Проект «Бандера» (+аудіо)

Попередні статті: 

• Історія спецслужб – це історія їхніх провалів
• Геополітичні союзники
• Українська Держава – союзник Третього Райху
• Асиметрична відповідь: український фашизм
• УВО – ОУН: виховання нації
• Убивство Перацького: внутрішня диверсія
• Степан Бандера: Коротка біографія до 1934 року
• Ріхард Яри (Рико Ярий)

Аудіоверсія: Проект «Бандера»

За весь час перебування у Піщани до колишніх в’язнів постійно приїжджав тільки Яри. Саме тут у жовтні-листопаді 1939 р. було здійснено селекцію і сформовано групу чисельністю близько 200 осіб, які й склали основу організації С.Бандери.

Степан Бандера після звільнення з польської в'язниці. 1939-й рік.

Яри всіляко підлизувався і підігрівав опозиційні настрої, обіцяючи свою підтримку, зокрема фінансову. Як розпові­дає Зиновій Книш, «Я особисто був свідком, як він танцював навколо Бандери... Просто несмачно було глядіти, як старша будь-що-будь людина, колишній старшина, а тепер член ПУН і Провідник Великонімецького Терену скаче довкола того молодика». Як тут не згадати «Гайдамаки» (1841) Шевченка, написані за два століття перед тим:

ОРГАНІЗАЦІЯ-КЛОН

Уже за півроку прихована підривна робота Яри показала свої плоди: 9-10 лютого 1940 року в Кракові група членів ОУН на чолі з Бандерою проголосила створення Революційного Проводу ОУН (РПОУН), підписавши т. зв. «Акт з дня 10 лютого 1940 року». З 14 підписантів всі були молодими людьми: найстаршому – Ленкавському було на той момент 36 років, наймолодшому – Стецькові – 28. Семеро вийшли з польської тюрми, четверо були помічниками Яри в Німеччині. Яри тоді мав 42 роки, в цій молодіжній компанії він був найдосвідченішим і найхитрішим, на порядок впливовішим і в тисячу разів багатшим. Яри фінансував створену ним організацію, всі її члени були від нього фінансово залежними.

Знаючи жадібність Яри до грошей, можна стверджувати, що він утримував організацію не власним коштом. Частково фінансування йшло з вкрадених ним коштів ОУН, ще менше – від Вермахту (німці ретельно контролювали ресурси). Отже, головним джерелом були кошти НКВД. Фінансування було щедрим, і це пояснює вибухове розгортання організації Ріхарда Яри, в якій Бандера був тільки «банером» і виконавцем. Іншої ролі й не можна було чекати від недовченого студента, який кращі роки провів у польських тюрмах в режимі жорсткої ізоляції.     

У квітні 1940 року була створена ОУН(б) – бандерівці. Членом РПОУН(б) і керівником зовнішньополітичної референтури став Ріхард Яри. Таким чином, можна констатувати, що він був головним організатором диверсії. Без нього створення клону ОУН не відбулося би за жодних обставин[1]. Як бачимо, створення одноіменних клонів не є винаходом наших днів – це дуже давня хитрість дітей диявола. 

Ключову роль у новій організації відігравали 4 особи: «Бандері припало "очолення", цебто загальне ведення і репрезентація. Ріхард Ярий перебрав зовнішні справи, що в конкретному випадку і в даному часі зводилися до німецьких зв'язків. Роман Шухевич став властивим інженером — організатором кадрів диверсії, а на долю Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції»[2].

У пошуках миру Мельник запропонував Бандері стати членом Проводу українських націоналістів. Проте всі спроби врегулювати конфлікт ні до чого не привели – і не могли привести, бо клон ОУН створювався не для цього. У квітні 1941 року відбувся «II Великий збір ОУН», який легалізував бандерівську ОУН в українському націоналістичному русі, обрав С. Бандеру провідником Організації, затвердив програмні настанови і символіку.  

СИМВОЛІКА

Материнська ОУН використовувала сакральний український жовто-блакитний прапор (жовтий угорі, блакитний внизу), що символізує панування духовного над матеріальним: гаряче божественне Сонце активує пасивну вологу матерію.

