже, те, що добре для корпорацій, погано для держав. Різниця економічних рівнів ускладнює для них узгодження спільних дій. Ось, скажімо, з метою заперешкодити "втечам" корпорацій (і шантажу втечею) розвинені країни намагаються поширити свої стандарти на весь світ. І справді, в разі успіху цього наміру корпораціям не було б куди "тікати". Але ж слабші країни не можуть підтримувати такі стандарти, а крім того, ті з них, які втратили віру у розвиток власними силами, просто-таки зацікавлені у припливі до них іноземних капіталів…



У поглибленні скрути, до якої потрапив сучасний західний солідаризм, величезну роль відіграв Радянський Союз — той самий, який свого часу так посприяв розвиткові цієї популярної соціально-економічної течії. Приклад кількадесятирічного неподільного панування держави виявився зрештою таким кривавим і взагалі невдалим, що просто-таки паралізував апологетів "гармонійного суспільства", — адже гармонії в ньому можна досягти лише завдяки втручанню держави! Як вона вміє "втручатися", наочно довів практикою свого життя — а ще більше своєю смертю! — комуністичний СРСР… Чим і реанімував дрімучу і, здавалося б, давно вже забуту теорію суспільства і ринку, вільного від опіки держави. Західний світ почав цькувати державу як таку. Спочатку Маргарет Тетчер у Великобританії, а потім Рональд Рейган у США громили профспілки, припиняли "торги" між працею і капіталом, знижували податки з багатіїв, розгортали приватизацію державного майна. Ясна річ, шальки суспільної рівноваги різко перехилилися в бік корпорацій, а соціально-економічна потуга держав та їхня здатність "упокорювати приватний сектор" так само різко понизилися. Отже, капітал уже ставав головним гравцем, і увесь світ покотився назад, — туди, звідки він з такими труднощами витягав сам себе протягом усього ХХ століття.



Такі рецидиви державної активності, як нинішній наступ бушівської адміністрації на корпорації, не можуть дати тривалого ефекту. Якщо США і надалі очолюватимуть хрестовий похід неолібералізму, то й їхня власна держава неминуче заслабне (незважаючи навіть на те, що американські корпорації любитимуть свою державу найдовше, бо вона найсильніша і відверто лобіює їхні інтереси на світовій арені).



III.2. ПОРУШЕННЯ РІВНОВАГИ: УКРАЇНА

Найсильніше описані вище процеси проявилися у країнах колишнього СРСР, а особливо в Україні, де вони набули відверто карикатурного вигляду. На початку ХХ століття антикапиталістична, антикорпоративна хвиля набрала в Україні (не без допомоги і "керівництва", звісно, із боку Росії) аж до безглуздості крайніх форм. Занесені із Заходу ідеї комунізму втілювалися тут із таким знавіснілим завзяттям, що вразили навіть сам Захід. Тепер ця історія повторюється у прямо протилежному напрямку: занесені із Заходу ідеї ринкової економіки запроваджуються з таким запалом, що першоджерельний для України західний капіталізм уже і не здається "справжнім". Зі смітників історії витягаються і з ентузіазмом втілюються у життя найкращі зразки марксистських карикатур на капіталізм, а будь-який спротив опозиції такому "капіталізмові" таврується як "комуністичний".



Отож тепер уже й до України можна застосувати слова В. Ю. Даниліва, що їх він ужив у своїй праці, коли цитував Генріха Пеша: "Цікавою є реакція , або, краще сказати, копіювання росіянами ідей анархізму й соціалізму. Дозволю собі тут навести паралель між Прудоном і Бакуніним та Кропоткіним, з одного боку, і Марксом-Енгельсом та Леніним — з другого боку. Точно так, як Кропоткін переніс теорії Прудона, так само зробив Ленін з доктринами Маркса й Енгельса. Зі східноазійським містицізмом вони (росіяни. — Авт.) перебирають ідеї із Заходу і пересаджують їх до крайнощів. При цьому вони керуються почуттями більше, ніж розумом" (с. 84).



На початку ХХ століття більшовики таким чином утілили західну ідею соціалізму, що Захід навіть сам перелякався свого дітища. Більшовики перенесли споконвічну мрію про "царствіє Господнє на землі" на комунізм. Величезна кількість людей загинула у боротьбі за цю мрію, а ще більше впало зовсім безневинних жертв. Це була справжня релігійна віра, задля якої ідейні борці без усяких роздумів і безкорисливо важили своїм життям, тоді як усілякі спритники просто-напросто пристосовувалися до нового ладу і видобували з нього власні життєві блага.



Люди вірили довго. Вірили, що закінчиться перехідний період і настане інше життя, прийде комунізм. Вірили 73 роки. У 1991-му ця віра впала, але не загинула остаточно. Вона лише змінила свою спрямованість. Тепер наболіла мрія про комунізм, або "царствіє Боже на землі", де пануватиме братерство, де всі будуть чесні, де життя буде легким і безхмарним, перенесена на нову мету — "справжній капіталізм". "Справжній капіталізм" — це там, де всім добре, де у всіх височенні зарплатні, у всіх все є, а тому люди ласкаві один до одного; там майже немає крадіїв і вбивць, і навіть заздрість та жадібність залишилися у минулому.



Ось уже 11 років нова віра веде український народ за собою. Багато хто вірить і досі. І саме приклад утілення в Україні новомодного західного неолібералізму поступово приводить Захід до витверезвлення від власної ж ідеї. Усе більше дуже і не дуже гучних імен висловлюють сумнів у слушності цієї течії: Бжезінський, Кісінджер, Сорос, Штігліц...



Свого часу витверезвлення західних марксистів і їхня трансформація у соціал-демократичний рух ніяк не вплинули на наших ура-втілювачів. На жаль, немає великої надії, що й зараз станеться якось інакше. Звиродніла комуністична еліта пречудово збагнула усю вигідність для себе неоліберальної ідеології і під її прикриттям розтягає національне майно по своїх кишенях. Але це нечуване в історії розкрадання не викликає геть ніякого опору у народі. Бо ж сказано колись і кимось на Заході, що приватизація є "благом", а тому "вона є благом завжди і скрізь". І дурненькі українці вірять цьому, неначе малі діточки…



Опозиція не здатна стати справжньою опозицією, допоки вона воює з особистостями, а не із загальним політичним курсом. Піднісшись на справедливій ненависті до комунізму, на запереченні його антидемократизму і створеної ним гнітючої для мислячої людини атмосфери, на боротьбі проти держави, котра придушувала індивіда, зрештою, на відкиданні крайнощів, зведених у ранг норми, — нинішня українська опозиція сама покотилася в інші крайнощі. Вона тепер прагне уникати щонайменших натяків на колективізм, на загальносоціальне (тобто на ті елементи суспільного життя, котрі нібито безнадійно скомпроментовані комунізмом), а отже, намагається відновити "справжній" капіталізм у всій його первісний, першорідній чистоті. Як наслідок, жменька цинічної бюрократії разом зі спритними ділками ошукує і обкрадає цілу країну, цілу націю, а нація зачаровано і заніміло мовчить...