Оригінальний жовто-блакитний прапор ОУН з погруддям Андрія Мельника (скульптор В. Луцак) у Дрогобицькому краєзнавчому музеї

Для того, щоб відрізнятися, бандерівці взяли іншу символіку: в якості національного прапору – синьо-жовтий (перевернули кольори в порівнянні з первинною ОУН), а в якості партійного – червоно-чорний (червоний вгорі, чорний внизу). Вони це пояснювали так: «Українським національним прапором є синьо-жовтий прапор. Розуміється його як синє голубе небо і українські лани золотої пшениці, наповнені гарячим сонцем. Синьо-жовтий прапор – символ живучости краси і природної сили українського народу. Крім національного прапору, існує ще революційний прапор, ухвалений ІІ Великим Збором ОУН. Революційний прапор є червоно-чорний. Червона краска – це символ боротьби і крови, чорна – символ української землі. Отже, революційний прапор символізує безнастанну, криваву боротьбу за українську землю»[3].

Бандерівський партійний червоно-чорний прапор помилково вважають прапором УПА. Ось що про це сказав ветеран бандерівського підпілля Євген Стахів: «В УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Упівці бандерівського напрямку стояли на позиції синьо-жовтий прапор, а мельниківці – жовто-синій, а червоно-чорні кольори з'явились в Україні допіру в 1991-1992 роках».[4]

Історичний бойовий жовто-блакитний прапор УПА. Напис на прапорі: 2-й Гайдацький загін. Хай живе УПА!

З погляду метафізики синьо-жовтий прапор символізує домінування матеріального над божественним, тобто це знак перевертання природного порядку і протистояння Творцю. Якщо ж його трактувати як «небо над полем», то це суто матеріалістичне пояснення, мовляв, українці є нацією селян, отже їм не потрібні ні брахмани, ні кшатрії, ні глибинні знання. Червоно-чорний прапор («кров і земля») символізує перебування у просторі нескінченної кривавої боротьби – боротьби без перемоги. Цим він відрізняється від жовто-червоно-чорного (або біло-червоно-чорного) прапору, який позначає варнову структуру суспільства на чолі з брахманами (жовтий або білий) під захистом кшатріїв (червоний).

СБ – ГОЛОВНИЙ ОРГАН БАНДЕРІВСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ  

На цьому ж зборі бандерівці відійшли від раніше проголошеного наміру створити широкий фронт боротьби за участю інших проводів українства і знову зайняли непримиренну позицію щодо «українських опортуністичних партій»: «II ВЗ ОУН фактично оголосив війну й своїм опонентам з середовища ПУН. У "постанові в справі інж. А. Мельника" наголошувалось, що полк. А. Мельник виключається з членів ОУН і йому забороняється вести "яку-небудь акцію під назвою ОУН". Це стосувалося й інших членів мельниківського ПУН у випадку, якщо вони не підкоряться постановам II ВЗ ОУН. При цьому підкреслювалось, що кожне відхилення від цих постанов ОУН буде поборювати "як диверсію"»[5]. Тобто малочисельна група (можна сказати – секта), вирішила нахабно відібрати назву в материнської ОУН Коновальця–Мельника.

«Водночас на таємному засіданні створюється Служба безпеки ОУН(Б), на яку, зокрема, було покладено виконання смертних вироків бандерівців лідерам мельниківської частини ОУН (ОУН(М)). Головою СБ ОУН(Б) став Микола Лебедь, а його заступником М.Арсенич (1910—1947 рр.). Зауважимо, що попередня жорстка школа підпілля, гострота міжфракційної боротьби в ОУН, та й сам той несентиментальний час зробили керівників СБ фігурами дуже одіозними й з сумною репутацією навіть в самому середовищі організації. Один з провідних зарубіжних історіографів ОУН та її ветеран З.Книш згадував про М.Лебедя, що “його лиса труп'яча голова самим виглядом своїм наганяє страх”. Автор наводить випадок із власних вражень. Ще до початку Великої вітчизняної війни колеги М. Лебедя затримали молоду людину, яку звинувачували у співробітництві з польською поліцією. В справу втрутився З. Книш, якого 3-годинний допит підозрюваного переконав в його невинності, і запропонував звільнити підслідного. “Неможливо, – відповів йому М.Лебедь. – Раз ми його арештували, мусимо довести діло до кінця”. Не така-то легка справа була в тих роках вирватися з рук Лебедя»[6].