IV. ЗАВТРАШНЄ МАЙБУТНЄ

Як пишуть у своїй книжці "Глобалізація під питанням" Пол Хьорст та Грехем Томпсон стосовно глобалізації та викликаного нею сплеску неолібералізму, "давнє раціональне пояснення примітивних міфів полягало у тому, що вони маскували і компенсували людську безпорадність перед силами природи. У даному випадку ми маємо міф, який перебільшує нашу безпорадність перед сучасними економічними процесами... Тепер вже неможливо досягнути основоположних цілей: повної зайнятості у розвинених країнах, чесного ставлення до бідніших країн і широкого демократичного контролю над економічними справами задля блага людей в усьому світі. Але ми не повинні через це відвертатися та ігнорувати форми контролю і соціальних поліпшень, які можуть бути досягнуті відносно швидко і не вимагають занадто великих змін у поглядах провідних еліт. Таким чином, необхідно переконати реформаторів зліва і консерваторів зправа, які дбають про принципові засади своїх суспільств, що ми не безпорадні перед неконтрольованими глобальними процесами. Якщо це трапиться (тобто реформаторів і консерваторів удасться переконати. — Авт.), тоді зміна підходів і сподівань може зробити ці основоположні цілі прийнятними" (Hirst Paul, Thompson Grahame. Globalization in Question. Bodmin: MPG Books, 1999. P. 6—7).



Людині дано не лише плисти за течею. Вона може плисти і проти течії, якщо усвідомить загибель попереду. Більше того, вона може навіть міняти самі течії. І робити це вона здатна лише у колективі, тобто у взаємодії усіх верств народу, на засадах обопільної підтримки і національного солідаризму.



Україна була аж надто "соціалістичною", тепер її хочуть зробити аж надто "капіталістичною". Ідеал, як завжди у таких випадках, міститься посередині. Обриси цього ідеалу ще понад 50 років тому намагався окреслити перед Україною її видатний син — Володимир Юрій Данилів. Колись наш народ уже відмовився від "справжнього капіталізму", і якщо йому роз’яснити, що шлях, яким його зараз повели, веде саме до отого "капіталістичного раю", загрунтованого на егоїзмі та індивідуалізмі, то можна не сумніватися, що більшість української спільноти не захоче туди повертатися. А з іншого боку, ми нещодавно відмовилися і від "справжнього соціалізму". Отже, залишається третій шлях — солідаризм. Коли його чітко і ясно розтлумачити, він, поза сумнівом, припаде багатьом у нас до душі. Бо ж, як пише Олександр Шморгун, "український солідаризм є... концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації" (Шморгун Олександр. Інтелектуальні корені українського солідаризму // Перехід-IV. 2002. Вип. 9. С. 33). Із того ж самого приводу професор Веніамін Сікора зауважує: "Українське суспільство та його еліта мають позбутися боязливості стосовно довіри, солідарності, відданості загальним інтересам як цінностей, які начебто здаються антизахідними і є мало не комуністичними рудиментами. Тим часом, до речі, ці цінності є ядром української культури" (Сікора Веніамін. Перехід від відсталого несправедливого і застійного капіталізму до успішної європейської ринкової економіки (уроки українського досвіду — перша стадія) // До новітнього українського світогляду і стратегії (нариси). Київ: Економіка і право, 2002. С. 107).



На осі "Україна — світ" маємо зараз дві такі перспективи: або Захід, наляканий найновішою методикою втілення своїх ідей на Сході, отямиться першим, і тоді Україна почне з подивом вчити від заїжджих західних учителів, що "жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо". Або навпаки — український народ, який в останні кільканадцять років уже скуштував обох крайнощів, отямиться першим і раніше від усіх збагне згубність будь-яких крайнощів узагалі. І на цьому доброму грунті можуть зійти і нова Україна, і її нова доктрина. Можливо, ця доктрина не лише запровадить Україну до кола передових країн, а й надасть їй змогу допомагати іншим. Явивши зразок сучасного солідаризму, українці матимуть шанс повернути до себе повагу всього світу.



Колись ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися.



----------------------------------

В тему:



Глобалізація і нації з точки зору ПЕРЕХОДУ-IV



Авторитарна модель управління з точки зору сучасного менеджменту.



Фашизм чи солідаризм



Авторитарна модель: мистецтво неможливого



У Києві презентовано книгу канадського дослідника “Глобалізація і нації”



Солідаризм



Інтелектуальні корені українського солідаризму


В тему: 
Підписуюсь на новини