Мико́ла Ле́бедь (*11 січня 1909 (за іншими даними — 23 листопада 1910) Нові Стрілища, тепер Жидачівський район, Львівська область — †19 липня 1998, Піттсбург, США). Перший начальник бандерівської Служби безпеки (1940–1941).

Наголосимо, що правильно говорити не про «розкол ОУН», а  про «диверсію проти ОУН», адже була створена зовсім нова організація, що керувалася діаметрально протилежними принципами.

1. Якщо ОУН покладалася на методи політики і виховання нового покоління українців, то бандерівці – на терор і «революцію».

2. Якщо ОУН шукала союзників, то бандерівці стверджували, що в України таких союзників немає, тож треба покладатися виключно на власні сили.

3. Якщо ОУН орієнтувалася на досягнення перемоги, то бандерівців цікавив сам процес, адже партизанська війна проти двох найбільших у світі військових потуг з самого початку була злочинною авантюрою, гарантовано приреченою на поразку.    

Але повернімось до початку диверсії, організованої агентом НКВД Ріхардом Яри. 9 квітня 1940 р. Мельник поставив Бандеру і Стецька під суд Головного Організаційного Трибуналу ОУН[7]. 13 серпня 1940, після тривалих і безуспішних паперових спроб залучити «відступників і розкольників» до відповідальності, ПУН видав заклик до всіх націоналістів «відмежуватися від диверсії Бандери». У Кракові пройшло кілька засідань Революційного Трибуналу, організованого ПУН, де сторони знову обмінялися взаємними звинуваченнями у зраді цілей і завдань організації. Підсумком стало заочне засудження Бандери до смертної кари, яка відразу ж була замінена виключенням його з ОУН. Втім Мельник «дозволив Бандері змити з себе ганьбу каяттям і боротьбою у більшовицькому підпіллі». У кінці літа – на початку осені 1940 року завершилося остаточне розмежування на ОУН Мельника і ОУН Бандери. Незабаром ОУН (м) видала «Білу книгу ОУН», де описувалася «диверсія Бандери»[8].

Ще раніше Андрій Мельник звільнив Яри з посади куратора зв’язків з Німеччиною і призначив на його місце Романа Сушка, пізніше вбитого бандерівцями (12 січня 1944 р. у Львові). Одночасно він зажадав від Яри передачі грошової готівки. Ярий під різними приводами ухилявся від цього і частину украдених грошей передав Бандері.

Дізнавшись про це, Мельник 25 серпня 1940 року направив матеріали на Ярого в Організаційний Суд ОУН. На засідання суду Ярий не з’явився. Суд, який відбувся 27 вересня, визнав Ярого винним у фінансових зловживаннях і розкраданні 100 тисяч доларів США з каси організації і виключив його з ОУН без права реабілітації. 29 вересня Мельник затвердив рішення суду. Матеріали цього процесу нині зберігаються в архіві ОУН в Києві[9].

У відповідь бандерівці перейшли в рішучу атаку. «СБ диверсантів (як охрестили мельниківці ОУН(Б)) приступила до виконання завдань, що містилися у «Записці в справі подолання внутрішньоорганізаційної кризи в ОУН»: «перевести строгу ізоляцію небезпечного в організації елемента» та здійснити «безоглядну чистку від шкідливих і непевних елементів у цілій Організації».

Насамперед було докладено зусиль до дискредитації лідерів ОУН(М). Не можна виключати припущення, що до дискредитації лідерів ОУН(М) та інспірування міжфракційної боротьби докладали зусиль і радянські органи держбезпеки»[10]. Справді, адже якщо шалену атаку бандерівців на ОУН ще можна якось пояснити їхнім молодечим максималізмом, то застосування відверто брудних методів ясно вказує на «руку НКВД». Цією невидимою керуючою рукою був надсекретний агент НКВД Ріхард Яри. 

«В цілому за передвоєнний період жертвами усобиць в ОУН стало до 400 мельниківців і близько 200 членів ОУН(Б)»[11]. Якщо зі сторони бандерівців гинули молоді, малограмотні бойовики, то зі сторони ОУН гинув цвіт української нації, її духовна аристократія – люди великих здібностей і талантів, носії безцінного досвіду. Систематичну ліквідацію бандерівцями цих великих українців назвали «полюванням на старих полковників»[12].

ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ НІМЦІВ У ЦІЛІСНОСТІ ОУН

Вину за «розкол ОУН» радянська пропаганда звично поклала на німців – так само, як раніше звинуватила їх у вбивстві вождя ОУН Євгена Коновальця. Проте німцям не було жодного сенсу руйнувати свого українського союзника в особі ОУН. У своїх свідченнях від 29 травня 1945 р. співробітник Абверу полковник Ервін Штольце показав, що в час підготовки нападу на СРСР німецька розвідка не була зацікавлена у розколі ОУН і намагалася примирити обидві фракції: «Не дивлячись на те, що під час моєї зустрічі з Мельником і Бандерою обидва вони обіцяли вжити всіх заходів щодо примирення, я особисто дійшов висновку, що це примирення не відбудеться через істотні відмінності між ними. Якщо Мельник спокійний, інтелігентний чоловік, то Бандера – кар'єрист, фанатик і бандит»[13].

У період прихованої підготовки до нападу на СРСР союз Німеччини і України не афішувався, а вся співпраця здійснювалася каналами спецслужб. Кожна з них мала свої погляди, адже виконувала своє завдання. Різкі розбіжності виникли навколо бандерівської ОУН, характерною особливістю якої були екстремізм, тероризм і фанатизм.

Гестапо і СД були зацікавлені насамперед у підтриманні порядку на окупованій польській території, тому виявляли невдо­волення поведінкою бандерівців, що викликали неспо­кій серед польського населення. Йдеться про «терористичні дії проти поляків, акти помсти за минуле. Це не могло не турбувати німців. Але головне, що їх у той час бентежило, то це побоювання, що нерозважлива поведінка українства завдасть шкоди маскувальним заходам щодо розгортання німецьких збройних сил на польській території, штовхатиме поляків до співпраці з радянською розвідкою.

Гостро реагував на численні публікації у пресі ОУН статей і матеріалів про Україну, про боротьбу за українську державність і зовнішньополітичний відділ нацистської партії. На його думку, такі публікації до певної міри демаскували заходи німецької сторони щодо підготовки нападу на СРСР. Тому на початку вересня 1940 р. зовнішньополітичний відділ НСДАП в одному зі своїх документів наполягав на забороні діяльності на території рейху бандерівської ОУН".

З цим не погодився шеф Абверу В. Канаріс, котрий краще за своїх "партайгеноссе" оцінював можливості викори­стання бандерівської ОУН у війні проти СРСР. У своєму листі від 9 жовтня 1940 р. Канаріс насамперед підкреслив, що справа ОУН стосується інтересів армії.[14] Він розраховував на можливості підпільної бандерівської мережі у здійсненні розвідувально-диверсійних операцій.

Якщо прихильники Бандери знайшли підтримку з боку армії, то первинна ОУН Андрія Мельника взаємодіяла передусім з політичною верхівкою Третього Райху. Користь від ОУН німці вбачали не тільки у військовій взаємодії, а й у консолідації української еміграції, налагодженні співпраці з населенням України після звільнення від більшовизму. Дружня незалежна Україна могла реально допомогти Третьому Рейху кількаміль­йонною армією, продоволь­ством і позитивним міжнародним резонансом – як визволена від комунізму велика нація. Це вело до гарантованої перемоги над більшовицькою Москвою.